Як біл­че­ня Оскар від­крив у се­бе не­ймо­вір­ні ма­те­ма­ти­чні зді­бно­сті...............

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

На остан­ньо­му ти­жні пе­ред лі­тні­ми ка­ні­ку­ла­ми уро­ки у шко­лах про­хо­ди­ли ве­се­лі­ше, ніж зав­жди. Осо­бли­во це сто­су­ва­ло­ся тих кла­сів, учні яких ще не скла­да­ли пе­ре­хі­дних іспи­тів.

У 3-В, де вчив­ся Горь­ко Ма­кі­трен­ко, ні­яких іспи­тів не бу­ло. Зно­ву на­су­ва­ли­ся кон­троль­ні за чверть та за рік, але Горь­ко їх не ду­же бо­яв­ся. Йо­го зі­грі­ва­ла дум­ка про дов­ге ве­се­ле лі­то, яке ма­ло ско­ро при­йти.

Спра­ви в Чар­ліс­сі теж йшли ду­же до­бре: і в ді­бро­вах, і в со­сно­во­му лі­сі, і в ка­ли­но­вих га­ях, і в Ду­бо­во­му па­ла­ці, де жи­ла ца­рів­на Со­лом­ка зі сво­ї­ми ба­тька­ми.

Со­лом­ка вчи­ла­ся за осо­бли­вою про­гра­мою, де крім зви­чай­них уро­ків ма­те­ма­ти­ки та чи­та­н­ня, ве­ли­ка ува­га при­ді­ля­ла­ся ви­вчен­ню жи­т­тя лі­су, цар­ської ди­пло­ма­тії, чар­ліс­ських за­ко­нів та ба­га­тьом осо­бли­вим ре­чам, які по­вин­ні зна­ти ко­ро­но­ва­ні осо­би. Крім то­го, Со­лом­ка са­ма да­ва­ла уро­ки в лі­со­вій шко­лі.

В лі­со­вій шко­лі зві­ря­та та птахи ста­ран­но вчи­ли­ся, зна­ю­чи, що влі­тку їм до­ве­де­ться ве­сти са­мо­стій­не жи­т­тя, без під­каз­ки ро­зум­них вчи­те­лів. Во­ни ви­вча­ли їстів­ні та не­їстів­ні тра­ви, пло­ди, гри­би та ко­ре­ні, вчи­ли, ко­го із до­ро­слих зві­рів та пта­хів їм слід осте­рі­га­ти­ся.

Вчи­те­лі з лі­со­во­го на­ро­ду на­вча­ли зві­рят та пта­шок, як тре­ба по­во­ди­ти се­бе з лю­дьми та вся­ки­ми ча­рів­ни­ми ство­рі­н­ня­ми. На­при­клад, як від­рі­зни­ти тем­но­ліс­ську ру­сал­ку від зви­чай­ної чар­ліс­ської ря­сто­ви­ці. Або що ро­би­ти, якщо по­тра­пи­ли до за­ча­ро­ва­но­го ко­ла і не мо­же­те зна­йти ви­хід. А Со­лом­ка вчи­ла зві­ря­ток, як звер­та­ти­ся по до­по­мо­гу до лі­со­во­го во­ло­да­ря, в яких ви­пад­ках цар по­ви­нен втру­ча­ти­ся у жи­т­тя сво­їх під­да­них, а в чо­му са­мі зві­рі та птахи мо­жуть до­по­ма­га­ти лю­дям. Та­кож Со­лом­ка роз­по­від­а­ла, як по­во­ди­ти се­бе з лю­дьми, що за­хо­дять до Чар­ліс­ся з люд­ських по­се­лень по­за лі­сом та не ро­зу­мі­ють мо­ву тва­рин.

Одно­го дня Горь­ко­ві по­ща­сти­ло по­тра­пи­ти на один з та­ких уро­ків. Ра­ні­ше хло­пчик ба­га­то чув про лі­со­ву шко­лу, але ще жо­дно­го ра­зу не був там. Уро­ки в лі­со­вій шко­лі про­во­ди­ли­ся ра­но-вран­ці та до­во­лі пі­зно вве­че­рі, тож Горь­ко за­зви­чай не опи­няв­ся в та­кий час у Чар­ліс­сі. А якщо й з’яв­ляв­ся там, то з ва­жли­во­го при­во­ду, то­му був над­то зайня­тий, щоб про­сто ди­ви­ти­ся на лі­со­ву шко­лу. Та ось, ко­ли до кін­ця на­вчаль­но­го ро­ку за­ли­шив­ся ли­ше ти­ждень, Горь­ко на­ре­шті за­ві­тав до чар­ліс­ської шко­ли.

Со­лом­ка за­про­си­ла йо­го в той день, ко­ли в неї са­мої уро­ку не бу­ло. Ді­ти ти­хень­ко про­кра­ли­ся до ве­ли­кої шкіль­ної га­ля­ви­ни, де на пень­ках, на гіл­ках де­рев та про­сто на м’яко­му мо­ху під де­ре­вом або на тра­ві си­ді­ли учні. Урок хи­тро­му­дро­го ма­ску­ва­н­ня про­во­ди­ла ті­тонь­ка ли­си­ця – ви­да­тний май­стер у цій на­у­ці.

