Як Горь­ко Ма­кі­трен­ко став ли­ца­рем кра­ї­ни Чар­ліс­ся.........................................

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Ко­ли шкіль­ний ти­ждень на­ре­шті за­кін­чив­ся, Горь­ко пі­шов з ді­ду­сем до лі­су. Ко­ши­ків для гри­бів во­ни, зви­чай­но, з со­бою не бра­ли, бо бу­ла зи­ма і весь ліс за­си­па­ло сні­гом. Але Горь­ко не за­був удо­ма ча­рів­ну пер­си­ко­ву кі­сто­чку. Ви­хо­дя­чи на про­гу­лян­ку, він по­клав її до ки­ше­ні сво­єї кур­тки.

По­хо­див­ши десь з пів­го­ди­ни за­сні­же­ни­ми стеж­ка­ми, хло­пчик та йо­го ді­дусь ба­чи­ли ме­ре­жи­во слі­дів зай­ців та бі­ло­чок, хи­мер­ні ку­щі, схо­жі під сні­гом чи то на оле­нів, чи на тов­стень­ких лі­со­ви­чків, що за­ча­ї­ли­ся по оби­дві боки стеж­ки. По­ба­чи­ли на­віть ве­ли­ко­го бі­ло­го гри­ба, за­над­то ве­ли­ко­го, щоб бу­ти справ­жнім: це був де­рев’яний гри­бо­чок на га­ля­ви­ні для від­по­чи­ва­ю­чих. Дов­ко­ла ньо­го сто­я­ли лав­ки, а тро­хи да­лі на­віть крізь сніг чор­ні­ла пля­ма, де во­се­ни роз­во­ди­ли во­гни­ще.

Від­по­чив­ши, ман­дрів­ни­ки пі­шли да­лі. Горь­ко до­бре знав, що він шу­кає, і пря­му­вав да­лі й да­лі в ха­щу.

Зі­йшов­ши з не­ве­ли­кої гір­ки, де Горь­ко ще в до­шкіль­ні ро­ки ка­тав­ся на ли­жах, хло­пчик та ді­дусь ви­йшли на ма­лень­ку га­ля­ви­ну, де схо­ди­ли­ся три стеж­ки. На краю га­ля­ви­ни ріс ста­рий-ста­ре­зний дуб, по­кру­че­ний усі­ма ві­тра­ми, при­кра­ше­ний сі­ри­ми на­ро­ста­ми гри­бів та опа­ле­ний бли­скав­кою ще за­мо­ло­ду… То­чні­сінь­ко як уві сні, тіль­ки справ­жня га­ля­ви­на бу­ла вкри­та сніжною ков­дрою. Горь­ко одра­зу ки­нув­ся до де­ре­ва, мов до ста­ро­го зна­йо­мо­го. – Тіль­ки не від­ходь да­ле­ко з га­ля­ви­ни! – по­пе­ре­див ді­дусь. – Ні, я ось­де­чки, тут, по­ряд, – від­гу­кнув­ся Горь­ко. – Що ти там ро­биш? – спи­тав ді­дусь, по­ба­чив­ши, як онук по­чав пал­кою роз­ко­пу­ва­ти сніг. – Хо­чу по­са­ди­ти кі­сто­чку. – Якщо во­на на­віть на­ве­сні про­ро­сте, все одно по­тім за­мер­зне, – по­пе­ре­див ді­дусь. До­ро­слі бу­ва­ють у снах та­ки­ми са­ми­ми ро­зум­ни­ми, як і на­справ­ді. Але Горь­ко знав одну та­єм­ни­цю, то­му не спе­ре­чав­ся.

„Не за­мер­зне, якщо двер­ця­та від­чи­ня­ться, – ду­мав він, ста­ран­но роз­ко­пу­ю­чи твер­ду зем­лю. – Якщо ча­рів­ний хід існує, то де­рев­це там схо­ва­є­ться, а у то­му лі­сі зав­жди те­пло”.

Горь­ко ще дов­го си­дів нав­по­чі­пки, вдив­ля­ю­чись у мі­сце, де по­вин­на про­ро­сти кі­сто­чка з пер­си­ка. Ані ме­ло­дій­но­го дзво­ну, ані тон­ко­го де­рев­ця, що швид­ко ро­сте, не бу­ло.

