На­ві­що ті­ням, які хо­дять окре­мо, зна­до­би­ло­ся рі­чне кіль­це ста­ро­го ду­ба.............................

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

У шко­лах за­кін­чив­ся ще один на­вчаль­ний рік. На­че зграй­ки пта­хів, ді­ти ви­ле­ті­ли на во­лю і ра­ді­сни­ми кри­ка­ми зу­стрі­ча­ли лі­то. Лі­то при­йшло до мі­ста та до лі­су. Горь­ко за­ві­тав у Чар­ліс­ся в пер­ші дні черв­ня, щоб по­про­ща­ти­ся зі сво­ї­ми дру­зя­ми. Він від’їздить до мо­ря на ці­лий мі­сяць, а по­тім, ма­буть, по­їде до ба­бу­сі в се­ло і по­вер­не­ться в мі­сто ли­ше на­при­кін­ці ка­ні­кул.

Горь­ко не знав, чи змо­же звід­ти, від ба­бу­сі, по­до­ро­жу­ва­ти до Чар­ліс­ся, але з при­мор­сько­го бу­дин­ку від­по­чин­ку то­чно не змо­же. Тоб­то во­ни з Со­лом­кою не по­ба­ча­ться аж ці­лий мі­сяць, якщо не біль­ше.

– Ку­ди пі­де­мо сьо­го­дні? – спи­тав Горь­ко, ко­ли лі­со­вий цар з дру­жи­ною на­ре­шті від­пу­сти­ли ді­тей по­гу­ля­ти. Горь­ко сьо­го­дні при­йшов до лі­су до­сить ра­но. Зві­сно, він сні­дав вдо­ма, але ба­тьки Со­лом­ки зав­жди при­го­ща­ли йо­го сма­чни­ми лі­со­ви­ми да­ра­ми. На­при­клад, сьо­го­дні бу­ли ва­ре­ни­ки з по­лу­ни­ця­ми, по­ли­ті сме­та­ною. Хто б зміг від­мо­ви­ти­ся?

– Пі­де­мо до Сві­тлої Ді­бро­ви, – ска­за­ла Со­лом­ка. – Я мо­жу то­бі де­що по­ка­за­ти са­ме сьо­го­дні. – Що по­ка­за­ти? – Рі­чне зо­ло­те кіль­це. – А що це та­ке? Горь­ко та Со­лом­ка пі­шли нав­про­стець че­рез га­ля­ви­ну до за­дньо­го дво­ру Ду­бо­во­го па­ла­цу. За па­ла­цом від­кри­ва­ла­ся ши­ро­ка алея, якою мо­гла про­їха­ти ве­ли­ка ка­ре­та. Сю­ди Горь­ко ще ні­ко­ли не за­хо­див. Алея, зві­сно, ве­ла до лі­су, але ліс був сві­тлий, ви­клю­чно ду­бо­вий. На хо­ду Со­лом­ка по­ча­ла роз­по­від­а­ти.

– Ти зна­єш, що та­ке рі­чні кіль­ця? Мо­же, ба­чив на зрі­за­но­му стов­бу­рі де­ре­ва тон­кі смуж­ки, які утво­рю­ють кон­цен­три­чні ко­ла. Дві та­кі смуж­ки – тем­на та сві­тла – на­ро­ста­ють за рік, то­му за ни­ми мо­жна ви­зна­чи­ти вік де­ре­ва. Скіль­ки сму­жок (бай­ду­же тем­них чи сві­тлих – во­ни оби­дві по­ло­вин­ки одно­го кіль­ця), стіль­ки де­ре­ву ро­ків. Це й є рі­чні кіль­ця. Ли­ше на одно­му де­ре­ві в лі­сі, на най­ста­рі­шо­му Кня­жо­му ду­бі у Сві­тлій Ді­бро­ві, за рік на­ро­стає справ­жнє зо­ло­те кіль­це. Але ви­дно йо­го не­дов­го – ли­ше один день на по­ча­тку лі­та. По­тім во­но зни­кає, вхо­дить все­ре­ди­ну стов­бу­ра.

Ла­пу­ня: О, ви­хо­дить, скіль­ки ро­ків ду­бу – та­ка в ньо­го й та­лія?! Ро­зум­ник: Так, але є один се­крет: пі­сля 700 ро­ків ду­би май­же при­пи­ня­ють ро­сти в ши­ри­ну, тож да­ні для ду­же ста­рих ду­бів мо­жуть бу­ти не­то­чни­ми. А для всіх ін­ших де­рев існує ко­е­фі­ці­єнт біль­ше або мен­ше оди­ни­ці, на який тре­ба по­мно­жи­ти об­хват стов­бу­ра. – А чо­му са­ме на то­му ду­бі ро­сте зо­ло­те кіль­це? – спи­тав Горь­ко. – Ко­лись дав­но один князь пер­шим з мі­сце­вих во­ло­да­рів зна­йшов справ­жній шлях до Чар­ліс­ся та по­то­ва­ри­шу­вав з то­ді­шнім лі­со­вим ца­рем. Ра­зом во­ни на­віть ве­ли вій­ну з тем­но­ліс­ським го­спо­да­рем, і Чар­ліс­ся то­ді пе­ре­мо­гло зав­дя­ки під­трим­ці лю­дей з мі­ста. Князь при­слав сю­ди свою дру­жи­ну з най­кра­щих во­ї­нів, і ра­зом з лі­со­ви­ка­ми во­ни здобули пе­ре­мо­гу. То­го кня­зя всі на­зи­ва­ли Му­дрим, бо він справ­ді пра­вив ро­зум­но, знав ба­га­то та­єм­ниць та на­ма­гав­ся за­ру­чи­ти­ся під­трим­кою всіх мо­гу­тніх су­сі­дів.

