Як Горь­ко та Со­лом­ка хо­ди­ли на за­ча­ро­ва­ний млин кри­шта­ле­ву гре­блю шу­ка­ти...

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Зи­мо­ві ка­ні­ку­ли ми­ну­ли, Горь­ко по­вер­нув­ся до мі­ста, і все пі­шло як ра­ні­ше. В той день, ко­ли впер­ше пі­сля свя­тку­ва­н­ня Но­во­го ро­ку Горь­ко за­ві­тав до Чар­ліс­ся, вдо­ма в Со­лом­ки зно­ву бу­ло те­пло. Бу­я­ла трав­не­ва зе­лень, кві­тну­ли ди­кі яблу­ні… Ма­лень­ка лі­со­ва ца­рів­на ра­до ви­йшла на­зу­стріч сво­є­му дру­го­ві. Ца­рів­на бу­ла у сві­тло-зе­ле­но­му вбран­ні, роз­ши­то­му ве­сня­ни­ми кві­та­ми. У своє зо­ло­та­ве во­лос­ся Со­лом­ка впле­ла цвіт ди­кої гру­ші та яблу­ні.

– До­бре, що ти за­ві­тав до нас, ли­ца­рю, – при­ві­тно ска­за­ла Со­лом­ка, – бо я ску­чи­ла за то­бою.

– Я теж. Тро­шки ску­чив. Ні, ма­буть, та­ки силь­но ску­чив, – ні­яко­во ви­знав Горь­ко. – Ку­ди ми сьо­го­дні пі­де­мо чи що бу­де­мо ро­би­ти? – А що б ти хо­тів? Хло­пчик озир­нув­ся дов­ко­ла. – В те­бе так гар­но… ве­сня­но­го Чар­ліс­ся я ще не ба­чив. Мо­же, про­сто по­гу­ля­є­мо десь? Хо­чу по­ба­чи­ти твої улю­бле­ні мі­сця. Я ж тут май­же ні­чо­го не знаю. Чо­мусь у нас на про­гу­лян­ки да­лі Ду­бо­вої га­ля­ви­ни зав­жди бра­кує ча­су.

– Так, ми за­зви­чай не ман­дру­ва­ли да­ле­ко від па­ла­цу. Ти на­віть жо­дно­го ра­зу не був ще у Ка­ли­но­во­му Краї! – Со­лом­ка спле­сну­ла ру­ка­ми і ви­рі­ши­ла якнай­швид­ше ви­пра­ви­ти та­ку не­дба­лість. – Пі­де­мо сьо­го­дні на за­ча­ро­ва­ний млин, – по­ві­до­ми­ла во­на. – А чо­му млин на­зи­ва­є­ться за­ча­ро­ва­ним? Хто йо­го за­ча­ру­вав та на­ві­що? – Це ду­же дав­ня істо­рія, – по­я­сни­ла Со­лом­ка. Дів­чин­ка взя­ла Горь­ка за ру­ку та по­ве­ла одні­єю зі сте­жин да­лі в ліс. По­ки йшли, во­на роз­по­від­а­ла: – У си­ві пра­дав­ні ча­си, ко­ли жаб­ки ще не бу­ли зе­ле­ни­ми… – То яки­ми ж во­ни бу­ли? – зди­ву­вав­ся Горь­ко. – Зві­сно, бі­ли­ми! Шкі­ра у рі­чко­вих жа­бок бу­ла гла­день­кою та чи­стою, бі­лою, без жо­дних плям. Во­на ся­я­ла, не­мов про­ме­ні мі­ся­ця у во­ді, не­мов сві­тло-бла­ки­тно-ро­же­ва пер­ли­на!

Отож, у дав­ні ча­си, ко­ли жаб­ки ще не бу­ли зе­ле­ни­ми, у став­ку бі­ля ста­ро­го во­дя­но­го мли­на жи­ла со­бі пи­ха­та ца­рів­на-жа­ба. Бу­ла во­на ве­ли­ка та най­гар­ні­ша з усіх жа­бок Чар­ліс­ся. Та їй не по­до­ба­ло­ся, що дже­рель­ні во­ди кру­тять ко­ле­со мли­на, що во­да пра­цює на лю­дей, бо та жаб­ка вва­жа­ла

во­ду у мли­но­вій за­во­ді сво­їм ко­ро­лів­ством. Жаб­ка кіль­ка ра­зів під­мов­ля­ла бо­брів за­га­ти­ти гре­блю ви­ще мли­на, і за­водь мі­лі­ла. То­ді ло­па­ті ве­ли­ко­го де­рев’яно­го ко­ле­са ле­две чов­га­ли по во­ді, і млин зу­пи­няв­ся. Але лю­ди зав­жди роз­чи­ща­ли рі­чи­ще, і млин зно­ву ожи­вав.

