Як Горь­ко Ма­кі­трен­ко отри­мав Зо­ло­ту кі­сто­чку та ді­знав­ся її та­єм­ни­цю..............

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Ця не зов­сім зви­чай­на істо­рія ста­ла­ся у зви­чай­ні­сінь­ко­му мі­сті, що сто­я­ло на бе­ре­зі ши­ро­кої рі­чки. Ко­лись мі­сто з усіх бо­ків ото­чу­ва­ли лі­си. Але за­раз, ко­ли лю­ди бу­ду­ють де­да­лі біль­ше ши­ро­ких до­ріг, ви­со­чен­них бу­дин­ків та гі­пер-су­пер-ме­га-тор­го­вих цен­трів у чи­сто­му по­лі за мі­стом, лі­сів зна­чно по­мен­ша­ло. Те­пер по­бли­зу ве­ли­ко­го мі­ста за­ли­ши­ло­ся ли­ше два острів­ці пра­дав­ньо­го лі­су: один – на пів­ні­чно­му, а дру­гий – на пів­ден­но­му краю мі­ста.

Дев’яти­рі­чний хло­пчик Горь­ко Ма­кі­трен­ко жи­ве зі сво­ї­ми ба­тька­ми та ді­ду­сем у зви­чай­ній ба­га­то­по­вер­хів­ці в одно­му з пів­ден­них ра­йо­нів мі­ста. З бал­ко­на Горь­ко­вої кім­на­ти ви­дно тем­ний гу­стий ліс. Зов­сім близь­ко, тіль­ки пе­ре­тну­ти ши­ро­ку до­ро­гу, вздовж якої мов рі­зно­ко­льо­ро­ві пра­цьо­ви­ті жу­ки по­стій­но ку­дись по­спі­ша­ли ма­ши­ни. Ма­буть че­рез те, що цих ма­шин бу­ло так ба­га­то, ба­тьки не до­зво­ля­ли Горь­ко­ві са­мо­му пе­ре­хо­ди­ти шо­се та пов­ся­кчас, ко­ли йо­му за­ма­не­ться, гу­ля­ти у лі­сі.

Сім’я Ма­кі­трен­ків жи­ла на дев’ято­му по­вер­сі у три­кім­на­тній квар­ти­рі. Як ко­жен зви­чай­ний дев’яти­рі­чний хло­пчик, Горь­ко хо­див до шко­ли. Хо­ча вчив­ся він за­га­лом не­по­га­но, але як­би не дру­зі у кла­сі, то Горь­ко ска­зав би, що шко­лу він лю­бить не ду­же. При­найм­ні, лю­бить її не ко­жно­го дня. Пі­сля шко­ли хло­пець га­няв з дру­зя­ми на по­двір’ї м’яча, і це за­ня­т­тя лю­бив на­ба­га­то біль­ше. А у не­ді­лю Горь­ко хо­див гу­ля­ти з ба­тька­ми або з ді­ду­сем. Су­бо­ти, не­ді­лі та свя­та він лю­бив най­біль­ше, як зов­сім зви­чай­ний хло­пчик.

Але одно­го дня тра­пи­лось з Горь­ком Ма­кі­трен­ком щось вкрай не­зви­чай­не. То­чні­ше, це тра­пи­ло­ся вно­чі…

Бу­ло са­ме свя­то – День свя­то­го Ми­ко­лая, ко­ли хре­ще­ні ба­тько та ма­ти зав­жди да­ру­ва­ли Горь­ко­ві по­да­рун­ки. Тож це був один з йо­го улю­бле­них днів.

Ма­ма спекла сма­чне пе­чи­во з го­рі­ха­ми, ді­дусь до­зво­лив Горь­ко­ві по­ка­ча­ти­ся у сво­є­му ста­ро­му крі­слі-гой­дал­ці, по те­ле­ві­зо­ру по­ка­за­ли ці­ка­ве кі­но про пі­ра­тів, а вве­че­рі при­йшли го­сті та ще й з по­да­рун­ка­ми. Одне слово – каз­ко­вий день! Гай-гай… Горь­ко не знав, що каз­ка ще й не по­чи­на­ла­ся. Хло­пчик трі­ше­чки за­сму­тив­ся, ко­ли ді­знав­ся, що хре­ще­на сьо­го­дні не змо­гла при­йти до них. Во­на за­ли­ши­ла­ся вдо­ма з ма­лою Ірин­кою. Ма­ла чо­гось пхи­ка­ла, ка­шля­ла та ка­при­зу­ва­ла без мі­ри: чи не за­хво­рі­ла? Але

хре­ще­ний ба­тько Ми­ко­ла обі­цяв хре­ще­ній пе­ре­да­ти Горь­ко­ві її по­да­ру­нок. І, зві­сно, ви­ко­нав обі­цян­ку: окрім сво­го па­кун­ка з ко­льо­ро­вою книж­кою, уро­чи­сто вру­чив хло­пцю ще один. Все­ре­ди­ні бу­ло щось кру­гле.