– При­пу­сти­мо, ви зна­хо­ди­те­ся бі­ля ду­же-ду­же сма­чної, але ду­же пруд­кої здо­би­чі, на­при­клад, ди­кої ми­ші. Пе­ред ва­ми кам’яни­ста га­ля­ви­на з рід­кою ни­зень­кою тра­вою. Лі­тній день, сон­це сві­тить яскра­во, але від струм­ка віє ві­те­рець. Як ви бу­де­те під­кра­да­ти­ся до ми­ші, щоб вас не по­мі­ти­ли? Хто знає? Ди­ка кі­шка? До­бре, ска­жи ти, хай ін­ші по­слу­ха­ють.

З де­ре­ва стри­бну­ла мо­ло­день­ка ди­ка кі­шка, май­же ко­ше­ня. Ви­йшов­ши на се­ре­ди­ну га­ля­ви­ни, тоб­то кла­су, кі­шка по­ча­ла від­по­від­а­ти:

– Тре­ба не­по­мі­тно зай­ти з то­го бо­ку, ку­ди віє ві­те­рець, щоб здо­бич не від­чу­ла за­па­ху. Три­ма­ти­ся по­да­лі від струм­ка, бо во­да до­бре роз­но­сить

зву­ки, тож ми­ша по­чує шур­хіт та вте­че. Яко­мо­га ниж­че при­гну­ти­ся до зем­лі, ру­ха­ти­ся по­віль­но і плав­но. Здо­бич по­мі­тить різ­кий рух одра­зу. Якщо ка­мі­н­ня на га­ля­вин­ці сі­ре, ко­ри­чне­ве або ру­де, ме­ні ду­же й хо­ва­ти­ся не тре­ба: моє ху­тро май­же та­ко­го сму­га­сто­го ма­ску­валь­но­го ко­льо­ру. Очі тре­ба хо­ва­ти за тра­вою або за вла­сни­ми пе­ре­дні­ми ла­па­ми. Блиск очей най­біль­ше ви­ка­зує ми­слив­ця, осо­бли­во у ве­чір­ню по­ру. Але у ясний день бі­ля струм­ка мо­же бли­ща­ти на сон­ці во­да, то­му здо­бич ні­чо­го пі­до­зрі­ло­го не по­мі­тить. Зви­чай­но ж, го­лов­не – влу­чний стри­бок і…

– До­бре, до­бре, до­сить. За­лиш це для уро­ку фіз­куль­ту­ри у дя­де­чка вов­ка. Сі­дай на мі­сце, „п’ять”. Так, а як ви бу­де­те ма­ску­ва­ти­ся, якщо до вас на кам’яни­стій га­ля­ви­ні бі­ля струм­ка під­кра­да­є­ться ди­ка кі­шка? Ми­шко, ти зна­єш? Ви­ходь до до­шки.

Ди­ке ми­ше­ня ви­ско­чи­ло на спе­ці­аль­ний ши­ро­кий пе­ньок по­се­ред га­ля­ви­ни. Всі ма­лі ство­рі­н­ня від­по­від­а­ли звід­ти, щоб їх мо­гли до­бре ба­чи­ти ін­ші.

– На кам’яни­стій га­ля­ви­ні осо­би­сто ме­ні ду­же й хо­ва­ти­ся не тре­ба. Моє ху­тро та роз­мі­ри та­кі, що ду­же зру­чно при­ки­да­ти­ся ка­мін­цем. Го­лов­не, ко­ли жу­єш, не ду­же во­ру­ши­ти ву­са­ми: во­ни ви­да­ють нас, на­віть ко­ли ми­ші зав­ми­ра­ють на одно­му мі­сці. Ко­ли їси, тре­ба по­вер­ну­ти­ся спи­ною до сон­ця, щоб не за­слі­плю­ва­ло очі, та час від ча­су по­вер­та­ти­ся в ін­ший бік, щоб ба­чи­ти все нав­кру­ги. До­бре бу­ло би си­ді­ти спи­ною до струм­ка чи щіль­но при­ти­снув­шись до ве­ли­ко­го ка­ме­ню або де­ре­ва. Та­ким чи­ном, до вас не­по­мі­тно не під­кра­ду­ться зза­ду. Тре­ба сте­жи­ти за ві­тром: чи, бу­ва, не до­ли­не якийсь пі­до­зрі­лий за­пах хи­жа­ка. А кра­ще за все обі­да­ти спи­ною до твер­до­го укри­т­тя, а ли­цем до най­ближ­чої сво­єї нір­ки, і у ви­пад­ку не­без­пе­ки одра­зу ж хо­ва­ти­ся, на­віть якщо це був хтось тра­во­їдний. Кра­ще пе­ре­стра­ху­ва­ти­ся!

– Ду­же до­бре, – по­хва­ли­ла ми­ше­ня вчи­тель­ка ли­си­ця. – А на якій від­ста­ні від нір­ки най­кра­ще си­ді­ти, щоб ма­ти змо­гу швид­ко схо­ва­ти­ся?