І ось одно­го дня та жаб’яча ца­рів­на під­мо­ви­ла сво­їх по­дру­жок ма­лень­ких ря­сто­виць… – А це хто та­кі? – До­чки во­до­кру­та, або во­дя­ни­ка. Та­кі ма­лі бе­шке­тли­ві дів­ча­тка із зе­ле­ним во­лос­сям, на­че пе­ре­пле­те­ним ря­скою. Во­ни сво­ї­ми ко­са­ми, як той па­вук па­ву­ти­н­ням, оплі­та­ють усі бе­ре­ги став­ків. Ря­сто­ви­ці во­дя­ться ли­ше на мі­ли­ні, бо на гли­би­ну їм ба­тько за­бо­ро­няє ліз­ти. Во­ни ж ма­лень­кі, ще потраплять у во­до­грай, і за­тя­гне на дно, або швид­ка те­чія їх геть від до­му від­не­се.

– Ось як, зро­зумі­ло, – сер­йо­зно кив­нув Горь­ко. – Бо я спер­шу по­ду­мав, що то ру­сал­ки…

– Та ні, це ж зов­сім рі­зні ство­рі­н­ня. Ру­сал­ки мо­жуть бу­ти ли­хи­ми, у них хи­тра вда­ча, і вза­га­лі, во­ни тут, у Чар­ліс­сі, не во­дя­ться. А ря­сто­ви­ці пу­сто­тли­ві та ле­да­щі, одним сло­вом – дур­на во­дя­на ма­ле­ча, якщо їх не вчи­ти ма­не­рам, – ві­дма­хну­ла­ся Со­лом­ка. – Тож слу­хай да­лі…

Жаб’яча ца­рів­на під­мо­ви­ла ря­сто­виць уно­чі по­гой­да­ти­ся на мли­но­во­му ко­ле­сі та за­пле­сти йо­го сво­ї­ми ко­са­ми так, щоб ко­ле­со зран­ку і по­во­ру­хну­ти­ся не мо­гло. Дур­ні ря­сто­ви­ці так і зро­би­ли.

Вран­ці ба­чать мі­ро­шни­ки: сто­їть млин, а геть усе ко­ле­со ря­скою по­ро­сло. Ста­ли ко­ле­со від­чи­ща­ти від ря­ски. Весь день до за­хо­ду сон­ця пра­цю­ва­ли, вто­ми­ли­ся та ля­гли спа­ти. А ран­ком – зно­ву те са­ме! Ко­ле­со зе­ле­не-зе­ле­ню­ще, на­че сто­їть во­но не в чи­стій во­ди­ці мли­но­вої за­во­ді, що жи­ви­ться від кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла, а ні­би тим ко­ле­сом ши­ро­ке лі­со­ве бо­ло­то пе­ре­чер­па­ли. Ря­ска та жа­бу­ри­н­ня по всій по­верх­ні ро­стуть. Жаб’яча ца­рів­на від вті­хи втри­чі го­ло­сні­ше кум­кає та на­ду­ва­є­ться, як ті­сто на дрі­жджах. А ря­сто­ви­ці смі­ю­ться – не ро­зу­мі­ють, ма­лі, до чо­го їхній жарт при­зве­де.

Сто­їть во­да у став­ку, не ру­ха­є­ться. Мі­ліє ста­вок. Ря­сто­ви­ці йо­го геть за­пле­ли ря­скою та жа­бу­ри­н­ням, а бо­бри на про­ха­н­ня жаб’ячої ца­рів­ни ще й гі­л­ляч­чям за­ки­да­ли.

Пу­стун­чик: І на­що та­кі ро­зум­ні бу­ді­вель­ни­ки слу­ха­ли­ся дур­них на­ка­зів яко­їсь жа­би?

Ла­пу­ня: Пу­стун­чи­ку, во­на ж ца­рів­на!

Пу­стун­чик: Ну, не­хай. А що да­лі? Зов­сім пе­ре­кри­ли шлях кри­шта­ле­во­му дже­ре­лу до мли­на. Мли­но­ве ко­ле­со з ча­сом так по­ро­сло зе­ле­ни­ми та бру­на­тни­ми пу­та­ми во­до­ро­стей, що й не по­во­ру­хну­ти.

Та не зна­ла під­сту­пна жа­ді­бна став­ко­ва ца­рів­на, що не мо­же жаб’ячий на­род жи­ти у бру­дній за­стій­ній ка­лю­жі. Жаб­ка по­мі­ти­ла, що від­ко­ли пе­ре­ста­ла біг­ти до став­ка дже­рель­на во­да, їй гір­ше ди­ха­є­ться, важ­че пла­ва­ти та пір­на­ти, а чу­до­ва ся­ю­чо-бі­ла шкі­ра по­зе­ле­ні­ла. Не ви­три­мав­ши та­ко­го ли­ха, пі­шла жаб­ка скар­жи­ти­ся лі­со­во­му ца­рю. Мов­ляв, до чо­го її до­ве­ли лю­ди з мли­на: з ли­ця спа­ла, по­зе­ле­ні­ла!

То­ді­шній лі­со­вий цар при­зна­чив роз­слі­ду­ва­н­ня та з’ясу­вав, що на­ро­би­ла з дже­ре­лом та став­ком ка­по­сна жаб’яча ца­рів­на. Зве­лів то­ді цар бо­брам гре­блю ро­зі­бра­ти та дже­рель­ну во­ду до став­ка пу­сти­ти, а ря­сто­ви­цям та во­дя­ни­кам на­ка­зав не­гай­но мли­но­ве ко­ле­со звіль­ни­ти і біль­ше лю­дям не за­ва­жа­ти.

