Як кла­сна кім­на­та ли­ше за одну перерву пе­ре­тво­ри­ла­ся на ча­рів­ні джун­глі....

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Одно­го зви­чай­но­го дня (зда­є­ться, це бу­ло у че­твер і зран­ку знов ішов дрі­бний зов­сім не зи­мо­вий до­щик) ста­ло­ся та­ке, про що дов­го зга­ду­ва­ли всі шкіль­ні то­ва­ри­ші Горь­ка Ма­кі­трен­ка. А учи­тель­ка 3-В про це ні­ко­ли не зга­ду­ва­ла, бо так і не ді­зна­ла­ся, яке ди­во ста­ло­ся в її кла­сі під час ве­ли­кої пе­ре­р­ви. А ста­ло­ся ось що…

У цей день Горь­ко Ма­кі­трен­ко був чер­го­вим у сво­є­му кла­сі. Як зав­жди, він сте­жив, щоб пе­ред на­сту­пним уро­ком з до­шки бу­ло все стер­то, щоб на пе­ре­р­вах учні не тов­кли­ся у кла­сі, щоб не би­ли­ся, не смі­ти­ли, а ще по­ві­дом­ляв зран­ку вчи­тель­ці, хто сьо­го­дні від­су­тній.

Аж ось на­ста­ла ве­ли­ка пе­ре­р­ва. Час бу­ло про­ві­трю­ва­ти клас та ми­ти під­ло­гу. Ра­зом зі сво­їм при­я­те­лем Са­шком Во­ро­нен­ком Горь­ко шви­день­ко ви­гнав усіх у шкіль­ний ко­ри­дор. До­ки Са­шко сти­рав з до­шки, Горь­ко із за­до­во­ле­н­ням від­чи­нив ві­кна. Чер­го­ві удвох швид­ко по­при­би­ра­ли в кла­сі, але пе­ре­р­ва ще не скін­чи­ла­ся. Бо во­на ж бу­ла Ве­ли­кою.

У кла­сі ста­ло до­сить прохо­ло­дно. Зи­мо­ве по­ві­тря ко­ли­ха­ло жов­то-сму­га­сті за­ві­си та гу­ля­ло у по­ро­жньо­му кла­сі. Чер­го­ві ви­рі­ши­ли й со­бі пі­ти в ко­ри­дор до сво­їх одно­кла­сни­ків. По­бі­га­ти, пе­ре­хо­пи­ти яко­гось кор­жи­ка або про­сто по­ро­змов­ля­ти про все на сві­ті.

Ви­хо­дя­чи, Горь­ко ви­тяг зі сво­го порт­фе­ля бу­тер­брод з си­ром, який по­кла­ла йо­му ма­ма, на­ка­зу­ю­чи з’їсти на ве­ли­кій пе­ре­р­ві. Ма­буть, то­ді він і за­че­пив ма­лень­ку кру­глу коробочку з ча­рів­ним пи­лом, яку по­да­ру­ва­ла йо­му ца­рів­на Со­лом­ка. Бі­ло­го пи­лу, який мо­же роз­тя­гу­ва­ти час та ви­яв­ля­ти су­тність ре­чей, там за­ли­ши­ло­ся вже тро­шки, на са­мо­му дні. Але… Горь­ко­ві не за­ва­ди­ло б обе­ре­жні­ше по­во­ди­ти­ся з тою ко­ро­бо­чкою!

Хло­пці-чер­го­ві ра­ді­сно ви­бі­гли на ко­ри­дор та за­чи­ни­ли за со­бою две­рі кла­сної кім­на­ти. До дзво­ни­ка за­ли­ша­ло­ся ще май­же де­сять хви­лин. Тож тре­ба бу­ло по­ква­пи­ти­ся, якщо хо­чеш і по­бі­га­ти, і тро­хи від­по­чи­ти.

