Як Горь­ко та йо­го ді­дусь за­блу­ка­ли у лі­сі та як їм вда­ло­ся зна­йти шлях до­до­му.....

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Кві­тень до­бі­гав кін­ця, са­ди бі­лі­ли пі­ною цві­ті­н­ня ви­шень та абри­ко­сів. Острів­ці тра­ви­чки у асфаль­то­вих дво­рах бу­ли вси­па­ні жов­тим ла­сто­ви­н­ням куль­ба­бок. Але Горь­ка не ті­ши­ла ве­сня­на кра­са. Що дуж­че бу­я­ла при­ро­да, то біль­ше хло­пчик жал­ку­вав, що не мо­же по­тра­пи­ти до Чар­ліс­ся. До то­го ж, са­ме з вла­сної про­ви­ни. Горь­ко кар­тав се­бе за своє бо­я­гуз­тво, але ви­пра­ви­ти ні­чо­го не вда­ва­ло­ся.

По­мі­тив­ши, що онук, яко­го ра­ні­ше важ­ко бу­ло по­ба­чи­ти вдо­ма на ви­хі­дні, су­мує та про­во­дить біль­ше ча­су один у сво­їй кім­на­ті, ді­дусь Го­ри­слав зди­ву­вав­ся. Та ко­ли він спи­тав у Горь­ка, в чо­му річ, той не зва­жив­ся роз­по­ві­сти ді­до­ві, що втра­тив до­ро­гу до то­го ча­рів­но­го краю, у який стар­ші Ма­кі­трен­ки, зда­є­ться, не ду­же й ві­ри­ли. Ді­дусь спи­тав, чи не по­сва­рив­ся Горь­ко, бу­ва, з дру­зя­ми? Чи не за­хво­рів? Чи, мо­же, оди­ни­цю отри­мав і за­ува­же­н­ня у що­ден­ни­ку та бо­ї­ться ска­за­ти? Але хло­пчик не ска­зав на­віть зви­чно­го „Та ні­чо­го я не боюся!”, а ли­ше мов­чки по­хи­тав го­ло­вою.

Щоб якось роз­ра­ди­ти сму­ток ону­ка, ді­дусь за­про­по­ну­вав пі­ти у су­бо­ту по­гу­ля­ти в ліс. Горь­ко по­го­див­ся, але на­дмір­ної ра­до­сті зно­ву не ви­я­вив. Ді­дусь спо­ді­вав­ся, що ця та­єм­ни­ця роз­кри­є­ться під час про­гу­лян­ки. Са­ме так і ви­йшло, але зов­сім не та­ким чи­ном, як мо­гли уяви­ти со­бі ді­дусь та онук.

З до­му Горь­ко та ді­дусь Го­ри­слав ви­йшли ра­но-вран­ці. Ма­ма Горь­ка зі­бра­ла їм на про­гу­лян­ку ве­ли­кий па­ку­нок з ка­на­пка­ми та до­ма­шні­ми пи­ріж­ка­ми з яблу­ка­ми та з ви­шне­вим ва­ре­н­ням.

Вдя­гну­тий у дрі­бне ме­ре­жи­во мо­ло­день­ко­го ли­стя, ліс був пов­ний про­ме­нів сон­ця.

Горь­ко та йо­го ді­дусь ви­йшли на го­лов­ну стеж­ку, яка ве­ла вздовж всі­єї „зо­ни куль­тур­но­го від­по­чин­ку”. Горь­ко біг по­пе­ре­ду, пе­ре­стри­бу­вав че­рез лі­со­ві лав­ки, ба­лан­су­вав на гой­дал­ці, бі­гав по­між лі­со­вих скуль­птур: до­брих гно­мів, гор­ба­тих відьом та ін­ших ге­ро­їв ка­зок, ви­рі­за­них з де­ре­ва.

Час від ча­су Горь­ко під­хо­див до яко­гось ста­ро­го де­ре­ва та на­ма­гав­ся зно­ву та зно­ву до­сту­ка­тись до во­ріт, які ра­ні­ше ба­га­то ра­зів при­во­ди­ли йо­го в Чар­ліс­ся. Але всі спро­би за­ли­ша­ли­ся мар­ни­ми.