Горь­ко пе­ре­вів по­гляд на ста­рий дуб, і – ди­во! – у ньо­му при­ві­тно ся­я­ли ча­рів­ні двер­ця­та! Горь­ко озир­нув­ся. Ді­дусь, зда­є­ться, ні­чо­го не по­мі­чав. Він си­дів на лі­со­вій лав­ці та ми­лу­вав­ся за­сні­же­ним лі­сом.

Двер­ця­та не від­чи­ня­ли­ся. Обе­ре­жно про­стя­гнув­ши ру­ку, Горь­ко по­сту­кав. Спо­ча­тку бо­яз­ко, а по­тім гу­чні­ше та смі­ли­ві­ше. Раз, дру­гий, тре­тій…

З гу­чним ри­пі­н­ням пра­дав­ніх во­ріт двер­ця­та ши­ро­ко від­чи­ни­ли­ся. Вже не ози­ра­ю­чись, бо­я­чись, щоб йо­му не ста­ли на за­ва­ді, Горь­ко пір­нув у лаз по­під ко­ре­ня­ми ста­ро­го де­ре­ва.

***** На ве­ли­че­зній лі­со­вій га­ля­ви­ні сто­яв справ­жній ко­ро­лів­ський па­лац. Не та­кий ве­ли­кий, як бу­ду­ють на мі­ських пло­щах, а тро­хи мен­ший, на­че за­мі­ський бу­ди­но­чок яко­гось ко­ро­ля.

Сті­ни па­ла­цу бу­ли скла­де­ні з рі­зно­ко­льо­ро­во­го ка­ме­ню: бі­ло­го, чер­во­но­го, ро­же­во­го та жов­то­го. Ви­со­кі ві­кна ви­бли­ску­ва­ли скель­ця­ми всіх ко­льо­рів ве­сел­ки.

Го­стро­вер­хий дах при­кра­ша­ла тем­но-зе­ле­на че­ре­пи­ця у фор­мі ду­бо­во­го ли­стя. На вер­хів­ках чо­ти­рьох ку­то­вих веж бу­ли огля­до­ві май­дан­чи­ки,

обля­мо­ва­ні зуб­ча­сти­ми ви­сту­па­ми. В цен­трі ко­жно­го май­дан­чи­ку на вер­хів­ці ве­жі ро­сли роз­ло­гі де­ре­ва, да­ю­чи за­ті­нок та за­хист від до­щу та сні­гу.

До па­ла­цу ве­ли бі­лі мар­му­ро­ві схо­ди з зо­ло­ти­ми биль­ця­ми. По­ки Горь­ко за­чу­до­ва­но роз­див­ляв­ся па­лац, са­док, що йо­го ото­чу­вав, та ши­ро­ку лі­со­ву га­ля­ви­ну, з па­ра­дних две­рей ви­йшла та са­ма дів­чин­ка, яку він ба­чив у сво­є­му сні. Але сьо­го­дні ча­рів­на га­ля­ви­на бу­ла вкри­та сні­гом, як і ліс у Горь­ко­во­му сві­ті. Дів­чин­ка-прин­це­са бу­ла у гар­ній бі­лій шуб­ці з ху­тря­ним ка­пту­ром, у зо­ло­тих чо­бі­тках та чер­во­них ру­ка­ви­чках. Во­на одра­зу по­мі­ти­ла хло­пчи­ка та пі­шла йо­му на­зу­стріч, на­че дав­но че­ка­ла. – До­бри­день, го­стю! Ві­таю те­бе в на­шо­му лі­сі. – До­бри­день, – про­мур­мо­тів Горь­ко. Він тро­хи ні­яко­вів і не знав, як тре­ба звер­та­ти­ся до ці­єї дів­чин­ки, якщо во­на й справ­ді прин­це­са.

– Я отри­ма­ла твій по­да­ру­нок, – ве­се­ло ска­за­ла дів­чин­ка. Во­на про­стя­гла від­кри­ту до­ло­ню. На тлі чер­во­ної ру­ка­ви­чки ви­бли­ску­ва­ла зо­ло­та пер­си­ко­ва кі­сто­чка.

