Чи до сма­ку гір­чи­ця фі­то­фа­гам?

Agrobusiness Segodni - - Агрономія сьогодні - Ві­та­лій Фе­до­рен­ко

Всі ми до­бре зна­є­мо цю пе­ку­чу спе­цію як при­пра­ву на сто­лі, або як гір­чи­чни­ки — ві­до­мий лі­ку­валь­ний за­сіб при за­сту­ді. І не за­ду­му­є­мось, звід­ки по­хо­дить цей уні­каль­ний про­дукт, ши­ро­ко зна­ний у всьо­му сві­ті і ша­но­ва­ний як на за­хо­ді, так і на схо­ді, як му­суль­ма­на­ми, так і хри­сти­я­на­ми.

Гір­чи­ця за­ймає ва­го­ме мі­сце по­між куль­тур, без яких не об­хо­ди­ться ме­ди­ци­на, хар­чо­ва про­ми­сло­вість, сіль­ське го­спо­дар­ство. Про­те осо­бли­во­сті те­хно­ло­гії її ви­ро­щу­ва­н­ня і за­хи­сту від шкі­дли­вих ор­га­ні­змів де­що за­тьма­рю­ю­ться по­ту­жною екс­пан­сі­єю на по­ля Укра­ї­ни близь­ко­го ро­ди­ча ці­єї куль­ту­ри по бо­та­ні­чній ро­ди­ні ка­пу­стя­них — рі­па­ку.

Ра­зом з тим, по­при по­рів­ня­но не­ве­ли­кі пло­щі по­сі­вів в Укра­ї­ні (близь­ко 100 тис. га), гір­чи­ця як куль­ту­ра має свою осо­бли­вість, а її хі­мі­чний склад при­ва­блює спе­ци­фі­чну гру­пу — ко­мах фі­то­фа­гів ці­єї та­кої зви­чної, про­те ма­ло ві­до­мої сіль­сько­го­спо­дар­ської ро­сли­ни.

Гір­чи­ця з ро­ду Sinapis — це одно- або ба­га­то­рі­чні трав’яни­сті ро­сли­ни (де­я­кі з ро­ду Brassicа) ро­ди­ни ка­пу­стя­них (хре­сто­цві­тих) — олій­на куль­ту­ра.

З ро­ду Sinapis близь­ко 10 її ви­дів куль­ти­ву­ю­ться у Єв­ро­пі, пів­ні­чній Афри­ці, Азії.

Гір­чи­цю бі­лу чи ан­глій­ську (S. аlba або Jinapis аlba L) ви­ро­щу­ють пе­ре­ва­жно в кра­ї­нах За­хі­дної Єв­ро­пи (ба­тьків­щи­на Гре­ція й Іта­лія, де во­на впер­ше бу­ла вве­де­на в куль­ту­ру).

Гір­чи­ця по­льо­ва (S.arvensis) — одно­рі­чний бур’ян у по­сі­вах по­льо­вих куль­тур. До ре­чі, всі ви­ди гір­чиць швид­ко ди­ча­ві­ють, пе­ре­тво­рю­ю­чись у зви­чай­ний ком­по­нент ру­де­раль­ної фло­ри.

До ро­ду Brassica від­но­сять гір­чи­цю си­зу, або Са­ре­пт­ську, яку ви­ро­щу­ють пе­ре­ва­жно в Пів­ден­но-За­хі­дній Азії (Іран, Аф­га­ні­стан, Мон­го­лія, Ки­тай то­що), а та­кож у Не­па­лі, Ал­жи­рі, Єги­пті, Ка­на­ді, США.

Гір­чи­ця чор­на (S. nigra) по­ши­ре­на в Ма­лій Азії, Єв­ро­пі, Аме­ри­ці, а впер­ше бу­ла вве­де­на в куль­ту­ру у ста­ро­дав­ній Гре­ції та Ри­мі. Гір­чи­цю абіс­сін­ську (B. carinata) ви­ро­щу­ють у Ефі­о­пії.

Гір­чи­ця си­за — яра по­су­хо­стій­ка сіль­сько­го­спо­дар­ська куль­ту­ра, а гір­чи­ця бі­ла — менш ви­три­ва­ла до по­су­хи, але більш хо­ло­до­стій­ка. Пе­рі­од її ве­ге­та­ції ста­но­вить май­же 120 діб, пе­ре­хре­сно­за­пиль­на (сор­ти Ру­ше­на, Тав­ри­чан­ка, Южан­ка, Де­ме­тра, Ре­тро, НВ 054, Та­лі­сман, Сві­тлан­ка, Ді­жон­ка, Ка­ро­лі­на, Сві­та­нок та ін.). У на­сін­ні гір­чи­ці мі­сти­ться хар­чо­ва ало­лі­ло­ва олія (у си­зої до 47, у бі­лої — до 40%). З гір­чи­чно­го по­ро­шку, який одер­жу­ють з ви­ча­вок, ви­го­тов­ля­ють гір­чи­чни­ки і, вла­сне, сто­ло­ву гір­чи­цю.