Вда­ю­чи, на­че йо­му ве­се­ло, Горь­ко не­втом­но ла­зив на дра­би­ни та кру­тив­ся на тур­ні­ках, вста­нов­ле­них на спор­тив­них май­дан­чи­ках в лі­сі, бі­ля місць, які бу­ли спе­ці­аль­но обла­што­ва­ні для во­гнищ та від­по­чин­ку на при­ро­ді.

Йо­го ді­дусь зов­сім не хви­лю­вав­ся, що Горь­ко бі­жить по­пе­ре­ду, ча­сом зни­ка­ю­чи на якусь ко­ро­тку мить між де­ре­ва­ми. За­блу­ка­ти бу­ло не­мо­жли­во, якщо, зві­сно, не схо­ди­ти з го­лов­ної стеж­ки. А Горь­ко обі­цяв не схо­ди­ти.

Так про­ми­ну­ла по­ло­ви­на те­пло­го ви­хі­дно­го дня. У лі­сі від­по­чи­ва­ло сьо­го­дні ба­га­то лю­дей сім’ями або га­ла­сли­ви­ми мо­ло­ди­ми ком­па­ні­я­ми. За­га­лом, усі во­ни від­по­чи­ва­ли „куль­тур­но”: де­рев не ла­ма­ли і ба­га­т­тя там, де не мо­жна, не па­ли­ли.

Ла­пу­ня: Са­ме так! Роз­па­лю­ю­чи во­гни­ще в лі­сі, тре­ба зав­жди пам’ята­ти, що з одно­го де­ре­ва мо­жна зро­би­ти міль­йон сір­ни­ків і одним сір­ни­ком мо­жна спа­ли­ти міль­йон де­рев!

Ро­зум­ник: А як най­швид­ше по­га­си­ти ба­га­т­тя у лі­сі? Ось ва­рі­ан­ти від­по­від­ей: за­ли­ти во­дою, за­ли­ти бен­зи­ном, за­ли­ти спир­том, за­си­па­ти зем­лею. Пу­стун­чик: Зда­є­ться, пер­ший і остан­ній ва­рі­ан­ти. Ла­пу­ня: Пра­виль­но! Мо­ло­дець! Ли­ше птахи, пе­ре­ля­ка­ні гу­чною не­ме­ло­дій­ною му­зи­кою, роз­лі­та­ли­ся нав­сі­біч. Го­роб­ці ін­ко­ли зма­га­ли­ся з ма­гні­то­фо­на­ми, на­ма­га­ю­чись сво­їм цві­рінь­ка­н­ням пе­ре­кри­ча­ти мо­дні хі­ти. Але ін­ші птахи та дрі­бні тва­рин­ки з „куль­тур­ної зо­ни” зни­ка­ли, щой­но ту­ди при­хо­ди­ли лю­ди.

Горь­ко­ві та йо­го ді­ду­се­ві вда­ло­ся все ж та­ки зна­йти віль­ну га­ля­вин­ку з кіль­ко­ма не­ви­со­ки­ми пень­ка­ми за­мість сто­лів та ла­вок. З’їли ка-

на­пки, за­пи­ли ком­по­том з тер­мо­су та, взяв­ши по со­лод­ко­му пи­ріж­ку, ви­ру­ши­ли да­лі.

Дід та онук не ма­ли пев­ної ме­ти – їм про­сто по­до­ба­ло­ся ман­дру­ва­ти лі­сом все да­лі та да­лі. Во­ни зна­ли, що вре­шті зно­ву ви­йдуть до люд­сько­го жи­тла, а то­чні­ше до роз­та­шо­ва­но­го в лі­сі бу­дин­ку від­по­чин­ку. Або до на­у­ко­во­го мі­сте­чка, яке ото­чи­ло об­сер­ва­то­рію, роз­та­шо­ва­ну на узліс­сі з ін­шо­го бо­ку лі­со­во­го ма­си­ву.

Горь­ко був у тій об­сер­ва­то­рії ли­ше раз чи дві­чі та ма­ло що пам’ятав, бо то­ді був ще ду­же ма­лень­кий. Йо­му бу­ло ро­ків зо три, не біль­ше. Те­пер він знав, що у на­у­ко­во­му мі­сте­чку нав­ко­ло об­сер­ва­то­рії жи­вуть астро­но­ми. Це та­кі вче­ні, що спо­сте­рі­га­ють за зо­ря­ми на не­бі, а та­кож сте­жать за ру­хом да­ле­ких пла­нет і га­ла­ктик. Горь­ко знав, що йо­го не пу­стять по­ди­ви­ти­ся у ве­ли­кий те­ле­скоп, але йо­му по­до­ба­ло­ся про це мрі­я­ти до­ро­гою, йду­чи че­рез ліс.