За­ви­ру­ва­ла зно­ву у ста­ро­му рі­чи­щі про­зора хо­ло­дна дже­рель­на во­да, за­пле­ска­ло по по­верх­ні став­ка ла­па­те во­дя­не ко­ле­со, зно­ву ста­ло чи­сто дов­ко­ла, а ма­лі ря­сто­ви­ці біль­ше не пу­сту­ва­ли, ти­сну­ли­ся до бе­ре­га до оче­ре­тя­них хащ, уни­ка­ю­чи су­во­ро­го ока лі­со­во­го во­ло­да­ря та пиль­них мі­ро­шни­ків.

Пір­ну­ла до про­зо­рої во­ди жаб­ка, з на­со­ло­дою по­пла­ва­ла в рі­дно­му став­ку, ви­лі­зла на ка­мін­чик та ну­мо вми­ва­ти­ся. На­ма­га­ла­ся зі сво­єї чу­до­вої бі­лої шкі­ри зе­ле­ну ря­ску зми­ти. Та дзу­ськи! Не зми­ва­є­ться жа­бу­ри­н­ня. Так лі­со­вий го­спо­дар пров­чив жаб’ячий на­род, і від­то­ді жаб­ки зе­ле­ні, у дрі­бних пля­мах ря­ски.

І на­ка­зав їм лі­со­вий цар пиль­ну­ва­ти дже­рель­ну во­ду – від­то­ді став­ко­ві жаб­ки жи­вуть ли­ше там, де во­да ду­же чи­ста. Во­ни бо­ро­нять став­ки та рі­чки, але за­ли­ши­ли­ся на­ві­ки зе­ле­ни­ми на згад­ку про ду­рість одні­єї сво­єї дав­ньої ца­рів­ни.

Та мо­же й пра­вий був той цар, бо в жа­бок ду­же ко­ро­тка пам’ять. Як­би не по­зе­ле­ні­ли, то швид­ко за­бу­ли би цей урок. А так усім ма­лим пу­го­лов­кам – тіль­ки в них від­ро­ста­ють ла­пки та пе­ред тим, як зни­кає хвіст, і пу­го­ло­вок пе­ре­тво­рю­є­ться на справ­жню мо­ло­ду жаб­ку – роз­по­від­а­ють ма­ми­жаб­ки цю дав­ню істо­рію.

Ро­зум­ник: Ти впев­не­ний? Су­ча­сна бі­ла жаб­ка – шпор­це­ва жа­ба аль­бі­нос. Їх ча­сто три­ма­ють та роз­во­дять вдо­ма в аква­рі­у­мах.

Зви­чай­ні єв­ро­пей­ські жаб­ки справ­ді зде­біль­шо­го зе­ле­ні або бру­на­тні. А в рі­зних тро­пі­чних кра­ї­нах тра­пля­ю­ться чор­ні, яскра­во-

чер­во­ні, жов­ті жаб­ки. Але біль­шість най­яскра­ві­ших жа­бок – отруй­ні! Сво­їм ко­льо­ром во­ни спо­ві­ща­ють всіх дов­ко­ла, що їх не вар­то чі­па­ти. Жаб­ки від­рі­зня­ю­ться не ли­ше за ко­льо­ром, але й за роз­мі­ром та спосо­бом жи­т­тя. Де­я­кі з них мо­жуть лі­та­ти з де­ре­ва на де­ре­во! Пу­стун­чик: Овва! І це не каз­ка?! Ла­пу­ня: Не­дар­ма ка­жуть: „Вік жи­ви, вік вчи­ся!” Пу­стун­чик: Я з ва­ми тіль­ки те й ро­блю, що вчу­ся! Але про бі­лих жа­бок ще не знав… Ро­зум­ник: А зна­єш, як роз­рі­зни­ти жа­бок та ро­пух? Пу­стун­чик: Ду­же про­сто! Жаб­ки стри­ба­ють, а ро­пу­хи хо­дять, по­віль­но пе­ре­су­ва­ю­чи ла­пи. Ро­пу­хи біль­ші, сі­рі або бру­на­тні із бо­ро­дав­ча­стою шкі­рою.

Ла­пу­ня: А я і тих, і тих боюся! Ось тіль­ки рай­ка – справ­ді гар­на: ви­бли­скує, на­че ла­ко­ва­на!

По­ки Со­лом­ка роз­по­від­а­ла, ді­ти за­йшли да­ле­ко в ліс, зов­сім у незнайому Горь­ко­ві мі­сци­ну. Ліс тут був сві­тлий, ли­стя­ний, ялин та со­сен вза­га­лі не бу­ло, але ро­сли по­оди­но­кі кре­ме­зні ду­би. Зде­біль­шо­го ли­стя­ні де­ре­ва бу­ли мо­ло­ді, з тон­ки­ми пря­ми­ми стов­бу­ра­ми, без низь­ких бо­ко­вих гі­лок та з ме­ре­жив­ною кро­ною. По оби­два боки вузь­кої стеж­ки ря­сні­ли ча­гар­ни­ки.