– А, то я ж йо­го знаю! – ска­зав Горь­ко. – Ми в шко­лі вчи­ли, що Му­дрий князь ви­дав сво­їх до­чок за­між за рі­зних ко­ро­лів Єв­ро­пи, і всі во­ни ста­ли йо­го ро­ди­ча­ми та до­бри­ми су­сі­да­ми.

– Так-так, са­ме він. Му­дрий князь зго­дом ви­дав за чар­ліс­сько­го ца­ря свою пле­мін­ни­цю і уклав мир­ний со­юз лю­дей з Чар­ліс­сям на ві­ки ві­чні. В ті ча­си тут май­же не ро­сли ду­би. Ли­ше со­сни, яли­ни, а з ли­стя­них де­рев бу­ки та в’язи. Князь зна­йшов десь ве­ли­ко­го жо­лу­дя, вдя­гнув на ньо­го свій зо­ло­тий кня­жий пер­стень та по­са­див на ве­ли­кій сві­тлій га­ля­ви­ні на знак со­ю­зу лі­су та мі­ста. Зго­дом, ко­ли ви­ріс мо­ло­день­кий ду­бок, на йо­го стов­бу­рі всі по­ба­чи­ли зо­ло­те кіль­це. З ро­ка­ми стов­бур по­тов­щав, і кня­жий пер­сте­ник уві­йшов вглиб стов­бу­ра.

Але з тих пір ко­жно­го ро­ку, в той день, ко­ли князь по­са­див тут пер­ший жо­лудь, на де­ре­ві, яке те­пер ста­ло ба­тьком усі­єї Сві­тлої Ді­бро­ви, ви­дно но­ве рі­чне кіль­це. І те кіль­це – зо­ло­те.

Сьо­го­дні той са­мий день, тож хо­ді­мо, по­ди­ви­мо­ся. Адже це бу­де на­ше кіль­це – на­шо­го ро­ку – то­го ро­ку, ко­ли ми по­зна­йо­ми­ли­ся з то­бою, ли­ца­рю.

На­ла­шту­вав­шись по­ба­чи­ти ди­во, Горь­ко та Со­лом­ка уві­йшли до ве­ли­че­зної га­ля­ви­ни, на якій сто­я­ли ду­би. Лі­со­ві ве­ле­тні ро­сли на одна­ко­вій і до­сить ве­ли­кій від­ста­ні один від одно­го, на­че їх по­са­ди­ли нав­ми­сне і ду­же ста­ран­но, як у ве­ли­ко­му пар­ку. Тов­сті рів­ні стов­бу­ри зді­йма­ли­ся до не­ба, на­че ко­ло­ни ве­ли­че­зної па­ра­дної за­ли. Сон­це без пе­ре­шкод ли­ло­ся на га­ля­ви­ну крізь май­же про­зо­ру сі­тку ли­стя та гі­лок. У ді­бро­ві не ро­сли ча­гар­ни­ки – ли­ше м’який рів­ний ки­лим гу­стої тра­ви та де-не-де стир­ча­ли, на­че стіль­ці для по­че­сних го­стей, кіль­ка ши­ро­ких пень­ків.

У са­мо­му цен­трі га­ля­ви­ни Горь­ко одра­зу по­мі­тив най­тов­сті­ший та най­ста­рі­ший дуб, який він ба­чив у жит­ті. Стов­бур ба­тька ді­бро­ви мо­гли охо­пи­ти не менш як п’ять до­ро­слих чо­ло­ві­ків, як­би взя­ли­ся за ру­ки. Нав­ко­ло стов­бу­ра хо­ди­ла, щось на­спі­ву­ю­чи, не­зна­йо­ма Горь­ко­ві дів­чин­ка та­ко­го ж ві­ку, як він та Со­лом­ка. Во­на бу­ла вбра­на в та­ку ж зе­ле­ну ли­стя­ну сукню, як і Со­лом­ка, то­му Горь­ко зро­зу­мів, що ця дів­чин­ка – лі­со­ви­чка. Але на від­мі­ну від зо­ло­то­во­ло­сої ца­рів­ни, у дів­чин­ки бу­ли тем­ні ко­си, зі­бра­ні в два дов­гих хво­сти­ка та пе­ре­хо­пле­ні яскра­во-чер­во­ни­ми стрі­чка­ми. На шиї в неї чер­во­ні­ло на­ми­сто, і бли­ску­чі сан­да­лії теж бу­ли чер­во­ни­ми, на­че по­фар­бо­ва­ні гу­стим со­ком жу­рав­ли­ни.

– Ка­лин­ко, ти тут! – скри­кну­ла Со­лом­ка та під­бі­гла до по­друж­ки. – По­зна­йом­ся, це ли­цар Го­ри­слав, мій друг. Ти, пев­но, про ньо­го чу­ла.

– І ба­га­то чу­ла! – від­по­ві­ла Ка­лин­ка. Во­на по­смі­хну­ла­ся Горь­ко­ві та про­стя­гну­ла йо­му ру­ку. – Ра­да по­зна­йо­ми­ти­ся. Я Ка­ли­на.

– Це ону­ка ді­да Бо­ро­во­го, – по­я­сни­ла Со­лом­ка. – Моя май­же се­стри­чка. Бо її ма­ти – моя хре­ще­на.

– То Ка­ли­но­ва ма­ти та Ка­ли­но­ва ба­бу­ся – це твої ма­ма та ба­бу­ся? – спи­тав Горь­ко.

– Так. Я най­го­лов­ні­ша ди­ти­на Ка­ли­но­во­го краю! – смі­ю­чись ска­за­ла Ка­лин­ка.