Але оскіль­ки сьо­го­дні був ви­хі­дний день, ні­яких уче­них по­бли­зу кру­глих башт з то­нень­ки­ми дра­бин­ка­ми звер­ху на ку­по­лах Горь­ко не по­ба­чив. По­хо­див­ши нав­ко­ло спля­чо­го мі­сте­чка з ба­шта­ми по­се­ред ни­зень­ких кор­пу­сів, схо­жи­ми на кіль­ка чу­дер­на­цьких ву­ли­ків, ман­дрів­ни­ки про­йшли вздовж пар­ка­ну бу­дин­ку від­по­чин­ку, що сто­яв про­сто в лі­сі. По­ряд з ним бу­ло кіль­ка ма­лень­ких крам­ни­чок та ка­фе.

Горь­ко з ді­ду­сем по­обі­да­ли в ка­фе, по­гу­ля­ли над гар­ним озе­ром по­бли­зу спо­ро­жні­ло­го за­раз бу­дин­ку від­по­чин­ку та зі­бра­ли­ся по­вер­та­ти­ся до­до­му.

Вер­та­ти­ся ті­єю ж ши­ро­кою стеж­кою че­рез весь ліс, пов­ний га­ла­сли­вих ком­па­ній, хло­пчи­ку ви­да­ло­ся ну­дним. Горь­ко вмо­вив ді­ду­ся пі­ти ін­шим шля­хом, бо­ко­ви­ми ву­зень­ки­ми стеж­ка­ми. За­блу­ка­ти там скла­дно, бо сте­жи­на май­же не звер­тає убік. Хло­пчик та йо­го ді­дусь йшли нав­про­стець, над ни­ми спів­а­ли птахи та стри­ба­ли бі­ло­чки.

Ра­птом че­рез стеж­ку зо­се­ре­дже­но про­ту­по­тів їжа­чок. Не по­мі­ча­ю­чи хло­пчи­ка та ді­ду­ся, ко­лю­чий ман­дрів­ник шур­хнув під один з кущів та зник з очей. Але тра­ва ще дов­го хи­та­ла­ся та чув­ся шур­хіт, ві­дмі­ча­ю­чи йо­го шлях.

Мо­же, са­ме то­ді все й змі­ни­ло­ся нав­кру­ги… Але ані Горь­ко, ані йо­го ді­дусь по­ки що цьо­го не по­мі­ти­ли. Во­ни про­дов­жу­ва­ли свій шлях крізь ліс, га­да­ю­чи, що ні­ку­ди не звер­та­ли зі стеж­ки. Але спли­ва­ли хви­ли­ни, а по­тім і го­ди­ни, а ліс все не за­кін­чу­вав­ся. Нав­па­ки, він ста­вав де­да­лі гу­сті­шим та тем­ні­шим.

– Чо­му це нав­кру­ги ні­ко­го не­має? Де ж усі по­ді­ли­ся? – вго­лос зди­ву­вав­ся ді­дусь Го­ри­слав. Він до­бре пам’ятав, що в лі­сі, яким во­ни йшли до обі­ду, бу­ло пов­но лю­дей та на­віть лег­ко­вих ав­то­мо­бі­лів. – Го­ри­сю, ти не від­ходь да­ле­ко! – по­кли­кав він. Горь­ко зди­во­ва­но спи­нив­ся та озир­нув­ся. – Ді­ду­сю, хі­ба тут мо­жли­во за­блу­ка­ти? Ми ж весь час йде­мо пря­мо впе­ред, ось і все!

– Так, тез­ко, але… Щось так і не так, – зди­во­ва­но від­по­вів ді­дусь, роз­див­ля­ю­чись нав­ко­ло. – Да­вай ми з то­бою кра­ще ви­йде­мо на ши­ро­ку стеж­ку.

Горь­ко по­слу­хав­ся ді­да, а гли­бо­ко все­ре­ди­ні в ньо­му за­бри­ні­ла три­во­жна стру­на яко­їсь хи­мер­ної при­го­ди. Про всяк ви­па­док він на най­ближ­чій га­ля­ви­ні по­про­сив ді­ду­ся по­че­ка­ти йо­го кіль­ка хви­лин, а сам спро­бу­вав зно­ву прой­ти крізь стов­бур ста­ро­го ду­ба у ча­рів­ні двер­ця­та.