Зне­на­цька Горь­ко­ві по­чув­ся тріск гі­лок та ту­піт, на­че крізь ха­щі швид­ко бі­гли кіль­ка ве­дме­дів. – Хто це бі­жить? – Ма­буть, то ди­кі де­ре­ва. Мо­ло­ді гру­ші, сли­ви та яблу­ні-ди­чки бі­га­ють нав­ви­пе­ред­ки, – за­спо­кій­ли­во ма­хну­ла ру­кою Со­лом­ка. – Во­ни ча­сто так гра­ю­ться на­ве­сні. Ви­ри­ва­ють своє ко­рі­н­ня, по­ли­ша­ють ста­ре мі­сце та бі­га­ють по всьо­му лі­су. – На­ві­що? Со­лом­ка зни­за­ла пле­чи­ма: – Ди­кі! Взим­ку, ко­лі гіл­ки вкри­ті сні­гом, та влі­тку, ко­ли в них вже до­сти­га­ють пло­ди, їм бі­га­ти не­зру­чно. Тож во­ни зма­га­ю­ться на­ве­сні, хто най­швид­ший в на­шо­му лі­сі. З най­швид­ших де­рев – пе­ре­мож­ців цих пе­ре­го­нів – во­се­ни зби­ра­ють уро­жай та ва­рять ко­ро­лів­ське ва­ре­н­ня чи ком­по­ти. – Хі­ба їхні пло­ди сма­чні­ші за ін­ші? Чо­му? – до­пи­ту­вав­ся Горь­ко. – Не мо­жу ска­за­ти. Ма­буть, вся спра­ва у за­ня­т­тях спор­том. У бі­гу­нів справ­ді кра­щі пло­ди: кру­пні­ші, со­лод­ші. Для ди­чок це ва­жли­во, бо во­ни за­зви­чай дрі­бні та гір­ко-ки­слу­ва­ті. Ми хо­ті­ли їм куль­тур­не са­до­ве ще­пле­н­ня зро­би­ти, але ні­чо­го з то­го не ви­хо­дить. За рік чи два зно­ву ди­ча­ві­ють.

Горь­ко спо­сте­рі­гав, як повз ньо­го швид­ко про­бі­га­ють де­ре­ва, і йо­му зда­ва­ло­ся, що він їде у по­їзді. – То в них урок фіз­куль­ту­ри? А хто ви­зна­чає пе­ре­мож­ця? – Птахи. Во­ни ле­тять над бі­гу­на­ми, а по­тім спо­ві­ща­ють весь ліс, які де­ре­ва пе­ре­мо­гли. Во­ни бі­га­ють ін­ко­ли ко­ман­да­ми (сли­ви про­ти груш), а ін­ко­ли юр­бою – на зва­н­ня лі­со­во­го чем­піо­на.

Ко­ли ди­кі де­ре­ва зни­кли та на­віть їхній ту­піт за­тих вда­ле­чи­ні, ліс по­рі­ді­шав. Не­вдов­зі ді­ти ви­йшли на бе­рег ве­ли­ко­го став­ка. Вздовж бе­ре­га ро­сли вер­би та оче­рет. На не­ви­со­ко­му по­ро­сло­му мо­ло­дою тра­ви­чкою па­гор­бі сто­яв ста­ро­вин­ний во­дя­ний млин. Йо­го по­чор­ні­лі від ча­су та до­щів до­шки по­ро­сли мо­хом, але ве­ли­ке ко­ле­со справ­но кру­ти­ло­ся. Во­да бі­гла повз млин, кру­ти­ла ко­ле­со, в став­ку ве­се­ло кум­ка­ли жаб­ки.

– То він ще пра­цює? – зди­ву­вав­ся Горь­ко. – Ме­ні зда­є­ться, що там ні­ко­го не­має. Хто тут жи­ве?

– Ні­хто. Лю­ди дав­но за­ли­ши­ли цей млин. Ліс на­сту­пав на їхнє се­ли­ще, до мли­на на лі­со­во­му став­ку ста­ло да­ле­ко хо­ди­ти. Млин за­ли­шив­ся в лі­сі, і Чар­ліс­ся прийня­ло йо­го. Млин те­пер на­ле­жить на­шо­му лі­со­во­му на­ро­ду.

Млин – рід­кі­сне мі­сце в лі­сі, при­мі­тне. Цей ста­вок – один з на­ших кор­до­нів. Якщо йти да­лі, впе­ред, повз млин, то ко­ли тро­хи ві­ді­йдеш від рі­чки, ліс за­кін­чи­ться, там бу­де ве­ли­ке по­ле. А да­лі – да­чне мі­сте­чко та кіль­ка не­ве­ли­ких се­лищ. Ду­бо­ве Чар­ліс­ся за­кін­чу­є­ться теж тут по­бли­зу, тре­ба ли­ше під­ня­ти­ся вго­ру вздовж струм­ка. Бі­ля кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла, де бе­ре свій

по­ча­ток ця рі­чка, ро­стуть два ве­ли­кі ку­щі ка­ли­ни – там по­чи­на­є­ться Ка­ли­но­вий Край. Дід Бо­ро­вий пе­ре­се­лив­ся ту­ди зі Сві­тлої Ді­бро­ви, ко­ли Ка­ли­но­вий Край з’єд­нав­ся з Ду­бо­вим Чар­ліс­сям. Це вже дав­но бу­ло, кіль­ка сто­літь то­му. Са­ме у той час по­мі­тно змі­ню­ва­ли­ся ме­жі лі­су. На пів­но­чі лю­ди ви­ру­ба­ли ве­ли­ку ді­лян­ку, а на пів­дні ліс на­су­нув­ся на се­ли­ще та по­гли­нув ста­вок і за­ча­ро­ва­ний млин.

