Як Горь­ко Ма­кі­трен­ко та ца­рів­на Со­лом­ка від­на­йшли за­гу­бле­ну ме­ло­дію но­чі.....

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Пі­сля дру­го­го трав­не­во­го свя­та, Дня Пе­ре­мо­ги, Горь­ко зно­ву за­ві­тав у го­сті до Чар­ліс­ся. Удвох во­ни з Со­лом­кою гу­ля­ли в ма­лень­ко­му ча­рів­но­му сад­ку ца­рів­ни. Со­лом­ка роз­по­від­а­ла всі новини, які ще не знав Горь­ко, бо ми­ну­ло­го ра­зу за всі­ма хви­лю­ва­н­ня­ми ті­єї но­чі на Мав­чи­но­му озе­рі їм так і не вда­ло­ся по­го­во­ри­ти.

Со­лом­ка хо­ті­ла зна­ти все: як ста­ло­ся, що ли­цар Го­ри­слав так дов­го не при­хо­див до неї у го­сті? Чо­му вхід до Чар­ліс­ся за­крив­ся пе­ред ним та як зно­ву від­крив­ся? Дів­чин­ка хо­ті­ла зна­ти усі по­дро­би­ці Горь­ко­вих при­год у Тем­но­ліс­сі. Са­ма ж во­на роз­по­від­а­ла, як ра­зом з не­спо­ді­ва­ним по­вер­не­н­ням її ма­те­рі, лі­со­вої ца­ри­ці Яри­ни, до за­зви­чай до­во­лі су­во­рої величі їхньо­го па­ла­цу ні­би за­ві­та­ло у го­сті ла­гі­дне сон­це.

Ба­тько лі­со­вий цар те­пер ви­да­є­ться Со­лом­ці мо­лод­шим ро­ків на сто, а ма­ти, яку дів­чин­ка зов­сім не зна­ла, ви­яви­ла­ся до­брою та ве­се­лою. Те­пер Со­лом­ці до­во­ди­ться роз­по­від­а­ти ма­мі усе своє по­пе­ре­днє жи­т­тя, на­че каз­ку, щоб во­ни ма­ли змо­гу по­зна­йо­ми­ти­ся ближ­че. „Все ж та­ки ро­ди­чі!”, як жар­тує дід Бо­ро­вий. Со­лом­ка теж роз­пи­ту­ва­ла ма­тір про де­та­лі її жи­т­тя, які до­сі ні­хто не міг по­ясни­ти ма­лень­кій ца­рів­ні.

Горь­ко та Со­лом­ка зу­пи­ни­ли­ся під де­ре­вом, яке ви­ро­сло з зо­ло­тої пер­си­ко­вої кі­сто­чки. Та кі­сто­чка від зви­чай­но­го, зда­ва­ло­ся б, пер­си­ка від­кри­ла Горь­ко­ві ча­рів­ні двер­ця­та та по­зна­йо­ми­ла йо­го з Со­лом­кою. У ча­рів­но­му сад­ку бі­ля па­ла­цу мо­ло­день­ке де­рев­це спо­кій­но пе­ре­жи­ло зи­му і ви­ро­сло ви­ще го­лів Горь­ка та Со­лом­ки. Зо­ло­ті ли­сто­чки трі­по­ті­ли від лег­ко­го ві­тер­цю, на гіл­ках по­де­ку­ди ще за­ли­ши­ли­ся кві­ти.

– А твоє де­ре­во за­хво­рі­ло, по­ки те­бе не бу­ло, – роз­по­від­а­ла Со­лом­ка. – Щось вра­зи­ло йо­го ко­рінь, і ли­стя по­ча­ло в’яну­ти. Я ду­же хви­лю­ва­ла­ся, чи не ста­ло­ся з то­бою яко­їсь бі­ди. Але по­тім де­рев­це зно­ву ожи­ло та на­віть всти­гло роз­кві­тну­ти вдру­ге.

Горь­ко роз­по­вів лі­со­вій ца­рів­ні ту при­крість, що ста­ла­ся з ним, і як він не зміг по­ка­за­ти се­бе гі­дним ли­цар­сько­го зва­н­ня. Со­лом­ка за­спо­ко­ї­ла при­я­те­ля та ска­за­ла май­же те са­ме, що вже ка­зав Горь­ко­ві му­дрий та су­во­рий дід Бо­ро­вий. Про те, що по­мил­ку мо­же зро­би­ти ко­жен, тре­ба усві­до­ми­ти її та на­вчи­ти­ся у май­бу­тньо­му цю по­мил­ку не по­вто­рю­ва­ти. Го­лов­не – на­ма­га­ти­ся бу­ти щирим з лю­дьми та від­вер­тим з са­мим со­бою.

По обі­ді, ви­пив­ши сві­жо­го бе­ре­зо­во­го со­ку пі­сля де­сер­ту зі сма­чним су­ни­чним пи­ро­гом, який спекла Яри­на (а су­ни­ці для ньо­го на­зби­ра­ла Со­лом­ка, ко­ли вчо­ра не­на­дов­го пе­ре­во­ди­ла го­дин­ник на лі­то), ді­ти зно­ву пі­шли гу­ля­ти у ліс.

Во­ни ви­бра­ли на­пря­мок нав­ма­н­ня, ли­ше щоб пі­ти ку­дись, де мо­жна по­бу­ти в ти­ші та по­слу­ха­ти спів ве­сня­но­го лі­су. Для ігор за уча­стю ве­ли­кої ком­па­нії дру­зів – чи лі­со­ви­ків, чи тва­рин, чи пта­хів – сьо­го­дні не бу­ло ба­жа­н­ня. Хо­ті­ло­ся пре­кра­сної лі­со­вої ти­ші. У роз­мо­ві ві­тер­цю з де­ре­ва­ми,

у нев­пин­но­му тан­ку ме­те­ли­ків над га­ля­ви­ною, у шур­хо­ті ву­жа під па­по­ро­т­тю та в да­ле­ко­му ку­ван­ні зо­зу­лі ду­ху при­го­ди, від якої зав­ми­рає сер­це, бу­ває не мен­ше, ніж у би­твах, пе­ре­мо­гах та по­шу­ках ве­ли­ких скар­бів.