– Але я по­са­див її там… – Горь­ко не­ви­ра­зно ма­хнув ру­кою в той бік, звід­ки при­йшов. – Як ти… тоб­то ви її ді­ста­ли?

– Мо­жеш ка­за­ти ме­ні „ти”, по-дру­жньо­му, – за­смі­я­ла­ся дів­чин­ка. – То­бі скіль­ки ро­ків? – Бу­де де­сять. – І ме­ні ско­ро бу­де де­сять. Я до­чка ца­ря Чар­ліс­ся, ца­рів­на Со­ло­мія. Але ти мо­жеш на­зи­ва­ти ме­не Со­лом­кою. Всі дру­зі ме­не так звуть. А хто ти?

– Я про­сто… Горь­ко. Го­ри­слав Ма­кі­трен­ко з 3-В кла­су. Я жи­ву тут не­по­да­лік. Ліс від ме­не зов­сім по­ряд, че­рез до­ро­гу. – Го­ри­слав? Гар­не ім’я, – по­смі­хну­ла­ся Со­лом­ка. – Ме­ні по­до­ба­є­ться. – Ме­ні теж, – зі­тхнув Горь­ко. – Але це ім’я мо­го ді­ду­ся, а ме­не по­ки що так май­же не на­зи­ва­ють. Ка­жуть, я ще ма­лень­кий.

Він не став до­кла­дно роз­по­від­а­ти Со­лом­ці, що у пер­шо­му кла­сі йо­го на­віть дра­жни­ли „Го­ри­ни­чем” або „Гір­кою по­ган­кою”. Ли­ше ска­зав, що ца­рів­на мо­же на­зи­ва­ти йо­го „Горь­ко”, як усі.

Ко­ли во­ни по­зна­йо­ми­ли­ся, Со­лом­ка по­я­сни­ла, що кра­ї­на, до якої по­тра­пив хло­пчик, на­зи­ва­є­ться Чар­ліс­ся. Во­на про­стя­га­є­ться усю­ди, де є ліс, в усьо­му сві­ті. Вла­сне, во­ни за­раз зна­хо­дя­ться на тій са­мій га­ля­ви­ні, де Горь­ко за­ли­шив сво­го ді­ду­ся, але… з її ін­шо­го, ча­рів­но­го бо­ку.

„Ча­рів­ний бік будь-якої ре­чі або мі­сци­ни зда­тні ба­чи­ти не всі лю­ди, – по­я­сни­ла Со­лом­ка, – ли­ше ті, хто ві­рить у ди­во. Ді­ти більш від­кри­ті для чудес та каз­кок, то­му їм сю­ди по­тра­пи­ти зна­чно про­сті­ше”.

Со­лом­ка ба­чи­ла хло­пчи­ка уві сні і че­ка­ла, чи при­йде він у го­сті на­справ­ді. І сьо­го­дні, ко­ли дів­чин­ка по­ба­чи­ла з ві­кна сво­єї кім­на­ти, як в її са­док впа­ла зо­ло­та пер­си­ко­ва кі­сто­чка, во­на здо­га­да­ла­ся, що гість уже близь­ко. – Звід­ки в те­бе зо­ло­та кі­сто­чка? – спи­та­ла ца­рів­на. – Ме­ні по­да­ру­ва­ла її „моя до­бра фея” – хре­ще­на ма­ти. – То, ма­буть, ти був ду­же пра­цьо­ви­тим, слу­хня­ним та смі­ли­вим хло­пцем, якщо за­слу­жив та­кий по­да­ру­нок. Горь­ко зні­тив­ся. – Та не ска­зав би… При­найм­ні, не що­дня. – То ще бу­деш! Я ба­чу, ти че­сний. І хо­ро­брий, адже бо­я­гуз ні­ко­ли не ри­зи­кнув би прой­ти крізь ча­рів­ні две­рі, – лег­ко ска­за­ла Со­лом­ка. – Чар­ліс­сям пра­вить мій ба­тько, лі­со­вий цар. Хо­чеш ста­ти ли­ца­рем на­шої кра­ї­ни? То­ді ти змо­жеш при­хо­ди­ти сю­ди будь-ко­ли та гра­ти­ся зі мною. – А що тре­ба для цьо­го зро­би­ти? Ца­рів­на за­ду­ма­ла­ся.