Це ви­явив­ся ве­ли­кий со­ко­ви­тий пер­сик. Та­кий ве­ли­кий, що Горь­ко та­ко­го ра­ні­ше не ба­чив. Чер­во­но­що­кий, з окса­ми­то­вою шкір­кою, вкри­тою срі­бля­стим пу­хом. А все­ре­ди­ні – со­лод­ка жов­та сма­ко­та і ро­же­ва змор­шку­ва­та кі­сто­чка.

Чи то фільм про пі­ра­тів під­ка­зав Горь­ко­ві та­ку дум­ку, чи кі­сто­чка справ­ді бу­ла ду­же ці­ка­ва, але він ре­тель­но її роз­ди­вив­ся, на­че якесь ди­во. І хло­пцю зда­ло­ся, що ві­зе­рун­ки на пер­си­ко­вій кі­сто­чці схо­жі на та­єм­ний шифр з кар­ти ста­ро­вин­них скар­бів. А ще й хре­ще­ний, пе­ре­да­ю­чи по­да­ру­нок, до­дав та­єм­ни­чо­сті:

– Ось, Го­ри­сю, твоя до­бра фея ка­за­ла, щоб ти, ко­ли з’їси пер­сик, кі­сто­чки не ви­ки­дав, а по­клав на ніч со­бі під по­ду­шку. То­ді, мов­ляв, то­бі сон ча­рів­ний на­сни­ться! – Так ска­зав хре­ще­ний ба­тько та го­ло­сно за­смі­яв­ся. Та­то і ма­ма Горь­ка теж усмі­хну­ли­ся. Ро­зди­вив­шись та­єм­ни­чу, вкри­ту ви­щер­бле­ни­ми ві­зе­рун­ка­ми кі­сто­чку, сам хре­ще­ник не смі­яв­ся з каз­ки, а зро­бив са­ме так, як про­си­ла „йо­го до­бра фея” – так ін­ко­ли з на­тя­ком на По­пе­лю­шку на­зи­ва­ли до­ро­слі Горь­ко­ву хре­ще­ну ма­ту­сю Ма­рію.

Ко­ли при­йшов час Горь­ко­ві ля­га­ти спа­ти, він чем­но по­ба­жав до­ро­слим до­брої но­чі.

– Го­ри­сю, що з то­бою? – ве­се­ло спи­та­ла йо­го ма­ти. – А де ж „Ма­му­сю, ще п’ять хви­ли­но­чок!” та „Я зов­сім не хо­чу спа­ти, я вже до­ро­слий!” Що з то­бою ста­ло­ся, син­ку? Ти й справ­ді з’їв щось ча­рів­не і те­пер зав­жди бу­деш та­ким слу­хня­ним?

– Ні, ду­маю, що не зав­жди, – ду­же сер­йо­зно від­по­вів Горь­ко. – Біль­шість чар ді­ють ли­ше тим­ча­со­во…

– О, то­ді не втра­чай мо­мен­ту, йди спа­ти, по­ки то­бі хо­че­ться слу­ха­тись нас. До­бра­ніч! – по­ба­жа­ли йо­му ба­тьки, ді­дусь та хре­ще­ний.

Горь­ко швид­ко по­чи­стив зу­би та роз­сте­лив по­стіль. Зру­чно вмо­стив­ся у те­пло­му ліж­ку, по­клав під по­ду­шку ве­ли­ку пер­си­ко­ву кі­сто­чку і ли­шень за­плю­щив очі, як одра­зу ж за­снув.

І то­ді по­ча­ла­ся вже справ­жня каз­ка… Горь­ко­ві на­сни­ло­ся, на­че зав­тра не­ді­ля, і він з ді­ду­сем іде гу­ля­ти до лі­су. Вже по­ча­ла­ся зи­ма, і справ­жній ліс був за­си­па­ний сні­гом, але уві сні він сто­яв у тем­но-зе­ле­них ша­тах, і га­ля­ви­ни бу­ли вкри­ті гу­стою тра­вою. В ру­ках у хло­пця та ді­ду­ся бу­ли ко­ши­ки для гри­бів.