Ду­бо­вий ліс у цій ча­сти­ні був ду­же сві­тлий. Ши­ро­кі га­ля­ви­ни, ви­зо­ло­че­ні сон­цем, ря­сні­ли лі­со­ви­ми дзво­ни­ка­ми та бі­ли­ми зі­ро­чка­ми сте­ля­рії. Більш скром­но в ті­ні хо­ва­ли­ся вси­па­ні дрі­бни­ми трав­не­ви­ми пер­ла­ми кра­су­ні-кон­ва­лії.

Горь­ко­ві бу­ло так ра­ді­сно, що хо­ті­ло­ся бі­га­ти між де­ре­ва­ми та спів­а­ти на все гор­ло якусь пе­ре­мо­жну пі­сню. Во­ни з Со­лом­кою тро­хи по­гра­ли­ся в хо­ван­ки се­ред де­рев, а по­тім ви­йшли на га­ля­ви­ну, де, крім сто­рі­чних ду­бів-ве­ле­тнів, ро­сли мо­ло­день­кі бе­різ­ки, оси­чки та кле­ни. Во­ни три­ма­ли­ся дру­жні­ми ку­пка­ми по­між ду­ба­ми, на­че ве­се­лі та ви­га­дли­ві учні на про­гу­лян­ці пе­ред су­во­ри­ми вчи­те­ля­ми, від яких во­ни не че­ка­ють схва­ле­н­ня, але яких не ду­же бо­я­ться, зна­ю­чи їхню вну­трі­шню по­бла­жли­вість до буй­ної мо­ло­ді.

– Як тут до­бре, – зі­тхнув Горь­ко, при­сів­ши на по­ва­ле­ний стов­бур ду­же ста­ро­го де­ре­ва, в яке то­рік влу­чи­ла бли­скав­ка.

Пу­стун­чик: А якщо ме­не гро­за за­ста­ла у лі­сі, то що ме­ні, вер­то­літ ви­кли­ка­ти?

Ро­зум­ник: Най­кра­ще зу­пи­ни­ти­ся на по­ля­ні по­між де­ре­ва­ми, але не ближ­че, ніж 15 м від них, і по­да­лі від ду­ба. А ще кра­ще – за­хо­ва­ти­ся в гу­ща­ви­ні лі­су, в ку­щах. І че­ка­ти вер­то­літ

Ра­птом Горь­ко по­чув над го­ло­вою ти­хе сум­не зі­тха­н­ня. Хло­пчик ми­т­тю схо­пив­ся на но­ги та роз­зир­нув­ся, шу­ка­ю­чи, хто мо­же зі­тха­ти так сум­но в та­кий ща­сли­вий день.

Ні­де ні­ко­го не бу­ло, ли­ше на ни­жній гіл­ці мо­ло­до­го кле­на він по­ба­чив са­мо­тню сі­ру пта­шку. – Со­лом­ко, ти чу­ла? – Що? – Хтось тяж­ко зі­тхнув, на­че в ньо­го ве­ли­ке го­ре!

Дів­чин­ка теж по­кру­ти­ла го­ло­вою, шу­ка­ю­чи не­ща­сно­го, яко­го тре­ба вті­ши­ти.

– Агов, тут ко­мусь по­трі­бна до­по­мо­га? – гу­кнув Горь­ко.

– Якщо вас скрив­ди­ли, то ска­жіть, мо­же, я змо­жу чи­мось до­по­мог­ти, адже я ца­рів­на цьо­го краю! – під­хо­пи­ла Со­лом­ка.

– Ні­хто не змо­же ме­ні до­по­мог­ти, – по­чув­ся ти­хень­кий чи­стий го­лос зов­сім по­ряд.

На­ре­шті ді­ти зро­зумі­ли, що сум­но зі­тхає не­по­ка­зна сі­ра пта­шка.

– Хто це? – по­ше­пки спи­тав Горь­ко у Со­лом­ки.

– Та це ж со­ло­вей­ко! – нав­ми­сне го­ло­сно від­по­ві­ла Со­лом­ка. – Йо­го зо­ло­тий го­лос, срі­бне гор­ло та ді­а­ман­то­вий дзьо­бик – окра­са на­шо­го лі­су!

– Оце со­ло­вей­ко? Той са­мий, який так гар­но спів­ає? – не по­ві­рив Горь­ко. Мі­ський хло­пчик ще у жит­ті не ба­чив жо­дно­го со­ло­вей­ка. Горь­ко­ві вже по­ща­сти­ло, що він хоч ін­ко­ли чув йо­го спів. – Так, це той са­мий. – Який він ма­лень­кий… Пта­шка, що, сум­но зві­сив­ши криль­ця, си­ді­ла на гіл­ці кле­на, бу­ла ли­ше тро­хи біль­ша від го­роб­ця. Пір’я со­ло­вей­ка бу­ло рів­но­мір­но сірого ко­льо­ру з бру­на­тним від­тін­ком. І без усі­ля­ких ша­по­чок, кра­ва­ток та ма­ни­шок, бі­ло­го че­рев­ця, тем­но­го фра­ку

та ві­зе­рун­ків на кри­лах, чо­го мо­жна бу­ло спо­ді­ва­ти­ся від та­кої во­каль­ної зна­ме­ни­то­сті. У со­ло­вей­ка бу­ли тем­ні ве­ли­кі сум­ні очі. Сум­ні, бо він та­ки ду­же су­му­вав за­раз, а ве­ли­кі та тем­ні то­му, що со­ло­вей­ко – птах су­тін­ко­вий, він до­бре ба­чить у су­тін­ках та вправ­но по­лює на ко­мах. А ще він та­кий скром­ний, що оби­рає ве­чір та ніч для сво­їх слав­но­зві­сних кон­цер­тів. Вдень зде­біль­шо­го хо­ва­є­ться у ку­щах.

