Як за­здрі­сний пе­ре­вер­тень зла­мав ко­ро­лів­ський ча­рів­ний го­дин­ник...........................

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Став­ши ли­ца­рем, Горь­ко те­пер ча­сто при­хо­див до Чар­ліс­ся по­гра­ти у лі­со­ві ігри з ца­рів­ною. Ли­ше ви­вчить уро­ки, та й гульк – вже не­ма йо­го. Ні­би за­йшов за най­ближ­че де­ре­во, та зник. До­бре, що час у Чар­ліс­сі та у на­шо­му сві­ті йде не­о­дна­ко­во, бо іна­кше Го­ри­сла­ва по­стій­но шу­ка­ли б дру­зі та ба­тьки. У Чар­ліс­сі ми­на­ло кіль­ка го­дин, а вдо­ма – ли­ше хви­лин п’ять чи де­сять, чи мо­же двад­цять… – у вся­ко­му ра­зі не біль­ше трид­ця­ти.

Горь­ко ні­ко­ли не міг ви­ра­ху­ва­ти цьо­го то­чно, то­му на пе­ре­р­вах між уро­ка­ми не ри­зи­ку­вав гу­ля­ти у Чар­ліс­сі. Він бо­яв­ся, що не всти­гне по­вер­ну­ти­ся вча­сно на на­сту­пний урок.

Всі ці жар­ти з ча­сом бу­ли мо­жли­ві то­му, що у лі­со­во­го ца­ря – ба­тька ца­рів­ни Со­лом­ки – був ча­рів­ний го­дин­ник. Горь­ко ді­знав­ся про цей го­дин­ник, від­ві­дав­ши Чар­ліс­ся вдру­ге.

Ко­ли із зав­ми­ра­ю­чим сер­цем Горь­ко три­чі по­сту­кав по стов­бу­ру ста­ро­го ка­шта­на у за­ти­шно­му ку­то­чку сво­го дво­ру, він за­плю­щив очі. А ко­ли роз­плю­щив, по­ба­чив обриси ча­рів­них двер­цят, що про­сту­пи­ли крізь ко­ру. Цьо­го ра­зу во­ро­та до Чар­ліс­ся бу­ли ви­со­кі, але ду­же вузь­кі. Во­ни роз­су­ну­ли­ся, мов две­рі у ме­тро. З си­лою ви­ди­хнув­ши по­ві­тря, Горь­ко про­сли­знув ту­ди, від­чу­ва­ю­чи се­бе пла­скою кар­тин­кою, на­че в муль­ти­ку, і ми­т­тю опи­нив­ся на зна­йо­мій га­ля­ви­ні. Він вже знав, що це мі­сце у Чар­ліс­сі на­зи­ва­є­ться Ду­бо­вим па­ла­цом.

Йо­го одра­зу ж охо­пив жар лі­тньо­го сон­ця. Горь­ко шви­день­ко стя­гнув ша­пку та за­пхав у ки­ше­ню кур­тки, а на хо­ду ски­нув і те­плу зи­мо­ву кур­тку.

Со­лом­ка си­ді­ла під де­ре­вом бі­ля па­ла­цу та чи­та­ла книж­ку з яскра­ви­ми ко­льо­ро­ви­ми ма­люн­ка­ми. По­ба­чив­ши го­стя, во­на ми­т­тю схо­пи­ла­ся на но­ги та по­бі­гла йо­му на­зу­стріч. – При­віт, ли­ца­рю, ти ду­же дав­но не при­хо­див! – Я ж був тут ли­ше по­за­вчо­ра, – зчу­ду­вав­ся Горь­ко. – А у вас вже лі­то? – Та ні… тоб­то так, сьо­го­дні в нас лі­то. Ме­ні бу­ло сум­но, і я уві­мкну­ла тро­хи со­не­чка, – за­гад­ко­во від­по­ві­ла Со­лом­ка. – Як „уві­мкну­ла”? На­ти­сну­ла на пуль­ті кно­пку? – Май­же. Хо­ді­мо, по­ба­чиш. Хло­пчик та дів­чин­ка взя­лись за ру­ки та пі­ді­йшли до ве­ли­кої гар­ної са­до­вої клум­би, при­кра­ше­ної скла­дним ві­зе­рун­ком з мар­га­ри­ток, хо­лод­ку, куль­ба­бок та чор­но­брив­ців. З одно­го краю, як по­мі­тив Горь­ко, ро­сла со­ко­ви­та лі­со­ва су­ни­ця.

Клум­ба бу­ла зов­сім кру­гла і тро­хи опу­кла, не­мов пан­цир ве­ли­че­зної че­ре­па­хи. Ве­ли­ка, ді­а­ме­тром по­над метр. Все­ре­ди­ні стир­чав якийсь го­стрий три­ку­тний ка­мінь, не­мов аку­ля­чий пла­вець. Нав­ко­ло ньо­го бу­ло роз­та­шо­ва­не мен­ше коло, рів­не, вси­па­не те­плим бі­лим пи­лом, де не ро­сло жо­дної тра­вин­ки. – Вга­да­єш, що це? – за­пи­та­ла Со­лом­ка. Горь­ко за­дум­ли­во вдив­ляв­ся у клум­бу з плав­цем по­се­ре­ди­ні. Десь він ба­чив схо­же коло. Во­но бу­ло ви­кла­де­не ка­мін­ця­ми та му­шля­ми… Це бу­ло у пан­сіо­на­ті на мо­рі, де ду­же яскра­во сві­ти­ло сон­це… – Це со­ня­чний го­дин­ник? – при­пу­стив Горь­ко. Со­лом­ка за­пле­ска­ла у до­ло­ні. – Пра­виль­но! Вга­дав! Це та­тків ча­рів­ний го­дин­ник пір ро­ку. Нав­ко­ло йо­го стріл­ки на­си­па­ний ча­рів­ний пи­лок, який змі­нює ви­гляд ре­чей, ви­яв­ля­ю­чи їхню су­тність. По­глянь, чо­ти­ри се­кто­ри за­са­дже­ні кві­та­ми рі­зних пір ро­ку: ве­сня­ни­ми, осін­ні­ми, зи­мо­ви­ми су­хо­цві­та­ми та су­ни­ця­ми, що

до­зрі­ва­ють влі­тку. Ку­ди вка­же стріл­ка, – Со­лом­ка по­ка­за­ла на три­ку­тний пла­вець, – ту­ди й пі­де сон­це.

– Хі­ба не нав­па­ки? – за­сум­ні­вав­ся Горь­ко. – Я ду­мав, у со­ня­чно­му го­дин­ни­ку тінь від стріл­ки хо­дить за сон­цем.