Не спра­цю­ва­ло. По­ну­рив­шись, Горь­ко пі­шов да­лі. Він від­чу­вав вто­му від да­ле­кої про­гу­лян­ки та хо­тів по­вер­ну­ти­ся до­до­му яко­мо­га швид­ше.

Ді­дусь та онук при­ско­ри­ли кро­ки. Во­ни спо­ді­ва­ли­ся вже дав­но ви­йти на ши­ро­ку про­кла­де­ну в лі­сі стеж­ку, яка пе­ре­ти­на­ла всю „куль­тур­ну” зо­ну на­скрізь. Але стеж­ка чо­мусь не з’яв­ля­ла­ся. Ла­пу­ня: Та все ж нав­ко­ло не­зна­йо­ме! Ро­зум­ник: По-дру­ге, ко­ли лю­ди­на ду­має що йде пря­мо, але не мо­же пе­ре­ві­ри­ти на­прям за ком­па­сом або ін­шим то­чним орі­єн­ти­ром, во­на не­сві­до­мо тро­хи за­би­рає убік (най­ча­сті­ше – впра­во, шульга – влі­во) і по­сту­по­во опи­сує ве­ли­ке коло.

Пу­стун­чик: Ду­же дя­ку­є­мо, що за­спо­ко­їв! То ми по ко­лу хо­ди­ти бу­де­мо, як ко­ні в цир­ку?

Ро­зум­ник: Спо­кій­но. За­раз зо­рі­єн­ту­є­мо­ся. Ось го­лов­ні при­кме­ти, за яки­ми зна­хо­дять шлях у лі­сі. • Якщо на не­зна­йо­мій стеж­ці гіл­ки по­стій­но ці­лять вам в облич­чя

та гру­ди, то цю сте­жи­ну про­то­пта­ли зві­рі, а не лю­ди. • Му­ра­шни­ки бі­ля де­рев роз­мі­ще­ні з пів­ден­но­го бо­ку. • Пі­сля до­щу на стов­бу­рах де­рев утво­рю­є­ться вер­ти­каль­на тем­на

сму­га з пів­ні­чно­го бо­ку. • Шум ма­ши­ни на шо­се у лі­сі чу­тно за 2 км, шум по­їзда – за 5–10км. • Звук по­стрі­лу, си­гнал ав­то­мо­бі­ля, гав­кіт со­ба­ки чу­тно за 2–3 км. • Во­гни­ще ви­дно за 6–8 км. • У при­мі­ських лі­сах про­ру­ба­ні про­сі­ки. На пе­ре­ти­ні про­сік сто­ять сму­га­сті стов­пчи­ки з но­ме­ра­ми. Всі пе­ре­хре­стя зо­рі­єн­то­ва­ні за сто­ро­на­ми сві­ту. Та сто­ро­на стов­пчи­ка, де но­мер най­мен­ший, „ди­ви­ться” на північ.

Ла­пу­ня: Все до­бре, тіль­ки стов­пчи­ків чо­мусь не­має, ні­чо­го не чую і во­гни­ща не ба­чу…

Пу­стун­чик: Не плач! Ми ж не са­мі… А на­віть як­би бу­ли са­мі, Ро­зум­ник нас зав­жди ви­ве­де з будь-якої ха­ле­пи. Прав­да? Ро­зум­ник: Ду­маю, що зна­йду до­ро­гу. Па­ні­ку­ва­ти не тре­ба ні­ко­ли. Щоб зно­ву ні­хто (а на­сам­пе­ред він сам) не міг зви­ну­ва­ти­ти йо­го в бо­я­гуз­тві, Горь­ко йшов, вда­ю­чи, що зов­сім не збен­те­же­ний див­ною змі­ною нев­пі­зна­но­го лі­су. Йо­го ді­дусь вміє зна­хо­ди­ти до­ро­гу за сон­цем, за зо­ря­ми та за тим, з яко­го бо­ку на де­ре­ві ро­сте мох. Ві­до­мо, що мох зав­жди ро­сте з пів­ні­чно­го бо­ку, а до­до­му їм якраз і тре­ба йти, три­ма­ю­чи на­прям на північ.