– Для ме­не? – пе­ре­пи­та­ло ми­ше­ня. – Чи для ін­шо­го зві­ра? Адже для всіх рі­зна від­стань…

– О, до­бре, що на­га­дав, сі­дай, „п’ять”. Ді­то­чки, за­раз бу­де­мо вчи­ти фор­му­лу без­пе­ки! При­го­туй­те ва­ші го­ло­ви – тре­ба за­пам’ята­ти цю фор­му­лу ду­же до­бре. Усі зві­ря­та на­шо­ро­ши­ли ву­ха і ува­жно ди­ви­ли­ся на вчи­тель­ку. – Яка ди­сци­плі­на! – за­хо­пив­ся Горь­ко. – Ба­чи­ла би на­ша Ма­рин­ка! Це на­ша староста кла­су, – по­яснив він Со­лом­ці, – ти пам’ята­єш, ви зна­йо­ми­ли­ся на Но­вий рік? Ма­рин­ка зав­жди кри­чить, що в нас не­має ні­якої ди­сци­плі­ни. Ми без-від-по-ві-даль-ні та не­ува­жні. А як гар­но у ва­шій шко­лі всі слу­ха­ють вчи­тель­ку. І та­ка ти­ша!

– Чо­го ж ти ди­ву­є­шся, ли­ца­рю? – по­ше­пки озва­ла­ся Со­лом­ка. – У на­шій шко­лі вчать, як збе­рег­ти со­бі жи­т­тя. То­му всі слу­ха­ють ду­же ува­жно.

Тим ча­сом ли­си­ця про­ка­за­ла но­ву фор­му­лу, яку учні ма­ли за­пам’ята­ти. – Без­пе­чна від­стань від сво­єї нір­ки до­рів­нює двом ма­лень­ким стриб­кам будь-яко­го зві­ра. А ма­лень­кий стри­бок чо­му до­рів­нює? Ну, хто знає? Зай­че­ня Ку­це­хво­стик?

– Ма­лень­кий стри­бок до­рів­нює дов­жи­ні ті­ла, – не­пев­но від­по­вів Ку­це­хво­стик. За не­пов­них п’ять мі­ся­ців зай­че­ня ви­ро­сло так, що й не впі­зна­ти, але ха­ра­ктер йо­го не змі­нив­ся. Хо­ро­брий та до­пи­тли­вий Ку­це­хво­стик справ­ляв вра­же­н­ня скром­но­го бо­яз­ко­го зай­чи­ка.

– Пра­виль­но! Але го­во­ри­ти тре­ба го­ло­сні­ше та чі­ткі­ше. А чо­му до­рів­нює ве­ли­кий стри­бок, зна­єш? – Дов­жи­ні ла­пок зві­ра, по­мно­же­ній на ви­со­ту… в ква­дра­ті? Ли­си­ця по­хи­та­ла го­ло­вою. – Дов­жи­на за­дніх лап у ква­дра­ті мі­нус ква­драт ви­со­ти стриб­ка – це й бу­де дов­жи­на ве­ли­ко­го стриб­ка. Сі­дай, Ку­це­хво­сти­ку. То­бі „че­твір­ка”. А хто мо­же ви­ве­сти фор­му­лу без­пе­ки для пта­хів, вра­хо­ву­ю­чи роз­мах крил?

Тут ли­си­ця по­мі­ти­ла, що за уро­ком спо­сте­рі­гає Со­лом­ка з го­стем.

– Ді­ти, при­ві­та­є­мо на­шу ша­нов­ну лі­со­ву ца­рів­ну та її го­стя, зна­ме­ни­то­го ли­ца­ря Го­ри­сла­ва! – про­го­ло­си­ла ли­си­ця. І всі учні на знак по­ша­ни за­трі­по­ті­ли кри­ла­ми та за­ба­ра­ба­ни­ли ла­па­ми, на­че апло­ду­ва­ли го­стям уро­ку.

– Про­ходь­те, будь ла­ска, про­ходь­те, – за­про­шу­ва­ла ли­си­ця. – Сі­дай­те на по­че­сні мі­сця. На­сту­пний урок, при­свя­че­ний за­со­бам обо­ро­ни від хи­жа­ків, бу­де чи­та­ти пан їжак. Ви по­слу­ха­є­те? Горь­ко зби­рав­ся ра­до по­го­ди­ти­ся, але Со­лом­ка ска­за­ла: – Мо­жли­во, бу­ло б кра­ще, як­би наш гість сьо­го­дні про­вів до­да­тко­вий урок з лю­ди­но­знав­ства. Він жи­ве у мі­сті і мо­же на­ба­га­то кра­ще за ме­не роз­по­ві­сти про не­без­пе­чні дії мі­ських лю­дей в лі­сі. А та­кож, чи тре­ба їх бо­я­ти­ся, чи на­ма­га­ти­ся по­зна­йо­ми­ти­ся ближ­че та по­ро­зу­мі­ти­ся.