– Ото ска­за­ла! – пир­сну­ла Со­лом­ка. – До­бре, що ви на­ре­шті по­зна­йо­ми­ли­ся. Ка­ли­но, а де кіль­це? – Йо­го не­має, – від­по­ві­ла Ка­лин­ка. – Але вже час… – Знаю. Я бу­ла тут ще зран­ку. Со­ро­ки ба­чи­ли, що вдо­сві­та кіль­це з’яви­ло­ся, як зав­жди, але зни­кло.

– Як та­ке мо­же бу­ти? – зди­ву­ва­ла­ся Со­лом­ка. – Ку­ди ж во­но зни­кло? Со­ро­ки по­цу­пи­ли?

– Якщо й по­цу­пи­ли, то ма­буть, що не со­ро­ки. А ось ті­ні мо­гли: сова ба­чи­ла, що во­ни тут кру­ти­ли­ся, – без на­тя­ку на жарт роз­су­дли­во про­мо­ви­ла Ка­ли­на. Со­лом­ка за­не­по­ко­ї­ла­ся, і Горь­ко теж здо­га­дав­ся, що спра­ва сер­йо­зна. – Чиї ті­ні бу­ли тут? – спи­тав він. – Ні­чиї, – не­зро­зумі­ло ска­за­ла Ка­лин­ка. – Ті, які за­гу­би­ли­ся. Без­при­туль­ні. Ті­ні, що хо­дять окре­мо, са­мі, як со­бі зна­ють. – Хі­ба бу­ва­ють та­кі? – Бу­ва­ють, – ма­хну­ла ру­кою Ка­лин­ка. – При­пов­за­ють до нас з Тем­но­ліс­ся. – На­ві­що? Во­ни ли­хі? – Ні­хто до ла­ду не знає, – втру­ти­ла­ся Со­лом­ка. – Ті­ні мо­жуть бу­ти шпи­гу­на­ми Тем­но­ліс­ся, а мо­же, їм на­справ­ді на­бри­дло там жи­ти, і во­ни ба­жа­ють ста­ти сві­тли­ми – ось і пе­ре­хо­дять до на­шо­го краю. Але для всіх кра­ще, щоб во­ни три­ма­ли­ся по­да­лі від ді­тей та ма­лих зві­рят. Про всяк ви­па­док.

– Якщо це ті­ні за­бра­ли кіль­це, – ска­за­ла Ка­лин­ка, – то їх тре­ба шу­ка­ти ли­ше в одно­му мі­сці. – У Змі­ї­но­му гаю, – кив­ну­ла Со­лом­ка. – То­чно. І я так ду­маю. Тре­ба пі­ти по­ди­ви­ти­ся, що там від­бу­ва­є­ться. – Але це мо­же бу­ти не­без­пе­чно, – за­сте­ре­гла Со­лом­ка. – Що нам за­гро­жує? З на­ми ж ли­цар! – Так, хо­ді­мо, – ска­зав Горь­ко. – Ме­ні ці­ка­во по­ба­чи­ти це ле­ген­дар­не кіль­це. Ті­ні і є ті­ні, що во­ни нам мо­жуть зро­би­ти? А як вза­га­лі мо­жна зня­ти рі­чне кіль­це зі стов­бу­ра?

– В то­му-то й річ, що це не­мо­жли­во, – ра­зом про­мо­ви­ли Со­лом­ка та Ка­лин­ка. – Зня­ти кіль­це зі стов­бу­ра, не ро­зі­мкнув­ши йо­го, не мо­же ані лю­ди­на, ані звір. А ро­зі­мкну­ти йо­го не­мо­жли­во, бо це не про­сто зо­ло­та смуж­ка, а пра­дав­ній ча­рів­ний знак мир­ної уго­ди. Та й для чо­го мо­гло зна­до­би­ти­ся йо­го за­би­ра­ти? Кіль­це має одну ча­рів­ну си­лу: бе­рег­ти со­юз лю­дей з лі­сом. Ні на що ін­ше кня­же кіль­це не зда­тне.

– Мо­же, хтось за­ці­кав­ле­ний са­ме в то­му, щоб зла­ма­ти цей дру­жній со­юз? – на­су­пив бро­ви Горь­ко. – Тем­но­ліс­сько­му во­ло­да­ре­ві, ма­буть, він зав­жди був не до впо­до­би.

– Так, це прав­да. Але зла­ма­ти уго­ду мо­жуть ли­ше ті, хто її уклав. От­же, до чо­го тут ті­ні та во­ло­дар Тем­но­го лі­су? – зни­за­ла пле­чи­ма Со­лом­ка.

– Тре­ба йти до Змі­ї­но­го гаю, – мо­ви­ла Ка­ли­на. – Не впі­ймав­ши хоч одну тінь, ми ні­чо­го біль­ше не ді­зна­є­мо­ся. Мо­же, це й не їхні ви­тів­ки, хто­зна? Але во­ни бу­ли тут і на­пев­но щось ба­чи­ли.