– У зви­чай­но­му – так, а у ча­рів­но­му – все нав­па­ки. Тож ми мо­же­мо вста­нов­лю­ва­ти та­ку по­ру ро­ку, яку за­ба­жа­є­мо. – І ти мо­жеш мит­тє­во ство­ри­ти тут осінь або ве­сну? – Мо­жу. – А по­ка­жи, будь ла­ска, – по­про­хав Горь­ко. – Тіль­ки не­на­дов­го, бо ме­ні лі­то біль­ше по­до­ба­є­ться. – Будь ла­ска, – зго­ди­ла­ся Со­лом­ка. Дів­чин­ка пі­ді­йшла до три­ку­тної стріл­ки, смі­ли­во ви­сми­кну­ла її з зем­лі та пе­ре­ста­ви­ла так, що ві­стря те­пер вка­зу­ва­ло не на су­ни­чну га­ля­вин­ку, а на ме­жу між жов­то­га­ря­чи­ми чор­но­брив­ця­ми та бла­ки­тним хо­лод­ком.

Мит­тє­во на Ду­бо­вий па­лац та на всю га­ля­ви­ну на­бі­гла тінь си­зо-чор­ної хма­ри. Де­ре­ва, ще хвиль­ку то­му зе­ле­ні, пе­ре­одя­гли­ся в бру­на­тні та пур­пу­ро­ві ша­ти пі­зньої осе­ні. Лі­сом про­ко­тив­ся хо­ло­дний ві­тер, га­ля­ви­ною про­стри­ба­ли кіль­ка зай­ців, де­я­кі з них вже всти­гли пов­ні­стю змі­ни­ти лі­тню шуб­ку на бі­ле зи­мо­ве вбра­н­ня. На­сту­па­ю­чи зай­цям на п’яти, на га­ля­ви­ну по­чав сі­я­ти дощ з мо­крим сні­гом, який пі­сля кіль­кох по­ри­вів лю­то­го мо­ро­зно­го ві­тру пе­ре­тво­рив­ся на чи­стий пу­хкий сні­жок.

В зо­ло­та­вих ко­сах ца­рів­ни Со­лом­ки за­бли­ща­ли сні­жин­ки. Її лі­тнє лег­ке кар­та­те пла­т­тя­чко пе­ре­тво­ри­ло­ся на дов­гий бру­на­тно-чер­во­ний пла­щик з ка­пту­ром, роз­ши­тий ки­ти­ця­ми го­ро­би­ни. – Вдя­гни кур­тку, бо ще за­сту­ди­шся, – по­ра­ди­ла во­на Горь­ко­ві. – Кра­ще вим­кни цей бу­ре­вій! – про­кри­чав він крізь сніг та ві­тер. Ца­рів­на швид­ко збі­гла на се­ре­ди­ну ве­ли­кої клум­би та пе­ре­су­ну­ла стріл­ку ча­рів­но­го го­дин­ни­ка зно­ву на лі­то.

За­ся­я­ло ла­гі­дне сон­це. Де­ре­ва зно­ву за­зе­ле­ні­ли, га­ля­ви­на вкри­ла­ся кві­та­ми та ку­щи­ка­ми сти­глих ягід. – Зро­зу­мів? – спи­та­ла Со­лом­ка. – Май­же, – кив­нув Горь­ко, мру­жа­чись від сон­ця. – А чо­му ми не ба­чи­мо, як та­не сніг, як в’яне та жов­тіє або роз­пу­ска­є­ться но­ве ли­стя? Ти на­че пе­ре­ми­ка­ла ка­нал те­ле­ві­зо­ра: там по­ка­зу­ва­ли осінь, а тут – раз – і зно­ву лі­то.

– Бо так і є. Чар­ліс­ся, зви­чай­но ж, існує у рі­зні по­ри ро­ку: наш ліс є і взим­ку, і він ні­ку­ди не зни­кає влі­тку чи во­се­ни. Це так са­мо, як „ін­ший бік” тво­єї га­ля­ви­ни. Той, хто сто­їть на го­дин­ни­ку, ко­ли йо­го пе­ре­во­дять, опи­ня­є­ться одра­зу „на ін­шо­му бо­ці” ро­ку. А нав­ко­ли­шній ліс не від­чу­ває різ­кої змі­ни, бо в ньо­му все йшло, як за­ве­де­но: за ве­сною – лі­то, за лі­том – осінь. Ко­жен день, як го­ди­ться. То­му та­то до­зво­ляє ме­ні гра­ти­ся з го­дин­ни­ком, ко­ли ме­ні за­ма­не­ться. Для всьо­го лі­су це про­хо­дить не­чу­тно та не­по­мі­тно. А зві­ря­та та ін­ші ме­шкан­ці лі­су дав­но зви­кли, що мо­жуть зу­стрі­ти ме­не або во­ло­да­ря лі­су у будь-якій по­рі ро­ку. Во­ни вва­жа­ють, що ми мо­же­мо бу­ти скрізь одно­ча­сно. Це ду­же зру­чно, щоб сте­жи­ти за по­ряд­ком у на­шо­му цар­стві.

– Зро­зу­мів, – кив­нув Горь­ко. – Це чу­до­во. Ну ж бо, по­бі­га­є­мо під со­не­чком!

Він ски­нув кур­тку та за­хо­див­ся на­здо­га­ня­ти пруд­ку Со­лом­ку. Але во­на так спри­тно хо­ва­ла­ся між де­рев, що, зда­ва­ло­ся, ліс тро­хи пі­ді­грає сво­їй ца­рів­ні, хо­ва­ю­чи її від Горь­ка. Ко­ли ж во­на бі­га­ла за ним, то де­ре­ва на­че нав­ми­сно ви­ро­ста­ли про­сто пе­ред хло­пцем, за­ва­жа­ю­чи вте­кти.

То­ді ца­рів­на ви­га­да­ла ін­шу гру: пта­ши­ний ба­дмін­тон. Ко­жен з грав­ців узяв по ве­ли­кій роз­ло­гій гіл­ці та під­ніс її над го­ло­вою. Ца­рів­на за­про­си­ла на роль „м’ячи­ків” го­роб­ців та си­ни­чок. Горь­ко­ві та Со­лом­ці ді­ста­ло­ся по п’ять пта­ше­чок. Во­ни чин­но роз­сі­ли­ся на гіл­ках, які ді­ти три­ма­ли у ру­ках. За ко­ман­дою всі Горь­ко­ві пташки зді­йма­ли­ся вго­ру та ле­ті­ли до Со­лом­ки, а її – ле­ті­ли до хло­пця. Ко­жну по­да­чу ви­гра­вав той, хто швид­ше зло­вить на свою гіл­ку всіх п’ятьох.

Ца­рів­на по­пе­ре­ди­ла під­да­них: гра­ти че­сно! Суд­дею обра­ли стару во­ро­ну: во­на по­да­ва­ла си­гнал. Горь­ко та Со­лом­ка ста­ли в про­ти­ле­жних кін­цях га­ля­ви­ни та під­ня­ли „ра­ке­тки” з ко­ман­дою жи­вих во­лан­чи­ків.

– Каррр! – го­роб­ці та си­ни­ці зня­ли­ся та по­ле­ті­ли, ді­ти бі­га­ли вздовж га­ля­ви­ни, на­ма­га­ю­чись якнай­швид­ше зно­ву зі­бра­ти свою п’ятір­ку.