Ді­ти, як зав­жди, га­са­ли ко­ри­до­ра­ми, ви­віль­ня­ю­чи енер­гію, що на­ко­пи­чи­ла­ся під час уро­ку. Во­ни без упи­ну розмовляли, на­до­лу­жу­ю­чи со­ро­кап’яти­хви­лин­не мов­ча­н­ня та стри­ма­ні від­по­віді на за­пи­та­н­ня вчи­тель­ки. Їхня мрія про сво­бо­ду ви­ри­ва­ла­ся на­зов­ні під час ве­ли­кої пе­ре­р­ви. Так по­вто­рю­ва­ло­ся що­дня, тоб­то по­ки що ні­чо­го не­зви­чай­но­го не ста­ло­ся. А тим ча­сом у кла­сі… Са­шко Вороненко на прі­зви­сько „Во­ро­на” на пра­вах чер­го­во­го пер­ший вле­тів до кла­су за хви­ли­ну до дзво­ни­ка та ши­ро­ко роз­зя­вив­ши ро­та за­кляк на по­ро­зі. Горь­ко по­спі­шив за ним і з роз­го­ну на­ле­тів на то­ва­ри­ша, який зу­пи­нив­ся у две­рях.

– Щ-що це? Що ц-ц-це? – за­був­ши про те, що він вже до­ро­слий ви­хо­ва­ний хло­пчик, Са­шко по­ка­зу­вав паль­цем.

І бу­ло на що по­ка­за­ти! За­мість шкіль­но­го чи­сто при­бра­но­го кла­су, під­го­тов­ле­но­го до на­сту­пно­го уро­ку, пе­ред хло­пчи­ка­ми ви­со­чі­ли ди­кі, ду­же хи­мер­ні джун­глі.

– А-а-а-а… ой! Оце так, – ли­ше й зміг ви­мо­ви­ти Горь­ко. Він хо­тів шви­день­ко за­чи­ни­ти две­рі, щоб ні­хто біль­ше не ба­чив, на що пе­ре­тво­рив­ся їхній клас, але бу­ло вже пі­зно.

Юр­ба учнів 3-В ску­пчи­ла­ся у две­рях. Са­шко Во­ро­на не міг ста­ти мі­цною гре­блею, щоб стри­ма­ти цю бур­хли­ву рі­ку. Хло­пці та дів­ча­та по­си­па­ли­ся крізь две­рі до кла­су, мов сти­глі гру­ші. Ті, хто всти­гав роз­ди­ви­ти­ся свій рі­дний, до ко­жної щі­лин­ки зна­йо­мий клас, за­кля­ка­ли так са­мо, як Са­шко. Зго­дом усі пе­ре­ля­ка­но ску­пчи­ли­ся по­бли­зу две­рей.

Горь­ко ба­чив за остан­ній мі­сяць ба­га­то всі­ля­ких див, тож отя­мив­ся пер­шим.

– За­чи­няй­те две­рі! – кри­кнув він. – Якщо за­раз при­йде Іри­на Ва­лен­ти­нів­на, нам кі­нець!

Не­спо­ді­ва­но це по­ді­я­ло на всіх. Учні уяви­ли, що ска­же вчи­тель­ка, по­ба­чив­ши їхню кла­сну кім­на­ту, і шви­день­ко при­чи­ни­ли две­рі. По­тім усі не­смі­ли­во зро­би­ли кіль­ка кро­ків упе­ред, роз­зи­ра­ю­чись дов­ко­ла.

Кім­на­тою гу­ляв ві­тер, ко­ли­ва­ю­чи ли­стя на де­ре­вах. Там, на­че в мі­сько­му пар­ку, за­мість шкіль­них парт ря­да­ми по­ста­ли ви­со­кі со­сни та сме­ре­ки. На їхніх стов­бу­рах де-не-де мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти ху­до­жні на­пи­си рі­зно­ко­льо­ро­ви­ми ру­чка­ми або мар­ке­ра­ми та ка­ри­ка­ту­ри, ви­дря­па­ні ле­да­чи­ми учня­ми.

Усе на­чи­н­ня, яке учні за­ли­ши­ли в пар­тах, – лі­ній­ки, пе­на­ли, під­ру­чни­ки, яблу­ка – те­пер ро­сли на де­ре­вах, на­че но­во­рі­чні при­кра­си. На де­рев’яних лі­ній­ках по­ви­ро­ста­ли то­не­сень­кі гіл­ки та ли­стя, пла­стма­со­ві пе­ре­тво­ри­ли­ся на яки­хось хи­мер­них рі­зно­ко­льо­ро­вих ящі­рок, що бі­га­ли стов­бу­ра­ми ко­ли­шніх парт вниз-вго­ру та час від ча­су хо­ва­ли­ся у пе­на­лах від го­ло­сно­го зой­ка­н­ня дів­ча­ток. Са­мі пе­на­ли пе­ре­тво­ри­ли­ся на яскра­ві шпа­ків­ні, ха­тки та гні­зде­чка, роз­та­шо­ва­ні на де­ре­вах. Ба­га­то під­ру­чни­ків теж по­про­ро­ста­ли та пе­ре­тво­ри­ли­ся на де­ре­ва й ку­щі. Їхнє ли­стя ча­сом ще збе­рі­га­ло за­барв­ле­н­ня об­кла­дин­ки. Так, бі­ля са­мо­го ві­кна ріс роз­ло­гий ча­гар­ник, на ко­жно­му з лис­тків яко­го бу­ло дрі­бно на­дру­ко­ва­но: „Під­ру­чник з ма­те­ма­ти­ки. 3 клас”.