– Ба­жа­но здій­сни­ти якийсь ге­ро­ї­чний вчи­нок, – вре­шті про­мо­ви­ла во­на. – Ли­ца­рі по­вин­ні за­хи­ща­ти слаб­ших, бо­ро­ти­ся зі зли­ми дра­ко­на­ми і та­ке ін­ше… Як­би на ме­не чи на­шу кра­ї­ну хтось на­па­дав, а ти ме­не за­хи­стив, то був би справ­жнім ге­ро­єм і лег­ко став ли­ца­рем.

– Ду­ма­єш, я змо­жу? – за­сум­ні­вав­ся Горь­ко. – Та я хо­чу спро­бу­ва­ти! А хтось на те­бе на­па­дає?

– По­ки що ні, – зни­за­ла пле­чи­ма Со­лом­ка. – Ме­не всі у Чар­ліс­сі зна­ють, і ні­хто, на­чеб­то, не обра­жає… Ой, я зга­да­ла! Йди за мною, я по­ка­жу то­бі, що тре­ба ро­би­ти!

Со­лом­ка по­тя­гла Горь­ка за ру­ку дов­ко­ла па­ла­цу. Во­ни при­йшли у най­більш від­да­ле­ний глу­хий ку­то­чок са­ду ца­рів­ни та схо­ва­ли­ся за ку­ща­ми. Ря­док ни­зень­ких чу­дер­на­цьких де­рев пе­ред ни­ми ме­жу­вав зі справ­жнім гу­стим лі­сом. В тем­ній ха­щі чу­ло­ся якесь слаб­ке трі­ско­ті­н­ня, пе­ре­ші­пту­ва­н­ня ві­тру, ти­хе­сень­кий шур­хіт і ри­пі­н­ня сні­гу.

– Тут ми бу­де­мо че­ка­ти, по­ки во­но не при­йде, – по­ше­пки ска­за­ла Со­лом­ка. – Що не при­йде? – Не знаю! Якесь ди­ке і, ма­буть, зле ство­рі­н­ня обгри­зає гі­ло­чки в мо­є­му сад­ку. Я ду­маю, що во­но зле, бо яке ж до­бре по­ткне­ться у ко­ро­лів­ський са­до­чок? Ти до­по­мо­жеш ме­ні ді­зна­ти­ся, хто це, а якщо во­но на­па­де на ме­не, бу­деш ме­не за­хи­ща­ти, зго­да?

– Та бу­ду вже, – та­кож ду­же ти­хо від­по­вів Горь­ко. – Са­му ж не ки­ну. Але хто це мо­же бу­ти?

– Звід­ки я знаю? Ме­ні не вда­ло­ся йо­го зло­ви­ти. Ду­маю тіль­ки, що в ньо­го, що б це не бу­ло, ду­же го­стрі зу­би!

– Ой, ле­ле! А якщо во­но на нас стри­бне, що бу­де­мо ро­би­ти? – Горь­ко здри­гнув­ся і ма­буть не ли­ше від хо­ло­ду.

– Мо­же­мо вте­кти до па­ла­цу, а мо­же­мо по­кли­ка­ти на до­по­мо­гу, – за­про­по­ну­ва­ла ца­рів­на Со­лом­ка. – Мо­же, це ство­рі­н­ня ду­же не­без­пе­чне, але я по­вин­на зна­ти, хто псує мій улю­бле­ний са­до­чок! – А охо­рон­ці у ва­шо­го па­ла­цу є? – Зві­сно, є. І ба­га­то – ці­лий за­гін вар­то­вих жо­лу­дів. Але до­сі во­ни не змо­гли зло­ви­ти цьо­го бе­шке­тни­ка. Я вже їм стіль­ки ра­зів ка­за­ла… все тре­ба са­мій ро­би­ти! І та­тусь-цар так зав­жди ка­же.

– Чш-ш-ш! Ти чу­єш? Трі­сну­ла гіл­ка, – про­ше­по­тів Горь­ко. – Ма­буть, во­но на­бли­жа­є­ться! – Ой, чую! Хтось при­ча­їв­ся в ха­щі! Ви­чі­кує! Щіль­но при­ти­снув­шись один до одно­го, Горь­ко та Со­лом­ка зі­щу­ли­ли­ся у за­сід­ці. Ді­ти пиль­но вдив­ля­ли­ся в ті­ні по­між де­рев, га­да­ю­чи, що за стра­шний звір ви­гуль­кне звід­ти.