Пу­стун­чик: Я ж вам ка­зав, що я – над­зви­чай­на осо­би­стість, а ви не по­мі­ча­є­те! Те­пер я знаю, чо­му. Бо зов­ні ве­лич не одра­зу ви­дно!

Ла­пу­ня: Чи су­ди­ти на око, чи за спра­ва­ми, одна­ко­во ви­хо­дить: ти хваль­ко! А сі­рий непоказний со­ло­вей­ко слав­ний сво­єю пі­снею. Тож йо­го хист до­сить лег­ко роз­пі­зна­ти.

Ро­зум­ник: А зна­є­те, що в Укра­ї­ні жи­вуть 2 ви­ди со­ло­вей­ків: схі­дний та за­хі­дний? Оби­два ду­же схо­жі, їх роз­рі­зня­ють са­ме за пі­снею!

Усі ці тон­ко­щі по­я­сни­ла Со­лом­ка, ко­ли Горь­ко та ца­рів­на пі­ді­йшли ближ­че до со­ло­вей­ка. Той не во­ру­хнув­ся, ли­ше зно­ву тяж­ко зі­тхнув.

– Що з то­бою ста­ло­ся, со­ло­вей­ку? – за­пи­та­ла ца­рів­на. – Ти мо­жеш від­вер­то роз­по­ві­сти про свою бі­ду – ми до­по­мо­же­мо то­бі.

– Не до­по­мо­же­те, а ли­ше бу­де­те смі­я­ти­ся, – від­по­вів со­ло­вей­ко, ма­ло не пла­чу­чи.

– Ми не бу­де­мо смі­я­ти­ся, – за­пев­нив Горь­ко. – Та­ла­но­ви­тих ар­ти­стів обра­­­жа­ти не мо­жна – так ма­ма ка­же. Во­ни ду­же вра­зли­ві, а якщо роз­хви­лю­ю­ться, мо­жуть втра­ти­ти свій та­лант та зда­тність при­но­си­ти ра­дість лю­дям!

– Та я вже все втра­тив!!! – у роз­па­чі ви­гу­кнув со­ло­вей­ко. І ви­гу­кнув це, до ре­чі, ду­же ме­ло­дій­ним го­ло­сом з яки­мось дзвін­ким схли­пу­ва­н­ням на­при­кін­ці, не­мов хтось впу­стив на ка­мінь кри­шта­ле­вий дзві­но­чок.

– Не хви­люй­ся, со­ло­вей­ку, – вмов­ля­ла Со­лом­ка, – роз­ка­жи нам усе. Що ти втра­тив? Го­лос у те­бе, як і ра­ні­ше, пре­кра­сний та чи­стий. У те­бе не ан­гі­на, не брон­хіт, ти мо­жеш спів­а­ти, як зав­жди…

– Не мо­жу! В то­му-то й річ, що біль­ше не мо­жу! Я втра­тив свою ме­ло­дію! Пі­сню трав­не­вої но­чі!

– Ти за­гу­бив її? – спи­тав Горь­ко. – То ли­ше ска­жи, де, і ми вмить від­шу­ка­є­мо та по­вер­не­мо то­бі твою пі­сню.

– Ну ось, а ка­за­ли смі­я­ти­ся не бу­де­те! – роз­лю­тив­ся со­ло­вей­ко та по­чав ши­пі­ти, на­че змія, і по­гроз­ли­во кла­ца­ти язи­ком.

– Та я й не ду­мав… – Горь­ко зни­зав пле­чи­ма. – Ви­ба­чте. – Хло­пчик при­хи­лив­ся до ву­ха Со­лом­ки, та тро­хи по­ни­зив­ши го­лос, але так, щоб со­ло­вей­ко по­чув, спи­тав: – Чо­му він та­кий, Со­лом­ко? Си­дить, на­бур­мо­сив­ся, кри­ла опу­стив та ще й си­чить на нас. А ми ж ли­ше хо­ті­ли до­по­мог­ти…

– Ти ж сам ка­зав, що ар­ти­сти ду­же вра­зли­ві, – теж вда­ю­чи, ні­би їх не чують, від­по­ві­ла дів­чин­ка. – Йо­му зда­є­ться, що ми йо­го не ро­зу­мі­є­мо, а по­ясни­ти не хо­че. Ма­буть, йо­му бо­лі­сно зга­ду­ва­ти, що ста­ло­ся. Але як іна­кше ми змо­же­мо до­по­мог­ти, якщо не бу­де­мо зна­ти, у чо­му спра­ва?

– Ну до­бре вже, го­ді! – урвав їхню „кон­спі­ра­цію” со­ло­вей­ко. – Я все роз­по­вім…

Со­ло­вей­ко зле­тів до­ни­зу, сів по­ряд з ді­тьми на по­ва­ле­ний стов­бур ста­ро­го де­ре­ва та по­чав роз­по­від­а­ти свою сум­ну істо­рію…

Три дні то­му со­ло­вей­ко блу­кав лі­сом, шу­ка­ю­чи мі­сце для сво­го но­во­го кон­цер­ту. Як то ка­жуть, шу­кав май­дан­чик для соль­но­го ви­сту­пу. І в цих по­шу­ках він за­ле­тів до„зо­ни куль­тур­но­го від­по­чин­ку”, де в той са­мий мо­мент „куль­тур­но” від­по­чи­ва­ли кіль­ка мо­ло­дих па­руб­ків. У них бу­ли при­ве­зе­ні з со­бою до лі­су со­ко­ви­ті ша­шли­ки та гу­чний ма­гні­то­фон у ма­ши­ні. Ду­же гу­чний. У ньо­му по­стій­но щось ба­ра­ба­ни­ло, на­віть дя­тли за­ці­ка­ви­ли­ся та при­ле­ті­ли по­гля­ну­ти, чи то, бу­ва, не їхній ек­зо­ти­чний ро­дич з да­ле­ких кра­їв мо­ло­тить дзьо­бом так, що на весь ліс чу­тно.

