Як уо­ло­вiк учив лiни­ву жiн­ку

Barvinok - - Головна Сторінка - Ху­до­жник О. МАМАЄВА

Бу­ла со­бі в одних лю­дей до­чка, та ду­же лі­ни­ва, ні до якої ро­бо­ти не ві­зьме­ться, а все або гу­ля, або на пе­чі спить, та ще й ма­ти у неї бу­ла та­ка, що під­та­ку­ва­ла їй усе.

— Гу­ляй, — ка­же, — до­ню, у мо­ло­до­сті, а на ста­рість уже ро­би са­ма на се­бе, го­ре те­бе всьо­му на­вчить.

Ну, оце жи­ла со­бі дів­чи­на та й ста­ла уже дів­кою, тре­ба вже і за­між від­да­вать, ко­ли ж її не хо­че ні­хто брать, бо ду­же ле­да­ча.

От зна­йшов­ся-та­ки такий па­ру­бок, що по­слав до неї сва­тів. Ба­тько та й ма­ти, зві­сно, обра­ду­ва­ли­ся, тіль­ки ма­ти й ка­же:

— А що, син­ку, чи ти її не бу­деш би­ти?

— Ні, ма­мо, не бу­ду, я вже знаю, що з нею ро­бить.

Ну, оце во­ни по­сва­та­ли­ся, по­він­ча­ли­ся, за­бра­ли скри­ню і по­їха­ли до мо­ло­до­го.

Жи­ли во­ни пі­сля сва­дьби так, як усі, а тут на­сту­па ко­со­ви­ця, а мо­ло­дий і ка­же всім сво­їм до­ма­шнім, так, щоб і жін­ка чу­ла:

— Ну, слу­хай­те всі: хто скільки на­ро­бе сьо­го­дні, той стіль­ки і їсти бу­де, а хто ні­чо­го не на­ро­бе, той ні­чо­го їсти не бу­де!

І пі­шли всі в степ, а Оле­на оста­ла­ся з ста­рою ма­тір'ю мо­ло­до­го.

По­ду­ма­ла во­на со­бі та й ка­же:

— Ні, це, ма­буть, мій чо­ло­вік по­жар­ту­вав. Мій ба­тько теж ка­зав, що їсти не дасть, як не бу­ду ро­бить, одна­че ж да­вав!

По­ду­ма­ла оце во­на со­бі так та й ля­гла спать на піч і про­спа­ла до обі­ду, а тут вже й при­хо­дять з по­ля обі­да­ти, бо по­ле не­да­ле­ко бу­ло.

Чо­ло­вік та й по­чав пи­та­ти усіх, хто скільки на­ро­бив. От один ка­же: я ко­сив, дру­гий ка­же, що він сно­пи в'язав, тре­тій ка­же: а я во­зив хліб на тік. — А ти, жін­ко, що ро­би­ла?

— Я... я ні­чо­го!

— Ну, то й їсти не бу­деш ні­чо­го! Зі­тхну­ла тут Оле­на, а у жи­во­ті не­на­че хто во­зом їде.

На дру­гий день чо­ло­вік той оп'ять на­ка­зує сво­їм, а Оле­на й ра­да бу­ла б уже узя­ться, ко­ли ж це їй пер­ви­на. Ото взя­ла во­на від­ра й при­не­сла во­ди, та так уто­ми­ла­ся, що й при­ля­гла та до обі­ду й про­ле­жа­ла.

При­хо­дять з сте­пу, а чо­ло­вік зно­ву по­чав пи­та­ти, хто що ро­бив. Той ка­же — то, дру­гий — то.

— А ти, Оле­но, що ро­би­ла?

— Я сьо­го­дні во­ди при­не­сла на обід! — Ну, то на ж то­бі ку­хлик во­ди, а обі­дать не дам.

На тре­тій день як пі­шли усі на ро­бо­ту, за­хо­ди­ла­ся Оле­на по­ма­гать баб­ці, бо вже

ду­же їсти за­хо­ті­ло­ся: на­но­си­ла дров, при­не­сла во­ди, за­ме­ла у ха­ті, піч за­то­пи­ла, ті­сто за­мі­си­ла... Тіль­ки що обід по­спів, аж глядь — уже й з ро­бо­ти йдуть; їй аж сум­но ста­ло, що врем'я так швид­ко про­бі­гло.

На цей раз уже й Оле­на по­обі­да­ла й ве­че­рять на­ла­го­ди­ла.

Так во­на про­ро­би­ла до не­ді­лі.

При­хо­дить її ба­тько у не­ді­лю, щоб одві­дать свою до­чку, як їй жи­ве­ться у зя­тя; при­йшов — і не на­ди­ви­ться на неї: і піч са­ма за­то­пить, обід на­ла­го­дить, у ха­ті по­за­мі­тає... Він аж ру­ки роз­ста­вив та й пи­тає її:

— Як це те­бе чо­ло­вік твій до ро­бо­ти на­вчив?

Во­на мов­чить, аж тут з цер­кви ідуть; Оле­на ви­бі­гла жи­ві­ше з ха­ти, при­не­сла си­ру ко­жу, да­ла сво­йо­му ба­тько­ві й ка­же:

— На­те, та­ту, мніть хоч цю ко­жу, бо тут та­кі лю­ди: як хто ні­чо­го не ро­бить, то йо­му й їсти не да­ють.

По­ди­ву­вав­ся ста­рий, взяв ко­жу й за­хо­див­ся мнять.

При­хо­дить тут мо­ло­дий ха­зя­їн, гля­нув на ста­ро­го, по­здо­ров­кав­ся й пи­тає йо­го:

— Що це ти ро­биш, ста­рий? — Ко­жу мну, бо ме­ні до­чка ска­за­ла, що у вас то­му їсти не да­ють, хто ні­чо­го не ро­бить. За­ре­го­тав чо­ло­вік і ка­же: — Кинь, ба­тьку, цю ко­жу, це я свою жін­ку при­у­чав до ро­бо­ти не мо­ло­том, а го­ло­дом.

За­смі­явсь тут і ста­рий, обняв сво­го зя­тя. А мо­ло­ді по­ча­ли з то­го ча­су жить та по­жи­вать та й до­бра на­жи­вать.

Укра­їн­ська на­ро­дна

каз­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.