– Так, зви­чай­но ж! Про­си­мо, про­си­мо! – го­во­ри­ла ли­си­ця, злег­ка при­сі­да­ю­чи, на­че ро­би­ла ре­ве­ранс. – Я?! – зля­кав­ся Горь­ко. – Та який з ме­не вчи­тель? Я ж сам ще шко­ляр. – То й що? – кри­кну­ло біл­че­ня Оскар з ни­жньої гіл­ки най­даль­шо­го ду­ба, який, ма­буть, був за­дньою пар­тою у цьо­му кла­сі. – Ти ж ба­га­то зна­єш про лю­дей, бо жи­веш з ни­ми вже стіль­ки ро­ків! А ми май­же ні­чо­го не зна­є­мо. Роз­ка­жи!

– Оска­ре, по­ва­жай вчи­те­ля! – грим­ну­ла на ньо­го ли­си­ця. – Ось за­раз при­ле­тить дядь­ко пу­гач, та й з’їсть те­бе, якщо бу­деш ще раз кри­ча­ти з мі­сця. Тре­ба ма­хну­ти хво­сти­ком та ста­ти на за­дні ла­пи, якщо хо­чеш щось ска­за­ти!

– Ви­ба­чте йо­го, – за­сту­пив­ся Горь­ко. – Якось Оскар ду­же до­по­міг ме­ні – вря­ту­вав від Ву­ха­тої ба­би…

– Роз­ка­жіть про це, – по­про­ха­ла ма­лень­ка де­рев­на ми­шка-со­ня, схо­жа одно­ча­сно і на ми­шу, і на бі­ло­чку.

– Со­ню, ви вже ра­зів сто це чу­ли, – су­во­ро ска­за­ла вчи­тель­ка. – За­раз не час!

– Але ми чу­ли роз­по­відь Оскара, – під­хо­пив їжа­чок, – а всі зна­ють, що він хваль­ко. Ми хо­че­мо зна­ти, як бу­ло на­справ­ді!

Ін­ші птахи та зві­ря­та за­ш­умі­ли, під­твер­див­ши своє ба­жа­н­ня по­слу­ха­ти про Ву­ха­ту ба­бу.

– До­бре, пан Го­ри­слав спо­ча­тку коротко роз­ка­же, що він знає про це тем­но­ліс­ське ство­рі­н­ня, а по­тім по­вер­не­мо­ся до те­ми лю­ди­но­знав­ства. Тіль­ки слу­ха­ти, не пе­ре­би­ва­ти, бо за­раз по­кли­чу дядь­ка пу­га­ча! Хто хо­че за­да­ти пи­та­н­ня, хай ма­хне хво­сти­ком!

Горь­ко по­чав роз­по­від­а­ти спо­ча­тку, що йо­му го­во­рив дід Бо­ро­вий, а по­тім, що ба­чив він сам, ко­ли зу­стрів­ся у Тем­но­му лі­сі з Ву­ха­тою ба­бою. Він роз­по­вів і про Оскара, який по­дав йо­му знак вда­ти, ні­би він за­снув від сон­но­го бор­щу. Ма­лі учні лі­со­вої шко­ли бу­ли у за­хва­ті, а біл­че­ня Оскар ма­ло не лу­сну­ло від гор­до­сті, ко­ли всі дру­зі на­ре­шті ді­зна­ли­ся, що він ка­зав прав­ду.

По­тім Горь­ко роз­по­вів, як від­рі­зни­ти лю­дей, які лю­блять тва­рин, від не­без­пе­чних га­ла­сли­вих ком­па­ній. Він по­ра­див бра­ти їжу ли­ше в тих лю­дей, які про­по­ну­ють тва­ри­нам щось зна­йо­ме: на­при­клад, го­рі­хи, на­сі­н­ня, мор­кву, яблу­ка. У Горь­ка та йо­го ді­ду­ся був зна­йо­мий ди­ре­ктор зоо­пар­ку – дядь­ко Лев, тож хло­пчик до­бре знав, чим мо­жна го­ду­ва­ти тва­рин та пта­хів. Ска­зав, що бі­лий хліб їсти мо­жна, а ось цу­кер­ки кра­ще не тре­ба: від них у тва­рин мо­же за­бо­лі­ти жи­віт, осо­бли­во, якщо з’їсти шма­ток цу­кер­ки ра­зом з обгор­ткою. А жу­валь­ні гум­ки то вза­га­лі не їжа – це лю­ди жу­ють для то­го, щоб чи­сти­ти та тре­ну­ва­ти зу­би. Ков­та­ти та­ку гум­ку не мо­жна!

Ще Горь­ко за­сте­ріг пта­шок, щоб во­ни пиль­но ди­ви­ли­ся, осо­бли­во взим­ку, що ки­да­ють їм лю­ди до го­ду­валь­ниць. Ба­жа­ю­чи до­по­мог­ти, лю­ди ін­ко­ли ки­да­ють пта­хам отру­ту, і са­мі про це не зна­ють, бо не вчи­ли­ся в лі­со­вій шко­лі! На­при­клад, ду­же по­га­но для пта­хів їсти со­ло­не са­ло – си­ни­чки по­вин­ні це пам’ята­ти і бу­ти обе­ре­жни­ми. А чор­ний хліб з кми­ном кра­ще й не ку­шту­ва­ти – це вкрай не­без­пе­чно! На­сі­н­ня кми­ну тру­їть пта­шок, тож тре­ба пиль­ну­ва­ти, щоб не з’їсти йо­го ви­пад­ко­во.