Ку­пки зо­ши­тів теж під­ня­ли­ся струн­ки­ми гну­чки­ми де­рев­ця­ми по­під со­сна­ми парт. Від­рі­зни­ти ко­ли­шні зо­ши­ти бу­ло не­скла­дно: біль­шість з них збе­ре­гли клі­тин­ки чи лі­ній­ки на сво­є­му ши­ро­ко­му ли­сті, яке ін­ко­ли при­кра­ша­ли охай­ні ряд­ки жу­чків та му­ра­шок у фор­мі лі­тер та чер­во­ні п’ятір­ки, а ін­ко­ли – пля­ми, па­ву­ти­н­ня ка­ра­куль та жир­ні трій­ки чи на­віть двій­ки.

Бі­ло-фі­о­ле­то­ве ли­стя у клі­тин­ку та лі­ній­ку трі­по­ті­ло від ві­тру, на­че ли­стя вер­би та то­по­лі. А по­над ві­кна­ми, там, де на ми­ну­ло­му уро­ці ви­сі­ли зви­чай­ні­сінь­кі што­ри та ко­ро­тень­кі ме­ре­жив­ні фі­ран­ки, по сті­нах пов­за­ла гру­бе­зна жов­то-сму­га­ста гу­сінь, з апе­ти­том жу­ю­чи бі­ле ме­ре­жив­не ли­стя фі­ра­нок.

За­мість вчи­тель­сько­го сто­лу ви­со­чів роз­ло­гий бук, з вер­хів­ки яко­го зви­са­ла мо­ту­зя­на дра­бин­ка. По ній спри­тно стри­ба­ла зе­ле­на ігра­шко­ва мав­по­чка, зши­та з яко­їсь на­чеб­то зна­йо­мої тка­ни­ни. На­пру­жив­ши пам’ять, ді­ти при­га­да­ли, що з та­кої ж тка­ни­ни бу­ло си­ді­н­ня на стіль­ці вчи­тель­ки. Ма­буть, йо­му ду­же на­бри­дло не­по­ру­шно си­ді­ти, і те­пер во­но стри­ба­ло та ще й жон­глю­ва­ло указ­кою.

Ой, ле­ле! А де ж шкіль­на до­шка?! За­мість неї по­се­ред кла­су роз­ли­ло­ся ве­ли­ке тем­не дзер­каль­не озе­ро з кам’яни­ми бе­ре­га­ми. Сі­ро-бі­ло-бла­ки­тні ске­лі ви­яви­ли­ся крей­дою. Гла­день­ким лю­стром пря­мо­ку­тно­го озе­ра, на­че во­дя­ні жу­ки на ков­за­нах, сно­ви­га­ли ту­ди-сю­ди уривки ре­чень, умов за­дач, окре­мих слів, на­пи­са­них рі­зно­ма­ні­тни­ми по­чер­ка­ми. Бі­ли­ми змій­ка­ми ми­го­ті­ли рів­ня­н­ня з ікса­ми, впра­ви з рі­зни­ми но­ме­ра­ми га­ня­ли­ся одна

за одною, на­че гра­ли на во­ді у ква­ча. А із за­сід­ки по­бли­зу бе­ре­га на них ча­ту­ва­ла тов­ста, на­віть трі­шки пу­хна­ста яскра­во-жов­та ро­пу­ха, яка час від ча­су ви­стрі­лю­ва­ла язи­ка, зли­зу­ю­чи при­кме­тник або ді­є­сло­во, які за­ба­ри­ли­ся. У жов­тій ро­пу­сі не­скла­дно бу­ло впі­зна­ти ко­ли­шню губ­ку для до­шки.