– Карр! – на ра­ке­тку Горь­ка ще сі­да­ла оста­н­ня синичка, а Со­лом­ка вже під­ня­ла ру­ку з гіл­кою, на якій вмо­сти­ли­ся всі п’яте­ро го­роб­ців. Во­ро­на зро­би­ла коло по­ша­ни над дів­чин­кою. По­тім від­ле­ті­ла та по­да­ла си­гнал на на­сту­пний ра­унд. – Карр!!! На де­ре­вах та по краю га­ля­ви­ни зби­ра­ли­ся гля­да­чі: біл­ки, зай­ці та рі­зні птахи. Го­роб­ці та си­ни­чки лі­та­ли вправ­но, від­чай­ду­шно на­ма­га­ю­чись

ви­гра­ти. Горь­ко та Со­лом­ка зов­сім роз­па­ші­ли­ся та че­рез го­ди­ну зму­ше­ні бу­ли пе­ре­по­чи­ти.

– З рра­хун­ком тррид­цять п’ять про­ти тррид­ця­ти трр­рьох пе­ре­міг ли­царрр Горр­ри­слав! – ого­ло­си­ла во­ро­на.

Ла­пу­ня: Так! А ще мавп мо­жна на­вчи­ти роз­мов­ля­ти же­ста­ми. Ви­вча­ю­чи „мо­ву” рі­зних тва­рин, лю­ди­на мо­же на­вчи­ти­ся ро­зу­мі­ти їх та обмі­ню­ва­ти­ся з ни­ми си­гна­ла­ми.

Ро­зум­ник: Але в каз­ці це від­бу­ва­є­ться лег­ко, са­мо по со­бі, а в жит­ті ви­ма­гає на­по­ле­гли­вої пра­ці.

Пу­стун­чик: Го­лов­не – це мо­жли­во! А я й не знав. Ду­мав, це все ка­зо­чки…

Вбо­лі­валь­ни­ки здійня­ли га­лас, нав­ви­пе­ред­ки ві­та­ю­чи Горь­ка з пе­ре­мо­гою. Крізь той га­рмидер про­рі­зав­ся то­нень­кий го­лос: – А я ще й не та­ку гру знаю! То втру­ти­ло­ся біл­че­ня Оскар. Со­лом­ка ду­же хо­ті­ла ві­ді­гра­ти­ся, то­му з ці­ка­ві­стю за­пи­та­ла Оскара, яку са­ме гру він про­по­нує? Біл­че­ня щой­но ви­га­да­ло „стриб-ба­дмін­тон” і охо­че роз­по­ві­ло ца­рів­ні пра­ви­ла.

– Я один бу­ду стри­ба­ти між ва­ми, ца­рів­но. А ви на­ма­гай­те­ся ме­не впі­йма­ти, ось і все. Про­ста гра. Хто про­га­вить, той про­грав цей ра­унд, а су­пер­ни­ку за­ра­хо­ву­є­ться кіль­кість вда­лих стриб­ків. То­ді ро­зі­гру­є­мо но­ву по­да­чу.

– Нам що, те­бе го­ли­ми ру­ка­ми ло­ви­ти? – спи­та­ла Со­лом­ка. – Ти ж дря­па­є­шся!

– Ні, кра­ще теж на гіл­ку, як пта­шок, – від­по­вів Оскар. – Я з неї да-а-але­ко стри­бну­ти мо­жу! – То­ді тре­ба взя­ти тов­сту гіл­ку, бо ще на­стро­ми­шся. Щой­но Со­лом­ка ска­за­ла це, ми­т­тю зай­ці-вбо­лі­валь­ни­ки по­стри­ба­ли у ліс та за кіль­ка хви­лин при­не­сли тов­стень­кі гла­день­кі па­ли­ці, вправ­но об­то­че­ні го­стри­ми зу­ба­ми.

– Це вже не ба­дмін­тон, а стриб-бейс­бол ви­хо­дить, – за­явив Горь­ко, при­мі­ря­ю­чись, як зма­хну­ти би­ткою.

Біл­че­ня-ви­на­хі­дник про­жо­гом ви­дря­па­ло­ся йо­му на пле­че, ско­чи­ло на під­ня­ту па­ли­цю і про­бі­гло до краю. Со­лом­ка при­го­ту­ва­ла­ся йо­го ло­ви­ти і ви­тя­гну­ла па­ли­цю пе­ред со­бою. – Стр­риб! – ско­ман­ду­ва­ла со­ро­ка. Те­пер її обра­ли суд­дею. Оскар ла­стів­кою май­нув над га­ля­ви­ною та вче­пив­ся пе­ре­дні­ми ла­па­ми з го­стри­ми па­зур­ця­ми у па­ли­цю Со­лом­ки.

– Ап! – ска­зав він, ви­дря­пав­шись на­го­ру та став­ши на за­дні ла­пки, на­че цир­ко­вий акро­бат. – Стр­риб! – зно­ву за­трі­ско­ті­ла со­ро­ка. Біл­че­ня стри­бну­ло, зро­бив­ши в по­ві­трі саль­то. Горь­ко вправ­но під­ста­вив па­ли­цю, і Оскар вче­пив­ся за неї.

Гля­да­чів зі­бра­ло­ся ще біль­ше. Во­ни ре­ві­ли, апло­ду­ва­ли ла­па­ми та в за­хва­ті би­ли кри­ла­ми. Но­ва гра не по­тре­бу­ва­ла бі­га­ни­ни та ме­ту­шні, але ви­ма­га­ла то­чно­сті і спри­тно­сті. Оскар стри­бав та стри­бав, не зна­ю­чи вто­ми. Май­же зав­жди він пі­сля гра­цій­но­го по­льо­ту ви­стри­бу­вав на кін­чик па­ли­ці. Але ін­ко­ли по­тра­пляв на го­ло­ву або на пле­че грав­це­ві. То­ді вбо­лі­валь­ни­ки зой­ка­ли і го­ло­сно кри­ча­ли: „Це не за­ра­хо­ва­но, він май­же влу­чив!” Але за­кін­чу­ва­ло­ся тим, що со­ро­ка ого­ло­шу­ва­ла кіль­кість „стри­бів”, на­ра­хо­ва­них одно­му з грав­ців.

Ко­ли Оскар на­ре­шті вто­мив­ся стри­ба­ти, вже ве­чо­рі­ло. Горь­ко та Со­лом­ка зго­ди­ли­ся на ні­чию. По­дя­ку­вав­ши всім, Горь­ко по­спі­шив до­до­му. Со­лом­ка про­во­ди­ла йо­го до во­ріт, за­про­сив­ши на гру зав­тра. Горь­ко з ра­ді­стю по­обі­цяв при­йти пі­сля шко­ли. І по­про­хав, щоб зно­ву бу­ло лі­то.

Так во­ни зу­стрі­ча­ли­ся бі­ля Ду­бо­во­го па­ла­цу ма­ло не ко­жен день. І ко­жно­го ра­зу ді­ти не ну­дьгу­ва­ли, ви­га­ду­ва­ли но­ві ігри або про­сто спо­кій­но гу­ля­ли ча­рів­ним лі­сом.