На­при­кін­ці, зга­дав­ши сум­ну істо­рію со­ло­вей­ка, Горь­ко до­дав про не­без­пе­ку для спів­о­чих пта­хів слу­ха­ти су­ча­сну по­пу­ляр­ну му­зи­ку, осо­бли­во ду­же гу­чну. Пта­шка мо­же геть роз­у­чи­ти­ся спів­а­ти, якщо на­слу­ха­є­ться та­ко­го. Тож ко­ли до лі­су при­хо­дять лю­ди, в яких го­ло­сно кри­чить ма­гні­то­фон або ра­діо, кра­ще хо­ва­ти­ся і но­са не по­ка­зу­ва­ти, по­ки во­ни не пі­дуть.

Птахи та зві­рі слу­ха­ли Горь­ка ду­же ува­жно і обі­ця­ли за­пам’ята­ти йо­го урок. Під кі­нець уро­ку Горь­ко по­ста­вив кла­су кіль­ка за­пи­тань, пе­ре­ві­ря­ю­чи, чи до­бре зві­рі за­сво­ї­ли но­вий ма­те­рі­ал. Він до­зво­лив їм від­по­від­а­ти хо­ром, і всі від­по­ві­ли пра­виль­но. Вчи­тель­ка ли­си­ця і весь клас ду­же дя­ку­ва­ли Горь­ко­ві та Со­лом­ці за ці­ка­вий урок, за­про­шу­ва­ли при­хо­ди­ти ще. Зві­ря­та роз­бі­гли­ся на де­ся­ти­хви­лин­ну перерву. По­тім на га­ля­ви­ну ви­йшов тов­стун у оку­ля­рах та в ко­лю­чій шуб­ці – пан їжак, який че­кав по­ча­тку на­сту­пно­го уро­ку.

Горь­ко хо­тів вже пі­ти, щоб не за­ва­жа­ти учням. Ра­птом до ньо­го ско­чи­ло на пле­че біл­че­ня Оскар та щось за­ше­по­ті­ло на ву­хо. – Та ні, Оска­ре, як я змо­жу – те­бе ж по­мі­тять! – від­мов­ляв­ся Горь­ко. Але біл­че­ня про­си­ло зно­ву і зно­ву. – Ну до­бре вже, якщо те­бе від­пу­стить ца­рів­на і твої вчи­те­лі, то я зго­ден. Щось при­ду­ма­є­мо. Але ти обі­ця­єш си­ді­ти ти­хо?

Оскар ра­до по­обі­цяв та від за­хва­ту за­ве­ре­щав про­сто Горь­ко­ві у ву­хо. По­тім він по­чав стри­ба­ти з гіл­ки на гіл­ку, кру­тя­чи саль­то.

Ко­ли дя­тел за­ба­ра­ба­нив, скли­ка­ю­чи зві­рят на на­сту­пний урок (дя­тел ви­ко­ну­вав у лі­со­вій шко­лі роль дзво­ни­ка), Горь­ко та Со­лом­ка пі­шли да­лі, за­ли­шив­ши кла­сну га­ля­ви­ну.

– Що хо­тів Оскар? – спи­та­ла Со­лом­ка.

– Уяв­ля­єш, про­сив взя­ти йо­го з со­бою до мо­єї шко­ли! Та як же я змо­жу про­не­сти у клас біл­ку, щоб її ні­хто не по­мі­тив? У порт­фе­лі, чи що?

– А в чо­му спра­ва? Вам не мо­жна при­во­ди­ти на уро­ки тва­рин? – не зро­зумі­ла Со­лом­ка.

Горь­ко тіль­ки зі­тхнув, і лі­со­ва ца­рів­на зро­зумі­ла, що у мі­ській люд­ській шко­лі все на­ба­га­то скла­дні­ше, ніж во­на уяв­ля­ла. На­сту­пно­го дня Горь­ко ду­же обе­ре­жно вніс свій порт­фель до кла­су. – Оска­ре, тіль­ки ти ж обі­цяв си­ді­ти ти­хо, на­че ми­ше­ня у нір­ці, – ши­кнув Горь­ко. – Бу­ду, – до­ле­ті­ло з порт­фе­лю. Пер­шим уро­ком бу­ла ма­те­ма­ти­ка. Іри­на Ва­лен­ти­нів­на на­пи­са­ла на до­шці умо­ву про­стої за­да­чі на одну дію:

„В сад­ку бу­ло 20 яблунь. На ко­жній ви­ро­сло по 33 яблу­ка. Скіль­ки всьо­го яблук зі­бра­ли в сад­ку?”