Але цьо­го бу­ло ма­ло! На де­ре­вах-пар­тах трі­по­ті­ли па­пе­ро­ві лі­та­чки та пур­ха­ли ме­те­ли­ки з під­каз­ка­ми на криль­цях. По­під де­ре­ва­ми ста­те­чно роз­гу­лю­ва­ли рі­зно­ко­льо­ро­ві ство­рі­н­ня зі шту­чної шкі­ри з яскра­ви­ми ма­люн­ка­ми на бо­ках. Ря­бі, бі­лі, в чор­них або ру­дих пля­мах ма­лень­кі ко­рів­ки з бли­ску­чи­ми ме­та­ле­ви­ми ріж­ка­ми спо­кій­но жу­ва­ли тра­ви­чку та ли­сто­чки, які ви­ро­сли з тем­но-си­ньо­го ки­лим­ка. Рі­зно­ко­льо­ро­ві сим­па­ти­чні че­ре­па­хи і кро­ко­ди­ли стя­гу­ва­ли­ся ближ­че до озе­ра. Мав­пи та кен­гу­ру стри­ба­ли, аж у очах ря­бі­ло. А по­між де­рев грі­зно ре­ві­ли порт­фе­ле­да­кте­лі та ран­це­зав­ри, на­ма­га­ю­чись від­ку­си­ти шма­то­чок від пар­ти чи під­ру­чни­ка або від­гриз­ти хво­сти та ву­ха сво­їм ро­ди­чам.

– Що ж тут ді­є­ться? – спле­сну­ла ру­ка­ми Ма­рин­ка – від­мін­ни­ця та староста кла­су. – Тре­ба про­ве­сти кла­сні збо­ри та ви­рі­ши­ти, що ро­би­ти з ци­ми джун­гля­ми! Пи­та­н­ня пер­ше: звід­ки во­но все взя­ло­ся? Ой! – Ма­рин­ка від­ско­чи­ла вго­ру та вбік, на­ма­га­ю­чись схо­ва­ти­ся від вла­сно­го порт­фе­ля, який те­пер став ро­же­вим сло­ни­ком і на­ма­гав­ся ла­гі­дно по­тер­ти­ся до но­ги сво­єї ха­зяй­ки.

Оскіль­ки Ма­рин­ка ма­ши­наль­но спро­бу­ва­ла стри­бну­ти на пар­ту та пі­ді­бра­ти но­ги, там во­на й опи­ни­ла­ся: си­ді­ла те­пер на ни­жній гіл­ці сво­єї пар­ти-де­ре­ва.

– А що, по-мо­є­му, це не­по­га­не вдо­ско­на­ле­н­ня кла­сної кім­на­ти, – ви­дав по­че­сний ху­лі­ган Вов­чик Че­пи­ло з остан­ньої пар­ти. Він спо­кій­но по­ліз на своє де­ре­во, роз­ма­льо­ва­не си­ні­ми чор­те­ня­та­ми, та по­чав роз­гой­ду­ва­ти­ся на гіл­ці. – Те­пер урок ма­те­ма­ти­ки бу­де зна­чно ці­ка­ві­шим!

Враз Че­пи­ло зля­ка­но зі­стри­бнув з де­ре­ва: з йо­го ста­ро­го пе­на­лу ви­ле­тів ве­ли­че­зний во­ло­ха­тий джміль та за­кру­жляв під сте­лею, на якій яскра­во роз­кві­тли ко­ли­шні лам­пи.

– Ззз-зз­зав­тра ж-ж-ж ба­тьків до шко­ли! Де ж-ж-ж-ж-ж Ір-р-ри­на Ва­лен­тин-н-нів­на? По­трі­бна дис-с-с-сци­плі­на! Ч-ч-че­пи­ло, встань та ви­йди зззз кла­су! – не­вдо­во­ле­но за­бу­бо­нів джміль го­ло­сом ди­ре­кто­ра шко­ли Сер­гія Ва­си­льо­ви­ча Бджо­лев­сько­го.

– Пе­ре­р­ва за­кін­чу­є­ться! – скри­кну­ла Юль­ка, Ма­рин­чи­на по­друж­ка. – Тре­ба щось ду­ма­ти. Хто знає, звід­ки во­но все взя­ло­ся?