Але ді­дусь кіль­ка ра­зів зу­пи­няв­ся та ду­же зди­во­ва­но ди­вив­ся на стеж­ку. Во­на бу­ла не­хо­дже­ною, ди­кою. Гіл­ки кущів чі­пля­ли­ся за оде­жу ман­дрів­ни­ків, на­че не хо­ті­ли пропу­сти­ти їх да­лі.

Су­те­ні­ло ду­же швид­ко, а ді­дусь та Горь­ко й гад­ки не ма­ли, де по­дів­ся той шлях, яким во­ни, ні­ку­ди не звер­та­ю­чи, йшли спо­ча­тку. Те­пер ве­сня­ний, не­що­дав­но про­зо­рий та ве­се­лий ліс ви­да­вав­ся хмур­ним та не­при­ві­тним. Сон­це за­йшло, блу­ка­ти лі­сом вно­чі не зда­ва­ло­ся ман­дрів­ни­кам гарною при­го­дою.

– Я ду­маю, нам не­ма чо­го хви­лю­ва­ти­ся, – на­ма­га­ю­чись го­во­ри­ти ба­дьо­ро, про­мо­вив Горь­ко. – Ти зна­єш цей ліс, ді­ду, ба­га­то ро­ків. Хі­ба ти не зна­йдеш шлях?

– Ме­не най­біль­ше ди­вує не те, що ми зби­ли­ся зі стеж­ки, – від­по­вів ді­дусь. – Я до­бре знаю, що цей лі­со­вий ма­сив не ду­же ве­ли­кий. Як не кру­ти, а про­йшов­ши йо­го з краю до краю, ми­мо­во­лі ви­хо­диш до люд­сько­го жи­тла.

І на це ви­ста­чи­ло би трьох го­дин. А ми блу­ка­є­мо вже май­же чо­ти­ри, і ліс де­да­лі гу­сті­шає, – ді­дусь Го­ри­слав стур­бо­ва­но по­хи­тав го­ло­вою. – На­че хтось або щось кру­тить нас на одно­му мі­сці. – Хі­ба так бу­ває? – Ти ж, ма­буть, чув каз­ки про лі­со­ви­ків. Горь­ко опу­стив го­ло­ву та ти­хо від­по­вів: – Чув. Але я ду­мав, що до нас во­ни зав­жди бу­дуть ста­ви­ти­ся до­бре. Що­прав­да, те­пер, ко­ли…

Він за­мовк, не до­го­во­рив­ши то­го, про що ду­мав. „…ко­ли я вже не ли­цар Чар­ліс­ся, все мо­гло й змі­ни­ти­ся. Я не зміг за­хи­сти­ти цей край, то чо­му він по­ви­нен за­хи­ща­ти ме­не?”

Цьо­го ра­зу ді­дусь не до­зво­лив Горь­ко­ві уни­кну­ти більш до­кла­дних по­яснень. Він ска­зав ону­ку, що той мо­же роз­по­ві­сти йо­му будь-що з то­го, що гри­зе йо­го. І ді­дусь не бу­де зне­ва­жа­ти йо­го чи смі­я­ти­ся.

Пу­стун­чик: Але ви­ка­за­ти чу­жу та­єм­ни­цю, яку вас по­про­си­ли бе­рег­ти, – нав­па­ки, ду­же не­гар­ний вчи­нок!

Ро­зум­ник: Це мо­жна ви­прав­да­ти ли­ше то­ді, ко­ли ва­ші сло­ва вря­ту­ють вла­сни­ка та­єм­ни­ці від ве­ли­ко­го не­ща­стя.

– Ти пра­вий, я до­бре знаю цей ліс, бо жи­ву тут по­ряд вже бага-а-ацько ро­ків. Але ти, Го­ри­сю, за остан­ні пів­ро­ку ді­знав­ся біль­ше та­єм­ниць про ньо­го, ніж я за всі ро­ки жи­т­тя. Я знаю, що ти ду­ма­єш, що ця ка­ру­сель з за­гу­бле­ною на­ми на рів­но­му мі­сці стеж­кою якось пов’яза­на з тво­ї­ми

лі­со­ви­ми зна­йо­ми­ми. Я був схиль­ний до то­го, щоб вва­жа­ти твої опо­віді про Чар­ліс­ся фан­та­зі­я­ми, але пі­сля свя­тку­ва­н­ня Но­во­го ро­ку… Чи не вва­жа­єш ти сво­го рі­дно­го ді­да, на честь яко­го ти на­зва­ний, зов­сім дур­ним ста­рим пнем?