Але це ви­яви­ли­ся співи яки­хось не­ві­до­мих ме­ха­ні­чних пта­хів. Ле­мент з ті­єї га­ля­ви­ни від­ля­ку­вав усіх пта­хів та тва­рин. Во­ни роз­бі­гли­ся по до­мів­ках, за­би­ли­ся у свої нір­ки, гні­зда та бар­ло­ги і по­за­кри­ва­ли ву­ха ла­па­ми або кри­ла­ми.

А ось со­ло­вей­ко чо­мусь за­ли­шив­ся. У юно­сті у шко­лі лі­со­вих спів­ів у кла­сі во­ка­лу, де він був пер­шим ві­дмін­ни­ком, птахи ви­вча­ли люд­ські до­ся­гне­н­ня у те­хні­ці пе­ре­да­ва­н­ня зву­ку. Со­ло­вей­ко в той час мрі­яв ви­сту­па­ти на ра­діо. А Па­вич мрі­яв ли­ше про те­ле­ба­че­н­ня – це й не див­но: у ньо­го ж та­ка яскра­ва зов­ні­шність та геть не­має ні слу­ху, ні го­ло­су. Йо­му тіль­ки на те­ле­ба­че­н­ня! А ось со­ло­вей­ко зав­жди був скром­ним і хо­тів, щоб лю­ди з да­ле­ко­го краю мо­гли чу­ти йо­го співи, але йо­го са­мо­го не ба­чи­ли.

І чи то дав­ня мрія йо­го за­хо­пи­ла, чи то яка ду­рість на ньо­го зі­йшла, але со­ло­вей­ко ще дов­го слу­хав люд­ську му­зи­ку та чи­їсь коментарі про мі­сце зі­рок у хіт-па­ра­ді. Що та­ке „хіт-па­рад”, со­ло­вей­ко не знав, але по­ду­мав, що до­бре би їм у лі­сі теж ор­га­ні­зу­ва­ти якийсь па­рад спів­ів. Він би, без жо­дно­го сум­ні­ву, зайняв там най­ви­щий ща­бель.

Те, що лю­ди на­зи­ва­ли пі­сня­ми, гу­па­ло на весь ліс аж до ве­чо­ра. По­тім „куль­тур­на” ком­па­нія по­їха­ла геть. Ліс по­лег­ше­но зі­тхнув та по­ри­нув у жа­да­ну ти­шу. При­йшов час со­ло­вей­ка ви­сту­па­ти зі сво­єю ве­чір­ньою або ні­чною пі­снею. Осві­че­ні лю­ди звуть ні­чну пі­сню „но­ктюрн” – це со­ло­вей­ко ви­вчив ще у шко­лі. Але чо­мусь сьо­го­дні в ньо­го не бу­ло ба­жа­н­ня спів­а­ти. Впер­ше в жит­ті він не зміг за­спі­ва­ти жо­дно­го но­ктюр­ну чи на­віть се­ре­на­ди (ве­чір­ньої пі­сні).

У лі­сі не бу­ло на це на­віть най­мен­ших на­рі­кань. Усі так вто­ми­ли­ся від га­ла­су, що хо­ті­ли тро­хи ти­ші. То­му то­го ве­чо­ра, по­за­вчо­ра, тра­ге­дію ще ні­хто не по­мі­тив.

На­віть сам со­ло­вей­ко вва­жав, що це ли­ше лег­кий стрес – йо­му тре­ба тро­шки від­по­чи­ти, та все ми­не­ться. Впі­ймав­ши кіль­ка­над­цять де­ся­тків ко­мах та до­бре ни­ми по­ве­че­ряв­ши, со­ло­вей­ко ліг спа­ти, на­віть не че­ка­ю­чи ран­ку.

Ро­зум­ник: Усі при­ро­дні ор­га­ні­зми ма­ють мо­жли­во­сті бо­ро­ти­ся зі стре­сом та від­нов­лю­ва­ти вну­трі­шню рів­но­ва­гу. Але якщо вплив за­над­то силь­ний чи йо­го за­ба­га­то, лю­ди­ні за­гро­жує що­най­мен­ше нер­во­вий зрив. Ла­пу­ня: Це ж не­без­пе­чно! Бі­дний со­ло­вей­ко… Але на­сту­пно­го дня вже ні­яких ви­прав­дань не бу­ло. Спро­бу­вав­ши за­спі­ва­ти ще вдень, со­ло­вей­ко оста­то­чно впев­нив­ся, що за­гу­бив свою вла­сну ме­ло­дію. Він по­чув стіль­ки без­глу­здо­го га­ла­су, що йо­го при­ро­дна му­зи­ка в то­му га­ла­сі роз­чи­ни­ла­ся. Він за­був, як на­справ­ді тре­ба спів­а­ти!

Со­ло­вей­ко на­ма­гав­ся зно­ву і зно­ву, але ви­хо­ди­ло що­най­біль­ше во­ро­ня­че кар­ка­н­ня. Він пам’ятав, як кує зо­зу­ля, як цві­рінь­кає го­ро­бець, але яка бу­ває про­ста со­лов’їна пі­сня, при­га­ду­вав, на­че в ту­ма­ні. Він не міг за­спі­ва­ти під­ряд двох нот, от­же „зо­ло­то­му го­ло­су та ді­а­ман­то­во­му дзьо­би­ко­ві” та йо­го кар’єрі при­йшов кі­нець.

– Мо­же, вам звер­ну­ти­ся зно­ву до шко­ли лі­со­во­го співу? – не­впев­не­но за­про­по­ну­вав Горь­ко. – Во­ни ж зна­ють, яка бу­ла ва­ша пі­сня. То мо­жуть на­га­да­ти вам.

– Кра­снень­ко дя­кую! – пхи­кнув со­ло­вей­ко. – Щоб весь ліс знав, які кеп­ські у ме­не спра­ви? Та ме­не ж спо­ча­тку за­смі­ють, а по­тім з’їдять! – Мо­же, вам по­слу­ха­ти, як спів­а­ють ін­ші со­ло­вей­ки? – спи­та­ла Со­лом­ка. – Не до­по­мо­же! У нас у ко­жно­го своя вла­сна пі­сня, вла­сна ме­ло­дія! Ви хо­че­те, щоб ме­не на­зва­ли зло­ді­єм, який вкрав чу­жу пі­сню?