Горь­ко і йо­го ді­дусь ви­йшли на ма­лень­ку га­ля­ви­ну, де схо­ди­ли­ся три стеж­ки. На краю га­ля­ви­ни ріс ста­рий-ста­ре­зний дуб, по­кру­че­ний усі­ма ві­тра­ми та ще за­мо­ло­ду опа­ле­ний бли­скав­кою. Він був схо­жий на кре­ме­зно­го чо­лов’ягу, що, роз­ста­вив­ши ру­ки, не пу­скає ман­дрів­ни­ків у ха­щу. А на­че й не лю­ди­на, бо рук бу­ло не дві, а три, а за­мість ніг бу­ло ко­рі­н­ня, схо­же на щу­паль­ця во­сьми­но­га, яке пе­ре­плі­та­ло­ся так, на­че дуб хо­тів ви­рва­ти йо­го з зем­лі та пі­ти со­бі де­ін­де з ці­єї га­ля­ви­ни. Бо­ро­да­те „облич­чя” ду­бо­во­го ве­ле­тня при­кра­ша­ли сі­рі на­ро­сти гри­бів-тру­то­ви­ків, то­му ніс, бро­ви, гу­би та ву­ха цьо­го „кра­се­ня” ви­гля­да­ли ду­же ви­ра­зно.

Зе­ле­ний мох, що роз­ріс­ся по стов­бу­ру, та змор­шку­ва­та, на­че зри­та до­ща­ми бру­на­тна ко­ра до­да­ва­ли ста­ро­му ду­бу ве­ли­чно­го пра­дав­ньо­го ви­гля­ду. Зда­ва­ло­ся, в ті ча­си, ко­ли цей дуб ще був жо­лу­дем, повз ньо­го мо­гла про­їжджа­ти лі­сом кня­зів­ська дру­жи­на, що ви­їха­ла по­лю­ва­ти на пруд­ко­но­гих гвин­то­ро­гих ту­рів. Ба­гря­ні пла­щі та зо­ло­ті ко­ро­ни ви­бли­ску­ва­ли між зе­ле­них віт лі­су, а на по­від­ку ми­слив­ці три­ма­ли пля­ми­стих ге­пар­дів, за­мість хор­тів. Ро­зум­ник: Ба­га­то ви­дів тва­рин та ро­слин, які в ми­ну­лі ро­ки та сто­лі­т­тя бу­ли по­ши­ре­ні на Укра­ї­ні, зни­кли з на­ших зе­мель на­зав­жди. І ви­ну­ва­ті в цьо­му не ли­ше клі­ма­ти­чні змі­ни, але й лю­ди. Ла­пу­ня: Сум­но… Але все одно від­чу­ваю: за­раз ста­не­ться щось ча­рів­не!

Все це уві сні по­ба­чив Горь­ко, сто­я­чи під най­хи­мер­ні­шим в лі­сі ду­бом. У під­ніж­жя ста­ро­го де­ре­ва ро­сли зо­ло­та­ві ку­пки опе­ньок.

Горь­ко ді­став но­жик та на­хи­лив­ся, щоб зрі­за­ти гри­би у свій ко­шик. Ра­птом з ки­ше­ні хло­пця ви­па­ла пер­си­ко­ва кі­сто­чка. Во­на по­ко­ти­ла­ся по тра­ві, а по­тім ста­ла кру­ти­ти­ся, мов дзи­ґа. Горь­ко по­ба­чив, що кі­сто­чка вкри­ла­ся зо­ло­том і ви­бли­скує на сон­ці, на­че ко­штов­ність.

„По­са­ди ме­не на га­ля­ви­ні бі­ля цьо­го ста­ро­го ду­ба”, – зро­зу­мів хло­пчик, хо­ча ні­яких слів про­мов­ле­но не бу­ло.

Горь­ко за­хо­див­ся ри­ти но­жи­ком зем­лю. Він обе­ре­жно опу­стив у ям­ку пер­си­ко­ву кі­сто­чку і ле­две встиг за­си­па­ти її, як по­чув­ся ме­ло­дій­ний дзвін, і з зем­лі по­ча­ло ро­сти мо­ло­день­ке де­рев­це. Во­но про­стя­га­ло то­нень­кі гі­ло­чки, роз­гор­та­ло тен­ді­тні ли­сто­чки. Горь­ко не встиг зди­ву­ва­ти­ся, як де­ре­во ви­ро­сло ви­ще йо­го ко­лін.