І ось одно­го ду­же сні­жно­го зи­мо­во­го дня Горь­ко біг зі шко­ли. До­ро­гою він грав у фут­бол пу­стою бля­шан­кою, мрі­ю­чи про ве­се­лі спе­ко­тні го­ди­ни в Чар­ліс­сі. Тре­ба ли­ше шви­день­ко по­кін­чи­ти з уро­ка­ми. Сьо­го­дні був ду­же хи­мер­ний день: гу­стий ту­ман, силь­ний ві­тер та на до­да­чу су­хий круп’яний сніг та дощ. Якась не­зви­чна по­го­да – хі­ба мо­же та­ке від­бу­ва­ти­ся одно­ча­сно?

Про­те Горь­ко не пе­ре­ймав­ся ані сні­гом, ані ві­тром. Він ве­се­ло по­спі­шав до сво­го дво­ру, ко­ли ра­птом по­ряд з ним ге­пнув­ся ве­ли­кий ко­лю­чий каштан, ма­ло не вда­рив­ши йо­го по го­ло­ві, як то­го Нью­то­на.

Горь­ко по­ди­вив­ся на зе­ле­но­го ко­лю­чо­го їжа­чка з хи­трим бли­ску­чим оком: не час за­раз для та­ких ка­шта­нів, усі во­ни дав­но по­тем­ні­ли та зів’яли від хо­ло­ду. Хло­пчик на­хи­лив­ся, а каштан, ні­би то­го й че­кав, стри­бнув йо­му про­сті­сінь­ко до рук та лу­снув, від­крив­ши гла­день­кий бо­чок. Усе­ре­ди­ні зе­ле­ної шка­ра­лу­пки хо­ва­ла­ся за­пи­ска. Сер­це Горь­ка за­би­ло­ся ча­сті­ше: ста­ло­ся щось не­до­бре.

За­пи­ска, як він і здо­га­дав­ся, бу­ла з кра­ї­ни Чар­ліс­ся. В ній бу­ло ли­ше кіль­ка ряд­ків:

Хо­ро­брий ли­ца­рю Го­ри­сла­ве! При­ходь якнай­швид­ше! В нас ста­ла­ся ве­ли­ка бі­да. Чар­ліс­ся спо­ді­ва­є­ться на твою до­по­мо­гу.

За­мість під­пи­су сто­я­ла пе­ча­тка лі­со­во­го цар­ства: ко­ро­на з ду­бо­во­го ли­стя та ки­ти­ця ка­ли­ни. Та­кий са­мий герб був ви­рі­зьбле­ний над вхо­дом до па­ла­цу, де жи­ла Со­лом­ка, та на во­ро­тах ча­рів­ної кра­ї­ни.

Як був, з порт­фе­лем та у шкіль­ній фор­мі, Горь­ко пі­дбіг до трьох де­рев край до­ро­ги, що зро­сли­ся стов­бу­ра­ми, та за­та­ра­ба­нив по ко­рі. Вхід від­чи­нив­ся, але звід­ти дму­хнув кри­жа­ний ві­тер. За­крив­ши очі, Горь­ко по­спі­хом про­ліз на зна­йо­му га­ля­ви­ну.

Але це не бу­ло те Чар­ліс­ся, яке він знав! Всю­ди роз­пли­ва­ла­ся сі­ра ім­ла, на­віть стов­бу­ри де­рев важ­ко бу­ло роз­гле­ді­ти. Ду­бо­вий па­лац на­че по­то­нув у мо­ро­ці. Сніг, дощ та ві­тер не­сли про­ни­зли­вий хо­лод, та во­дно­час бу­ло спе­ко­тно, на­че у ве­ли­че­зній пе­чі. Зда­ва­ло­ся, що сі­ра за­ві­са ім­ли під­ня­ла­ся над лі­сом то­му, що зем­ля ки­пить від жа­ру, на­че у ко­тлі, а сніг та дощ на­ма­га­ю­ться звер­ху той во­гонь за­га­си­ти.

Хтось ви­гуль­кнув з пі­тьми, схо­пив Горь­ка за ру­ку та по­тяг за со­бою. Со­лом­ка! Май­же нав­по­ма­цки Горь­ко пря­му­вав за нею. Хло­пчик озир­нув­ся, ли­ше ко­ли по­чув, як грю­кну­ли две­рі. По­ві­тря зно­ву бу­ло про­зоре, ім­ла роз­сі­я­ла­ся, хо­ча нав­кру­ги все ж був не­при­ві­тний на­пів­мо­рок. Со­лом­ка зма­хну­ла ру­кою, і нав­круг них за­го­рі­ли­ся м’яким зе­лен­ку­ва­тим сві­тлом сві­тиль­ни­ки. Їхні кри­шта­ле­ві сфе­ри бу­ли на­пов­не­ні зграй­ка­ми сві­тля­чків, що кру­жля­ли все­ре­ди­ні.

Горь­ко роз­зир­нув­ся дов­ко­ла: во­ни сто­я­ли у пе­ред­по­кої па­ла­цу. Горь­ко ще не за­хо­див сю­ди жо­дно­го ра­зу: во­ни з Со­лом­кою за­зви­чай гра­ли­ся та ла­су­ва­ли лі­со­ви­ми да­ра­ми або ча­єм з пи­ріж­ка­ми на те­ра­сі, під со­не­чком.

– Що ста­ло­ся? – на­ре­шті ви­мо­вив він. – Я отри­мав тво­го ли­ста. Що тут ді­є­ться?

– Зла­мав­ся ча­рів­ний го­дин­ник, – ти­хо від­по­ві­ла Со­лом­ка. Але на­віть від їхніх ти­хих го­ло­сів ве­ли­ким дов­гим пе­ред­по­ко­єм по­ко­ти­ла­ся лу­на. – Як та­ке ста­ло­ся?! – Хтось пі­ді­брав­ся до па­ла­цу та ви­сми­кнув стріл­ку, яка вка­зу­ва­ла на по­ри ро­ку. І цей „хтось” вкрав її! Те­пер у нас ціл­ко­ви­тий ха­ос, всі по­ри ро­ку змі­ша­ли­ся.

– Та й у нас бу­ло те са­ме сьо­го­дні, – до­дав Горь­ко. – А ні­хто ж не ро­зу­міє, чо­му та­ка хи­мер­на по­го­да! Слу­хай, а те­пер, ви­хо­дить, зли­ли­ся всі „боки”, так?

– Са­ме так! – ма­ло не пла­чу­чи, від­по­ві­ла Со­лом­ка. – Те­пер зві­рі та птахи не зна­ють, в якій по­рі ро­ку во­ни зна­хо­дя­ться. Якщо так бу­де три­ва­ти й да­лі, во­ни не змо­жуть ані гні­зде­чка збу­ду­ва­ти, ані ді­то­чок на­ро­ди­ти. А де­ре­ва та кві­ти пе­ре­ста­нуть ро­сти.

– Тре­ба зна­йти ча­рів­ну стріл­ку! – ви­гу­кнув Горь­ко, і від йо­го го­ло­су роз­ко­ти­ла­ся лу­на. – Хто б її не по­цу­пив, ми йо­го зна­йде­мо!