Горь­ко та Со­лом­ка роз­гу­бле­но пе­ре­зир­ну­ли­ся. Так, істо­рія бу­ла не­ймо­вір­на. Але ж має бу­ти ви­хід!

– А хоч щось за­спі­ва­ти ви за­раз мо­же­те? Якась ме­ло­дія у вас в го­ло­ві кру­ти­ться? – спи­тав Горь­ко.

– Так, – со­ло­вей­ко сум­но хи­тнув го­ло­вою. – На­віть не одна. Але всі во­ни з то­го кля­то­го ра­діо-хіт-па­ра­ду! Це стра­шен­но не­ме­ло­дій­но, я не змо­жу та­ке спів­а­ти! Кра­ще по­мру!

– То­ді, ма­буть, ваш му­зи­чний слух не­у­шко­дже­ний, – то­ном спе­ці­а­лі­ста про­мо­вив Горь­ко, на­су­пив­ши бро­ви, щоб зро­би­ти ро­зум­ний ви­гляд. – У вас ли­ше від­бу­ла­ся тим­ча­со­ва за­мі­на справ­жньої ме­ло­дії на не­справ­жню. Ду­маю, це мо­жна якось ви­лі­ку­ва­ти. Нам тіль­ки тре­ба при­ду­ма­ти, як їх зно­ву по­мі­ня­ти мі­сця­ми.

– О, ви да­є­те ме­ні на­дію! – за­трі­по­тів кри­ла­ми со­ло­вей­ко. За­ки­нув­ши го­ло­ву, він спро­бу­вав щось за­тьо­хка­ти, ви­да­ти якусь со­лов’їну ру­ла­ду, але з дзьо­би­ка ви­ле­ті­ло:

– Гоп-гоп-гоп, чи не гоп? А ми спів­а­єм!..

Не­ща­сний со­ло­вей­ко за­ша­рів­ся так, що це бу­ло ви­дно на­віть крізь пір’я, та схо­вав го­ло­ву під кри­ло.

– Не тур­буй­те­ся, – твер­до ска­зав Горь­ко. – Це ли­ше тим­ча­со­во. Ми спро­бу­є­мо по­вер­ну­ти ва­шу пі­сню.

– Якщо вам це вда­сться, ви зро­би­те ди­во, – про­бур­мо­тів со­ло­вей­ко, все ще хо­ва­ю­чи го­ло­ву під кри­лом. – Я до­ві­ку бу­ду ва­шим бор­жни­ком! – Тре­ба йо­му до­по­мог­ти, – ска­за­ла Со­лом­ка. – Але як? Мо­же, якщо він по­вер­нув­ся би на те са­ме мі­сце, де ста­ло­ся ли­хо, він би зга­дав свою пі­сню?

– При­найм­ні спро­бу­ва­ти мо­жна. Со­ло­вей­ко, по­ка­жи нам те мі­сце, де ти хо­тів три дні то­му да­ти свій соль­ний кон­церт, – по­про­ха­ли ді­ти. – Йдіть за мною, я по­ка­жу. Со­ло­вей­ко по­ле­тів лі­сом, Горь­ко та Со­лом­ка по­бі­гли за ним. Ско­ро во­ни ви­бі­гли з Чар­ліс­ся до зви­чай­но­го при­мі­сько­го лі­су.

На га­ля­ви­ні „куль­тур­но­го від­по­чин­ку” бу­ло ти­хо. Але за­гу­бле­на пі­сня трав­не­вої но­чі не зна­йшла­ся ані у тра­ві, ані у по­пе­лі ста­ро­го ба­га­т­тя.

– А що бу­де, якщо спро­бу­ва­ти ча­рів­ний пил, який по­вер­тає ре­чам їхню су­тність? – за­про­по­ну­вав Горь­ко. – Якщо справ­жня пі­сня ні­ку­ди не по­ді­ла­ся, а ли­ше ні­би спить, цей пил мо­же її роз­бу­ди­ти, адже так?

– Має по­ді­я­ти! – зра­ді­ла Со­лом­ка. Усі втрьох, ра­зом з со­ло­вей­ком, во­ни по­вер­ну­ли­ся зно­ву до Чар­ліс­ся.

Со­ло­вей­ко сів на стріл­ку со­ня­чно­го ча­рів­но­го го­дин­ни­ка у сад­ку пе­ред Ду­бо­вим па­ла­цом. Нав­ко­ло три­ку­тної, схо­жої на аку­ля­чий пла­вець стріл­ки, бу­ло на­си­па­не рів­не не­ве­ли­ке коло бі­ло­го пи­лу. – Спро­буй, – під­ба­дьо­ри­ла йо­го Со­лом­ка. – Гір­ше не бу­де. – Ме­ні з’їсти кіль­ка бі­лих кри­хі­ток? – Так. Це як лі­ки. Со­ло­вей­ко стри­бнув на зем­лю та не­смі­ли­во дзьо­бнув кіль­ка пі­щи­нок. То­ді про всяк ви­па­док ще й ви­ку­пав­ся у бі­лій пи­лю­ці, на­че про­стий го­ро­бець.

Від­крив­ши дзьо­ба, со­ло­вей­ко ще раз спро­бу­вав за­спі­ва­ти. Але жо­дно­го зву­ку не ви­ле­ті­ло з йо­го „срібного гор­ли­чка”.

– Чо­му не по­ді­я­ло? – бід­ка­ла­ся Со­лом­ка. – Це ж ма­ло по­ді­я­ти! Силь­ні­шо­го за­со­бу для ви­кри­т­тя су­ті в нас не­має!

Горь­ко спо­ча­тку мов­чки зо­се­ре­дже­но ду­мав, по­тім при­ди­вив­ся, як со­ло­вей­ко без зву­ку без­по­ра­дно від­кри­ває дзьоб. У ньо­го в гор­лян­ці щось трі­по­ті­ло, на­че ось-ось по­чу­є­ться зна­ме­ни­те тьо­хка­н­ня, але звук на­че ви­мкну­ли. Горь­ко­ві сяй­ну­ла дум­ка.