– Та ясно ж, звід­ки, – від­гу­кнув­ся Са­шко Во­ро­на. – Зав­жди бу­ло. Тіль­ки пе-ре-тво-ри-ло-ся! Пар­ти в нас з де­ре­ва, ось і ви­ро­сли де­ре­ва. Порт­фе­лі зі шту­чної шкі­ри, а на них зде­біль­шо­го бу­ли на­ма­льо­ва­ні всі­ля­кі тва­ри­ни, справ­жні та муль­ти­плі­ка­цій­ні. Ось во­ни і ста­ли сло­на­ми та ди­но­зав­ра­ми.

Пу­стун­чик: Зро­зумі­ло! Лю­ди­на спо­сте­рі­гає, як все вла­што­ва­но в при­ро­ді, і вчи­ться на її при­кла­ді ро­би­ти свої ре­чі: шту­чну шкі­ру, шту­чне ху­тро, шту­чні до­шки, тка­ни­ну то­що. Ла­пу­ня: Під ді­єю ча­рів­но­го пи­лу всі ре­чі на­ма­га­ю­ться по­вер­ну­ти со­бі при­ро­дний ви­гляд, але та­ких ство­рінь у при­ро­ді ні­ко­ли не бу­ло! – А звід­ки джміль, як га­да­є­те? – А джме­ля я ба­чив, ко­ли ви­ти­рав до­шку, – при­га­дав Горь­ко, – що­прав­да, то­ді він ще не роз­мов­ляв. А як за­го­во­рив, то й не від­рі­зни­ти від на­шо­го ди­ре­кто­ра, ко­ли він сердитий. – А гу­сінь? – бо­яз­ко спи­та­ла Ма­рин­ка, по­ка­зу­ю­чи на ві­кно. – Ма­буть, це шов­ко­пряд, – здо­га­да­ла­ся Гуль­фія Те­те­рен­ко. – Што­ри бу­ли шов­ко­ві…

– На­ші што­ри бу­ли син­те­ти­чні! – за­пе­ре­чи­ла Ма­рин­ка. – Моя ма­ма бра­ла їх до­до­му пра­ти. Це шту­чний шовк.

– Зна­чить, це син­те­ти­чний шов­ко­пряд, – за­смі­я­ли­ся хло­пці. – А чи­ма­лень­кий! Ото бу­ло б до­бре, щоб все це на­зав­жди так ли­ши­ло­ся!

– Горь­ко, за­чи­ни ві­кна – ми ж усі пе­ре­мер­зне­мо та за­хво­рі­є­мо! – зве­лі­ла звер­ху Ма­ри­на, зру­чно вмо­стив­шись на гіл­ці де­ре­ва. – Чо­му я? – Ти чер­го­вий! Хло­пці, ви йшли остан­ні, що ви та­ко­го зро­би­ли з кла­сом? – Ми ні­чо­го… ми при­би­ра­ли, – про­мим­рив Са­шко, по­ки Горь­ко за­чи­няв ві­кна, на­ма­га­ю­чись уни­ка­ти близь­ко­го зна­йом­ства з син­те­ти­чним шов­ко­пря­дом.

Клас ви­бу­хнув одно­стай­ним ре­го­том. – Оце так на­при­би­ра­ли! До­при­би­ра­ли­ся! Ди­ре­ктор­ський джміль з ба­со­ви­тим гу­ді­н­ням по­пря­му­вав до щой­но за­чи­не­но­го ві­кна та грим­нув­ся у шиб­ку. По­тім зно­ву зле­тів і, про­дов­жу­ю­чи дзиж­ча­ти по­гро­зи ху­лі­га­нам, ви­ле­тів у ква­тир­ку.

У цей час до Горь­ка під­повз ма­лий ясно-зе­ле­ний рюк­за­ко­зав­рик та став на за­дні ла­пки, тя­гну­чись до ха­зя­ї­на. І ра­птом Горь­ко зга­дав, як ви­ймав бу­тер­брод і, зда­є­ться, пе­ре­ки­нув коробочку з ча­рів­ним пи­лом!..

– Йди сю­ди, мій ма­лень­кий, – Горь­ко взяв ство­рі­н­ня на ру­ки та від­крив за­мо­чок на йо­го спин­ці. Так і є! Кри­шка від­ко­ти­ла­ся вбік, кру­гла ко­ро­бо­чка по­ро­жня! З ко­ри­до­ру до­ніс­ся сту­кіт ви­со­ких під­бо­рів. Кро­ки вчи­тель­ки! Тре­ба не­гай­но щось ро­би­ти! Тре­ба по­вер­ну­ти кла­сній кім­на­ті зви­чай­ний ви­гляд! То­ді він зга­дав, як ро­би­ла ца­рів­на Со­лом­ка, ко­ли во­ни ря­ту­ва­ли ліс від без­ла­ду, зчи­не­но­го пе­ре­вер­тнем.