– Та­то но­си­ться десь лі­сом, на­ма­га­є­ться пе­ре­шко­ди­ти по­ши­рен­ню па­ні­ки, – зі­тхну­ла ца­рів­на. – А я тим ча­сом скли­ка­ла лі­со­ву ра­ду. Тіль­ки не Ве­ли­ку Лі­со­ву, а Ма­лень­ку ра­ду – сво­їх мен­ших дру­зів. Мо­же хтось з них чув або ба­чив, хто міг зла­ма­ти ко­ро­лів­ський ча­рів­ний го­дин­ник? – Де во­ни? – Че­ка­ють у за­лі. Хо­ді­мо, ли­ца­рю, ми без те­бе не по­чи­на­ли. У ве­ли­кій осві­тле­ній за­лі зі­бра­ли­ся усі­ля­кі зві­рі та птахи, пе­ре­ва­жно дру­зі ца­рів­ни. Тут бу­ла і ста­ра во­ро­на ті­тонь­ка Кла­ра, і біл­че­ня Оскар, і та­то й ма­ма зай­че­ня­ти Ку­це­хво­сти­ка, й ін­ші ме­шкан­ці лі­су. Горь­ко знав не всіх. Ко­ли Со­лом­ка спи­та­ла їх, чи не ба­чив хто чо­гось пі­до­зрі­ло­го сьо­го­дні зран­ку або вчо­ра вно­чі по­бли­зу па­ла­цу, всі за­го­мо­ні­ли, і кіль­ка хви­лин сто­яв су­ціль­ний га­мір, у яко­му важ­ко бу­ло ро­зі­бра­ти хоч слово. На­ре­шті впе­ред ви­йшов тов­стун­чик не­ви­со­ко­го зро­сту, схо­жий на гно­ма чи на ста-

ре­зний гриб у ве­ли­ко­му ка­пе­лю­шку. У ньо­го бу­ла си­во-зе­ле­на мо­хо­ва бо­ро­да і ніс, схо­жий на кру­глий гриб-тру­то­вик. – Що ви ска­же­те, ді­ду­сю Бо­ро­вий? – спи­та­ла Со­лом­ка. Ста­рий про­ка­шляв­ся та за­скри­пів, не­мов де­ре­во від ві­тру. – Гхм, гх-хрхм. Ка­же до­брий лі­со­вий люд, що жо­ден, у ко­го є кри­ла, не міг ви­сми­кну­ти стріл­ку з го­дин­ни­ка. Та­кож ка­жуть, що ні в ко­го з тих, в ко­го є чо­ти­ри ла­пи, не про­стя­гла­ся б ла­па до ча­рів­ної стріл­ки. І всі, хто ла­зить на че­ре­ві, за­пев­ня­ють, що не тор­ка­ли­ся ті­єї стріл­ки. До то­го ж, во­на бу­ла ви­те­са­на з ка­ме­ню, до­сить важ­ка, то­му ма­лі птахи та ма­лі зві­рі не змо­гли б ви­сми­кну­ти стріл­ку з го­дин­ни­ка та від­не­сти її да­ле­ко.

– Ма­лі не мо­гли, а ду­же ма­лі ще й як мо­гли! – втру­ти­ла­ся лисичка. – Я маю на увазі му­рах, па­ву­ків та ди­ких бджіл. Во­ни гур­том мо­гли вкра­сти стріл­ку та схо­ва­ти да­ле­ко.

– Ні, та­ко­го най­мен­шень­кі не ро­би­ли, – за­пе­ре­чив дід Бо­ро­вий. – Му­ра­хи та бджо­ли по­ва­жа­ють по­ря­док. Від то­го, що за­раз ді­є­ться, во­ни по­стра­жда­ють най­пер­ші. А па­ву­ки… не ві­рю я, щоб та­кі ство­рі­н­ня мо­гли са­мі свої си­ли об’єд­на­ти, без за­ду­му ко­гось стар­шо­го. Гхм, так от, ба­чи­ли хо­ро­брі жо­лу­ді з охо­ро­ни, що вно­чі по­під па­ла­цом якась тем­на ве­ли­ка тінь шусть та шусть з бо­ку в бік. Ма­буть, то був наш зло­дій. А ще чу­ла ті­тонь­ка со­ро­ка вов­че ви­т­тя по­бли­зу га­ля­ви­ни. А всі ж зна­ють, що близь­ко до па­ла­цу вов­кам під­хо­ди­ти за­бо­ро­не­но, щоб ва­шій ви­со­ко­сті спа­ти не за­ва­жа­ли.

Усі при­су­тні в за­лі зно­ву за­ш­умі­ли, зга­ду­ю­чи, чи не бу­ло остан­нім ча­сом яки­хось над­зви­чай­них чу­ток се­ред вов­ків. Мо­же, обра­зив їх хтось? Ні, ні­чо­го не бу­ло. Вов­ки по­во­ди­ли се­бе май­же су­мир­но, на них на­чеб­то дав­но ме­шкан­ці лі­су не скар­жи­ли­ся. Та й са­мі вов­ки на­че ні на ко­го зу­ба не то­чи­ли.

– Є ще в лі­сі ба­га­то ство­рінь, крім пта­хів та зві­рів, які не ду­же охо­че під­ко­ря­ю­ться ца­рю лі­су, – вів да­лі дід Бо­ро­вий. – Мо­же, се­ред них вар­то ви­ну­ва­тця шу­ка­ти?

– То ви при­ся­га­є­те, що жо­ден, в ко­го є ла­пи, кри­ла або хвіст, не тор­кав­ся го­дин­ни­ко­вої стріл­ки? – су­во­ро спи­та­ла Со­лом­ка.

– При­ся­га­є­мо! – від­по­ві­ли зві­рі. – А якщо зна­йшов­ся та­кий по­га­нець, що хо­че весь наш ліс за­на­па­сти­ти, то ми йо­го будь-де зна­йде­мо та з лі­су ви­же­не­мо! Бо він не птах, не звір, не люд­ське ство­рі­н­ня і не…

– То­чно! – озвав­ся Горь­ко, ля­снув­ши се­бе по ло­бі. – Пе­ре­вер­тень! Ось чо­му вов­че ви­т­тя по­бли­зу лу­на­ло. Ска­жіть, у Чар­ліс­сі є пе­ре­вер­тні?

– Гхрхм, та зда­є­ться десь був один, – по­чу­хав­ши бо­ро­ду, від­по­вів дід Бо­ро­вий. – Ох же й ка­по­сний, ох же й за­здрі­сний! І на­ві­що тіль­ки пу­сти­ли?! Він вва­жає, що не ма­ють зві­рі пра­ва мі­ня­ти свої шуб­ки на зи­мо­ві та лі­тні, і вза­га­лі, крім ньо­го, мов­ляв, ні­хто не по­ви­нен по­до­бу мі­ня­ти!

– То це то­чно він! Ка­по­сний вов­ку­ла­ка! – за­го­мо­ні­ли дов­ко­ла. – Ко­му ще в ра­дість, ко­ли не­має жо­дної по­ри ро­ку?! Ли­ше за­здрі­сно­му пе­ре­вер­тню! Тре­ба зна­йти йо­го та ві­ді­бра­ти ча­рів­ну стріл­ку. – Хтось з вас знає, де жи­ве той пе­ре­вер­тень? – за­пи­тав Горь­ко. Зві­рі від­по­ві­ли, що жи­ве він у пе­че­рі на пів­ні­чно­му краю лі­су, на са­мо­му бе­ре­зі рі­чки. Це да­ле­ко від Ду­бо­во­го па­ла­цу – мо­же, й до ве­чо­ра не ді­йти.