– По­ді­я­ло! Це і є суть: він по­ро­жній! Жо­дної ме­ло­дії не­має, але при­найм­ні те­пер чу­жа ще­зла! Тре­ба ли­ше по­вер­ну­ти свою.

– Гар­но ска­за­но, але як це зро­би­ти? – сар­ка­сти­чно спи­тав со­ло­вей­ко. Го­лос у ньо­го ні­де не дів­ся, він не міг ли­ше спів­а­ти. Зов­сім не міг.

Ро­зум­ник: Від силь­но­го стре­су або трав­ми бу­ває тим­ча­со­ва втра­та пам’яті – АМ­НЕ­ЗІЯ. Ін­ко­ли, від но­во­го стре­су втра­че­ні спо­га­ди від­нов­лю­ю­ться, але…

Ла­пу­ня: Але з со­ло­вей­ком щось ін­ше. Він до­бре пам’ятає, як спів­ав ра­ні­ше. А ось те­пер – не мо­же. Ро­зум­ник: Від­чу­ва­ти му­зи­ку сер­цем не на­вчиш. – Ви­ба­чте, але як ви ко­лись її зна­йшли? – за­пи­тав Горь­ко. – Ко­го? – Свою вла­сну пі­сню. Ви ка­за­ли, що вчи­ли­ся в шко­лі співу. Тож, ма­буть, спо­ча­тку, ко­ли бу­ли ще зов­сім ма­лень­ким, ви не спів­а­ли, еге ж?

– Так, справ­ді! У нас, со­ло­вей­ків, пі­сня є озна­кою пов­но­лі­т­тя! Ми на­віть зда­ва­ли у шко­лі іспит на свою пі­сню. – То при­га­дай­те, де і як ви зна­йшли її впер­ше. Со­ло­вей­ко спо­ча­тку по­жва­ві­шав, але по­тім зно­ву сум­но зі­тхнув. – Я пам’ятаю. Та що ме­ні з то­го? При­га­дую, я лі­тав сво­їм рі­дним лі­сом, ми­лу­вав­ся йо­го кра­сою, до­слу­хав­ся до йо­го ме­ло­дії. А то­ді ме­не пе­ре­пов­ни­ли по­чу­т­тя, ме­ні за­хо­ті­ло­ся ле­ті­ти стрі­лою вго­ру, на­че я жай­во­ро­нок, і спів­а­ти, спів­а­ти без упи­ну, до са­мої смер­ті… Але то­ді я справ­ді від­чу­вав усе це, ро­зу­мі­є­те? А за­раз нав­кру­ги весна, а я геть ні­чо­го не від­чу­ваю!

– О, то в цьо­му ж уся річ! – скри­кнув Горь­ко. – Сі­дай­те, будь ла­ска, ме­ні на пле­че та три­май­те­ся мі­цні­ше. – На­ві­що? – Так тре­ба. Ко­ли со­ло­вей­ко по­кір­но зле­тів до хло­пчи­ка на пле­че, Горь­ко схваль­но хи­тнув го­ло­вою. – А те­пер по­чне­мо справ­жнє лі­ку­ва­н­ня. Со­лом­ко, пе­ре­водь го­дин­ник! – Ку­ди? – До зи­ми! Ца­рів­на спле­сну­ла ру­ка­ми і на­віть під­стри­бну­ла на мі­сці. Во­на все зро­зумі­ла!

Шви­день­ко опу­стив­шись нав­ко­лі­шки, Со­лом­ка ви­сми­кну­ла із зем­лі ча­рів­ну го­дин­ни­ко­ву стріл­ку та пе­ре­ста­ви­ла її ві­стря на кі­нець зи­ми. Нав­кру­ги ми­т­тю ви­ро­сли сні­го­ві па­гор­би, ста­ло ду­же хо­ло­дно, але сон­це ся­я­ло вже по-ве­сня­но­му, з на­ді­єю.

Со­ло­вей­ко ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши стіль­ки сні­гу одра­зу. Від­по­чи­ва­ю­чи взим­ку у те­плих кра­ях, він і не уяв­ляв, на що в цей час схо­жий йо­го рі­дний ліс. Горь­ко та Со­лом­ка обі­йшли га­ля­ви­ну, щоб со­ло­вей­ко міг по­слу­ха­ти роз­мо­ви пта­хів та тва­рин. За­йма­ю­чись сво­ї­ми бу­ден­ни­ми спра­ва­ми, шу­ка­ю­чи їжу та гра­ю­чись у хо­ван­ки від во­ро­гів або бі­га­ю­чи нав­здо­гін один за одним, щоб не за­мер­зну­ти, всі час від ча­су ра­до спо­гля­да­ли на со­не­чко та ка­за­ли: „Ско­ро весна. Вже ско­ро. Від­чу­ва­є­те, во­на вже йде до нас!”

Ді­ти швид­ко обі­йшли га­ля­ви­ну та по­вер­ну­ли­ся до ча­рів­но­го го­дин­ни­ка. Со­лом­ка зно­ву пе­ре­су­ну­ла стріл­ку тро­хи впе­ред, при­бли­зно на кі­нець бе­ре­зня або по­ча­ток кві­тня.