– Хо­ді­мо, – ви­рі­ши­ли всі троє та ви­ру­ши­ли Сві­тлою Ді­бро­вою на за­хід. Зго­дом ман­дрів­ни­ки ви­йшли з ді­бро­ви на ви­со­кий бе­рег, по­ро­слий ку­ща­ми вер­бо­ло­зу. Зви­ви­стою стеж­кою ді­ти спу­сти­ли­ся вниз до бе­ре­га рі­чки. – А де той Змі­ї­ний гай? – спи­тав Горь­ко. – Вниз за те­чі­єю, там, де рі­чка Сві­тла впа­дає до Ве­ли­кої Лі­со­вої рі­ки, – по­я­сни­ла Со­лом­ка. – Те мі­сце на­зи­ва­є­ться Вер­бна кри­ни­ця. На­справ­ді бі­ля зли­т­тя рі­чок ні­якої кри­ни­ці не­має, але там жи­ве ба­га­то во­до­кру­тів та ви­ро­гра­їв, які кру­тять та­кі ве­ли­кі ви­ри з швид­кою те­чі­єю, що чо­вен мо­же зни­кну­ти вмить, на­че шу­бов­снув у кри­ни­цю. А на бе­ре­зі ро­стуть вер­би…

– …А ви­ще тих верб шум­лять зе­ле­ні оси­ки та яво­ри, – до­да­ла Ка­ли­на. – Оце й бу­де Змі­ї­ний гай. Він на ви­со­ко­му па­гор­бі, йо­го зда­ле­ку ви­дно.

– І там жи­вуть ні­чиї ті­ні? – Горь­ко­ві чо­мусь ста­ло не­зру­чно, на­че прохо­ло­дний ві­те­рець по­ві­яв по­се­ред лі­тньо­го дня. – Так. Там їхнє улю­бле­не мі­сце. – А змії там справ­ді є? Дів­ча­тка за­смі­я­ли­ся та ска­за­ли ли­ца­рю, що по­ки він із ни­ми, йо­му бо­я­ти­ся ні­чо­го. Так, у гаю по­над рі­чкою справ­ді ду­же ба­га­то змій, осо­бли­во в те­плі дні. Во­ни ви­пов­за­ють на ка­ме­ні та грі­ю­ться на со­не­чку. Але якщо їх не чі­па­ти, то во­ни ні­ко­му не зав­да­дуть шко­ди. До то­го ж, жи­вуть там тіль­ки ву­жі, мі­дян­ки, жов­то­пу­зи­ки та га­дю­ки. А з цих змій ли­ше сі­рі га­дю­ки отруй­ні. А ре­шта ціл­ком без­пе­чні та без­за­хи­сні пе­ред лю­ди­ною.

Ро­зум­ник: Біль­шість отруй­них змій жи­ве у сте­пах та го­рах. У лі­сі їх ду­же ма­ло. Ба­га­то лі­со­вих змій не тіль­ки не отруй­ні, але й за­не­се­ні до Чер­во­ної кни­ги Укра­ї­ни! По­лоз жов­то­че­ре­вий, по­лоз ле­о­пар­до­вий, по­лоз чо­ти­ри­сму­гий, мі­дян­ка – це не­о­труй­ні змії з ро­ди­ни ву­же­вих. Лю­ди­на за­гро­жує їхньо­му існу­ван­ню зна­чно біль­ше, ніж змії за­гро­жу­ють лю­ди­ні.

Пу­стун­чик: А як зна­ти – отруй­на змія, чи ні?

Від­рі­зни­ти їх про­сто: у ву­жа на го­ло­ві є „ву­шка” – та­кі жов­ті пля­ми, за яки­ми йо­го від­ра­зу мо­жна впі­зна­ти. Ву­жі бу­ва­ють чор­ні, ко­ри­чне­ві та сі­рі, ве­ли­кі (май­же до ме­тра дов­жи­ною) або ма­лень­кі. Во­ни по­лю­бля­ють пла­ва­ти у озе­рах та по­лю­ва­ти на ма­лих жа­бок.

У сі­рої га­дю­ки на спин­ці ма­лю­нок, схо­жий на зуб­чи­ки чи зи­ґзаґ, і не­має жов­тих „ву­шок”. Жи­ве га­дю­ка пе­ре­ва­жно в лі­сі, під ка­мі­н­ням та кор­ча­ми. Во­на отруй­на, але бо­ї­ться лю­дей. Якщо не на­сту­пи­ти про­сто на неї або не дра­ту­ва­ти її, ха­па­ю­чи за хвіст, га­дю­ка, швид­ше за все, не чі­па­ти­ме лю­ди­ну.

Мі­дян­ка вся по­фар­бо­ва­на у гар­ний мі­дний ко­лір, во­на й не ру­да, і не бру­на­тна, а са­ме ме­до­во-мі­дна і теж не­о­труй­на, як вуж.

А жов­то­пуз – то вза­га­лі не змія, а ящір­ка. Але він ве­ли­кий, тов­стий, дов­гий та без ні­жок, тож йо­го ча­сто-гу­сто плу­та­ють зі змі­єю. Та він без­пе­чний, на­че до­що­вий хро­бак, тіль­ки ду­же ве­ли­кий. І в ньо­го є мен­ша „се­стри­чка” та­кож без­но­га ящір­ка – ве­ре­тіль­ни­ця, ду­же гар­на, бли­ску­чо­мі­дно­го від­тін­ку.

Жов­то­пу­зи­ки та ве­ре­тіль­ни­ці єди­ні зі „змій” хо­дять до за­галь­них кла­сів лі­со­вої шко­ли. Ці ство­рі­н­ня аб­со­лю­тно не схо­жі на змій за ха­ра­кте­ром: лег­ко вчаться, то­ва­ри­шу­ють з лю­дьми та зві­ря­та­ми. Для ін­ших змій від­ве­де­ні спе­ці­аль­ні кла­си, бо їх бо­я­ться ін­ші учні. А в жов­то­пу­зи­ка та­ка сим­па­ти­чна мор­до­чка, ши­ро­ка при­я­зна усмі­шка та до­брі очі! Йо­го на­віть лі­со­ва ма­ле­ча не бо­ї­ться.

Горь­ко по­ду­мав, що роз­див­ля­ти­ся, чи до­брі у змії очі, йо­му якось ра­ні­ше на дум­ку не спа­да­ло. Але по­чув­ши, що отруй­них змій в Чар­ліс­сі ду­же ма­ло, а не­о­труй­них зна­чно біль­ше, він по­мі­тно за­спо­ко­їв­ся.