Горь­ко та ца­рів­на Со­лом­ка по­ча­ли зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Але в та­ку не­го­ду чи лег­ко пр­оби­ра­ти­ся нев­пі­знан­ним ім­ли­стим лі­сом? Ви­рі­ши­ли по­кли­ка­ти на до­по­мо­гу вов­ків. Во­ни пруд­ко­но­гі, до­бре ба­чать у мо­ро­ці та мо­жуть лег­ко від­рі­зни­ти пе­ре­вер­тня від сво­їх сі­рих ро­ди­чів.

Ро­зум­ник: Є ба­га­то тва­рин, які справ­ді по­во­дять се­бе зов­сім іна­кше вдень та вно­чі. Ла­пу­ня: На­при­клад, зви­чай­ний кіт! Ро­зум­ник: До­ма­шній кіт ба­чить у су­тін­ках в 5 ра­зів кра­ще, ніж лю­ди­на, а вдень – в 4 ра­зи гір­ше.

Спо­ча­тку ва­та­жок вов­чої зграї тро­хи обра­зив­ся, що йо­го під­ле­глих ма­ло не зви­ну­ва­ти­ли у кра­діж­ці, але по­тім зго­див­ся до­по­мог­ти лі­со­вій ца­рів­ні та її вір­но­му ли­ца­рю ді­ста­ти­ся до лі­гва пе­ре­вер­тня.

– Він та­кий за­здрі­сний, – по­ше­пки ри­кнув ва­та­жок зграї. – На ми­ну­ло­му кон­кур­сі вов­чо­го співу ли­ше дру­ге мі­сце отри­мав, так ле­мен­ту бу­ло на весь ліс! А хай дя­кує, що вза­га­лі йо­го до на­шо­го хо­ру прийня­ли. Він же ли­ше уда­ва­ний вовк, не справ­жній. А ту­ди ж… спів­а­ти!

Горь­ко та Со­лом­ка всі­ли­ся на спи­ни двох ве­ли­че­зних кре­ме­зних бу­ро-сі­рих вов­ків. У них бу­ло та­ке гу­сте ху­тро на шиї, на­че ле­ви­на гри­ва. Вче­пив­шись у ту „гри­ву” та три­ма­ю­чись мі­цно-мі­цно, хло­пчик та дів­чин­ка пом­ча­ли лі­сом.

Чи дов­го вов­ки ве­зли їх крізь лі­со­ву ха­щу, Горь­ко то­чно не зміг би ска­за­ти. Але ось, пе­ред по­ва­ле­ним де­ре­вом, що пе­ре­ти­на­ло стеж­ку, вов­ки зу­пи­ни­ли­ся та ска­за­ли сво­їм вер­шни­кам зла­зи­ти.

– Да­лі ми не пі­де­мо, щоб не спо­ло­ха­ти зло­дія. Лі­гво пе­ре­вер­тня близь­ко. Йдіть вздовж рі­чки та на­тра­пи­те пря­мі­сінь­ко на йо­го пе­че­ру.

– Дя­ку­є­мо за до­по­мо­гу, – від­ка­за­ла Со­лом­ка. І вов­ки роз­вер­ну­ли­ся та на­че ве­ли­кі сі­рі ті­ні ще­зли у ім­лі.

– Що те­пер бу­де­мо ро­би­ти? – спи­тав Горь­ко, до­по­ма­га­ю­чи дів­чин­ці пе­ре­бра­ти­ся че­рез по­ва­ле­не де­ре­во. – Ми ді­ста­ли­ся йо­го до­мів­ки, але як ми по­вер­не­мо со­бі ча­рів­ну го­дин­ни­ко­ву стріл­ку?

– Та ду­же про­сто, – без­тур­бо­тно про­ка­за­ла Со­лом­ка. – Ти ви­кли­чеш пе­ре­вер­тня на дво­бій, пе­ре­мо­жеш йо­го та від­бе­реш стріл­ку. Ти ж ли­цар!

– Угу, то­ді я май­же спо­кій­ний, – в’їдли­во усмі­хнув­ся Горь­ко. – Це ж справ­ді так про­сто!

– Уу–у-у! – по­чу­ло­ся зві­ду­сіль. – Уу-у-у!!! Ви­т­тя бу­ло схо­же на вов­че, але більш то­нень­ке та жа­лі­сне. – Хі­ба пе­ре­вер­тень вдень мо­же теж бу­ти вов­ком? – зди­ву­вав­ся Горь­ко. – Я ду­мав, ли­ше вно­чі…

– Ти­хі­ше! Він нас по­чує, – за­сте­ре­гла Со­лом­ка. – Уу-у-у! Як ме­ні су-у-ум­но! – до­ли­на­ло з ха­щі. – Ні­хто ме­не не лю-у-уу-убить!

– Він що, ду­має, ми йо­го по­жа­лі­є­мо? – су­во­ро за­пи­тав Горь­ко. – Пі­сля то­го, що він на­ко­їв? – Мо­же й ду­має. Хто ж йо­го роз­бе­ре. – Го­ді. Пі­шли. Он­де йо­го лі­гво, роз­бе­ре­мо­ся на мі­сці, як по­вер­ну­ти стріл­ку.

Пе­ред ни­ми на бе­ре­зі рі­чки сто­я­ла на­пів­ха­тин­ка, на­пів­ку­рінь з низь­ким вхо­дом, в який ли­ше ді­ти мо­гли прой­ти не схи­ля­ю­чись. Зда­ва­ло­ся, що зви­чай­ну ха­тку лі­сни­ка за­си­па­ли звер­ху гі­л­лям, щоб за­ма­ску­ва­ти. Крізь про­сві­ти гі­лок бу­ло ви­дно справ­жнє скля­не ві­кон­це. Две­рі бу­ли від­чи­не­ні та хи­та­ли­ся на ір­жа­вих за­ві­сах.

Горь­ко мі­цно стис до­ло­ню сво­єї по­друж­ки та рі­шу­че по­пря­му­вав до вхо­ду в лі­гво пе­ре­вер­тня. – Уу-у-у! – стра­хі­тли­во до­ли­на­ло звід­ти. – До­брий день, дя­де­чку, – при­ві­тав­ся Горь­ко. – Чо­го це ви пла­че­те? У ку­тку на лав­ці си­дів не­ви­со­кий ли­сий дядь­ко з по­мі­тним че­рев­цем. Ви­гля­дав він ціл­ком зви­чай­но, але сум­но зво­див очі та за­ви­вав, злег­ка по­гой­ду­ю­чись з бо­ку в бік.