На де­ре­вах вже зе­ле­ні­ли тен­ді­тні кри­хі­тні ли­сто­чки. Остан­ні бу­руль­ки від­чай­ду­шно опла­ку­ва­ли кі­нець зи­ми, а птахи ве­се­лим ще­бе­том ві­та­ли ве­сну. „При­йшла! Весна при­йшла! Во­на тут, ми до­че­ка­ли­ся!” Со­ло­вей­ко по­мі­тно по­жва­ві­шав. – Та­ку по­ру я вже до­бре знаю! – за­явив він. Зле­тів з пле­ча хло­пчи­ка та зро­бив коло нав­кру­ги га­ля­ви­ни. Ко­ли по­вер­нув­ся, со­ло­вей­ко ска­зав: – Це для ме­не час по­вер­не­н­ня до­до­му. Ми за­ли­ша­є­мо до­мів­ку по­хму­рою та сі­рою. Осінь по­сту­па­є­ться мі­сцем зи­мо­во­му хо­ло­ду, а ми ле­ти­мо слі­дом за нею. За нею та за сон­цем. А ко­ли по­вер­та­є­мо­ся, все зно­ву жи­ве, але та­ке мо­ло­день­ке, не зов­сім зна­йо­ме. В гаю чу­тно дзвін­кі кра­плі і со­лод­кий за­пах бе­ре­зо­во­го со­ку, а по­де­ку­ди ще плачуть бу­руль­ки та ле­жать ку­пи сні­гу. Все та­не, все про­ки­да­є­ться від важ­ко­го сну, струм­ки спів­а­ють, і птахи теж не мо­жуть мов­ча­ти. Але ми, со­ло­вей­ки, в той час не зна­хо­ди­мо

слів, щоб ви­ра­зи­ти, які ми ра­ді, що на­ре­шті по­вер­ну­ли­ся до­до­му. В бе­ре­зні та кві­тні ми мов­чи­мо, ли­ше слу­ха­є­мо пі­сню ве­сни. І за­раз я її чую!

Со­лом­ка по­гля­ну­ла на сво­го дру­га. Горь­ко ствер­дно хи­тнув го­ло­вою. Дів­чин­ка зно­ву пе­ре­ве­ла го­дин­ник впе­ред, на по­ча­ток трав­ня. Зе­ле­ну тра­ву буй­но ко­ли­вав лег­кий ві­те­рець, на га­ля­ви­ні ря­сні­ли кон­ва­лії, усі куль­ба­би вже по­си­ві­ли і го­то­ві бу­ли роз­ле­ті­ти­ся від най­мен­шо­го по­ди­ху. Горь­ко та Со­лом­ка ра­зом з со­ло­вей­ком зно­ву ви­ру­ши­ли нав­кру­ги га­ля­ви­ни. Усіх зві­рів, які ви­хо­ди­ли до них з лі­су, ді­ти пи­та­ли: „Що ви чу­є­те у пі­сні со­ло­вей­ка? Про що він спів­ає?”

– У йо­го пі­сні я чую, як з бі­лих кві­тів на­ро­джу­ю­ться чер­во­ні со­лод­кі ви­шні. Це від­бу­ва­є­ться вно­чі, ко­ли ми спи­мо, – ска­за­ла ма­лень­ка бі­ло­чка. – Со­ло­вей­ко ка­же, щоб ми швид­ше за­си­на­ли, то­ді зав­тра на нас че­ка­ють но­ві ди­ва.

– Ко­ли со­ло­вей­ко спів­ає, час зу­пи­ня­є­ться. Ве­чір і ніч то­ді не по­спі­ша­ють і три­ва­ють без­кі­не­чно дов­го, – ска­за­ла ста­ра сова. – Я ду­же лю­блю трав­не­ві но­чі. Во­ни най­гар­ні­ші у ро­ці.

– Ко­ли він спів­ає, кві­ту­чі са­ди не за­кри­ва­ють сво­їх пе­лю­сток та не по­спі­ша­ють оси­па­ти­ся, хоч їм уже на­стає час, – по­я­сни­ла бджо­ла. – Ми всти­га­є­мо на­две­чір на­бра­ти біль­ше не­кта­ру, якщо чу­є­мо йо­го пі­сню.

– Ма­ма ка­за­ли, що ко­ли за­спі­вав со­ло­вей­ко, во­на зу­стрі­ла на­шо­го та­та, – ска­за­ли ма­лі вов­че­ня­та. – То був те­плий ве­чір, і со­лод­ко па­хли тра­ви у лі­сі. На спів со­ло­вей­ка на га­ля­ви­ну ви­йшов ве­ли­кий вовк, і ма­мі він одра­зу спо­до­бав­ся!

– Ми жи­ве­мо дов­ше, по­ки чу­є­мо йо­го пі­сню, – ска­за­ли ве­сня­ні кві­ти. – Він ка­же:„Ве­сно, не йди! Ми так дов­го че­ка­ли на те­бе і так те­бе лю­би­мо!” – і весна за­три­му­є­ться на по­ро­зі лі­та.

– Я чую у йо­го пі­снях свою мо­ло­дість, – з хри­пким ри­пі­н­ням ска­зав ста­рий дуб. – Дав­но то бу­ло. Але ко­ли у трав­ні я чую спів со­ло­вей­ка, то зга­дую все, на­че то бу­ло ли­ше вчо­ра. А мо­же, й сьо­го­дні! Я зно­ву від­чу­ваю се­бе мо­ло­дим.

– Со­ло­вей­ко спів­ає: „Ти вже до­ро­слий, час по­чи­на­ти са­мо­стій­не жи­т­тя. По­пе­ре­ду дов­ге лі­то, тож вчи­ся шу­ка­ти со­бі їжу сам. Ліс обе­рі­га­ти­ме те­бе”, – ска­зав ма­лий зайчик, який на­ро­див­ся ли­ше два мі­ся­ці то­му.

– „Без­тур­бо­тна весна скін­чи­ла­ся, ско­ро у вас бу­дуть ді­ти, і тре­ба бу­ду­ва­ти для них за­ти­шне гні­зде­чко”, – ось про що він спів­ає, – ска­за­ли біль­шість пта­хів.

– „Ско­ро зе­ле­не ли­стя до­ро­слих де­рев зов­сім за­криє сон­це. По­спі­шай­те ро­сти”, – ось, що він ка­же нам, – ска­за­ли мо­ло­ді па­го­ни під ста­рим ду­бом.

– „Ко­ли сон­це сі­дає, жи­т­тя в лі­сі ли­ше по­чи­на­є­ться, во­но пре­кра­сне і ду­же ці­ка­ве”, – ось, що я чую у ва­шій пі­сні, – ска­за­ла Со­лом­ка, ко­ли „лі­со­ве ін­терв’ю” до­бі­гло кін­ця. – Вно­чі у Чар­ліс­ся є своя та­єм­ни­ця, і ця та­єм­ни­ця до­бра, сві­тла. Ра­зом з ва­шою пі­снею в цьо­му ро­ці до ме­не по­вер­ну­ла­ся моя ма­ти. От­же, трав­не­ві но­чі від­ни­ні ста­нуть для ме­не най­каз­ко­ві­ши­ми у ро­ці, на­віть кра­щи­ми, ніж Но­вий рік.