Горь­ко не хо­тів зі­зна­ти­ся со­бі, що він бо­ї­ться. Ану як цей не­ві­до­мий звір з го­стри­ми зу­ба­ми ви­яви­ться ди­ким ве­пром? Або яки­мось каз­ко­вим дра­ко­ном? А якщо це ве­дмідь по­тай про­ла­зить до са­ду і ми­мо­во­лі ла­має гіл­ки? Зу­стрі­ти­ся у мі­сько­му лі­сі віч-на-віч з ве­дме­дем… брр! Ото бу­де не­діль­на про­гу­лян­ка!

„Дур­ни­ку, ведмеді взим­ку сплять! – на­га­дав сам со­бі Горь­ко. – Ми ж у шко­лі вчи­ли”.

„Еге ж, сплять! – від­гу­кнув­ся то­нень­кий го­ло­сок ко­гось ду­же бо­яз­ко­го все­ре­ди­ні Горь­ка. – Це во­ни в на­шо­му лі­сі сплять. А тут – хто знає тих ве­дме­дів!”

По­між гі­л­лям ближ­чих до лі­су кущів щось за­шур­хо­ті­ло. „Ой, ле­ле! Ось во­но! На­бли­жа­є­ться!!!” Хло­пчик та дів­чин­ка на­пру­же­но вдив­ля­ли­ся у тон­кий зи­мо­вий чор­но­бі­лий ма­лю­нок са­до­чку та лі­су.

– Ди­вись! – стри­му­ю­чи по­дих, вка­за­ла Со­лом­ка. І Горь­ко по­ба­чив, як у ма­лень­ко­му ви­хор­ці сні­гу зни­ка­ють то­нень­кі гі­ло­чки з най­ближ­чих до лі­су де­рев. На­че їх хтось об­ку­шує. Але хто??? Зло­дія не ви­дно.

– Мо­же, це якийсь сні­го­вий не­ви­дим­ка? – ти­хень­ко спи­тав хло­пчик. – У вас та­кі є? – Я до­сі не чу­ла, – роз­гу­бле­но від­по­ві­ла ца­рів­на. Тим ча­сом гі­ло­чки хрум­ко­ті­ли та зни­ка­ли одна за одною. – Ану стій! – ра­пто­во грим­ну­ла ца­рів­на, ви­ско­чив­ши з-за кущів. – Ані руш! То ось хто гри­зе мій са­до­чок!

Горь­ко по­спі­шив слі­дом за дів­чин­кою. Ко­ли ді­ти пі­ді­йшли ближ­че, Горь­ко теж на­ре­шті по­ба­чив та­єм­ни­чо­го „не­ви­дим­ку”: бі­ля кущів си­дів, бо­яз­ко при­ти­снув­ши дов­гі ву­ха, кри­хі­тний зайчик. Зов­сім бі­лий у сво­їй зи­мо­вій шуб­ці, він був май­же не­по­мі­тний на сні­гу.

– На­ві­що ти зав­да­вав шко­ди сад­ку ца­рів­ни? – яко­мо­га грі­зні­ше спи­тав Горь­ко, су­во­ро див­ля­чись на зай­че­ня. По­дум­ки він по­смі­яв­ся з са­мо­го се­бе: так бо­я­ти­ся не­ві­до­мо­го зло­дія, уяв­ля­ти йо­го роз­мі­ром з но­со­ро­га, а тут!..

– Й-я, й-я не знав… – про­бель­ко­ті­ло на­ля­ка­не зай­че­ня. – Я не хо­тів. Про­ба­чте, я біль­ше не бу­ду…

– Хі­ба ти не знав, що за­ліз до сад­ка цар­сько­го па­ла­цу? – ла­гі­дно спи­та­ла Со­лом­ка. Її розчулив пу­хна­стий ма­лень­кий зло­дій.