Горь­ко ди­вив­ся на ко­ле­со, що по­віль­но обер­та­ло­ся, ри­тмі­чно пле­ска­ю­чи ши­ро­ки­ми ло­па­тя­ми по во­ді. – То від­ко­ли лю­ди за­ли­ши­ли це мі­сце, на мли­ні не ме­лють бо­ро­шна? – По­стій­но ме­лють. Ко­жен день. Ми не ви­ро­щу­є­мо в лі­сі ані жи­та, ані пше­ни­ці, але дрі­бні птахи лі­та­ють на по­ле, шу­ка­ють за­гу­бле­ні зер­на та ко­ло­ски. Ко­жна пта­шка та ми­шка зно­сять по зер­ня­тку. По­сту­по­во на­ко­пи­чу­ю­ться ве­ли­че­зні за­па­си зер­на. Нам ви­ста­чає на рік. Ми­ші лу­щать та сор­ту­ють зер­но: жи­то – окре­мо, пше­ни­цю – окре­мо, а ще ячмінь, гре­чку та ку­ку­ру­дзу, з їхньо­го бо­ро­шна ви­хо­дять сма­чні млин­ці та олад­ки.

Бо­бри на­гля­да­ють за жор­на­ми – во­ни най­лі­пше з усіх лі­со­вих тва­рин ро­зу­мі­ю­ться на ме­ха­ні­ці. Бор­су­ки но­сять мі­шки з бо­ро­шном. По­тім ми ви­пі­ка­є­мо з ньо­го пи­ро­ги та хліб. – У вас ду­же сма­чні пи­ро­ги, – обли­знув­ся Горь­ко. – Пе­ре­ку­си­мо? – Со­лом­ка за­пу­сти­ла ру­ку в ки­ше­ню та ді­ста­ла па­ку­но­чок з пи­ріж­ка­ми. По­тім з ін­шо­го бо­ку мли­на ді­ти зна­йшли га­ля­вин­ку, пов­ну сти­глої лі­со­вої по­лу­ни­ці. По­ла­су­вав­ши со­лод­ки­ми по­лу­ни­ця­ми, Горь­ко та Со­лом­ка по­ман­дру­ва­ли да­лі.

Со­лом­ка роз­по­ві­ла, що чу­ла, ні­би­то там, де від кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла по­чи­на­є­ться рі­чка, є кри­шта­ле­ва гре­бля, у якій жи­ве ве­сел­ка. Але Со­лом­ка ні­ко­ли її не ба­чи­ла. Ба­тько чо­мусь не схва­лює, ко­ли ма­лень­ка ца­рів­на гу­ляє са­ма на кор­до­ні Ка­ли­но­во­го Краю. Але ж сьо­го­дні во­на не са­ма, чи не так? Її су­про­во­джує вір­ний ли­цар, який вже не­о­дно­ра­зо­во до­вів свою хо­ро­брість. То чо­му б їм не ді­йти до дже­ре­ла та не по­ди­ви­ти­ся, де на­ро­джу­є­ться ве­сел­ка? Горь­ко ра­до зго­див­ся й да­лі су­про­во­джу­ва­ти ца­рів­ну, ку­ди б во­на не пі­шла. Справ­ді, удвох їм не­ма чо­го бо­я­ти­ся в лі­сі.

Ді­ти дов­го йшли вго­ру за те­чі­єю вздовж бе­ре­га лі­со­во­го струм­ка. Спо­ча­тку це бу­ла не ду­же ши­ро­ка рі­чка, яку Горь­ко міг би лег­ко пе­ре­тну­ти вбрід або пе­ре­плив­ти на­віть у най­шир­шо­му мі­сці. По­тім трав’яни­сті бе­ре­ги зву­зи­ли­ся так, що до­бре роз­біг­шись, рі­чку мо­жна бу­ло пе­ре­стри­бну­ти. В одно­му мі­сці, три­ма­ю­чись за ру­ки, Горь­ко і Со­лом­ка на­віть спро­бу­ва­ли це зро­би­ти, і ма­ло не ско­ти­ли­ся у во­ду. Тро­хи да­лі рі­чка пе­ре­тво­ри­ла­ся на стру­мок, а по­тім і на ву­зень­кий стру­мо­чок, який то з’яв­ляв­ся, то хо­вав­ся в тра­ві, ве­се­ло зви­ва­ю­чись і оми­на­ю­чи ве­ли­кі кор­чі. Во­да в ньо­му бу­ла хо­ло­дна, про­зора та па­хла сві­жою ли­мон­ною м’ятою. На бе­ре­зі струм­ка ді­ти по­ба­чи­ли двох мо­ло­день­ких ко­суль, які при­па­ли до во­ди та пи­ли, на­шо­ро­шив­ши ву­ха та за­крив­ши свої ве­ли­кі пре­гар­ні очі. По­мі­тив­ши ді­тей, зві­рі не одра­зу вте­кли, а гра­цій­но під­ве­ли го­лів­ки та ти­хо, мов хмар­ки, роз­чи­ни­ли­ся в ха­щі. Горь­ко­ві са­мо­му хо­ті­ло­ся впа­сти нав­ко­лі­шки та на­пи­ти­ся до­схо­чу дже­рель­ної во­ди, але він стри­му­вав­ся, бо знав, що ду­же хо­ло­дну во­ду та ще й про­сто з зем­лі лю­дям пи­ти не мо­жна.

