КОЗАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ

Barvinok - - Головна Сторінка -

— Го­ді хо­ва­ти­ся! — до­ли­ну­ло зго­ри. Хло­пчи­на при­ча­їв­ся у бай­ра­ку і мов­чав. У сте­пу рі­зних лю­дей зу­стрі­неш. Мо­же, ці ви­сте­жу­ють уті­ка­чів, щоб від­так про­да­ти їх у ту­ре­цьку не­во­лю. Тож кра­ще по­бе­рег­ти­ся.

Та мі­цні ру­ки ухо­пи­ли йо­го й по­ста­ви­ли на но­ги. "Та­ки не вря­ту­вав­ся! — май­ну­ло в го­ло­ві. — Що ж ро­би­ти?"

Він по­ба­чив пе­ред со­бою двох не­зна­йом­ців — кре­ме­зних* за­сма­глих вер­шни­ків з дов­ги­ми ву­са­ми. Вбра­н­ня ма­ли не­зви­чне: бі­ла укра­їн­ська со­ро­чка, яскра­ві, схо­жі на ту­ре­цькі, ша­ро­ва­ри, в обох на шиї хре­сти. Бу­ли су­во­рі на ви­гляд і пиль­но ди­ви­ли­ся на ньо­го. Та най­біль­ше зди­ву­ва­ли хло­пця дов­гі па­сма во­лос­ся на по­го­ле­них го­ло­вах. "Справ­жні то­бі осе­лед­ці", — по­ду­мав він.

— То хто ж ти бу­деш? — за­пи­тав один.

Хло­пчи­на ли­ше зир­кнув на ньо­го спі­дло­ба.

— Пев­но, ма­ло­му з пе­ре­ля­ку мо­ву оді­бра­ло, — до­дав дру­гий. — Ска­жи хоч, як зве­шся. Чи ти, мо­же, вов­ку­ла­ка* якийсь? — по­жар­ту­вав він.

Не до­че­кав­шись від­по­віді, сте­по­ви­ки за­хо­ди­ли­ся роз­па­лю­ва­ти ба­га­т­тя.

— От що, хло­пче, — ска­зав стар­ший на ви­гляд. — Ви­дно, не один день ти вже у сте­пу. Раз до­сі не про­пав, до­бру ке­бе­ту* ма­єш. По­сидь тут, до­глянь во­гни­ще та на­ва­ри ка­ші. Ось ка­за­нець з во­дою, хар­чі у тор­бі. А ми гай­не­мо в степ, по­ди­ви­мось, чи все спо­кій­но.

"Мо­же, вте­кти?" — по­ду­мав хло­пчи­на, ко­ли вер­шни­ки зни­кли за обрі­єм. Та го­лод на­га­дав про се­бе, і він за­хо­див­ся ва­ри­ти ка­шу.

Уже кіль­ка днів він у сте­пу. Ор­дин­ці спа­ли­ли йо­го рі­дне се­ло, ба­тька вби­ли, ма­му і се­стру взя­ли в по­лон, а йо­му вда­ло­ся вте­кти. Хо­вав­ся від най­мен­шо­го шур­хо­ту, щоб не по­тра­пи­ти їм до рук.

За го­ди­ну-дру­гу сте­по­ви­ки по­вер­ну­ли­ся.

— Та цей хло­пець — справ­жній джу­ра*! — ска­зав ве­се­ло стар­ший. — Спро­бу­є­мо, якої ка­ші на­ва­рив.

Сте­по­ви­ки сі­ли бі­ля ба­га­т­тя, за­про­си­ли й ма­ло­го по­обі­да­ти з ни­ми. Їли з апе­ти­том та все при­хва­лю­ва­ли ка­шо­ва­ра. А то­му ду­же кор­ті­ло ді­зна­ти­ся, хто во­ни, але спи­та­ти не на­ва­жу­вав­ся. Ди­ву­вав­ся ли­ше, ко­ли чув у роз­мо­ві зна­йо­мі на­зви сіл, рі­чок. "Пев­но, з на­ших місць", — ви­рі­шив він.

По­обі­дав­ши, сте­по­ви­ки ти­хо за­спі­ва­ли:

Го­ді то­бі, па­не-бра­те, Грин­джо­ли* ма­лю­ва­ти, Бе­ри ша­блю го­стру, дов­гу Та йди во­ю­ва­ти!..

Ой ти ста­неш з ша­бель­кою, А я з ку­ла­ка­ми,

Ой щоб сла­ва не про­па­ла По­між ко­за­ка­ми.

"Та це ж ко­за­ки! — зра­дів хло­пчи­на. — Це во­ни ря­ту­ють не­віль­ни­ків, ко­ли їх же­нуть сте­пом ор­дин­ці!"

Він зга­дав роз­по­віді ба­тька про му­жніх і смі­ли­вих лю­дей, які жи­вуть за по­ро­га­ми Дні­пра й во­ю­ють у Ди­ко­му По­лі* з ту­ре­цьки­ми і та­тар­ськи­ми ор­да­ми, за­хи­ща­ють рі­дну зем­лю. "Шко­да, що не бу­ло їх по­бли­зу то­го стра­шно­го дня, ко­ли гна­ли в ту­ре­цьку не­во­лю ма­му, се­стру, одно­сель­ців", — з жа­лем по­ду­мав хло­пчи­на, по­гля­да­ю­чи на ко­за­цьку зброю.

— Чо­го за­су­му­вав, джу­ро? Мо­же, хоч те­пер ска­жеш, як те­бе ве­ли­ча­ти? — спи­тав стар­ший.

— Ма­кси­мом…

— Нам по­ра ви­ру­ша­ти, Ма­кси­ме. Як від­чу­ва­єш у со­бі си­лу й спри­тність, якщо ти кмі­тли­вий і слу­хня­ний, не бо­ї­шся тру­дно­щів, то при­ста­вай до нас. А ми­ну­лим не жу­ри­ся. Знай­деш со­бі се­ред ко­за­ків по­бра­ти­ма, що ста­не то­бі вір­ні­шим за рі­дно­го бра­та, до­по­мо­же в бою й роз­ра­дить у ту­зі. За ма­тін­ку ж бу­де рі­дна зем­ля. На­тру­си її в чо­бо­ти — від во­ро­жої ку­лі вря­тує.

Так по­ча­ло­ся в Ма­кси­ма но­ве жи­т­тя, спов­не­не три­вог і ви­про­бу­вань, — жи­т­тя козацького джу­ри.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.