Тим ча­сом Ка­ли­на зна­йшла в оче­ре­тя­них за­ро­стях схо­ва­но­го чов­на. Чо­вен був тем­ний, вузь­кий, з ви­со­ки­ми бор­та­ми та одним-єди­ним ве­слом на кор­мі. Він не був схо­жий на зви­чай­ний ри­баль­ський чов­ник.

Троє ман­дрів­ни­ків за­лі­зли до чов­на та від­штов­хну­ли­ся ве­слом від бе­ре­га. Лег­ко ков­знув­ши на се­ре­ди­ну рі­чки, чо­вен роз­вер­нув­ся но­сом за те­чі­єю та швид­ко по­плив без до­по­мо­ги ве­сла. Ін­ко­ли Со­лом­ка тро­хи ске­ро­ву­ва­ла йо­го, щоб те­чія не роз­вер­ну­ла чо­вен по­пе­рек рі­чки. Але за­га­лом чо­вен плив сам.

Во­да бі­гла за бор­том. По­над бе­ре­гом гой­да­ли­ся над во­дою жов­тий пла­вун та гле­чи­ки, а по­ряд ши­ро­ке кру­гле ли­стя бі­ло­го ла­та­т­тя. Крізь ла­сто­ви­н­ня зе­ле­ної ря­ски ви­стри­бу­ва­ли жаб­ки, ря­ту­ю­чись від дов­го­дзьо­бої сі­рої ча­плі, а одно­го ра­зу Горь­ко по­ба­чив, як з при­бе­ре­жно­го ка­ме­ню у во­ду пір­ну­ла справ­жня ма­ла ря­сто­ви­ця з дов­ги­ми зе­ле­ни­ми ко­са­ми.

Чо­вен по­во­лі від­но­си­ло все да­лі й да­лі про­сто до Вер­бної кри­ни­ці…

– Он там, ба­чиш, Змі­ї­ний гай, – про­стя­гну­ла ру­ку Со­лом­ка. І Горь­ко по­ба­чив на ви­со­ко­му па­гор­бі ку­пу де­рев, що ви­ру­ва­ли від ві­тру, на­че гре­бінь ве­ле­тен­сько­го во­йов­ни­чо­го ін­ді­ан­ця-іро­ке­за. Але щоб схо­жість бу­ла пов­ною, до­ве­де­ться при­пу­сти­ти, що в іро­ке­за бу­ло ку­че­ря­ве зе­ле­не во­лос­ся.

По­пе­ре­ду жов­то-зе­ле­ною за­ві­сою те­чію пе­ре­ти­на­ли вер­би, що схи­ли­ли­ся по оби­два бе­ре­ги рі­чки так низь­ко, що май­же схо­ди­ли­ся над во­дою.

– Це Вер­бна кри­ни­ця? – спи­тав Горь­ко, по­мі­тив­ши, що те­чія стає швид­шою. Зда­ва­ло­ся, що по­за за­ві­сою з вер­бних віт, які ко­ли­ва­ли­ся, тор­ка­ю­чись швид­кої во­ди, за­ча­їв­ся ве­ли­кий кру­тий водоспад. Але гур­ко­ту ка­мі­н­ня та зву­ку во­ди, яка па­дає з ви­со­ти, чу­тно не бу­ло.

– По­вер­та­є­мо до бе­ре­га, – ско­ман­ду­ва­ла Ка­лин­ка, і Горь­ко з Со­лом­кою вче­пи­ли­ся у ве­сло. Чо­вен, під­ко­ря­ю­чись кер­ма­ни­чам, по­вер­нув­ся та при­став до бе­ре­га на ме­жі вер­бної за­ві­си у затінку. Ман­дрів­ни­ки ви­бра­ли­ся на твер­ду зем­лю.

Стеж­ка до Змі­ї­но­го гаю ве­ла по­над рі­чкою. На ве­ли­ких на­грі­тих сон­цем ка­ме­нях ні­жи­ли­ся змії. Горь­ко зди­ву­вав­ся, що зов­сім не бо­ї­ться їх. Во­ни, зда­є­ться, всі спа­ли, грі­ю­чись у про­ме­нях со­не­чка. Над ни­ми пур­ха­ли дрі­бні бла­ки­тні та ве­ли­кі жов­то-ко­ри­чне­ві ме­те­ли­ки, які теж не зва­жа­ли на змій. Горь­ко від­чу­вав се­бе у без­пе­ці ра­зом з по­друж­ка­ми. До то­го ж, се­ред де­ся­тків змій, які „за­сма­га­ли на пля­жі”, він не по­мі­тив жо­дної змії, яка б від­по­від­а­ла опи­су сі­рої га­дю­ки, от­же, всі ті, що при­йма­ли со­ня­чні ван­ни, бу­ли не­о­труй­ни­ми.

Горь­ко пря­му­вав стеж­кою за Со­лом­кою, а по­за­ду них ішла Ка­лин­ка. Ко­ли ді­ти сту­пи­ли в прохо­ло­дну тінь Змі­ї­но­го гаю, нав­кру­ги так ра­пто­во впа­ла ти­ша, що во­ни зу­пи­ни­ли­ся та озир­ну­ли­ся. Ві­те­рець вщух, ли­стя оси­чок зав­мер­ло, при­пи­ни­ло хи­та­ти­ся від най­мен­шо­го по­ди­ху. Під но­га­ми шур­хну­ло у ку­щі кіль­ка змій, але ін­ших ме­шкан­ців гаю ви­дно не бу­ло: ані пта­ха, ані зві­ра. Ти­ша.