– Ні­хто ме­не не лю-у-у-убить! Зві­рі ме­не не по­ва­жа-а-ають! Всяк, ко­му за­ма­не­ться, те­пер шку­ри мі­ня-а-а-а-є! З бі­дно­го пе­ре­вер­тня глу­зу-у-уу­ють! Вже й ді­ти ме­не пе­ре­ста­ли боя-а-ати­ся! – за­вив він, по­ба­чив­ши на по­ро­зі Горь­ка та ца­рів­ну Со­лом­ку. – А ви хо­че­те, щоб вас по­ва­жа­ли? – су­во­ро спи­тав Горь­ко. Пе­ре­вер­тень обра­же­но ви­ря­чив­ся на хло­пчи­ка. – Ну, зві­сно, хо­чу-у-у. – То ска­жіть, будь ла­ска, хі­ба зчи­ни­ти га­лас на весь ліс – то по­ва­жний вчи­нок?

– А що ж ме­ні ро­би­ти? – зди­ву­вав­ся пе­ре­вер­тень. – Одним все, а ме­ні, бі­дне­сень­ко­му, ні­чо­го. Геть ні­чо­гі­сінь­ко ме­ні не сві­тить у цьо­му лі-і-і-ісі! – знов за­вів він своє.

– По­че­кай­те, ска­жіть ли­ше: це ви вкра… взя­ли з ко­ро­лів­сько­го ча­рів­но­го го­дин­ни­ка три­ку­тну стріл­ку? – спи­тав Горь­ко.

– Ну то й що? І взяв! А чо­го во­ни всі?! – не­зро­зумі­ло від­по­вів пе­ре­вер­тень.

– Хі­ба ви зов­сім не любите ме­шкан­ців лі­су, що ра­ді­є­те з їхніх не­при­єм­но­стей? – обе­ре­жно спи­та­ла Со­лом­ка.

– Чо­го ж це я ра­дію? Зов­сім я не ра­дію, – про­бу­бо­нів пе­ре­вер­тень. – Тіль­ки ду­же не­спра­ве­дли­во, ко­ли ін­шим все мо-о-о-ожна, а я…

Ра­птом Горь­ка ося­я­ла дум­ка, на­че со­не­чко ви­зир­ну­ло з-за хмар. – По­слу­хай­те, па­не пе­ре­вер­тню, – рі­шу­че по­чав він, – чо­му б вам не вла­шту­ва­ти­ся на та­ку ро­бо­ту, де вас бу­дуть по­ва­жа­ти і лю­ди, і зві­рі? – Та хто ж ме­не ві­зьме? – Я мо­жу вам до­по­мог­ти. В лі­сі вам і справ­ді сум­но, жи­т­тя не­має, бо ви ні з ким не то­ва­ри­шу­є­те, усім за­здри­те. А як­би ви пра­цю­ва­ли у зоо­пар­ку, то­ді всі зві­рі ду­же за­здри­ли б вам! – Ме­ні? – Ну зви­чай­но, вам. Ви ж мо­же­те обер­та­ти­ся лю­ди­ною і не си­ди­те у клі­тці.

– Е ні, так не мо­жна. Ку­ди вже ме­ні жи­ти се­ред лю­дей! А якщо я ко­гось вку­шу? Це ж не­без­пе­чно!

– А ко­ли вно­чі ви ста­ва­ти­ме­те вов­ком, то бу­де­те си­ді­ти у клі­тці. Бу­де­те са­мі се­бе за­чи­ня­ти за­вча­сно по­ряд з ін­ши­ми тва­ри­на­ми. Ви їх ро­зу­мі­є­те, змо­же­те з ни­ми по­спіл­ку­ва­ти­ся. А на ра­нок бу­де­те са­мі ви­пу­ска­ти се­бе з тої клі­тки.

– Тоб­то я на ра­нок пі­ду пра­цю­ва­ти се­ред лю­дей, у люд­ській по­до­бі, а во­ни всі за­ли­ша­ться у клі­тках? – хи­тре кру­гле ли­це пе­ре­вер­тня аж за­ся­я­ло. – Зго­да! Хо­чу пі­ти в зо­о­парк!

– То­ді за­пам’ято­вуй­те до­ро­гу, – ра­ді­сно за­смі­яв­ся Горь­ко, – по­їде­те на ме­тро до стан­ції „Зо­о­парк”. Пі­дні­ме­тесь до­го­ри і по­ба­чи­те ве­ли­кі во­ро­та, пе­ред яки­ми си­дять брон­зо­ві зві­рі. Це вхід у зо­о­парк. Зна­йде­те там ди­ре­кто­ра – це дядь­ко Лев. Во­ни з мо­їм ді­ду­сем ко­лись ра­зом пра­цю­ва­ли. – Лев? – здри­гнув­ся пе­ре­вер­тень. – Справ­жній лев? – Та ні, він лю­ди­на, йо­го про­сто так звуть: Лев Пе­тро­вич Убий­вовк. – Та ви що, нав­ми­сне зну­ща­є­те­ся з бі­дно­го вов­ку­ла­ки? – зно­ву за­ски­глив пе­ре­вер­тень, і ді­тям ли­ше ці­ною зна­чних зу­силь вда­ло­ся йо­го пе­ре­ко­на­ти, що ні­хто йо­го в зоо­пар­ку не скрив­дить.

– Дядь­ко Лев жо­дно­го вов­ка не вби­вав, – за­пев­нив Горь­ко. – Він лю­бить вов­ків. Він на­віть не­що­дав­но зро­бив їм ве­ли­кий від­кри­тий во­льєр, щоб зру­чні­ше бі­га­ти бу­ло. Вам там бу­де до­бре. Вла­шту­є­тесь пра­цю­ва­ти на­гля­да­чем за хи­жа­ка­ми, і бу­дуть вас усі по­ва­жа­ти. – Ти га­да­єш, бу­дуть? – Зви­чай­но ж, бу­дуть. Ще в жо­дно­му зоо­пар­ку не бу­ло сво­го, та­ко­го до­свід­че­но­го пе­ре­вер­тня.

– Ой, якщо справ­ді бу­дуть по­ва­жа­ти, то­ді ти при­ходь до ме­не у го­сті, – за­про­сив май­бу­тній пра­ців­ник зоо­пар­ку. – Для те­бе зав­жди вхід без­ко­штов­ний! – ши­ро­ким же­стом по­обі­цяв він. Горь­ко за­смі­яв­ся: – Для ме­не і так вхід був без­ко­штов­ний. Але все одно, дя­кую. До ре­чі, як вас те­пер по-люд­сько­му зва­ти?

– Ма­ма ко­лись ла­гі­дно на­зи­ва­ли Гри­зли­ком, – за­мрі­я­но від­по­вів пе­ре­вер­тень.

– То­ді, мо­же, бу­де­те Гри­шею? – за­про­по­ну­вав Горь­ко. – Дядь­ко Гри­ша, пра­ців­ник зоо­пар­ку – зву­чить со­лі­дно!

– Не­по­га­но. Ме­ні по­до­ба­є­ться, – від­по­вів пе­ре­вер­тень та ні­яко­во по­смі­хнув­ся. – А оце, зда­є­ться, ва­ше? – він ви­до­був з-під ков­дри на ліж­ку пла­ский ка­мін­чик, схо­жий на три­ку­тний пла­вець.