– Ху­тко ло­віть ко­жен сво­го порт­фе­ля та вла­што­вуй­тесь по мі­сцях! – го­ло­сно мо­вив Горь­ко, ста­ю­чи бі­ля чо­ти­ри­ку­тно­го озе­ра-до­шки.

– Та що це дасть? – зне­ва­жли­во ки­нув Че­пи­ло. – Ма­те­ма­ти­ки все одно не бу­де, а вам з Во­ро­ною вже на­пев­не ді­ста­не­ться на го­рі­хи!

– По­ди­ви­мось, що бу­де, – від­по­вів Горь­ко. – Ши­куй­те­ся по­ряд з пар­та­ми. Іри­на Ва­лен­ти­нів­на за­раз при­йде!

По­ки йо­го одно­кла­сни­ки ло­ви­ли свої порт­фе­лі та ши­ку­ва­ли­ся бі­ля парт, Горь­ко, сто­я­чи по­се­ред кла­су, на­ма­гав­ся при­га­да­ти сло­ва. На­ре­шті він ти­хень­ко про­ка­зав:

Все, що ба­чи­мо дов­ко­ла, По­вер­тай­ся в своє коло! Хай зви­чай­ний тре­тій клас

Ски­не ча­ри, та й га­разд!

Две­рі від­чи­ни­ли­ся, і до кла­су уві­йшла Іри­на Ва­лен­ти­нів­на, три­ма­ю­чи у ру­ках кла­сний жур­нал.

– Тре­тій клас го­то­вий до уро­ку ма­те­ма­ти­ки? – су­во­ро спи­та­ла во­на чер­го­во­го Ма­кі­трен­ка, який сто­яв бі­ля до­шки. – Так, – хи­тнув го­ло­вою Горь­ко. – То сі­дай. Учні, сі­дай­те! Але всі сто­я­ли ще при­найм­ні хви­ли­ну. Ді­ти зди­во­ва­но ози­ра­ли­ся, не в змо­зі по­ві­ри­ти, що все по­вер­ну­ло­ся на свої мі­сця. Джун­глів біль­ше не­має, у про­сто­ро­му кла­сі ря­да­ми сто­ять пар­ти, а по­ряд з ни­ми порт­фе­лі, пов­ні зо­ши­тів та під­ру­чни­ків.

– По­чне­мо урок ма­те­ма­ти­ки! – ого­ло­си­ла Іри­на Ва­лен­ти­нів­на. – Ви не по­мі­ти­ли, з ча­сом ді­я­ло­ся щось див­не? Ме­ні зда­ло­ся, що ве­ли­ка пе­ре­р­ва за­кін­чи­ла­ся не менш як пів­го­ди­ни то­му, але дзво­ни­ка не бу­ло. У вас у кла­сі не ста­ло­ся ні­чо­го не­зви­чно­го?

– Ні­чо­го, Іри­но Ва­лен­ти­нів­но, – одра­зу ж від­по­ві­ла Ма­рин­ка, ско­са по­зи­ра­ю­чи на сму­га­сті син­те­ти­чні што­ри.

– То до­бре. Я хо­ті­ла сьо­го­дні про­ве­сти у вас кон­троль­ну… – клас за­та­му­вав по­дих. Іри­на Ва­лен­ти­нів­на по­смі­хну­ла­ся. – Але пе­ре­ду­ма­ла. Кра­ще сьо­го­дні по­чне­мо но­ву те­му. Спо­ді­ва­ю­ся, ви до­бре від­по­чи­ли на ве­ли­кій пе­ре­р­ві? Усі го­то­ві до ро­бо­ти?

– Угу, – бур­кнув з остан­ньої пар­ти Вов­чик Че­пи­ло, який са­ме за­хо­див­ся гум­кою сти­ра­ти си­ніх чор­те­нят зі сво­єї пар­ти.

– То­ді від­кри­вай­те свої під­ру­чни­ки на сто­рін­ці 63.