– Зві­сно ні, ді­ду­сю! Ти ж зна­єш, що я то­бі ві­рю, а ти ві­риш ме­ні! Ти не ли­ше мій най­улю­бле­ні­ший ді­дусь – ти мій справ­жній друг! – га­ря­че озвав­ся Горь­ко. Дід по­смі­хнув­ся у ву­са. – „Най­улю­бле­ні­ший” ли­ше то­му, що ін­шо­го в те­бе не­має. Ні­чо­го, Го­ри­сю, ми ви­бе­ре­мо­ся звід­си. І не та­кі при­го­ди тра­пля­ли­ся! Слу­хай, то чо­му то­бі про­сто не по­кли­ка­ти на до­по­мо­гу ко­гось зі сво­їх зна­йо­мих до­брих лі­со­ви­ків?

– Я вже на­ма­гав­ся, ді­ду. Але, боюся, во­ни не при­йдуть. Я… – Горь­ко ма­ло не за­пла­кав.

– Не хви­люй­ся, що б ти не на­ко­їв, до­брі лю­ди зав­жди вмі­ли про­ба­ча­ти. Ось що то­бі ска­жу, – твер­до про­мо­вив ді­дусь, – по­про­хай їх ви­ве­сти нас з лі­су ще раз. Мо­же, ти за­був ска­за­ти „будь ла­ска”?

Горь­ко кри­во по­смі­хнув­ся. І про­мо­вив го­ло­сно, так, що лу­на по­ко­ти­ла­ся між де­рев:

– Будь ла­ска, про­ба­чте ме­ні! Я на­зав­жди за­ли­шу­ся дру­гом Чар­ліс­ся, на­віть якщо ні­ко­ли біль­ше не змо­жу ту­ди по­тра­пи­ти! Ми з ді­ду­сем за­блу­ка­ли! Без ва­шої до­по­мо­ги ми не зна­йде­мо до­ро­ги до­до­му, до­по­мо­жіть нам, будь ла­ска!

Ліс нав­кру­ги за­шу­мів, на­че від лег­ко­го ві­тер­цю, але цей рух швид­ко при­пи­нив­ся. Зно­ву ста­ло на­про­чуд ти­хо. Так ти­хо, що на­віть стра­шно.

– Що ж, як не хо­чуть або не мо­жуть твої лі­со­ви­ки до­по­мог­ти нам, – нав­ми­сне до­сить го­ло­сно ска­зав ді­дусь, щоб ро­зі­рва­ти ту див­ну ти­шу, – то пе­ре­хре­сти­ся, Горь­ку, та пі­де­мо да­лі. Ку­дись Бог та ви­ве­де, на­вік блу­ка­ти тут не за­ли­ши­мось!

Ді­дусь взяв Горь­ка за ру­ку, під­хо­пив лег­ку вже по­ро­жню сум­ку, де про всяк ви­па­док во­ни за­ли­ши­ли со­бі ще по одно­му пи­ріж­ку, та впев­не­но по­пря­му­вав упе­ред.

Ліс на­че тро­хи роз­сту­пив­ся, йти ста­ло зна­чно лег­ше. На пе­ре­хре­сті чо­ти­рьох не­зна­йо­мих сте­жок сто­я­ла де­рев’яна скуль­пту­ра, якої ді­дусь з ону­ком ра­ні­ше ні­ко­ли не ба­чи­ли. Ни­зень­ка, не­мов гном’яча по­стать тов­стень­кої ста­рої з ве­ли­че­зни­ми кру­гли­ми ву­ха­ми, не­мов у сло­на, що ся­га­ли їй до ко­лін. Облич­чя у ста­рень­кої бу­ло на­че й до­бре, при­ві­тне, але ду­же вже хи­тре.

По­ки Горь­ко роз­див­ляв­ся див­ну лі­со­ву скуль­пту­ру, по­за­ду них по­чув­ся ста­ре­чий ка­шель.

– Ка­хи-ка­хи, здо­ро­вень­кі бу­ли, дав­но не ба­чи­ли­ся! – про­скри­пі­ло з кущів на про­ти­ле­жно­му від де­рев’яної баб­ці краю сте­жи­ни.