– Не знав. Я ба­га­то ра­зів про­сив ма­му по­ка­за­ти ме­ні ваш па­лац, але во­на ка­за­ла, що я ще ма­лень­кий, тож я не знав, що це за са­док… А ва­ші де­ре­ва най­сма­чні­ші у лі­сі! – Ой, го­рень­ко ти ма­ле! – за­смі­я­ла­ся Со­лом­ка. – Як те­бе зва­ти? – Ку­це­хво­стик, – від­по­ві­ло зай­че­ня. – А ви – са­ма ко­ро­ле­ва лі­су? – Ні, я тіль­ки ца­рів­на. Лі­сом пра­вить мій та­то. Горь­ко, тре­ба, ма­буть, від­ве­сти цьо­го ма­ло­го зло­дюж­ку до ма­ми, бо ще за­блу­кає чи ли­си­ця йо­го дожене.

– Не до ма­ми, а до ті­тонь­ки зай­чи­хи, – ска­зав Ку­це­хво­стик. – Наш ди­тя­чий са­до­чок тут зов­сім по­руч. Ті­тонь­ка на­гля­дає за на­ми, по­ки ма­ми шу­ка­ють їжу. – То що, те­бе в са­до­чку чи вдо­ма по­га­но го­ду­ють? – спи­тав Горь­ко. – Ні, у нас все до­бре. Але ва­ші де­ре­ва та­кі сма­чні… со­лод­кі… до­брі… – зай­че­ня за­мрі­я­но при­мру­жи­ло очі. По­тім сха­ме­ну­ло­ся і зля­ка­но до­да­ло: – Але я біль­ше не бу­ду!

Ді­ти ра­зом за­смі­я­ли­ся.

Со­лом­ка взя­ла Ку­це­хво­сти­ка на ру­ки. Зай­че­ня згор­ну­ло­ся ка­ла­чи­ком, на­че бі­ла пу­хна­ста му­фта, яка ду­же па­су­ва­ла до шуб­ки ца­рів­ни. Горь­ко пі­шов упе­ред, про­кла­да­ю­чи стеж­ку по­між ку­чу­гу­ра­ми сні­гу.

Не­за­ба­ром во­ни ви­йшли на ву­зень­ку, якусь гор­ба­ту га­ля­ви­ну, де стри­ба­ли та гра­ли­ся у сніж­ки з де­ся­ток ма­лих зай­че­нят. Ра­птом один зі сні­го­вих па­гор­бів із за­не­по­ко­є­ним ве­ре­ском стри­бнув їм на­зу­стріч. То бу­ла ті­тонь­ка зай­чи­ха.

– Ку­це­хво­сти­ку! Що ж ти на­ко­їв! Ми те­бе вже скрізь шу­ка­є­мо!.. До­бри­день, ва­ша ви­со­ко­сте, ца­рів­но Со­лом­ко. – Зай­чи­ха чем­но вкло­ни­ла­ся. І слі­дом за нею „до­бри­день” про­пи­ща­ли всі ви­хо­ван­ці за­я­чо­го сад­ка.

– Передайте ма­мі Ку­це­хво­сти­ка, щоб обов’яз­ко­во у свій на­сту­пний ви­хі­дний при­ве­ла йо­го ра­зом з бра­та­ми і се­стри­чка­ми до на­шо­го па­ла­цу, –

ве­ли­чно ска­за­ла Со­лом­ка. – На­віть ду­же ма­лі ме­шкан­ці Чар­ліс­ся ма­ють пра­во по­ми­лу­ва­ти­ся йо­го кра­сою. А ви, па­ні зай­чи­хо, кра­ще на­гля­дай­те за сво­ї­ми ви­хо­ван­ця­ми – во­ни са­мі бі­га­ють лі­сом, а це мо­же бу­ти не­без­пе­чно!

– Де ж ти був, ма­лий ка­по­сни­ку? – зой­кну­ла ви­хо­ва­тель­ка, ко­ли ца­рів­на пу­сти­ла Ку­це­хво­сти­ка не зем­лю.

