Хи­бна три­во­га

Bibliotechka Koloska - - Без­пе­чне Дов­кі­л­ля -

Схви­льо­ва­на Ла­пу­ня при­бі­гла до дру­зів із сльо­зам на очах: — Хло­пці, що ро­би­ти? — Що ста­ло­ся?! — Ко­ше­ня! Ма­лень­ке, ви­дря­па­ло­ся ви­со­ко на де­ре­во, а зліз­ти не мо­же. Няв­чить, пла­че... Ми на­ма­га­ли­ся йо­го кли­ка­ти, зма­ни­ти вниз — не йде. Бо­ї­ться! Тре­ба йо­го ря­ту­ва­ти!

— Мо­же за­те­ле­фо­ну­ва­ти у слу­жбу по­ря­тун­ку? — ска­зав Ро­зум­ник. — Я знаю но­мер: 112.

— Кра­ще збе­ре­мо лю­дей та вря­ту­є­мо йо­го са­мо­туж­ки! — ви­гу­кнув Пу­стун­чик і схо­пив­ся на но­ги. — Нам по­трі­бна ве­ли­ка дра­би­на, бре­зент, у який стри­ба­ти, та щось сма­чнень­ке для ко­тів. Впе­ред!

Че­рез го­ди­ну вря­то­ва­не ко­ше­ня мур­ко­ті­ло на ру­ках у Ла­пу­ні, а Пу­стун­чик ду­же за­до­во­ле­ний со­бою, ще дов­го при­ймав по­здо­ров­ле­н­ня від су­сі­дів, які бу­ли свід­ка­ми ці­єї при­го­ди.

— До­бре, що все обі­йшло­ся, — ска­зав Ро­зум­ник. — Але якщо ста­ло­ся щось сер­йо­зне, і ми не мо­же­мо за­ра­ди­ти са­мі, тре­ба ви­кли­ка­ти слу­жбу по­ря­тун­ку.

— О, да­вай по­тре­ну­є­мо­ся про всяк ви­па­док, щоб зна­ти, як ді­я­ти, якщо та­ке ста­не­ться! — Пу­стун­чик під­біг до те­ле­фо­ну: — Який ти ка­жеш но­мер? 112? За­раз... — Ти що, не мо­жна! — зу­пи­нив йо­го Ро­зум­ник. — Чо­му? Я ж тіль­ки хо­тів… — Зна­єш, що бу­ває че­рез хи­бні ви­кли­ки слу­жби по­ря­тун­ку? Ось по­слу­хай... Один хло­пчик теж хо­тів по­тре­ну­ва­ти­ся. Він за­те­ле­фо­ну­вав до слу­жби по­ря­тун­ку та ска­зав, що про­па­ла йо­го мо­лод­ша се­стра (яка на­справ­ді бу­ла у ди­тя­чо­му са­до­чку). Ря­ту­валь­ни­ки при­їха­ли, зна­йшли дів­чин­ку, ді­зна­ли­ся, що три­во­га бу­ла хи­бною, по­сва­ри­ли хло­пця та по­спі­ши­ли на справ­жній ви­клик. Ін­шим ра­зом цей жар­тів­ник ви­га­дав, що в бу­дин­ку нав­про­ти по­ча­ла­ся по­же­жа. Ря­ту­валь­ни­ки при­їха­ли, по­ба­чи­ли, що по­же­жі не­має, на­сва­ри­ли жар­тів­ни­ка та оштра­фу­ва­ли йо­го ба­тьків. А одно­го дня цей хло­пець по­чув за­пах ди­му. Ви­зир­нув у ві­кно та по­ба­чив, що з ві­кна су­сі­дів іде чор­ний стра­шний дим. Су­сід­ка за­бу­ла на пли­ті ка­струль­ку з бор­щем, во­да ви­ки­пі­ла, ка­струль­ка по­ча­ла го­рі­ти, від неї зайня­ла­ся фі­ран­ка і по­ча­ла­ся справ­жня по­же­жа.

Хло­пець одра­зу на­брав 112, став кри­ча­ти: „По­же­жа! По­же­жа!” На­звав адре­су… А у слу­жбі по­ря­тун­ку ска­за­ли, щоб він не ба­вив­ся. Йо­го но­мер те­ле­фо­ну та адре­су всі дав­но до­бре зна­ють, йо­го жар­ти всім вже на­бри­дли, тож ні­хто на йо­го ви­клик не по­їде!

На­си­лу той го­ре-жар­тів­ник пе­ре­ко­нав ря­ту­валь­ни­ків, що дім справ­ді го­рить. Су­сід­ка по­тім го­во­ри­ла, що він ге­рой, що вря­ту­вав її квар­ти­ру, а хло­пце­ві бу­ло ду­же со­ром­но за свої „по­дви­ги”. І він біль­ше ні­ко­ли не зді­ймав па­ні­ку за­для жар­ту. Бо зро­зу­мів: ко­ли ста­не­ться справ­жнє ли­хо, та­ко­му жар­тів­ни­ку ні­хто не при­йде на до­по­мо­гу. Ні­хто ж не по­ві­рить, що він справ­ді у не­без­пе­ці. — Ні, я так не хо­чу! — ска­зав Пу­стун­чик. — Дя­кую, що по­пе­ре­див. — Але про всяк ви­па­док, всім тре­ба за­пам’ята­ти но­мер слу­жби по­ря­тун­ку. На­віть то­бі! — по­смі­хну­ла­ся Ла­пу­ня ко­ше­ня­ті.

Але ко­ше­ня ли­ше мру­жи­лось та мур­ко­ті­ло. Зер­ня­тка за­смі­я­ли­ся, а Ро­зум­ник на­га­дав дру­зям, що тва­ри­ни мо­жуть ря­ту­ва­ти лю­дей, мо­жуть кли­ка­ти на до­по­мо­гу, але не вмі­ють дзво­ни­ти по те­ле­фо­ну. На це зда­тна ли­ше лю­ди­на. І лю­дям тре­ба ду­же роз­ва­жли­во ко­ри­сту­ва­ти­ся сво­їм вмі­н­ням, щоб не на­шко­ди­ти со­бі та ін­шим.

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

Нав­чись пла­ва­ти і да­ва­ти со­бі ра­ду на во­ді. Про­чи­тай ста­т­тю Да­рії Бі­ди „Ви­пли­сти, НЕ МО­ЖНА по­то­ну­ти!” у жур­на­лі „КО­ЛО­СОК” №10/2013 .

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.