– Для ме­не ва­ші пі­сні озна­ча­ють, що ско­ро ка­ні­ку­ли, і по­пе­ре­ду ба­га­то ве­се­лих при­год, – до­дав Горь­ко. – Ко­ли я чув ваш спів, то зав­жди ду­мав, що ви кли­че­те ме­не у да­ле­ку до­ро­гу, ку­дись за обрій.

– О! – ли­ше й зміг ви­мо­ви­ти роз­чу­ле­ний со­ло­вей­ко, ко­ли во­ни втрьох зно­ву по­вер­ну­ли­ся до ча­рів­но­го са­до­чку ца­рів­ни та сі­ли на лав­ку під пер­си­ко­вим де­ре­вом. Кіль­ка хви­лин усі мов­ча­ли, аж по­тім со­ло­вей­ко зле­тів на гіл­ку де­ре­ва, яке ви­ро­сло з ча­рів­ної зо­ло­тої кі­сто­чки, та за­спі­вав!

По­чу­т­тя пе­ре­пов­ню­ва­ли йо­го гру­ди на­стіль­ки, що со­ло­вей­ко не міг втри­ма­ти свою пі­сню все­ре­ди­ні. Він тьо­хкав, ви­во­див ру­ла­ди, за­мрі­я­но трі­по­тів криль­ця­ми, ши­ро­ко роз­кри­вав дзьо­ба, щоб да­ти змо­гу пі­сні ви­ле­ті­ти на во­лю, у си­нє не­бо, у про­зо­ру зо­ло­та­ву тінь пе­ре­две­чір­ньо­го лі­су.

В ме­ло­дії йо­го пі­сні був по­клик для кві­ту­чих са­дів швид­ше пе­ре­тво­рю­ва­ти свої кві­ти на со­лод­кі пло­ди та, ра­зом з тим, про­дов­жи­ти за­ча­ру­ва­н­ня сво­го цві­ті­н­ня хо­ча б до ран­ку.

В ме­ло­дії був по­клик май­бу­тніх при­год та ко­ха­н­ня, в ній по­єд­ну­ва­ло­ся ба­жа­н­ня швид­ше ви­ро­сти та за­ли­ши­ти­ся на­зав­жди у цьо­му сві­тло­му ве­чо­рі, який, скіль­ки б не ми­ну­ло ро­ків, мо­жли­во, зга­да­є­ться як най­ща­сли­ві­ша по­ра юно­сті.

Від йо­го пі­сні зав­ми­рав ві­те­рець, і во­да у струм­ках на­ма­га­ла­ся зу­пи­ни­ти­ся, щоб по­слу­ха­ти со­ло­вей­ка у ти­ші. Але для швид­ких струм­ків зу­пин­ка

не­мо­жли­ва. І ли­ше на мить за­та­му­вав­ши по­дих та при­зу­пи­нив­шись бі­ля яко­їсь гіл­ки або ка­ме­ню, лі­со­ві струм­ки бі­гли да­лі, за­би­ра­ю­чи із со­бою лу­ну со­лов’їної пі­сні в да­ле­кі краї, ку­ди во­ни при­пли­ва­ють вже ши­ро­ки­ми спо­кій­ни­ми рі­чка­ми. А по­тім вли­ва­ю­ться у без­крає мо­ре…

– Га­даю, за та­ку пі­сню в шко­лі співу на­віть най­су­во­рі­ший вчи­тель по­ста­вив би йо­му твер­ду „п’ятір­ку”, – по­ше­пки ска­зав Горь­ко, щоб не пе­ре­ри­ва­ти на­тхне­н­ня„зо­ло­то­го го­ло­су” трав­не­во­го лі­су. – Ме­ні вже час іти до­до­му, та ми ще по­ба­чи­мо­ся. Спо­ді­ва­ю­ся, ско­ро.

– До по­ба­че­н­ня, Го­ри­сла­ве, – від­ка­за­ла Со­лом­ка. – Ти по­вер­нув ме­ло­дію трав­не­вої но­чі. Мо­жли­во, са­ме це – твоя най­сла­ве­тні­ша пе­ре­мо­га як ли­ца­ря кра­ї­ни Чар­ліс­ся. Я роз­по­вім про на­шу при­го­ду сво­їм ба­тькам, во­ни бу­дуть ра­ді.

– А я роз­по­вім сво­є­му ді­ду­се­ві – він теж зра­діє, – від­ка­зав Горь­ко. – Бе­ре­жи йо­го, – до­дав він, по­ка­зав­ши на со­ло­вей­ка, який все спів­ав на гіл­ці та ні­чо­го не по­мі­чав нав­кру­ги, до­слу­ха­ю­чись до сво­єї вну­трі­шньої ме­ло­дії, яка ви­кли­ка­ла у слу­ха­чів усмі­шки та сльо­зи ра­до­сті одно­ча­сно.

Так ли­цар Го­ри­слав зу­мів по­вер­ну­ти ча­рів­ну ме­ло­дію трав­не­вої но­чі. Але які ще при­го­ди че­ка­ли на ньо­го ті­єї ве­сни в остан­ні шкіль­ні дні до ка­ні­кул – це вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Ла­пу­ня: Пе­ре­ві­ри­мо? Ме­ні зав­жди бу­ло ці­ка­во, чи вмі­ють тва­ри­ни та птахи по-справ­жньо­му ра­ху­ва­ти, чи це мо­жли­во ли­ше в каз­ках? Ро­зум­ник: Ско­ро про це ді­зна­є­мо­ся, ко­ли від­ві­да­є­мо шко­лу в Чар­ліс­сі. Пу­стун­чик: То хо­ді­мо швид­ше!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.