Ро­зум­ник: І тре­ба пам’ята­ти: що біль­ша спе­ка дов­ко­ла, то біль­ше хо­че­ться пи­ти, але у те­плій во­ді біль­ше ба­кте­рій не­без­пе­чних хво­роб! То­му в тро­пі­ках мо­жна пи­ти ли­ше кип’яче­ну або спе­ці­аль­но обро­бле­ну во­ду. Во­да – ве­ли­кий скарб, та за не­обе­ре­жно­сті мо­же ста­ти отру­тою – дже­ре­лом ма­ля­рії, хо­ле­ри та бо­ло­тя­ної лихоманки!

Ла­пу­ня: І хо­ло­дну во­ду тре­ба пи­ти ду­же обе­ре­жно, щоб не за­сту­ди­ти гор­ло.

Пу­стун­чик: А що не­без­пе­чні­ше: за­сту­ди­ти­ся, отру­ї­ти­ся чи по­мер­ти від спра­ги?

Ла­пу­ня: Не ка­при­зуй! Ти не по­мреш, якщо трі­ше­чки по­че­ка­єш. Десь по­ряд – кри­шта­ле­ве дже­ре­ло. Хо­ді­мо!

На­ре­шті по­пе­ре­ду ді­ти по­ба­чи­ли ве­ли­ку зем­ля­ну при­ро­дну кри­ни­цю. На дні її би­ли кіль­ка під­зем­них клю­чів, да­ю­чи жи­т­тя до­лин­ній рі­чці, на­пов­ню­ю­чи ста­вок та обер­та­ю­чи важ­ке та ве­ли­ке ко­ле­со ча­рів­но­го мли­на. По оби­два боки від дже­ре­ла ро­сли ве­ли­кі ку­щі ка­ли­ни, за­кві­тча­ні трав­не­ви­ми пи­шни­ми ки­ти­ця­ми бі­лих кві­тів. На гі­ло­чці де­ре­ва між ка­ли­но­вих кущів ви­сів не­ве­ли­чкий, ви­рі­за­ний з ди­кої гру­ші чер­па­чок із за­гну­тою ру­чкою. Горь­ко та Со­лом­ка зня­ли йо­го і по чер­зі на­пи­ли­ся дже­рель­ної во­ди. Во­на ча­рів­ним чи­ном вта­мо­ву­ва­ла спра­гу за кіль­ка ма­лень­ких ков­то­чків та за­ли­ша­ла на язи­ку трав’яний смак са­мої ве­сни.

– Ди­вись! – ви­гу­кну­ла Со­лом­ка, по­ка­зу­ю­чи на щось у про­зо­рій во­ді. – Те­пер ми їх ба­чи­мо!

Горь­ко при­сів бі­ля кри­ни­ці. У во­ді пір­на­ли та ве­се­ли­ли­ся про­зо­рі ма­лень­кі риб­ки, кри­хі­тні жаб­ки та схо­жі на справ­жніх, але ду­же ма­ле­сень­кі во­дя­ні ви­дри та бо­бри. Всі ство­рі­н­ня, зда­ва­ло­ся, зро­бле­ні з са­мої во­ди – та­кі во­ни бу­ли кри­шта­ле­во-про­зо­рі. Але жи­ві – в цьо­му сум­ні­вів не бу­ло.

– Спо­ді­ва­ю­ся, ми не ви­пи­ли кіль­кох жа­бок? – по­ше­пки спи­тав у ца­рів­ни Горь­ко.

– На­вряд чи ми змо­гли би їх впі­йма­ти, на­віть як­би схо­ті­ли, – теж сти­ха від­по­ві­ла Со­лом­ка, си­дя­чи нав­по­чі­пки по той бік кри­ни­ці. – Ти ж ба­чиш, які во­ни не­ймо­вір­но пруд­кі. – Де ж тут та кри­шта­ле­ва гре­бля? – вдив­ляв­ся у дже­рель­ну во­ду Горь­ко. – Во­на має бу­ти на то­му мі­сці, де з кри­ни­ці ви­ті­кає стру­мо­чок, – по­я­сни­ла Со­лом­ка. – Ду­маю, тіль­ки ці ку­ме­дні кри­хі­тки-бо­бри мо­гли її збу­ду­ва­ти.