Тут на га­ля­ви­ну ви­йшов ді­дусь з пов­ним ко­ши­ком гри­бів. По­ба­чив­ши пер­си­ко­ве де­ре­во, на яко­му са­ме з’яв­ля­ли­ся ря­сні ро­же­ві кві­ти, він сум­но по­хи­тав го­ло­вою та ска­зав:

– Го­ри­сю, взим­ку во­но за­мер­зне. Це де­ре­во з те­плих кра­їв, в на­шо­му лі­сі во­но не до­жи­ве до ве­сни.

– До­жи­ве, – впев­не­но від­по­вів Горь­ко. – Ді­ду­сю, хі­ба ти не ба­чиш: це ж ча­рів­не де­ре­во!

„У на­шо­му лі­сі всі де­ре­ва ча­рів­ні”, – про­лу­нав чийсь го­лос. Горь­ко­ві зда­ло­ся, що за­го­во­рив ста­рий дуб. Хло­пчик гля­нув уго­ру, але де­ре­во не­зво­ру­шно мов­ча­ло. „Ма­буть, по­чу­ло­ся”, – по­ду­мав Горь­ко. То­ді він від­чув те­пло, на­віть жар, ні­би сто­яв бі­ля во­гни­ща і йо­го ко­лін ся­га­ло ла­гі­дне зо­ло­те по­лум’я. Горь­ко по­ди­вив­ся вниз і по­ба­чив, що де­ре­во, яке ви­ро­сло з зо­ло­тої пер­си­ко­вої кі­сто­чки, яскра­во сві­ти­ться. Сві­тлий оре­ол, який утво­ри­ли ці те­плі про­ме­ні, ши­рив­ся га­ля­ви­ною. І ко­ли про­мінь ся­гнув ко­рі­н­ня ста­ре­зно­го ду­ба, по­чув­ся жа­хли­вий скрип, на­че від­кри­ва­ли­ся ста­рі-ста­рі де­рев’яні во­ро­та, яких не від­кри­ва­ли ба­га­то ро­ків.

Та що це?! Проміж спле­те­них ко­ре­нів ста­ро­го ду­ба справ­ді з’яви­ли­ся ма­лень­кі двер­ця­та. Ко­ли про­ме­ні мо­ло­день­ко­го зо­ло­то­го де­ре­ва ся­гну­ли до них, двер­ця­та від­чи­ни­ли­ся з та­ким ме­ло­дій­ним дзво­ном, на­че пі­сня ма­лень­ких дзві­но­чків все­ре­ди­ні ве­ли­ко­го го­дин­ни­ка. Горь­ко міг би про­ліз­ти в ці две­рі, але щось йо­го спи­ни­ло. Він тіль­ки не­смі­ли­во за­зир­нув ту­ди.

За две­ри­ма бу­ла та­ка ж га­ля­ви­на, як і з то­го бо­ку, звід­ки ди­вив­ся Горь­ко, але зна­чно біль­ша. Сон­це над нею сві­ти­ло зна­чно яскра­ві­ше, зов­сім як влі­тку. На то­му мі­сці, де мав би сто­я­ти ста­ре­зний дуб, Горь­ко роз­гле­дів гар­ний рі­зно­ко­льо­ро­вий па­лац з ви­со­ки­ми ве­жа­ми. Зда­ле­ку він зда­вав­ся не­ве­ли­чким, май­же ігра­шко­вим. Дов­ко­ла па­ла­цу був сад з та­ких ни­зень­ких кві­ту­чих де­рев, як те, що ви­ро­сло з пер­си­ко­вої кі­сто­чки.

Горь­ко ду­же зди­ву­вав­ся, ко­ли на схо­дах па­ла­цу з’яви­ла­ся дів­чин­ка при­бли­зно йо­го ві­ку, вбра­на, на­че прин­це­са з ча­рів­них ка­зок. Во­на за­кли­чно ма­хну­ла ру­кою, на­че зва­ла ко­гось до се­бе у го­сті.