Горь­ко по­ше­пки про­чи­тав умо­ву за­да­чі, щоб Оскар знав, про що йде­ться. І хо­тів вже пи­са­ти мно­же­н­ня у стов­пчик. – Шістсот шістдесят, – до­ли­ну­ло з порт­фе­лю. Крім Горь­ка, ма­буть, ні­хто то­го не по­чув, але сам Горь­ко ду­же зди­ву­вав­ся і пе­ре­пи­тав: – Що ти ка­жеш? Він на­віть на­хи­лив­ся ближ­че до порт­фе­лю, щоб кра­ще чу­ти. – Ма­кі­трен­ко! – ви­кли­ка­ла Іри­на Ва­лен­ти­нів­на. – Чим ти за­йма­є­шся? Ти що, вже по­ра­ху­вав яблу­ка? То й скіль­ки ж ви­йшло?

– Шістсот шістдесят, – роз­гу­бле­но по­вто­рив Горь­ко.

– Пра­виль­но, – зди­ву­ва­ла­ся Іри­на Ва­лен­ти­нів­на. – А якщо роз­кла­сти яблу­ка по во­сьми ко­ши­ках, скіль­ки бу­де в ко­жно­му?

– Ві­сім­де­сят два та ще чо­ти­ри яблу­ка за­ли­ша­ться, то я їх з’їм! – про­лу­на­ло з порт­фе­лю.

Горь­ко ма­ши­наль­но по­вто­рив усе – на­віть те, що з’їсть за­ли­шок. Весь клас за­смі­яв­ся, на­віть Іри­на Ва­лен­ти­нів­на по­смі­хну­ла­ся.

– До­бре, Ма­кі­трен­ко, сі­дай. У те­бе сьо­го­дні про­ки­ну­ли­ся якісь не­зви­чні ма­те­ма­ти­чні зді­бно­сті. Мо­же, ти розв’яжеш за­раз ти­хень­ко кон­троль­ний ва­рі­ант за­дач, по­ки ми бу­де­мо за­йма­ти­ся за про­гра­мою? – Я? Ні, та що ви… – Да­вай! – озвав­ся Оскар. – Це ж ці­ка­во! – Зго­ден, – ска­зав Горь­ко. – Але я не впев­не­ний в цих зді­бно­стях: во­ни в ме­не від­не­дав­на, я ще їх як слід не опа­ну­вав.

– До­бре, Ма­кі­трен­ко. Сі­дай на остан­ню пар­ту, ра­зом з Че­пи­лом, тіль­ки не за­ва­жай­те ін­шим. Ось то­бі ва­рі­ант кон­троль­ної, пра­цюй.

Горь­ко пе­ре­сів на остан­ню пар­ту, де тіль­ки Вов­чик Че­пи­ло міг ба­чи­ти, що пе­ред тим, як по­ста­ви­ти у зо­ши­ті пра­виль­ну від­по­відь, Горь­ко що­ра­зу ра­ди­ться з порт­фе­лем. – Що там у те­бе, Го­ри­ни­чу? – за­ці­ка­вив­ся Вов­чик. – По­тім по­ка­жу. На пе­ре­р­ві. Тіль­ки ні­ко­му жо­дно­го сло­ва, зро­зу­мів? – Мо­ги­ла! – по­кляв­ся Вов­чик. Оскар ду­же вправ­но ра­ху­вав, але на пер­шо­му ж зав­дан­ні ви­яви­ли­ся де­я­кі осо­бли­во­сті лі­со­вої ари­фме­ти­ки. – Три­ста п’ят­де­сят два до­да­ти дві­сті со­рок ві­сім, – по­ше­пки ска­зав Горь­ко. – Чо­го? – не зро­зу­мів Оскар. – До­да­ти, ка­жу. – Я не мо­жу. Не ро­зу­мію, що до­да­ва­ти. – Три­ста п’ят­де­сят два… – по­вто­рив Горь­ко. – Чо­го? – по­вто­рив Оскар. – Ну, про­сто, ци­фра та­ка! – Я так ра­ху­ва­ти не вмію, – ти­хень­ко по­яснив Оскар. – Ти ме­ні ска­жи про го­рі­хи, про яблу­ка, про жо­лу­ді, то­ді я мо­жу по­ра­ху­ва­ти.

– А! Ді­йшло! Три­ста п’ят­де­сят два го­рі­хи до­да­ти дві­сті со­рок ві­сім жо­лу­дів, то­ді скіль­ки всьо­го пло­дів ра­зом?

– Шістсот пло­дів, – ми­т­тю від­по­вів Оскар. – У жо­дне ду­пло не влі­зе, до­ве­де­ться ді­ли­ти на кіль­ка схо­ва­нок. – Ду­же до­ре­чно! То­ді по­ді­ли п’ятсот трид­цять сім го­рі­хів на три схо­ван­ки. – Це за­над­то ба­га­то бу­де. Тре­ба дрі­бні­ши­ми пор­ці­я­ми хо­ва­ти! – То­ді по­ді­ли п’ятсот трид­цять сім го­рі­хів на ма­лень­кі пор­ції по три го­рі­ха, скіль­ки бу­де схо­ва­нок?

– Сто сім­де­сят дев’ять, – від­по­вів Оскар.

