Скля­на ва­за

Bibliotechka Koloska - - Безпечне Довкілля -

Одно­го дня троє Зер­ня­ток ку­пи­ли у ма­га­зи­ні скля­ну вазу. Не зви­чай­ну — з тов­сто­го бі­ло­го кри­шта­лю, а ду­же гар­ну, з тон­ко­го скла з рі­зно­ко­льо­ро­ви­ми ві­зе­рун­ка­ми. До­до­му по­вер­та­ли­ся на тро­лей­бу­сі. Пу­стун­чик пер­шим за­ско­чив у ва­гон та шви­день­ко зайняв віль­не мі­сце. Ко­ли пі­ді­йшли дру­зі, Пу­стун­чик усту­пив мі­сце Ла­пу­ні, яка обе­ре­жно три­ма­ла на ко­лі­нах вазу. Пу­стун­чик та Ро­зум­ник сто­я­ли по­ряд, обе­рі­га­ю­чи Ла­пу­ню та її скарб від ви­пад­ко­вих по­штов­хів ін­ших па­са­жи­рів.

Вдо­ма ва­за зайня­ла по­че­сне мі­сце. Най­кра­щі бу­ке­ти зав­жди ста­ви­ли тіль­ки в неї.

Ко­ли ін­шим ра­зом Зер­ня­тка їха­ли на да­ле­ку про­гу­лян­ку, Пу­стун­чик зно­ву пер­шим зайняв віль­не мі­сце у транс­пор­ті. Але, те­пер він не за­про­сив Ла­пу­ню сі­сти бі­ля ві­кна.

— Ти не ду­ма­єш по­сту­пи­ти­ся мі­сцем? — спи­тав Ро­зум­ник. — Кра­ще б си­ді­ла Ла­пу­ня, а ми по­сто­ї­мо.

— Для чо­го? — зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. — В неї ж сьо­го­дні не­має ва­зи. По­сто­їть, не роз­си­пле­ться! Я пер­шим встиг! — Але ж ми — хло­пці, а Ла­пу­ня — дів­чин­ка. — То й що? Ти сам ка­зав, що ми рів­ні. От як­би Ла­пу­ня ду­же вто­ми­ла­ся, чи но­гу на­тер­ла, чи…

— Не тре­ба ме­ні по­сту­па­ти­ся, я не сла­ба­чка! — обра­зи­ла­ся Ла­пу­ня. — Ти – пре­кра­сна да­ма, — за­пе­ре­чив Ро­зум­ник. — А Пу­стун­чик зав­жди хо­тів бу­ти ве­ли­ким ге­ро­єм! Хі­ба ге­рой міг би зру­чно вмо­сти­ти­ся бі­ля ві­кна та не по­мі­ча­ти, що по­ряд сто­їть пре­кра­сна да­ма? Він би до­зво­лив її штов­ха­ти? Не по­ду­мав, що сто­я­ти в транс­пор­ті важ­ко? Справ­жній ли­цар зав­жди ува­жний, і до­по­ма­гає всім, ко­му мо­же. Це — озна­ка чем­но­сті, а ін­ко­ли — це справ­жній по­двиг. — Сі­дай, будь ла­ска! — під­ско­чив Пу­сту­чник. — І що в цьо­му ге­ро­ї­чно­го? — за­пи­тав він, ко­ли Ла­пу­ня по­дя­ку­ва­ла та сі­ла. — Ме­ні все одно, але ж я встиг пер­шим. Я ду­мав, це спра­ве­дли­во. Віль­не мі­сце ж тіль­ки одне…

— Отож! — ска­зав Ро­зум­ник. — В то­му вся спра­ва! По­сту­пи­ти­ся мі­сцем, ко­ли ти зов­сім не втом­ле­ний і дов­ко­ла ба­га­то віль­них місць — ні­який не ге­ро­їзм. А ось уя­ви, ти їдеш пі­сля дов­го­го дня, з важ­кою сум­кою, ма­ло не па­да­єш з ніг і то­бі ща­стить зайня­ти єди­не віль­не мі­сце… Ти по­лег­ше­но зі­тха­єш і ра­птом ба­чиш по­ряд ста­рень­ко­го ді­ду­ся, або жі­но­чку із ма­лою ди­ти­ною, або незнайому дів­чин­ку із скля­ною ва­зою. Що ти ро­би­ти­меш?

Зви­чай­ний хло­пець вдав би, на­че ні­чо­го не по­мі­чає та си­дів би й на­да­лі, а справ­жній ге­рой одра­зу по­сту­пи­ться то­му, хто по­тре­бує за­раз біль­ших зру­чно­стей, ко­му це до­ро­го­цін­не мі­сце по­трі­бні­ше. — Але я теж вто­мив­ся! І мі­сце — ли­ше одне… — Це прав­да. Але ге­рой вдав би, що зов­сім не втом­ле­ний. Не кри­вив­ся б, на­че в ньо­го зу­би бо­лять, а по­смі­хнув­ся не­зна­йо­мій лю­ди­ні та пропу­стив би впе­ред або по­сту­пив­ся мі­сцем. І не че­кав би за це по­дя­ки та сла­ви, бо для ли­ца­ря та­ка по­ве­дін­ка зви­чна, він ро­бить ба­га­то по­дви­гів що­дня. Оце зов­сім не­лег­ко! Справ­жній ге­ро­їзм – ду­ма­ти не ли­ше про свої по­тре­би та ба­жа­н­ня. — Він так не змо­же, — ска­за­ла Ла­пу­ня. — Змо­жу! Я ж справ­жній ли­цар! — га­ря­че за­пев­нив Пу­стун­чик. — Хваль­ко! — за­смі­я­ли­ся дру­зі. — Ли­ца­ря ви­дно по йо­го спра­вах! Чи на­дов­го ви­ста­чить тво­го ге­ро­ї­зму? — На ко­жен день! — По­жи­ве­мо — по­ба­чи­мо, — із сум­ні­вом зі­тхну­ла Ла­пу­ня. Їй ду­же хо­ті­ло­ся, щоб по­ряд зав­жди бу­ли ли­ца­рі, які по­во­дя­ться у скла­дних си­ту­а­ці­ях так, на­че лю­ди дов­ко­ла три­ма­ють до­ро­го­цін­ні кри­хкі скля­ні ва­зи.

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

Роз­пі­знай до­ро­жні зна­ки. Зу­пин­ки яких ви­дів транс­пор­ту во­ни по­зна­ча­ють?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.