Не­гар­ні сло­ва

Bibliotechka Koloska - - Серед Людей -

Як ти мо­жеш та­ке ка­за­ти? — ча­сто ди­ву­ва­ла­ся Ла­пу­ня. — Ці сло­ва та­кі не­гар­ні... Пу­стун­чик не ро­зу­мів, що за­сму­чує по­друж­ку. Сло­ва як сло­ва! Всі — з лі­тер одні­єї абе­тки. Що в них гар­но­го, чи не­гар­но­го?

Ро­зум­ник теж ка­зав, що те­плі сло­ва мо­жуть зі­грі­ти ду­шу, а гру­бі та злі — ра­нять силь­ні­ше, ніж ір­жа­вий цвях. Тре­ба пиль­ну­ва­ти, що ка­жеш, ча­сом сло­ва ді­ють на­че лі­ки або отру­та. Ви­слов­лю­ва­ти свої по­чу­т­тя та дум­ки не ли­ше то­чно, а ще й гар­но — в цьо­му і по­ля­гає люд­ська куль­ту­ра.

Пу­стун­чик не ро­зу­мів, на­ві­що ре­тель­но доби­ра­ти сло­ва? Що він ду­має, те й ка­же. На­ві­що бре­ха­ти? Пе­ред ким ви­став­ля­ти­ся? Дру­зі ж до­бре зна­ють йо­го та зав­жди зро­зу­мі­ють.

Якось Пу­стун­чи­ку на­сни­ло­ся, що він сто­їть по­се­ред ве­ли­кої за­ли. У ку­тку щось за­во­ру­ши­ло­ся.

— Що це за по­тво­ра? — зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. До ньо­го стри­ба­ла гру­ба сі­ра чо­ти­ри­ку­тна істо­та, схо­жа на по­ду­шку, яку ча­клун пе­ре­тво­рив на жа­бу.

— Це твоя По­тво­ра, — звід­кись по­ряд взя­ла­ся Ла­пу­ня. — По­до­ба­є­ться?

— Ні! Брид­ка ги­до­та! — Пу­стун­чик від­ки­нув По­тво­ру, але за нею по­пов­зло щось ли­пке, без­форм­не, бо­ро­дав­ча­сте... — ЩО ЦЕ?! — зля­кав­ся Пу­стун­чик. — Це твої сло­ва, — по­чув­ся го­лос Ла­пу­ні, але са­мої по­друж­ки він біль­ше не ба­чив. — Те, що ти ка­жеш, має та­кий ви­гляд. — Ага, зна­чить, я сам ство­рив цих кра­ко­зя­бри­ків? То­ді киш! Пі­шли геть! Пу­стун­чик біль­ше не бо­яв­ся. Він про­гнав По­тво­ру та Бри­до­ту у даль­ній кут, ко­ли по­мі­тив якесь чу­дер­на­цьке ство­рі­н­ня, зе­ле­не, лу­ска­те, з без­ліч­чю го­лок, за­кру­че­не, на­че мор­ський ко­ник. — А ти хто? — Це твій Кра­ко­зя­брик, — по­я­сни­ла не­ви­ди­ма Ла­пу­ня. — А він при­коль­ній! — за­смі­яв­ся Пу­стун­чик. — По­до­ба­є­ться? То­ді да­вай, ві­зьми йо­го до ро­та! — На­що? — від­са­хнув­ся від істо­ти Пу­стун­чик. — Бо це твоє слово, ти йо­го ви­га­дав. А як ти ви­мов­ля­єш сло­ва? Тож, да­вай, про­ков­тни йо­го та зно­ву ска­жи! — Не хо­чу! Він на­пев­не брид­кий на смак та ще й ко­ле­ться! — Але ти ко­жен день ви­мов­ля­єш кіль­ка со­тень та­ких Кра­ко­зя­бри­ків та ще й ба­га­то чо­го гір­шо­го на ви­гляд, — по­смі­хнув­ся го­лос Ла­пу­ні.

Рі­зні ду­же не­гар­ні сло­ва ото­чи­ли Пу­стун­чи­ка. Кри­ча­ли, бла­га­ли їх про­ков­тну­ти. Але Пу­стун­чик на­віть ди­ви­ти­ся на них без оги­ди не міг. — Не хо­чу! Не хо­чу!! Тьху на вас! Ря­туй­те! Геть від ме­не!.. Пу­стун­чик про­ки­нув­ся та озир­нув­ся по ку­тках. Все бу­ло ти­хо. Він ні­ко­му не ка­зав про свій сон, але з то­го дня по­чав на­ба­га­то ува­жні­шим від­но­си­ти­ся до вла­сної мо­ви. Пу­стун­чик біль­ше не си­пав ду­же різ­кі, ко­лю­чі, злі та не­при­стой­ні сло­ва. На­віть слів­це „при­коль­но”, про яке Ро­зум­ник не раз ка­зав, що це не­куль­тур­но, якось тро­хи по­ко­лю­ва­ло йо­му язик, і Пу­стун­чик за­ми­слю­вав­ся, чи вар­то вза­га­лі йо­го вживати?

На­віть ко­ли Пу­стун­чик ба­чив щось на­справ­ді брид­ке та по­твор­не, він до­бре ду­мав, чи тре­ба на­зи­ва­ти це яви­ще та тор­ка­ти­ся йо­го сво­їм язи­ком. Йо­го мо­ва ста­ла гарною та чи­стою. Са­ме це Ро­зум­ник на­зи­вав куль­ту­рою мов­ле­н­ня.

Мо­же, всі куль­тур­ні лю­ди теж ко­лись ба­чи­ли та­кий сон і зро­зумі­ли кра­су мо­ви?

Так чи ні, але все, що ми го­во­ри­мо, осо­бли­во близь­ким лю­дям, ва­жить ду­же ба­га­то.

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

По­лі­чи, скіль­ки у те­бе справ­жніх дру­зів. Чо­му ти так вва­жа­єш?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.