– Чо­му ж я її не ба­чу? – хви­лю­вав­ся хло­пчик. – Мо­же, тре­ба ще зро­би­ти щось та­ке, що ти за­бу­ла ме­ні ска­за­ти? Мо­же, три­чі обі­йти нав­ко­ло кри­ни­ці, або­що?

Со­лом­ка по­хи­та­ла го­ло­вою. Ні про які хи­тро­щі з гре­блею во­на не зна­ла. Про всяк ви­па­док, ді­ти кіль­ка ра­зів обі­йшли нав­ко­ло кри­ни­ці. І в один бік,

і в ін­ший. Ні­чо­го не ста­ло­ся. Стри­ба­ти че­рез дже­ре­ло во­ни не схо­ті­ли, бо від не­обе­ре­жно­го стриб­ка мо­гли обва­ли­ти­ся гли­ни­сті бе­ре­ги та кри­ни­ця дов­го ли­ша­ла­ся б ска­ла­му­че­ною, не­про­зо­рою. Ще во­ни по чер­зі про­ше­по­ті­ли: „З’яви­ся, з’яви­ся, кри­шта­ле­ва гре­бле!”

Але ні­чо­го так і не ста­ло­ся.

То­ді Горь­ко ра­птом зга­дав, який екс­пе­ри­мент вчи­тель­ка по­ка­зу­ва­ла їм на уро­ці при­ро­до­знав­ства, ко­ли роз­по­від­а­ла про во­ду. Зда­є­ться, що во­да про­зора, але ве­ли­че­зні кри­жа­ні бри­ли льо­ду, утво­ре­ні з чи­сті­сінь­кої прі­сної во­ди, ма­ють сма­ра­гдо­во-зе­ле­ний або бі­рю­зо­вий ко­лір. Тов­стий шар во­ди у мо­рі – зе­ле­ний, а ко­ли у во­ді від­би­ва­є­ться не­бо, во­на си­ня-си­ня. Во­да від­би­ває со­ня­чне про­мі­н­ня, але це ду­же хи­мер­не дзер­ка­ло. Над спо­кій­ною во­дою кра­є­вид від­би­ва­є­ться то­чно до най­дрі­бні­ших де­та­лей. А у про­зо­рій склян­ці з во­дою зви­чай­на лож­ка чи олі­вець чо­мусь ви­да­ю­ться зла­ма­ни­ми! Якщо ж по­мі­сти­ти у во­ду про­зо­ру скля­ну куль­ку, во­на вза­га­лі не­мов роз­чи­ня­є­ться, стає не­ви­ди­мою!

– Гре­бля тут, – скри­кнув Горь­ко. – Ми про­сто її не ба­чи­мо! Во­на ж кри­шта­ле­ва, тоб­то про-зо-ра! Во­на на­дій­но схо­ва­на у во­ді. Тре­ба по­ди­ви­ти­ся під ін­шим ку­том: мо­же, на неї впа­де про­мінь сон­ця, та кри­шталь за­бли­щить?

Горь­ко та Со­лом­ка ще кіль­ка хви­лин хо­ди­ли нав­ко­ло кри­ни­ці, пиль­но вдив­ля­ю­чись у її гли­би­ну. Бу­ло по­мі­тно по­стій­не ко­ли­ва­н­ня во­ди при са­мо­му дні дже­ре­ла. Там, на­че ма­лень­кі фон­тан­чи­ки, стру­ме­ні­ли під­зем­ні клю­чі, жив­ля­чи кри­ни­цю во­дою. – Не ви­хо­дить, – зі­тхну­ла Со­лом­ка. – Я ні­чо­го не ба­чу. – Я по­ки теж, але гре­бля там! Ти мо­жеш зве­лі­ти цим во­дя­ним ство­рі­н­ням або під­ня­ти гре­блю на­го­ру, або на хви­лин­ку за­кри­ти клю­чі та по­ни­зи­ти рі­вень во­ди?

– Це слу­шна дум­ка, я спро­бую, – від­ка­за­ла Со­лом­ка.

Зно­ву при­сів­ши над во­дою, дів­чин­ка щось за­ше­по­ті­ла до скля­них ри­бок. Горь­ко ба­чив, що во­ни зі­бра­ли­ся пе­ред ца­рів­ною зграй­кою та ува­жно слу­ха­ють її не­зро­зумі­лу для лю­дей про­мо­ву.

Ра­птом риб­ки си­по­ну­ли нав­сі­біч. Кри­ни­ця ні­би здри­гну­ла­ся та за­ви­ру­ва­ла. Во­да в ній стрім­ко по­ча­ла змен­шу­ва­тись, а з то­го мі­сця, де по­чи­нав­ся стру­мок, під­ня­ла­ся над во­дою то­нень­ка кри­шта­ле­ва ви­дел­ка.

