Ко­ристь ка­зок

Bibliotechka Koloska - - Безпечне Довкілля -

То­го дня Ро­зум­ник та Ла­пу­ня чер­гу­ва­ли в кла­сі, то­му пі­шли до шко­ли ду­же ра­но. Пу­стун­чик тро­хи за­ба­рив­ся, тож ви­йшов пі­зні­ше, сам. Дру­зі за­хви­лю­ва­ли­ся: ось-ось ма­ла при­йти вчи­тель­ка, а Пу­стун­чи­ка ще не бу­ло. Він остан­нім вле­тів до кла­су, за­хе­ка­ний, стри­во­же­ний і ле­две встиг зайня­ти своє мі­сце, як по­чав­ся урок. На пе­ре­р­ві дру­зі з’ясу­ва­ли, що ста­ло­ся. — Ти вле­тів, на­че Ко­ло­бок, за яким же­не­ться Ли­си­ця, — ска­за­ла Ла­пу­ня. — Май­же так і бу­ло! — сер­йо­зно від­по­вів Пу­стун­чик. — Я по­тра­пив у та­ку при­го­ду…

Ви­йшов я з до­му, сів на тро­лей­бус і по­мі­тив охай­ну ста­рень­ку з па­ли­чкою. Зві­сно, я по­сту­пив­ся їй мі­сцем, а по­тім до­по­міг зійти, бо її зу­пин­ка теж бу­ла бі­ля шко­ли. На пе­ре­хре­сті до­че­кав­ся зе­ле­но­го сві­тла і хо­тів біг­ти… Аж ра­птом та ста­рень­ка під­хо­дить і про­сить: „Хло­пчи­ку, пе­ре­ве­ди ме­не че­рез ву­ли­цю. Я по­га­но ба­чу, мо­жу сплу­та­ти, який ко­лір на сві­тло­фо­рі”. Жо­дних оку­ля­рів в неї, до ре­чі, не бу­ло!

Ми пе­ре­йшли ву­ли­цю, ста­рень­ка дає ме­ні цу­кер­ки. Я ка­жу: „Дя­кую, але не мо­жна бра­ти по­да­рун­ки в не­зна­йо­мих”. Ста­ра ду­же зди­ву­ва­ла­ся: „Та бе­ри, бе­ри, хло­пче! Цу­кер­ки со­ло­день­кі, сма­чнень­кі… Ні­хто не ді­зна­є­ться! Це бу­де на­ша ма­лень­ка та­єм­ни­ця. Ти ж ні­ко­му не ска­жеш?”

Тут у ме­не все­ре­ди­ні щось кла­цну­ло, на­че си­гна­лі­за­ція спра­цю­ва­ла. Я зга­дав, як у каз­ці Бі­ло­сніж­ку теж яблу­чком при­го­сти­ли, і що з то­го ви-

йшло? Ні-ні, кра­снень­ко дя­кую, ме­ні тре­ба до шко­ли по­спі­ша­ти! А ста­рень­ка і ка­же: „Ти та­кий ми­лий хло­пчик, вже три­чі до­по­міг ме­ні, зро­би ще одну по­слу­гу. Пі­ди зі мною у ма­га­зин. Я щой­но отри­ма­ла пен­сію, і ду­же по­га­но ба­чу, боюся гро­ші пе­ре­плу­та­ти…”

Ме­ні так її жаль ста­ло. Ду­маю, мо­же мар­ні мої пі­до­зри? Тре­ба до­по­мог­ти. „А ку­ди йти?” „Та тут не­да­ле­чко, три зу­пин­ки ав­то­бу­сом…” „Ви­ба­чте, не мо­жу, я до шко­ли спі­зню­ю­ся!” А ста­рень­ка див­но по­смі­хну­ла­ся та ма­хну­ла ру­кою: „Шко­ла ж ні­ку­ди не ді­не­ться! Як по­чав ро­би­ти до­брі спра­ви, то не зу­пи­няй­ся! Баб­ця ста­ра, май­же слі­па, нев­же ти ки­неш ме­не тут са­му, хло­пчи­ку?”

Очі в неї якісь хи­трі, не­до­брі. Тут я зга­дав, як Бу­ра­ті­но теж до­ро­гою до шко­ли трі­ше­чки вбік звер­нув. Скіль­ки йо­го по­тім шу­ка­ли? Ой, ні, ду­маю, тре­ба ті­ка­ти!

„Ви­ба­чте, ба­бу­сю, ме­ні в шко­лу тре­ба. Але я вас не ки­ну! За­че­кай­те хви­лин­ку, вас про­во­дять до ма­га­зи­ну і до­по­мо­жуть!”

На ро­зі сто­яв мі­лі­ціо­нер. Я пі­дбіг та ска­зав про ста­рень­ку. Ми озир­ну­ли­ся... а її й слі­ду не­має! Я вже ледь встиг до шко­ли, а до­ро­гою весь час ози­рав­ся, чи не же­не­ться та баб­ця за мною? Ота­ка при­го­да! Мо­же, я зу­стрів справ­жню відьму?

— Ма­буть то бу­ла ша­храй­ка, а мо­же й ви­кра­да­чка ді­тей! Ду­же до­бре, що ти втік від неї, — ска­зав Ро­зум­ник. — Як же зна­ти? — роз­гу­бив­ся Пу­стун­чик. — Якщо про­сять про до­по­мо­гу… — Ти все зро­бив пра­виль­но. Якщо до­по­мо­га по­трі­бна на мі­сці — зро­би все, що мо­жеш. А якщо не­зна­йо­ма лю­ди­на за­про­шує те­бе ку­дись, або пи­тає твою адре­су чи те­ле­фон... вар­то на­сто­ро­жи­ти­ся. Від­мов­ля­ти йти до шко­ли — ду­же пі­до­зрі­ло!

— До­бре, що Пу­стун­чик вча­сно зга­дав каз­ки, — ска­за­ла Ла­пу­ня. — Є ге­рої, які, на жаль, не вбе­ре­гли­ся від не­без­пе­ки…

— Їм не вда­ло­ся, а ме­ні вда­ло­ся! — зра­дів Пу­стун­чик. — Я від баб­ці пі­шов, і до шко­ли ді­йшов!

— Ко­ло­бок! — за­смі­я­ла­ся Ла­пу­ня. — Будь обе­ре­жним, бо Ли­си­ці мо­жуть мі­ня­ти по­до­бу. Не зав­жди лег­ко її впі­зна­ти!

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

Ви­ходь­те у шко­лу з за­па­сом ча­су. Ні­ко­ли не по­спі­шай­те – це го­лов­не пра­ви­ло!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.