– Тре­ба йти на сві­тло, – по­ше­пки ска­за­ла Ка­лин­ка. – Як по­ба­чи­мо ши­ро­ку зо­ло­ту смуж­ку, там і бу­де за­хо­ва­не на­ше рі­чне кіль­це.

– Тут май­же не­має тов­стих де­рев, але ро­сте гай гу­сто, – ска­за­ла Со­лом­ка. – Три­май­мо­ся ближ­че один до одно­го. Як по­ба­чи­мо якісь ті­ні, що ру­ха­ю­ться в рі­зні боки, то спи­та­є­мо, чи не ба­чи­ли во­ни на­ше кіль­це. – А во­ни нас не чі­па­ти­муть? – спи­тав Горь­ко. – Спо­ді­ва­є­мо­ся, що ні, – від­по­ві­ли дів­ча­та. – У най­гір­шо­му ви­пад­ку я мо­жу пе­ре­не­сти нас усіх до па­ла­цу в одну мить, – на­га­да­ла Со­лом­ка, але го­лос її трі­ше­чки за­трем­тів, ко­ли у ку­щах по­чор­ні­ло і на­че тем­на хмар­ка ков­зну­ла по­під де­ре­ва­ми. – Хто тут є? – го­ло­сно гу­кнув Горь­ко. – Є-є-є-х-х-ш…– про­ко­ти­ла­ся га­єм якась ши­пля­ча лу­на.

Ро­зум­ник: До ре­чі, лу­на на­ро­джу­є­ться ли­ше то­ді, ко­ли є віль­ний про­стір, на­при­клад, по­ро­жній ста­діон. Якщо ж на три­бу­нах є вбо­лі­валь­ни­ки, лу­ни не бу­де, як не кри­чи. Це то­му, що звук гу­би­ться: лю­ди та їхній одяг по­гли­на­ють йо­го.

Пу­стун­чик: Зро­зу­мів! У по­ро­жній кім­на­ті ви­ни­кає лу­на. А при­їдуть но­во­се­ли, по­став­лять у кім­на­ті ме­блі, на по­ли­цях – кни­ги, роз­ки­нуть ки­ли­ми – і всі ці ре­чі, на­че губ­ка во­ду, по­гли­на­ти­муть зву­ки. – Ви­ходь до нас! – А-с-с-с-с-ш-ш!.. – на­че со­тня змій за­си­ча­ли ра­зом. – До­сить! При­пи­ніть! – за­кри­ча­ла Ка­лин­ка. – Нам тре­ба по­го­во­ри­ти! – Цить… Ти-и-и-и-ш-ш… – від­по­ві­ла лу­на Змі­ї­но­го гаю. Ді­ти пе­ре­зир­ну­ли­ся та за­мов­кли. Во­ни ти­хо сто­я­ли та ди­ви­ли­ся, чи не по­мі­тять чо­гось над­зви­чай­но­го. На­ре­шті, ма­буть, гай звик до чу­жин­ців. Де­ре­ва зно­ву тро­хи за­гой­да­ли­ся від ві­тру, а з усіх тем­них ку­тків по­ча­ли злі­та­ти­ся якісь не­пев­ні тем­ні хма­рин­ки. Со­лом­ка пер­ша пі­шла про­сто на них, і дру­зі по­спі­ша­ли слі­дом за нею. – Ви – ті­ні, які хо­дять окре­мо? – спи­та­ла Со­лом­ка. – Ми… – тим же го­ло­сом, яким від­по­від­а­ла лу­на, від­гу­кну­ли­ся ті­ні. – Ви за­бра­ли на­ше зо­ло­те рі­чне кіль­це? – Оце?.. – Ті­ні тро­хи роз­сту­пи­ли­ся. Пе­ред трьо­ма ман­дрів­ни­ка­ми про­сто в по­ві­трі за­ся­я­ла ши­ро­ка зо­ло­та смуж­ка, на­че го­ри­зон­таль­ний со­ня­чний про­мінь. – Так, це во­но, кіль­це з Кня­жо­го ду­бу. На­ві­що во­но вам? – Нам… Ми хо­ті­ли прой­ти крізь ньо­го. – На­ві­що? – не зро­зу­мів Горь­ко. – Щоб ста­ти до­що­ви­ми кра­плин­ка­ми. Ми ні­що, ми на­віть не ті­ні, бо в нас біль­ше не­має вла­сни­ка. Ми по­ки­ну­ли Тем­но­ліс­ся, де ча­ту­ва­ли на пе­ре­хо­жих за тем­ни­ми по­во­ро­та­ми стеж­ки. Ми хо­че­мо ста­ти сві­тли­ми жи­виль­ни­ми кра­пли­на­ми во­ди, які мо­жуть від­би­ва­ти про­ме­ні сон­ця. Ка­жуть, якщо тінь прой­де крізь зо­ло­те кіль­це до за­хо­ду сон­ця, то во­на зни­кне. І від­ро­ди­ться чи­мось ко­ри­сним.

– І вам це вда­ло­ся? – спи­та­ла Ка­лин­ка. – Хоч ко­мусь з вас вже вда­ло­ся пе­ре­ро­ди­ти­ся, чи ні?

– Ні. Кіль­це уго­ди мо­жуть три­ма­ти ли­ше ті, хто укла­дав уго­ду: лю­ди мі­ста та лю­ди Чар­ліс­ся. А ми не мо­же­мо. Ми обви­ва­є­мо кіль­це, три­ма­є­мо йо­го у по­ві­трі, але віль­но прой­ти в ньо­го на­скрізь нам не вда­є­ться.

– Як ви вза­га­лі змо­гли зня­ти з ду­ба рі­чне кіль­це? – по­ці­ка­ви­ла­ся Со­лом­ка.

