Зо­рі май­бу­тньо­го

Bibliotechka Koloska - - Здоровий Дух -

Зер­ня­тка до­чи­та­ли каз­ку „Гид­ке ка­че­ня” і Ла­пу­ня мрій­ли­во зі­тхну­ла. — До­бре, що є Гид­ке ка­че­ня зна­йшло свою ро­ди­ну та сенс жи­т­тя. Ме­ні бу­ло йо­го так шко­да! На­віть те­пер все одно тро­хи сум­но...

— Це то­му, що ні­хто з ко­ли­шніх крив­дни­ків не по­ба­чив ка­че­ня у обра­зі ле­бе­дя, — ска­зав Пу­стун­чик. — То­му так і не по­про­сив ви­ба­че­н­ня! А ці­ка­во, що б усі від­чу­ва­ли, ко­ли б ді­зна­ли­ся, ким ста­ло Гид­ке ка­че­ня?

— Ду­маю, їм ста­ло б ду­же со­ром­но, — ска­зав Ро­зум­ник. — Ду­же при­кро, що птахи не зна­ли одра­зу, ким ви­ро­сте Гид­ке ка­че­ня. То­ді усі ве­ли б се­бе зов­сім іна­кше.

— Еге ж, як­би мо­жна бу­ло зна­ти май­бу­тнє! — за­смі­яв­ся Пу­стун­чик. — То­ді б ка­зок не бу­ло!

— А я ду­же лю­блю істо­рію про По­пе­лю­шку, — ска­за­ла Ла­пу­ня. — Уяв­ляю, що ста­ло­ся з ма­чу­хою та се­стра­ми, ко­ли По­пе­лю­шка ста­ла прин­це­сою!

— Ду­маю, з ни­ми бу­ло те, що на­зи­ва­є­ться „стрес” та „шок”, — від­по­вів Ро­зум­ник. — І во­ни на це за­слу­го­ву­ють!

— Я тут по­ду­мав, тре­ба бу­ти ду­же обе­ре­жним із усі­ма на­ши­ми зна­йо­ми­ми, осо­бли­во у шко­лі, — ска­зав Пу­стун­чик. — Ми ж не зна­є­мо май­бут-

ньо­го! Обзи­ва­єш ко­гось: „Очкарик-су­ха­рик!”, — а ра­птом він ста­не ви­да­тним вче­ним чи міль­йо­не­ром, все­сві­тньо ві­до­мим ар­ти­стом або лі­ка­рем? Ото бу­де сюр­приз! Уявіть, під­хо­дить хтось до зна­ме­ни­то­сті та ка­же: „При­віт, пам’ята­єш, ми з то­бою в одно­му кла­сі вчи­ли­ся?” А той у від­по­відь: „Ая­кже, до­бре пам’ятаю твою на­у­ку, як ти ме­не „очка­ри­ком-су­ха­ри­ком” дра­жнив! Йди со­бі, зна­ти те­бе не хо­чу!”

— Або дів­чин­ка на яку ні­хто не звер­тав ува­ги, ста­не зго­дом зна­ме­ни­тою кра­су­нею, ба­га­тою та успі­шною, — під­хо­пи­ла Ла­пу­ня. — А ти її ко­лись за кі­ски тя­гав та всі­ля­ко обра­жав, бо в неї не­но­ві чо­бі­тки та порт­фель геть по­шар­па­ний, зов­сім не­мо­дний. Жо­дних шан­сів на те, що кра­су­ня в май­бу­тньо­му приязно те­бе зу­стрі­не. Ска­же: „Ви­ба­чте, добродію, ви — той не­чем­ний хло­пчик? Я вас аб­со­лю­тно не пам’ятаю...”

— Страх! Тре­ба бу­ти ду­же обе­ре­жним сьо­го­дні, щоб не по­тра­пи­ти у май­бу­тньо­му в якусь ха­ле­пу, — зі­тхнув Пу­стун­чик. — Але як мо­жна зна­ти на­пев­не, що з ко­го ви­ро­сте?

— А ти спро­буй ста­ви­ти­ся до всіх приязно та ува­жно, — по­ра­див Ро­зум­ник. — То­ді жо­дна ха­ле­па в май­бу­тньо­му то­бі не за­гро­жує. Нав­па­ки, бу­де без­ліч ко­ри­сних зна­йомств! Як­би лю­ди ро­зумі­ли, як не­без­пе­чно обра­жа­ти ін­ших, в сві­ті не бу­ло б жо­дної істо­рії про злих ме­сни­ків! Ко­жна лю­ди­на в чо­мусь не схо­жа на всіх. Мо­жна з цьо­го смі­я­ти­ся, але ця не­схо­жість ду­же ва­жли­ва. Наука на­зи­ває її „уні­каль­ні­стю”.

— Якщо у лю­ди­ни ве­ли­че­зна бо­ро­дав­ка на но­сі, що ко­ри­сно­го в цій уні­каль­но­сті? — спи­тав Пу­стун­чик. — Са­мі не­при­єм­но­сті!

— А по­ду­май гар­нень­ко, — ска­зав Ро­зум­ник. — В ко­жної лю­ди­ни є та­лан, яко­го очи­ма не по­ба­чиш. Якщо той та­лан роз­ви­ну­ти, лю­ди­на змо­же при­не­сти ко­ристь усьо­му сві­ту. При­пу­сти­мо, в та­ла­но­ви­тої осо­би­сто­сті є ду­же яскра­ва при­кме­та, не­хай на­віть бо­ро­дав­ка на но­сі. Що бу­де? Її облич­чя швид­ко за­пам’ята­ють і лю­ди­на ста­не зна­ме­ни­ті­стю! — Ще й на ре­кла­мі за­оща­дить, — до­да­ла Ла­пу­ня. — Отакої, — зди­ву­вав­ся Пу­стун­чик. — Ні про що не мо­жна впев­не­но су­ди­ти, до­ки до­бре не по­ду­ма­єш!

— Я то­бі зав­жди це ка­зав! — на­га­дав Ро­зум­ник. І Зер­ня­тка ве­се­ло роз­смі­я­ли­ся.

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

За­ши­фруй на ар­ку­шу всі свої за­хо­пле­н­ня. На­при­клад, ма­лю­ва­н­ня – це олі­вець або пен­злик, чи­та­н­ня – книж­ка, ви­ши­ва­н­ня – гол­ка з ни­ткою, ман­дрів­ки – рюк­зак або ма­ши­на і т. д. Що біль­ше за­хо­плень, то ці­ка­ві­ше жи­т­тя!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.