Ра­птом Горь­ко зля­кав­ся, що во­на по­ба­чи­ла йо­го і, мо­жли­во, роз­сер­ди­ла­ся, що він під­гля­дає за нею. Він тро­хи від­су­нув­ся від во­ріт. І то­ді по­ба­чив, як зо­ло­те мо­ло­день­ке де­рев­це про­май­ну­ло повз ньо­го та яки­мось та­єм­ни­чим чи­ном про­су­ну­ло­ся крізь во­ро­та і да­лі, до лі­со­во­го па­ла­цу.

„Тут ме­ні не бу­де хо­ло­дно взим­ку! Ось де я бу­ду ро­сти!” – на­че на­спі­ву­ва­ло во­но.

Горь­ко за­чу­до­ва­но клі­пав очи­ма. Ось ко­го, ви­яв­ля­є­ться, кли­ка­ла та ма­лень­ка прин­це­са! Та по­ки він ди­ву­вав­ся, двер­ця­та в де­ре­ві по­ча­ли за­чи­ня­ти­ся.

– А я? Мо­жна й ме­ні до вас? – кри­кнув Горь­ко, жал­ку­ю­чи, що не про­ліз на та­єм­ни­чу га­ля­ви­ну, ко­ли мав мо­жли­вість.

– Мо­жна! – до­ли­ну­ло до ньо­го. – Але не сьо­го­дні. При­ходь ін­шим ра­зом, не уві сні!

– Та я ж не сплю! – обу­рив­ся хло­пчик. Але двер­ця­та оста­то­чно за­чи­ни­ли­ся, а він про­ки­нув­ся у сво­є­му ліж­ку.

– Вста­вай, сонь­ко, тре­ба зби­ра­ти­ся до шко­ли, – ве­се­ло ска­за­ла ма­ма. Горь­ко по­ба­чив, що ніч скін­чи­ла­ся і на­став ра­нок. – Але ж сьо­го­дні не­ді­ля! – не зро­зу­мів Горь­ко. – Яка шко­ла? – Ой, який же ти фан­та­зер, Го­ри­сю. Сьо­го­дні зран­ку по­ки що че­твер! – Ні! Не хо­чу! Не­хай кра­ще вже бу­де су­бо­та або не­ді­ля!

– Тож, ба­чу, ча­ри слу­хня­но­сті скін­чи­ли­ся? – за­смі­я­ла­ся ма­ма. – Ану геть з ліж­ка! Шви­день­ко снідати, всі на те­бе че­ка­ють!

Пі­сля сні­дан­ку, зі­брав­шись до шко­ли, Горь­ко по­про­хав сво­го ді­ду­ся пі­ти по­гу­ля­ти з ним у ви­хі­дні до лі­су.

– Ну, якщо до­щу, сні­гу та зем­ле­тру­су не бу­де… – хи­тро при­мру­жив­шись, від­по­вів ді­дусь.

– Ні, за будь-якої по­го­ди! Будь ла­ска! – по­про­сив Горь­ко. – До­бре, пі­де­мо. Якщо дві­йок бу­де не біль­ше двох. – Жо­дної не бу­де! – га­ря­че по­обі­цяв Горь­ко та по­біг до шко­ли. На уро­ках він тро­хи від­во­лі­кав­ся від ча­рів­них ду­мок, бо йо­му за­ва­жа­ла вчи­тель­ка, але на пе­ре­р­вах і пі­сля шко­ли Горь­ко весь час ду­мав про ті ча­рів­ні двер­ця­та, які від­кри­ли­ся йо­му уві сні. І на­чеб­то обі­ця­ли від­кри­ти­ся на­справ­ді.

Але це вже зов­сім ін­ша істо­рія. Пу­стун­чик: Ого!

Ро­зум­ник: Існує про­гра­ма, за якою ко­жен рік пра­ців­ни­ки лі­со­во­го го­спо­дар­ства Укра­ї­ни за­лі­сню­ють кіль­ка ти­сяч ге­кта­рів зе­мель, які не­мо­жли­во ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти як по­ля. До 2015 ро­ку лі­си Укра­ї­ни ма­ють ста­но­ви­ти одну п’яту те­ри­то­рії (20 %). На жаль, при­ро­дні ма­си­ви лі­су по­стій­но змен­шу­ю­ться че­рез ви­руб­ку, за­бру­дне­н­ня лю­дьми по­ві­тря та во­ди. А ось як Горь­ко впер­ше ді­знав­ся, хто та від чо­го по­ви­нен охо­ро­ня­ти ліс…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.