– Це бу­ло про­сто, – ви­ди­хну­ли у від­по­відь ті­ні. – Ми щіль­но опо­ви­ли стов­бур Кня­жо­го ду­бу, а все, до чо­го тор­ка­є­ться тінь, стає тін­ню. Тінь

стов­бу­ра не мо­гла втри­ма­ти на со­бі важ­ке зо­ло­те кіль­це і во­но впа­ло до­до­лу. А по­тім ми від­не­сли йо­го сю­ди.

– Дів­ча­та, як ду­ма­є­те, ті­ні ка­жуть прав­ду? – сти­ха спи­тав Горь­ко.

– Ма­буть, так, – одни­ми гу­ба­ми від­по­ві­ли Со­лом­ка й Ка­ли­на. – До­по­мо­же­мо їм? – Але як? Горь­ко по­яснив, що якщо ли­ше ті, хто вкла­дав уго­ду мо­жуть три­ма­ти зо­ло­те кіль­це, то їм та­ке бу­де до сна­ги. Адже він лю­ди­на з мі­ста, а Со­лом­ка та Ка­ли­на – лю­ди лі­су.

Дів­ча­тка по­го­ди­ли­ся спро­бу­ва­ти. Втрьох во­ни ста­ли нав­кру­ги ши­ро­ко­го зо­ло­то­го кіль­ця, яке те­пер бу­ло вуж­чим за стов­бур Кня­жо­го ду­бу, але все одно бу­ло до­ста­тньо ши­ро­ким, як спор­тив­ний обруч, який дів­ча­та кру­тять на та­лії.

– На ра­ху­нок „три”, – ска­зав Горь­ко. – Го­то­ві? Один… два… три!

Шість до­лонь зі­мкну­ли­ся на гла­день­ко­му зо­ло­то­му обру­чі. В ту ж мить у лі­сі за­гу­ло, на­че за­пра­цю­вав гі­гант­ський по­ро­хо­тяг. Усе­ре­ди­ні рі­чно­го кіль­ця на­ро­див­ся ви­хор, справ­жній тем­ний смерч.

– Кіль­це га­ря­че! – за­кри­ча­ла Со­лом­ка, на­ма­га­ю­чись пе­ре­кри­ча­ти за­ви­ва­н­ня ві­тру.

– І во­но ви­ри­ва­є­ться з рук! Аж трем­тить! – до­да­ла Ка­ли­на.

– Три­май­те мі­цні­ше! – кри­кнув Горь­ко. – Ті­ні, якщо ви не пе­ре­ду­ма­ли, пір­най­те сю­ди!

Але кли­ка­ти ті­ні вже не бу­ло по­тре­би. Їх усіх за­смо­ктав той стра­шен­ний смерч. І ко­ли ще­зла оста­н­ня без­при­туль­на тем­на тінь, про­ни­зли­ве за­ви­ва­н­ня ві­тру ста­ло ба­со­ви­ті­шим, спо­кій­ні­шим. А чор­ний смерч по­чав сві­тлі­ша­ти. Він сві­тлі­шав та сві­тлі­шав, до­по­ки не роз­пав­ся та не від­ле­тів крізь кіль­це вго­ру бі­лою пу­хна­стою хма­рин­кою.

То­ді кіль­це при­пи­ни­ло ви­стри­бу­ва­ти з рук та охо­ло­ло. Змі­ї­ний гай став те­пер сві­тлим та схо­жим на зви­чай­ний ве­се­лий гай на ви­со­ко­му па­гор­бі. Троє ман­дрів­ни­ків за­бра­ли рі­чне кіль­це, щоб по­вер­ну­ти йо­го до Кня­жо­го ду­ба.

Ко­ли дру­зі зно­ву спу­сти­ли­ся стеж­кою до швид­кої рі­чки, во­ни озир­ну­ли­ся та по­ба­чи­ли, що над Змі­ї­ним га­єм ви­бли­скує по­трій­на ве­сел­ка.

Чо­вен з ви­со­ки­ми бор­та­ми че­кав на них і так са­мо лег­ко, як і за те­чі­єю, по­ніс ді­тей про­ти те­чії у зво­ро­тний бік, без до­по­мо­ги ве­сла чи мо­то­ра.

У Сві­тлій Ді­бро­ві трій­ця роз­гу­бле­но зі­бра­ла­ся під ста­ре­зним ду­бом, ба­тьком ді­бро­ви. Як по­вер­ну­ти рі­чне кіль­це на стов­бур? Ча­рів­не кіль­це не­мо­жли­во ро­зі­мкну­ти, та й з вер­хів­ки крізь кро­ну де­ре­ва йо­го не вдя­гну­ти. Що ж ро­би­ти?

– Я знаю! – ра­птом ска­за­ла Ка­лин­ка. Во­на при­сі­ла під де­ре­вом та по­сту­ка­ла в ко­рі­н­ня, на­че у за­чи­не­ні две­рі.