– Ча­рів­на стріл­ка! – зра­ді­ла Со­лом­ка. – Дя­кую, дядь­ко Гри­шо. Ща­сти вам на но­во­му мі­сці ро­бо­ти!

Шви­день­ко по­про­щав­шись з пе­ре­вер­тнем, Горь­ко та Со­лом­ка за­бра­ли го­дин­ни­ко­ву стріл­ку та ви­йшли на­двір.

А пе­ре­вер­тень у се­бе в ха­ті ди­вив­ся у ма­лень­ке трі­сну­те дзер­ка­ло на сті­ні:

– Гри­ша Вов­ку­ла­ка – зву­чить не­по­га­но, – гор­до про­мо­вив він, по­гла­джу­ю­чи свою ли­си­ну.

Ді­ти про­йшли по­над рі­чкою до га­ля­вин­ки з по­ва­ле­ним де­ре­вом. Однак вов­ків там уже не бу­ло.

– То й не тре­ба, – ве­се­ло ска­за­ла Со­лом­ка. – Те­пер, ко­ли в нас є ча­рів­на стріл­ка, ми хоч звід­ки мо­же­мо ді­ста­ти­ся ду­же швид­ко. Три­май­ся!

Во­на про­стя­гла Горь­ко­ві пла­ский ка­мі­нець. Ко­ли хло­пчик теж взяв­ся за ньо­го, Со­лом­ка хва­цько при­ту­пну­ла ніж­кою, та во­ни враз опи­ни­ли­ся на га­ля­ви­ні пе­ред Ду­бо­вим па­ла­цом. Горь­ко та Со­лом­ка чим­дуж ки­ну­ли­ся до клум­би з со­ня­чним го­дин­ни­ком. Ді­ти ра­зом встро­ми­ли ча­рів­ну стріл­ку на мі­сце, у са­мі­сінь­кий центр ма­ло­го ко­ла, вси­па­но­го бі­лим пи­лом. Так, щоб ві­стря вка­зу­ва­ло на при­си­па­ні сні­гом су­ни­ці. Со­лом­ка впев­не­но про­спі­ва­ла:

Все, що ба­чи­мо дов­ко­ла, По­вер­тай­ся в своє коло! Хай ча­рів­ний до­брий ліс Прийме ви­гляд зви­чний скрізь!

І все нав­кру­ги – га­ля­ви­на і де­ре­ва, і Ду­бо­вий па­лац – на очах ста­ва­ли зно­ву та­ки­ми, як зав­жди. Крізь сі­ру ім­лу на­ре­шті про­би­ло­ся сон­це, йо­го ши­ро­кі про­ме­ні впа­ли на го­дин­ник. Нав­ко­ло бу­я­ло справ­жнє лі­то. Ані ві­тер, ані сніг біль­ше не чі­па­ли лі­тній бік лі­су. Ща­сли­ві ве­ли­кі та ма­лі зві­ря­тка, яких ца­рів­на зби­ра­ла у па­ла­ці, роз­бі­га­ли­ся у сво­їх спра­вах. Жи­т­тя в Чар­ліс­сі по­вер­та­ло­ся до зви­чно­го ла­ду.

Нав­кру­ги бу­ло спо­кій­но та за­ти­шно. До цьо­го лі­су, вже не опо­ви­то­го не­пев­ною ім­лою, Горь­ко від­чу­вав до­ві­ру та ба­жа­н­ня до­слі­ди­ти ко­жен йо­го ку­то­чок, від­кри­ти ко­жну лі­со­ву та­єм­ни­цю. Зно­ву зда­ва­ло­ся, що жо­дно­му зло­му ство­рін­ню сю­ди не­має до­ро­ги.

Ли­ше те­пер, ма­ю­чи змо­гу чі­тко ба­чи­ти все нав­кру­ги, Горь­ко по­мі­тив, що він все ще у шкіль­ній фор­мі та з порт­фе­лем.

– Ну до­бре, на сьо­го­дні, ма­буть, усе, – зі­тхнув він, вста­ю­чи з клум­би та стру­шу­ю­чи пі­сок з ко­лін. – Ме­ні вже час іти.

– Дя­кую то­бі, – по­смі­хну­ла­ся Со­лом­ка, див­ля­чись на ньо­го зни­зу. Її зе­ле­но-бла­ки­тні очі ся­я­ли так, на­че ра­зом з по­вер­не­н­ням зви­чно­го жи­т­тя у лі­сі до них теж по­вер­нув­ся їхній при­ро­дний ко­лір. – Ти справ­жній ли­цар. Ві­зьми на згад­ку.

Дів­чин­ка вийня­ла з ки­ше­ні ма­лень­ку коробочку та на­си­па­ла ту­ди бі­ло­го дрі­бно­го пи­лу з ко­ла нав­кру­ги ча­рів­ної стріл­ки.

– Це то­бі зна­до­би­ться, ко­ли не бу­деш всти­га­ти ви­вчи­ти всі уро­ки. Трі­шки на­сип на го­дин­ник, і час бу­де по­сту­пли­ві­шим до те­бе. – Дя­кую. Горь­ко обе­ре­жно схо­вав коробочку в порт­фель, а озир­нув­шись, зне­на­цька по­ба­чив ви­со­ко­го струн­ко­го чо­ло­ві­ка у ко­ро­ні з зо­ло­то­го ду­бо­во­го ли­стя та з ко­ро­ткою окру­глою бо­ро­дою. Він був вбра­ний у роз­кі­шні тем­но-зе­ле­ні ша­ти, на тем­но­му за­сма­гло­му облич­чі блу­ка­ла ла­гі­дна усмі­шка.

– Тож моя до­чка роз­по­від­а­ла прав­ду, – ска­зав лі­со­вий цар гу­стим при­єм­ним го­ло­сом. – Ти справ­жній ли­цар!

По­ти­снув­ши ру­ку ба­тько­ві ца­рів­ни Со­лом­ки, Горь­ко зно­ву став про­ща­ти­ся. Але йо­го не від­пу­сти­ли до­до­му без уро­чи­сто­го обі­ду в па­ла­ці на честь то­го, що у Чар­ліс­сі зно­ву за­па­ну­вав мир.

До­до­му Горь­ко по­вер­нув­ся на­че й не пі­зно, однак він ду­же вто­мив­ся ми­ну­ли­ми при­го­да­ми і за­снув над зо­ши­том з ма­те­ма­ти­ки. Але за до­по­мо­гою ча­рів­но­го пи­лу, по­да­рун­ку ца­рів­ни Со­лом­ки, він встиг ви­спа­ти­ся та ви­ко­на­ти всі до­ма­шні зав­да­н­ня.

А ось чи ста­ли­ся у Горь­ка ще якісь при­го­ди з ча­рів­ним пи­лом та чи хо­див він те­пер без­ко­штов­но до зоо­пар­ку – це вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Пу­стун­чик: А мо­жна вга­да­ти при­чи­ну, якщо ба­чиш ли­ше її наслідки?

Ро­зум­ник: Ось са­ме це скла­дне зав­да­н­ня і до­ве­ло­ся розв’язу­ва­ти ли­ца­рю Го­ри­сла­ву одно­го зви­чай­но­го шкіль­но­го дня…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.