– Да­лі в нас за­да­ча. Слу­хай умо­ву: „ Бу­ді­вель­ни­ки зве­ли дім в три по­вер­хи за шість днів. Ко­жен день во­ни пра­цю­ва­ли по ві­сім го­дин. Ска­жіть, скіль­ки го­то­вих по­вер­хів при­па­дає на ко­жен день ро­бо­ти та яка за­галь­на кіль­кість ро­бо­чих го­дин?”

– Ти що, ду­ма­єш, я щось зро­зу­мів? Я біл­ка, а не му­ра­ха! – обу­ре­но ве­ре­снув Оскар з порт­фе­лю. На­віть вчи­тель­ка озир­ну­ла­ся, шу­ка­ю­чи, звід­ки по­чув­ся той писк. Але Іри­на Ва­лен­ти­нів­на ви­рі­ши­ла, що то за­пи­ща­ла гру­до­чка крей­ди – так бу­ває, ко­ли крей­да дря­пає до­шку.

– Ти­хі­ше, – ши­кнув Горь­ко. – Я то­бі за­раз пе­ре­кла­ду. Він за­ду­мав­ся та ска­зав та­ке: „Біл­ки гри­зли де­ре­во шість днів. Во­ни від­гри­зли три тов­сті гіл­ки. Ко­жно­го дня во­ни гри­зли по ві­сім го­дин. Скіль­ки від­ла­ма­них гі­лок при­па­дає на ко­жен день та скіль­ки го­дин всьо­го во­ни пра­цю­ва­ли?”

– То й на­ві­що во­ни йо­го гри­зли? – уї­дли­во по­ці­ка­вив­ся Оскар. – Гре­блю га­ти­ти, на­че бо­бри? Та не­хай вже… ви­хо­дить по­ло­ви­на ці­лої гіл­ки на день та со­рок ві­сім го­дин ро­бо­ти.

Горь­ко по­лег­ше­но зі­тхнув та за­пи­сав ре­зуль­тат. Те­пер всі зав­да­н­ня він за­вча­сно пе­ре­кла­дав для Оскара „лі­со­вою мо­вою”, і той лу­скав за­да­чки, рів­ня­н­ня та при­кла­ди, на­че го­рі­шки.

Ла­пу­ня: І ще тва­ри­ни не вмі­ють ра­ху­ва­ти „ци­фри”, бо в тва­рин від­су­тнє аб­стра­ктне ми­сле­н­ня. Їм по­трі­бні кон­кре­тні ре­чі, яких мо­жна тор­кну­ти­ся, а кра­ще – з’їсти.

Пу­стун­чик: Ме­ні б та­ко­го по­мі­чни­ка як Оскар…

В кін­ці уро­ку Горь­ко від­дав зо­шит вчи­тель­ці для пе­ре­вір­ки, хо­ча він і так знав, що ро­зум­не біл­че­ня ра­ху­ва­ло все пра­виль­но, бо для ньо­го це не „про­сто ци­фри”, а їстів­ні при­па­си, від кіль­ко­сті яких за­ле­жить, чи бу­де Оскар та йо­го сім’я го­ло­ду­ва­ти взим­ку. Він вмів ра­ху­ва­ти бли­ска­ви­чно – вар­то бу­ло йо­му уяви­ти всю цю го­ру го­рі­хів або яблук.

На пе­ре­р­ві Горь­ко, як і обі­цяв, по­ка­зав Оскара у дво­рі Вов­чи­ку Че­пи­лі. Під час уро­ку він вже не­о­дно­ра­зо­во під­ка­зу­вав Вов­чи­ку пра­виль­ну від­по­відь, тож той був ду­же ра­дий зна­йом­ству.

– Ти те­пер на ко­жен урок бу­деш з цим зві­ром хо­ди­ти? – по­ці­ка­вив­ся Вов­чик.

– Ма­буть, не бу­ду, – сум­но від­по­вів Горь­ко. – Для ньо­го на­ша про­гра­ма за­над­то лег­ка, тож йо­му швид­ко на­бри­дне. Оска­ру з йо­го зді­бно­стя­ми мо­жна одра­зу до шо­сто­го кла­су, а мо­же, на­віть до во­сьмо­го.

– Я хо­чу до во­сьмо­го кла­су! – по­ві­до­ми­ло біл­че­ня. – Ві­дне­си ме­не ту­ди, я по­слу­хаю хоч один урок!

– Оска­ре, та як я те­бе ту­ди вла­штую – ме­ні ж до них ще за­ра­но, – по­смі­хнув­ся Горь­ко.

– Слу­хай, – ска­зав Вов­чик Че­пи­ло, – та у Ма­рин­ки ж се­стра у во­сьмо­му кла­сі на­вча­є­ться. Ма­буть, та­ка ж са­ма від­мін­ни­ця та староста. По­про­си­мо її, во­на Оскара ві­зьме з со­бою.

– Га­да­єш, во­на бу­де йо­му пе­ре­кла­да­ти„лі­со­вою мо­вою”? – за­сум­ні­вав­ся Горь­ко.

– Бу­де! Хо­ча б для то­го, щоб до­ве­сти, що са­ма во­на ра­хує кра­ще за ди­ку біл­ку.