Горь­ко та йо­го дід так і під­стри­бну­ли на мі­сці від не­спо­ді­ван­ки. На пе­ре­хре­стя ви­йшов низь­кий бо­ро­да­тий ді­док у ши­ро­ко­му ка­пе­лю­сі, ду­же схо­жо­му на ша­по­чку ве­ли­че­зно­го бі­ло­го гри­ба. – Дід Бо­ро­вий! – не по­ві­рив сво­їм очам Горь­ко. – До­бро­го ве­чо­ра, – при­ві­тав­ся йо­го ді­дусь. – До­бро­го? Кхе, це як по­ди­ви­ти­ся… – стри­ма­но від­по­вів дід Бо­ро­вий. – Яким ві­тром вас за­не­сло у Тем­но­ліс­ся? Тут лю­ди­ні й про­па­сти не­дов­го!

– А де во­но зна­хо­ди­ться, оте Тем­но­ліс­ся? – спи­тав Горь­ко. – На ва­шо­му „бо­ці” чи на на­шо­му?

– Тем­но­ліс­ся – це вза­га­лі геть ін­ший„бік”, ли­ца­рю, – по­вчаль­но від­ка­зав дід Бо­ро­вий. – Ли­хий бік. До ньо­го мо­жна ви­пад­ко­во по­тра­пи­ти і від вас, і від нас, якщо за­блу­ка­єш. Не­до­бре вам ли­ша­ти­ся тут, та ще й ко­ли ніч на по­ро­зі. Хо­ді­мо, я по­ка­жу вам ко­ро­тку до­ро­гу.

Дід Бо­ро­вий по­вів стомлених ман­дрів­ни­ків одні­єю зі сте­жин, але по­тім швид­ко звер­нув на ін­шу, і ось не­вдов­зі во­ни втрьох ви­йшли на ши­ро­ку про­сі­ку, яка про­хо­ди­ла вздовж всі­єї „куль­тур­ної зо­ни”.

Вто­ма з Горь­ка без слі­ду зле­ті­ла пі­сля кіль­кох хви­лин та­кої лег­кої по­до­ро­жі. Він без упи­ну за­пи­ту­вав ста­ро­го зна­йо­мо­го, як ста­ло­ся, що він са­ме опи­нив­ся по­ряд з ни­ми в скру­тну хви­ли­ну. – Як ви зна­йшли нас, ді­ду Бо­ро­вий? – Зна­йо­мий їжа­чок до­по­вів ме­ні, що ви са­ме пе­ре­тну­ли ме­жу Тем­но­ліс­ся. Ось я й ви­рі­шив на­гля­ну­ти за ва­ми, але дов­го шу­кав вас, по­ки не по­чув твій го­лос. Ти кли­кав на до­по­мо­гу. У Чар­ліс­сі не ки­да­ють дру­зів у бі­ді.

– Ду­же вам дя­кую, ви так вча­сно з’яви­ли­ся! А що то за край – Тем­но­ліс­ся? Які тут лю­ди жи­вуть?

– Ли­хі, якщо це вза­га­лі лю­ди. Бо не всі ту­те­шні – люд­сько­го ро­ду. Ви ма­ло не звер­ну­ли до во­ло­дінь Ву­ха­тої ба­би – ото во­на бу­ла б ра­да про­я­ви­ти го­стин­ність. Лю­бить ман­дрів­ни­ків, аж страх, як лю­бить! – Си­ри­ми чи ва­ре­ни­ми? – спи­тав ді­дусь Го­ри­слав. Дід Бо­ро­вий схваль­но кив­нув, під­твер­див­ши слу­шність пи­та­н­ня. – Сон­ни­ми. Во­на люб’язно за­про­шує ман­дрів­ни­ків, які за­блу­ка­ли, пе­ре­но­чу­ва­ти в її ха­тин­ці. І ха­тин­ка в неї чи­стень­ка, і баб­ця при­ві­тна та ми­ла, але це до­по­ки ви не за­сне­те! Ма­ло хто з тих, що ску­шту­ва­ли її го­стин­ність, вза­га­лі по­вер­ну­ли­ся до­до­му. Або ще мавки та ще­зни­ки кру­тять ман­дрів­ни­ка. Смі­ю­ться з ньо­го. Во­ни за­зви­чай не ду­же й ли­хі, але мі­ри в сво­їх жар­тах не зна­ють. Мо­жна ро­ка­ми у Тем­но­ліс­сі блу­ка­ти – та­ке в дав­ні ча­си бу­ва­ло. За­раз по­під бо­ком у лі­со­во­го ца­ря ще­зни­ки обе­ре­жні­ші. До Чар­ліс­ся їм хо­ду зась – наш цар всі­ля­ку не­чисть не лю­бить. Один ти­хий, на­чеб­то, вов­ку­ла­ка при­бив­ся (та ти йо­го знав – пе­ре­вер­тень Гришко) – і он що з то­го ви­йшло, по­ки ти, ли­ца­рю, нас від йо­го примх не вря­ту­вав. Ось ба­чи­те, вже й узліс­ся по­ряд. Та я вас все одно про­ве­ду до са­мо­го краю лі­су. Бо моя ца­рів­на бу­де ду­же за­сму­че­на, ко­ли з ва­ми, лю­бий ли­ца­рю, щось ста­не­ться. – Та який я ли­цар, – сум­но про­мо­вив Горь­ко. – Я до­ро­гу до вас за­гу­бив. Дід Бо­ро­вий на­че й не ду­же зди­ву­вав­ся: ма­буть, він знав біль­ше, ніж ка­зав уго­лос.