Ко­ре­не­плі­дні і лис­тко­ві сор­ти гір­чиць — не ли­ше ово­че­ві куль­ту­ри, а й гар­ні ме­до­но­си. Та, крім бджіл, по­лю­бля­ють гір­чи­цю й ін­ші ко­ма­хи. Так, за да­ни­ми В. І. Ще­го­ле­ва, О. В. Зна­мен­сько­го, Г. Я. Бей-Бі­єн­ка (1937), на гір­чи­ці за­фі­ксо­ва­но 85 ви­дів шкі­дли­вих фі­то­фа­гів і се­ред них ба­га­то спе­ци­фі­чних.

Крім до­бре ві­до­мих ба­га­то­ї­дних шкі­дни­ків, що зав­да­ють шко­ду гір­чи­ці, та­ких як лу­чний ме­те­лик, сов­ка га­ма, бу­ря­ко­вий клоп, са­ра­но­ві, дро­тя­ни­ки, мі­для­ки, ли­чин­ки пла­стин­ча­сто­ву­сих і ба­га­то ін­ших, є спе­ці­а­лі­зо­ва­ні, що мо­жуть жи­ви­ти­ся на рі­зних ро­сли­нах ро­ди­ни ка­пу­стя­них, але обо­жню­ють гір­чи­цю. Їх мо­жна роз­ді­ли­ти на тро­фі­чні гру­пи: шкі­дни­ки лис­тків — лис­тко­ї­ди, гу­се­ни­ці мо­лі, бі­лян­ки, рі­па­ко­вий трач, хре­сто­цві­ті блі­шки, хре­сто­цві­ті кло­пи, по­пе­ли­ці то­що; шкі­дни­ки сте­бла і че­ре­шків лис­тків — де­я­кі ви­ди дов­го­но­си­ків. Шкі­дни­ки про­ду­ктив­них ор­га­нів гір­чи­ці (зав’язь, цвіт, пло­ди) — ли­сто­гри­зу­чі (вже пе­ре­лі­че­ні), стру­чко­ва во­гнів­ка, стру­чко­ві при­хо­ва­но­хо­бо­тни­ки, рі­па­ко­вий ко­ма­рик, рі­па­ко­вий кві­тко­їд, на­рив­ни­ки, пил­ко­ї­ди;

Шкі­дни­ки ко­ре­нів — де­я­кі ли­чин­ки при­хо­ва­но­хо­бо­тни­ків, окре­мі ли­чин­ки блі­шок, ґрун­то­ві шкі­дни­ки.

За су­ча­сних умов ви­ро­щу­ва­н­ня гір­чи­ці ви­ді­ля­ю­ться пев­ні пе­рі­о­ди у фе­но­ло­гії ці­єї куль­ту­ри з від­по­від­ним ком­пле­ксом шкі­дли­вих та ко­ри­сних ко­мах. У пе­рі­од по­яви схо­дів гір­чи­ці і до фа­зи дру­гої па­ри справ­жніх лис­тків на її по­сі­вах з’яв­ля­ю­ться хре­сто­цві­ті блі­шки, ка­пу­стя­на ве­сня­на му­ха, гір­чи­чний лис­тко­їд, а з ен­то­мо­фа­гів пе­ре­ва­жа­ють ту­ру­ни та ста­фі­лі­ні­ди.

Із по­ча­тком сте­блу­ва­н­ня і до фа­зи бу­то­ні­за­ції на по­сі­вах гір­чи­ці до­мі­ну­ють пі­ща­ний мі­дляк, рі­па­ко­вий трач, сте­бло­ві при­хо­ва­но­хо­бо­тни­ки, ка­пу­стя­на по­пе­ли­ця, кло­пи, рі­па­ко­вий кві­тко­їд. Що сто­су­є­ться ен­то­мо­фа­гів, то до ту­ру­нів і ста­фі­лі­нід до­лу­ча­ю­ться ко­кци­не­лі­ди і на­бі­ди.

І, на­ре­шті, з по­ча­тком цві­ті­н­ня й до утво­ре­н­ня стру­чків на по­лях гір­чи­ці з’яв­ля­ю­ться на­сін­нє­ві при­хо­ва­но­хо­бо­тни­ки, міль, бі­ла­ни, стру­чко­вий ко­ма­рик, три­пси.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.