За хви­ли­ну зем­ля під ко­рі­н­ням за­во­ру­ши­ла­ся, та ви­ро­сла не­ве­ли­чка пу­хка гір­ка, у вер­хів­ці якої від­кри­ла­ся нір­ка, звід­ки ви­су­нув го­ло­ву кріт. – Хто тут? – спи­тав кріт, по­кру­тив­ши го­ло­вою нав­сі­біч. – Що вам тре­ба? – Це ми: Ка­ли­на, ца­рів­на Со­лом­ка та ли­цар Го­ри­слав, – озва­ла­ся Ка­лин­ка. – Ми ма­є­мо до вас ве­ли­ке про­ха­н­ня. – Зро­блю все, на що ста­не мо­їх сил, – чем­но від­по­вів кріт. – Будь ла­ска, ві­зьміть це кіль­це, – Ка­лин­ка про­стя­гну­ла кро­ту ши­ро­кий зо­ло­тий обруч, який на очах змен­шу­вав­ся і те­пер лег­ко міг би про­ліз­ти у кро­то­ву нір­ку. – Десь гли­бо­ко під зем­лею, де бе­ре по­ча­ток ко­рі­н­ня цьо­го най­ста­рі­шо­го ду­ба, має бу­ти пра­дав­ній жо­лудь. Якщо б ви змо­гли зна­йти йо­го та на­дя­гну­ти на ньо­го кіль­це… – Я знаю те мі­сце, де ле­жить жо­лудь, – від­по­вів кріт. Кріт під­че­пив кіль­це сво­їм но­сом, на­че мор­ський лев, який ло­вить м’ячи­ка, та пір­нув гли­бо­ко у нір­ку.

Ді­ти че­ка­ли йо­го по­вер­не­н­ня, як їм зда­ло­ся, ду­же дов­го. Ми­на­ли хви­ли­ни. І ось на­ре­шті…

– Я йо­го ба­чу! – скри­кнув Горь­ко, по­ка­зу­ю­чи на стов­бур ста­ро­го ду­ба. Крізь по­шар­па­ну змор­шку­ва­ту по­ро­слу мо­хом ко­ру по­во­лі про­сту­па­ло зо­ло­те гла­день­ке кіль­це. Во­но не про­сто щіль­но охо­плю­ва­ло стов­бур – кіль­це на­че ви­пли­ва­ло з йо­го надр. На­ре­шті во­но з’яви­ло­ся пов­ні­стю і за­бли­ща­ло, за­ся­я­ло на сон­ці.

Ві­ді­рвав­ши по­гляд від зо­ло­то­го рі­чно­го кіль­ця, ді­ти гля­ну­ли до­ни­зу. Кріт зно­ву ви­су­нув­ся з нір­ки та по­смі­хав­ся. Він ду­же по­га­но ба­чив за денн­но­го осві­тле­н­ня, але ма­буть, блиск кіль­ця та­ки міг роз­гле­ді­ти. – Дя­ку­є­мо, дя­де­чку кріт, – ска­за­ли Горь­ко та дві лі­со­ві дів­чин­ки. – Ра­дий був при­слу­жи­ти­ся, – від­по­вів кріт та пір­нув на­зад у свою під­зем­ну нір­ку.

– Ну, я, ма­буть, пі­ду. Ді­дусь та ба­бу­ся сьо­го­дні за­про­шу­ва­ли ме­не на борщ з пам­пу­шка­ми. – про­мо­ви­ла Ка­ли­на. – Пі­де­те зі мною? – Нас, ма­буть, у па­ла­ці че­ка­ють, – від­по­ві­ла Со­лом­ка. – Ін­шим ра­зом. – То­ді бу­вай­те! Ще по­ба­чи­мо­ся! – Зві­сно! – за­пев­нив Горь­ко. – Я ж не на­зав­жди від’їжджаю. – Ти ку­дись їдеш? – спи­та­ла Ка­лин­ка. – Так. На мо­ре. На ці­лий мі­сяць. – Це ду­же до­бре! Ти нам усе по­тім роз­ка­жеш. Ми ж ні­ко­ли не бу­ли на мо­рі. До по­ба­че­н­ня!

І Ка­лин­ка пі­шла. Її зе­ле­на су­кня ско­ро зни­кла між де­ре­ва­ми, і лег­кі кро­ки роз­чи­ни­ли­ся в ше­по­тін­ні ді­бро­ви.

Горь­ко та Со­лом­ка за­ли­ши­ли­ся сто­я­ти під Кня­жим ду­бом, див­ля­чись на бли­ску­че но­ве зо­ло­те кіль­це, яке охо­плю­ва­ло йо­го ве­ли­че­зний стов­бур. – Я ще по­вер­ну­ся, – твер­до ска­зав Горь­ко. – Я бу­ду че­ка­ти на те­бе. Все Чар­ліс­ся зав­жди бу­де че­ка­ти на те­бе, ли­ца­рю! – мо­ви­ла Со­лом­ка.

Двоє ді­тей ще дов­го сто­я­ли та ди­ви­ли­ся на бли­ску­че рі­чне кіль­це, яке ви­ро­сло на де­ре­ві за не­пов­ний рік їхньої дру­жби. І во­ни зна­ли, що зго­дом на Кня­жо­му ду­бі ви­ро­сте ще не одне не­ро­зрив­не зо­ло­те кіль­це, яке во­ни змо­жуть вва­жа­ти сво­їм…

Але це вже бу­де зов­сім-зов­сім ін­ша істо­рія…

Ла­пу­ня: Пу­стун­чи­ку, ме­ні ці­ка­во, хто з нас кра­ще знає жи­те­лів Чар­ліс­ся. Пе­ре­ві­ри­мо? Пу­стун­чик: Да­вай! Я ви­граю, бо я справ­жній ли­цар Чар­ліс­ся! Ла­пу­ня: Ти справ­жнє хваль­ко, як те біл­че­ня Оскар! Пу­стун­чик: Са­ма та­ка! Ро­зум­ник: Не сва­рі­ться, будь ла­ска. Я впев­не­ний, ми ще не раз по­вер­не­мо­ся до Чар­ліс­ся, адже те­пер у нас там ба­га­то дру­зів. Кра­ще по­ди­ви­мо­ся на казкових ство­рінь та при­га­да­є­мо все, що ба­чи­ли у во­ло­ді­н­нях лі­со­вих ца­рів.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.