Зго­дом ді­ти по­ба­чи­ли, що та „ви­дел­ка” бу­ла вер­хів­кою тен­ді­тної кри­шта­ле­вої ба­шти у фор­мі го­строї ви­тон­че­ної му­шлі став­ко­ви­ка. Від ба­шти роз­хо­ди­ли­ся пів­ко­лом зуб­ча­сті ши­ро­кі сті­ни. Вся спо­ру­да пе­ре­го­ро­джу­ва­ла гир­ло струм­ка, про­пу­ска­ю­чи до рі­чки рів­но стіль­ки во­ди, скіль­ки бу­ло по­трі­бно, щоб і рі­чку жи­ви­ти, і дже­рель­ну кри­ни­цю пов­ною збе­рі­га­ти. Кри­шта­ле­ва гре­бля ви­яви­ла­ся ду­же схо­жою на Льо­до­вий па­лац, де Горь­ко зі сво­ї­ми ба­тька­ми та дру­зя­ми зу­стрі­чав Но­вий рік.

– Яка кра­са, – за­ми­лу­ва­ла­ся тен­ді­тною ба­га­то­гран­ною во­дя­ною сті­ною Со­лом­ка.

Гре­бля ви­бли­ску­ва­ла та ви­гра­ва­ла на сон­ці. По­тім, ко­ли ми­ну­ла хви­ли­на чи дві, з її надр з одно­го з під­зем­них клю­чів ви­ри­ну­ло та по­ча­ло під­ні­ма­ти­ся сві­тло. Спо­ча­тку тьмя­не, во­но роз­го­ря­ло­ся яскра­ві­ше, а ко­ли під­ня­ло­ся до се­ре­ди­ни ви­со­кої ба­шти, за­гра­ло рі­зни­ми ко­льо­ра­ми. По­тім на вер­хів­ці кри­шта­ле­вої ве­жі, між зуб­чи­ка­ми „ви­дел­ки” на­че спа­ла­хну­ли рі­зно­ко­льо­ро­ві ла­гі­дні бли­скав­ки без гур­ко­ту гро­му. Не­мов рай­ду­жна миль­на буль­ба­шка, по­ча­ла ро­сти над во­дою ве­сел­ка. Спо­ча­тку во­на зда­ва­ла­ся й справ­ді кру­глою, але по­тім ви­я­ви­ло­ся, що це під­ков­ка, яка три­ма­є­ться кін­чи­ка­ми на зуб­цях кри­шта­ле­вої ве­жі.

Ве­сел­ко­ва під­ко­ва ро­сла й ро­сла, по­ки не під­ня­ла­ся до вер­хі­вок де­рев над лі­со­вою кри­ни­цею. То­ді по­чув­ся на­че дзвін кри­шта­ле­вої па­ли­чки, як­би нею про­ве­сти по зуб­чи­ках ве­ли­ко­го кри­шта­ле­во­го гре­бін­ця.

Гре­бля по­ча­ла опу­ска­ти­ся ра­зом зі сво­єю цен­траль­ною ве­жею. Ве­сел­ка ві­дір­ва­ла­ся від вер­хів­ки ве­жі та віль­но, як во­дя­на па­ра, по­ри­ну­ла вго­ру.

Кри­ни­ця зно­ву швид­ко на­пов­ню­ва­ла­ся во­дою, а гре­бля по­сту­по­во за­ну­рю­ва­ла­ся все ниж­че. І ось її зно­ву не ви­дно. По­верх­ня кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла зов­сім спо­кій­на, ли­ше у са­мі­сінь­кій гли­би­ні ні­би за­ки­пає во­ди­ця, там, де з-під зем­лі не­втом­но б’ють кіль­ка про­зо­рих клю­чів.

Вра­же­ні по­ба­че­ним ди­вом, Горь­ко та Со­лом­ка весь зво­ро­тний шлях май­же не розмовляли. Але во­ни ча­сто зу­пи­ня­ли­ся та ози­ра­ли­ся, щоб зно­ву по­ба­чи­ти ве­сел­ку, що по­ста­ла над рі­чкою.

– Дя­кую, що ти за­ві­тав до ме­не сьо­го­дні, – ска­за­ла Со­лом­ка, ко­ли про­ща­ла­ся. – Са­ма я, ма­буть, так ні­ко­ли і не по­ба­чи­ла б ті­єї кри­шта­ле­вої гре­блі, де на­ро­джу­є­ться ве­сел­ка.

– Я при­йду ще, – по­обі­цяв Горь­ко. – Мо­жли­во, зав­тра. Щой­но змо­жу! Ми ще бу­де­мо ман­дру­ва­ти да­ле­ко-да­ле­ко та по­ба­чи­мо ба­га­то див, прав­да?

– Зві­сно, прав­да, – по­смі­хну­ла­ся Со­лом­ка. – У лі­сі для нас зав­жди ви­ста­чить усі­ля­ких див. До по­ба­че­н­ня, ли­ца­рю. – До по­ба­че­н­ня. Горь­ко по­про­щав­ся з ца­рів­ною та по­вер­нув­ся до­до­му. А ось як ско­ро до­ве­ло­ся йо­му зно­ву по­бу­ва­ти у Чар­ліс­сі та чи вза­га­лі до­ве­ло­ся ще там по­бу­ва­ти – це вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.