– Він при­хо­див до ме­не у го­сті, – від­по­ві­ла за­мість зай­че­ня­ти Со­лом­ка. – Від сьо­го­дні я ба­жаю за­про­ва­ди­ти но­ву тра­ди­цію для ма­лих зай­че­нят: ко­ли наш ко­ро­лів­ський са­дів­ник бу­де зрі­за­ти су­хі гі­ло­чки в мо­є­му сад­ку, ви, па­ні зай­чи­хо, при­водь­те сво­їх ви­хо­ван­ців по­ла­су­ва­ти. Я до­мов­лю­ся з та­том і спо­ві­щу вас, ко­ли на­бе­ре­ться ве­ли­ка ку­па гі­л­ля. Ми ж зав­жди взим­ку да­є­мо без­ко­штов­ні ко­ро­лів­ські обі­ди для пта­хів та оле­нів. Ду­маю, за­про­си­ти ма­лих зай­че­нят бу­де теж до­ре­чно.

– Ви та­ка до­бра, на­ша ца­рів­но! Дя­ку­є­мо ва­шій ви­со­ко­сті! – за­го­мо­ні­ли ву­ха­ті ви­хо­ван­ці за­я­чо­го сад­ка.

По­ма­хав­ши на про­ща­н­ня ру­кою та по­ба­жав­ши зай­че­ня­там всьо­го най­кра­що­го, Горь­ко та Со­лом­ка по­вер­ну­ли­ся до са­до­чка бі­ля па­ла­цу.

– Тож те­пер ти мій справ­жній ли­цар, – ве­се­ло ска­за­ла Со­лом­ка. – Ти за­хи­щав ме­не від не­ві­до­мо­го чу­до­ви­ська!

– Це ж бу­ло кри­хі­тне пу­хна­сте зай­че­ня! – пхи­кнув Горь­ко.

– Але ж ми не зна­ли, хто там бу­де. Як­би при­ліз гру­бе­зний ста­рий дра­кон, ти б усе одно ме­не за­хи­щав, чи не так? – хи­тро при­мру­жи­ла­ся Со­лом­ка.

Горь­ко тіль­ки ні­яко­во усмі­хнув­ся та ні­чо­го не від­по­вів.

– Зда­є­ться, ми тро­хи змер­зли під час ці­єї при­го­ди, – ска­за­ла ца­рів­на, об­тру­шу­ю­чи з ру­ка­вів сво­єї шуб­ки сні­жин­ки. – Хо­ді­мо до па­ла­цу, поп’ємо га­ря­чо­го чаю з ма­ли­но­вим ва­ре­н­ням. Хо­чеш?

– Ду­же хо­чу, але ін­шим ра­зом. Ме­ні тре­ба йти, ма­буть, ме­не дав­но ді­дусь шу­кає, як то­го Ку­це­хво­сти­ка, – від­по­вів Горь­ко. – То при­ходь ще, я бу­ду че­ка­ти. – А як? Вхід до вас ли­ше на га­ля­ви­ні під ста­рим ду­бом? – Ні, вхід те­пер ти змо­жеш зна­йти будь-де. По­сту­кай у будь-яке де­ре­во, і двер­ця­та від­чи­ня­ться. – Де зав­го­дно? – не по­ві­рив Горь­ко. – На­віть у шкіль­но­му пар­ку? – Так. Для вас, ли­ца­рю, вхід зав­жди бу­де від­кри­то. Але за одні­єї умо­ви… – Ні­ко­му не ка­за­ти, що я тут ба­чив? – по­спі­хом спи­тав Горь­ко. – Так, я обі­цяю! Ца­рів­на Со­лом­ка по­хи­та­ла го­ло­вою. – Та ні, чо­му ж, роз­по­від­а­ти про Чар­ліс­ся не за­бо­ро­не­но. Якщо хтось змо­же при­йти з то­бою, то при­водь дру­зів. По­га­ні лю­ди сю­ди не по­тра­пля­ють, тож бо­я­ти­ся нам ні­чо­го. Ти ли­ше за­хи­щай честь на­шої кра­ї­ни у сво­є­му сві­ті. Ти ж те­пер ли­цар! – А як за­хи­ща­ти? Від ко­го? – Ти зро­зу­мі­єш, – по­смі­хну­ла­ся Со­лом­ка. – Зго­дом ти ді­зна­є­шся, хто нам за­гро­жує. До по­ба­че­н­ня, ли­ца­рю. – До по­ба­че­н­ня! Горь­ко по­про­щав­ся та по­біг до сво­го краю га­ля­ви­ни. Пе­ред ним ви­со­чі­ли справ­жні зо­ло­ті во­ро­та. Від­крив­ши одну по­ло­вин­ку важ­ких во­ріт, Горь­ко про­сли­знув на­че у де­рев’яну пе­че­ру. Да­лі про­хід зву­жу­вав­ся, і хло­пцю до­ве­ло­ся повз­ти, щоб ви­бра­ти­ся на ту га­ля­ви­ну, де він за­ли­шив ді­ду­ся.