– Ну, мо­жна спро­бу­ва­ти… Ма­рин­ко! Мо­жна те­бе на хви­лин­ку. Тіль­ки ні­ко­му жо­дно­го сло­ва, крім сво­єї се­стри, зро­зумі­ла?

– Та хі­ба ж я не ба­чу, що спра­ва сер­йо­зна, – гор­до­ви­то від­по­ві­ла Ма­рин­ка. – Ру­день­кий, стри­бай до ме­не у порт­фель, я те­бе від­не­су до стар­ших. Тіль­ки на­віть но­са не по­ка­зуй в то­му кла­сі. Во­ни в жит­ті не ба­чи­ли біл­ки – ще по­чнуть те­бе за хво­ста ха­па­ти.

– Та­кі ди­кі пі­сля во­сьми ро­ків шко­ли? – зди­ву­вав­ся Оскар. – Та я бу­ду си­ді­ти ти­хо-ти­хе­сень­ко. Ме­не ні­хто не по­мі­тить.

– Хі­ба те­бе на­вчи­ли, як біл­ка по­вин­на ма­ску­ва­ти­ся у шкіль­но­му порт­фе­лі? – іро­ні­чно спи­тав Горь­ко. – Та йди вже на урок, про­фе­со­ре!

Ма­рин­ка схо­пи­ла порт­фель та по­бі­гла на тре­тій по­верх, щоб всти­гну­ти до дзво­ни­ка. Зві­сно, хо­ча б з ці­ка­во­сті її се­стра по­го­ди­ла­ся взя­ти бі­ло­чку на урок ал­ге­бри. Але цей урок був ще не за­раз, тож Оска­ру до­ве­ло­ся про­ве­сти в порт­фе­лі стар­шо­кла­сни­ці ще біо­ло­гію та фі­зи­ку, і він слу­хав з ве­ли­кою ці­ка­ві­стю.

З біо­ло­гії Оскар на­віть де­що під­ка­зу­вав. На фі­зи­ці він теж ду­же лег­ко ви­рі­шу­вав пе­ре­кла­де­ні „лі­со­вою мо­вою” за­да­чі про те, з якої ви­со­ти та з

якою швид­кі­стю па­дає го­ріх, як да­ле­ко мо­же за­ле­ті­ти жо­лудь, якщо йо­го ки­не ве­дмідь або їжа­чок з та­кою-то си­лою, та яка си­ла по­трі­бна, щоб зру­ши­ти з мі­сця ве­ли­че­зний го­ріх ма­сою двад­цять п’ять кі­ло­гра­мів.

За весь день у шко­лі Оскар встиг ста­ти улю­блен­цем кіль­кох кла­сів. Йо­го на­віть за­про­шу­ва­ли жи­ти в ка­бі­нет біо­ло­гії у ку­то­чку жи­вої при­ро­ди, де жи­ла ста­ра ду­же вче­на че­ре­па­ха. Але Оскар все ж та­ки ви­рі­шив по­вер­ну­ти­ся в ліс. Уве­че­рі Горь­ко ві­дніс йо­го на узліс­ся че­рез до­ро­гу від сво­го дво­ру. Оскар ска­зав, що да­лі сам зна­йде шлях та по­дя­ку­вав хло­пчи­ку за та­кий ці­ка­вий день, який при­ніс йо­му стіль­ки но­вих знань та дру­зів.

– Шко­да, що вже ско­ро ка­ні­ку­ли, – ска­зав на про­ща­н­ня Оскар. – Я лю­блю вчи­ти­ся.

– Ти про­сто якийсь бі­ля­чий вун­дер­кінд, – від­по­вів йо­му Горь­ко. – Нев­же любиш вчи­ти­ся біль­ше, ніж гра­ти в стриб-бейс­бол?

– Ти що, жар­ту­єш? – обра­зив­ся Оскар. – Я ж най­кра­щий гра­вець у цю гру. Я ж її ви­на­хі­дник, ти не за­був? Я, мо­же, май­бу­тній чем­піон Чар­ліс­ся!

– А прав­ду ка­за­ли: ти та­ки хваль­ко, Оска­ре! – за­смі­яв­ся Горь­ко. – Бу­вай здо­ро­вий. Не по­па­ди­ся дядь­ко­ві пу­га­чу!

– До по­ба­че­н­ня, ли­ца­рю. При­ходь ще до нас у шко­лу. Бо ме­ні ні­хто не по­ві­рить, ко­ли я бу­ду роз­по­від­а­ти, де я сьо­го­дні був та що ба­чив. – До­бре, ще ко­лись при­йду. Вчи­ся на п’ятір­ки, Оска­ре! Бу­вай! Горь­ко ба­чив, як ру­дий хво­стик май­нув на де­ре­во та зник між гі­лок. То­ді Горь­ко теж пі­шов до­до­му, ду­ма­ю­чи про те, що йо­му теж ма­ло хто по­ві­рить, якщо роз­по­ві­сти, що він ба­чив у лі­со­вій шко­лі.

А як ста­ло­ся, що Горь­ко­ві зно­ву до­ве­ло­ся розв’язу­ва­ти ду­же див­ну за­да­чу у свій на­сту­пний при­хід до Чар­ліс­ся – то вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.