– А я ду­маю, чо­го те­бе в нас вже дов­гень­ко не ви­дно? Мо­же, що ста­ло­ся? Та це ні­чо­го – хто в жит­ті не по­ми­ляв­ся. Мо­жли­во, все ще мо­жна ви­пра­ви­ти. Хо­ді­мо тро­хи впе­ред, по­го­во­ри­мо.

До­ро­гою до узліс­ся Горь­ко роз­по­вів ді­ду Бо­ро­во­му все про свою бі­ду. Во­ни зу­пи­ни­ли­ся на ме­жі лі­су, близь­ко до про­їжджої до­ро­ги. Вже за до­ро­гою го­рі­ли во­гни­ки жи­ло­го ма­си­ву, де пер­шим був дім, у яко­му ме­шка­ла сім’я Ма­кі­трен­ків.

Хи­та­ю­чи го­ло­вою у ши­ро­ко­му ка­пе­лю­сі, сми­ка­ю­чи час від ча­су се­бе за бо­ро­ду, дід Бо­ро­вий до­слу­хав хло­пчи­ка до кін­ця та про­мо­вив:

– Ти змо­жеш по­вер­ну­ти­ся до нас, і сті­на, що по­ста­ла між то­бою і во­ро­та­ми до Чар­ліс­ся, зни­кне, ко­ли твоє сер­це зно­ву ста­не щирим та чи­стим, мов во­да з кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла. І то­ді те­бе бу­де не спи­ни­ти, осо­бли­во, якщо твої дру­зі по­тре­бу­ва­ти­муть до­по­мо­ги. Тож ко­ли по­чу­єш, що те­бе кли­чуть, при­ходь, і ні­що не ста­не то­бі на за­ва­ді, ли­ца­рю.

Так про­мо­вив дід Бо­ро­вий, і Горь­ко ду­же ува­жно слу­хав йо­го сло­ва. І весь час мір­ку­вав над ни­ми до­ро­гою до сво­го до­му то­го ве­чо­ра. Ра­зом з ді­ду­сем во­ни до­мо­ви­ли­ся не тур­бу­ва­ти ба­тьків опо­від­я­ми про те, що їх ма­ло не за­кру­жи­ли у ли­хо­му Тем­но­ліс­сі якісь та­єм­ни­чі ство­рі­н­ня, про яких на­віть ка­зок не­має.

Але як і ко­ли ще­зла та сті­на, і ли­цар Го­ри­слав зно­ву по­ман­дру­вав до Чар­ліс­ся – то вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Пу­стун­чик: Да­вай­те при­ду­ма­є­мо на­шу каз­ку про ство­рі­н­ня, які жи­вуть у лі­сі, але ще ні­хто про них не чув і ні­хто їх не ба­чив!

Ла­пу­ня: Да­вай­те, але зав­тра. Я так вто­ми­ла­ся, ду­же хо­чу спа­ти і не хо­чу чу­ти біль­ше стра­шних ка­зок.

Ро­зум­ник: Це вже як ви­йде… Горь­ко на­пев­не ще по­вер­не­ться до лі­су. Хто­зна, що там на ньо­го че­кає?..

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.