– Го­ри­сла­ве! Та де ж ти був?! Ти обі­цяв не від­хо­ди­ти да­ле­ко, а сам ку­дись зник! – зу­стрів йо­го схви­льо­ва­ний го­лос.

Озир­нув­шись, хло­пчик по­ба­чив, що жо­дних двер­цят у ста­ро­му ду­бі не­має. А про­сто пе­ред ним сто­їть ді­дусь.

– Я весь час був тут, на га­ля­ви­ні, ді­ду­сю, – від­по­вів хло­пчик. – Але, як би то­бі по­ясни­ти… з ін­шо­го її бо­ку.

– Так-так, лю­бий мій ви­га­дни­ку, хо­ді­мо до­до­му, – ска­зав ді­дусь. – До­ро­гою ти ме­ні все про „той бік” і роз­ка­жеш.

– Мо­жу роз­ка­за­ти, – смі­ли­во по­го­див­ся Горь­ко, – та боюся, ти не по­ві­риш… – По­ди­ви­мось! Дід та онук по­пря­му­ва­ли до­до­му пи­ти чай з ма­ли­но­вим ва­ре­н­ням. А чи по­ві­рив ді­дусь у те, що роз­по­вів йо­му Горь­ко, та чи по­тра­пив ще Горь­ко до Чар­ліс­ся – це вже зов­сім ін­ша істо­рія…

Ла­пу­ня: На­віть не знаю… А Со­лом­ка мо­ло­дець, що дає „ко­ро­лів­ські обі­ди”! Щоб тра­во­їдні тва­ри­ни та птахи не за­ги­ну­ли в су­во­рі зи­ми, їх обов’яз­ко­во тре­ба підгодовувати. Для ко­жно­го ви­ду тва­рин мо­жна зро­би­ти осо­бли­ву зру­чну го­дів­ни­чку.

Ро­зум­ник: Чи зна­є­те ви, від чо­го за­ле­жать по­ри ро­ку? На яку від­стань мо­же стри­бну­ти бі­ло­чка? Ко­го з пта­хів, окрім па­пуг, мо­жна на­вчи­ти роз­мов­ля­ти? А хто з тва­рин, окрім пта­хів, гар­но спів­ає? І на­ві­що вза­га­лі по­трі­бні зоо­пар­ки? Пу­стун­чик: За­ба­га­то за­пи­тань! А де ж каз­ка? Ро­зум­ник: Отож, не зна­є­те! Горь­ко теж не знав і на­віть не за­ми­слю­вав­ся над цим, до­ки не по­тра­пив у та­ку істо­рію…

Ро­зум­ник: Це сер­йо­зна спра­ва. Впер­ше слу­жбу, яка охо­ро­ня­ла лі­си, за­сну­вав Ве­не­ці­ан­ський Се­нат в 1500 ро­ці, ще 500

ро­ків то­му!

Пу­стун­чик: Горь­ко ста­не ли­ца­рем кра­ї­ни Чар­ліс­ся? Я теж

хо­чу бу­ти ли­ца­рем!

Ла­пу­ня: Ой, а на­справ­ді мо­жна зу­стрі­ти ведмедя у

зи­мо­во­му лі­сі?

Ла­пу­ня: Там хтось є!!

Я боюся!!

Ро­зум­ник: Якщо ве­дмідь не на­гу­ляв до­ста­тньої ва­ги, щоб пе­ре­жи­ти зи­му на вла­сних за­па­сах, або якщо по­ча­ток зи­ми над­то те­плий, звір мо­же не впа­сти у спля­чку, і то­ді він, го­ло­дний та не­вдо­во­ле­ний, ве­шта­є­ться лі­сом. Та­кі ведмеді

ду­же не­без­пе­чні!

Пу­стун­чик:

Не кри­чи. Ми ж з то­бою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.