Отак за­кін­чи­ла­ся та ве­ли­ка пе­ре­р­ва, про яку по­тім дов­го ще зга­ду­ва­ли всі учні 3-В кла­су. На ща­стя, ні­хто не по­мі­тив, як Горь­ко по­вер­нув кім­на­ті зви­чай­ний ви­гляд.

Май­же ні­хто. Пі­сля уро­ків Вов­чик Че­пи­ло та Са­шко Во­ро­на йшли до­до­му ра­зом з Горь­ком. На пи­та­н­ня „Го­ри­нич, як ти це зро­бив?” Горь­ко ли­ше

смі­яв­ся. Але по­тім по­ка­зав при­я­те­лям кру­глу коробочку, в якій був ча­рів­ний пил, зда­тний ви­яви­ти справ­жню су­тність ре­чей.

Чи по­ві­ри­ли дру­зі Горь­ко­ві, чи ні – пе­ре­ві­ри­ти йо­го роз­по­відь во­ни не ма­ли змо­ги: ко­ро­бо­чка бу­ла вже по­ро­жня. Але Че­пи­ло по­хму­ро ска­зав, що біль­ше не роз­ма­льо­ву­ва­ти­ме свою пар­ту та під­ру­чни­ки, бо як ви­я­ви­ло­ся під час ча­рів­но­го пе­ре­тво­ре­н­ня, це їх зов­сім не при­кра­шає.

А чи ді­зна­ли­ся ко­лись дру­зі та ро­ди­чі Горь­ка про Чар­ліс­ся та чи змо­гли са­мі там по­бу­ва­ти – це вже зов­сім ін­ша істо­рія. Пу­стун­чик: Ялин­ка! Ми­ко­лай! По­да­рун­ки!!

Ро­зум­ник: Ото й все? А ти зна­єш, що в рі­зні ча­си рі­зні на­ро­ди від­зна­ча­ли по­ча­ток Но­во­го ро­ку і 1 ве­ре­сня, і 22 ли­пня (у Дав­ній Гре­ції), і 1 бе­ре­зня. І за­раз у де­яких на­ро­дів існу­ють ін­ші ка­лен­да­рі, де по­ча­ток ро­ку при­па­дає на рі­зні да­ти?

Пу­стун­чик: А да­вай­те і ми свя­тку­ва­ти­ме­мо Но­вий рік ці­лий рік! Що біль­ше свят, то кра­ще!

Ла­пу­ня: А від­ко­ли Но­вий рік від­зна­ча­ють 1 сі­чня?

Ро­зум­ник: На­ка­зом ца­ря Пе­тра І від 1700 ро­ку Ро­сія та Укра­ї­на свя­тку­ють Но­вий рік взим­ку, 1 сі­чня, ра­зом із усі­єю Єв­ро­пою. Тож тра­ди­ція ця по­рів­ня­но „мо­ло­да” – укра­їн­ській но­во­рі­чній ялинці при­бли­зно 300 ро­ків. А впер­ше ка­лен­дар, у яко­му Но­вий рік по­чи­нав­ся 1 сі­чня, за­про­ва­див ще рим­ський ім­пе­ра­тор Юлій Це­зар.

Пу­стун­чик: То­ді звід­ки взя­ли­ся Дід Мо­роз та Сні­гу­ронь­ка?

Ро­зум­ник: У ко­жній кра­ї­ні но­во­рі­чне свя­то не­мо­жли­ве без до­по­мо­ги рі­зних пер­со­на­жів. Наш слов’ян­ський Мо­роз­ко – дух зи­ми та мо­ро­зу – ге­рой пра­дав­ніх ка­зок. І в ньо­го є ба­га­то ро­ди­чів у всьо­му сві­ті. Ти мо­жеш на­зва­ти ко­гось з них? Пу­стун­чик: Е-е… Сан­та Кла­ус? Ла­пу­ня: Ду­же про­сто, йо­го за­раз всі зна­ють! Пу­стун­чик: А хі­ба ще хтось є? Ро­зум­ник: Так, і ду­же ба­га­то: Пер Но­ель, Фея Бе­фа­на, Мі­ку­лаш, Па­па Па­ску­а­ле, Сьо­га­цу­сан… Кра­ще ска­жіть, мо­же­те уяви­ти, як свя­тку­ють Но­вий рік у Чар­ліс­сі?

Пу­стун­чик: На­що уяв­ля­ти? Пі­де­мо та по­ди­ви­мо­ся. Я впев­не­ний, Горь­ка за­про­сять на свя­то, а ми – за ним!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.