Як Горь­ко Ма­кі­трен­ко за­гу­бив до­ро­гу в Чар­ліс­ся..............

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Зи­ма не мо­же три­ва­ти ві­чно, тож її вла­да по­во­лі скін­чи­ла­ся. Не ли­ше у Чар­ліс­сі за ве­лі­н­ням ча­рів­но­го го­дин­ни­ка, а й у зви­чай­но­му сві­ті, де жив Горь­ко, на­ста­ла весна та за­цві­ли са­ди.

Одно­го те­пло­го кві­тне­во­го дня у 3-В кла­сі, де вчив­ся Горь­ко Ма­кі­трен­ко та йо­го дру­зі, як зав­жди, у середу остан­нім уро­ком бу­ло при­ро­до­знав­ство.

Але сьо­го­дні то був не зви­чай­ний урок. Про­хо­див він не у кла­сі, а під від­кри­тим не­бом. Вчи­тель­ка ви­рі­ши­ла з огля­ду на гар­ну те­плу по­го­ду про­ве­сти для 3-В екс­кур­сію до най­ближ­чої лі­со­по­сад­ки, яка ме­жу­ва­ла зі шкіль­ним сад­ком.

У сад­ку кві­ту­ва­ли бі­ло-ро­же­ві абри­ко­си та че­ре­шні. Пі­зні ви­шні та яблу­ні ли­ше за­здрі­сно ди­ви­ли­ся на за­кві­тча­них су­сі­дів. Учні стар­ших кла­сів сьо­го­дні при­би­ра­ли шкіль­ну те­ри­то­рію, то­му теж бу­ли на при­ро­ді. Їм до­ру­чи­ли зби­ра­ти всі­ля­ке смі­т­тя та су­хе то­рі­шнє ли­стя і спа­лю­ва­ти ці ку­пи по­да­лі від ві­кон шкіль­них кла­сів.

Учні 3-В пі­сля за­кін­че­н­ня екс­кур­сії теж до­лу­чи­ли­ся до при­би­ра­н­ня те­ри­то­рії. Хтось справ­ді ста­ран­но до­по­ма­гав зби­ра­ти смі­т­тя, а де­хто про­сто бі­гав нав­ви­пе­ред­ки по­під де­ре­ва­ми, вкри­ти­ми кві­та­ми.

„Не­мов ті лі­со­ві яблу­ні та гру­ші-ди­чки”, – по­дум­ки по­смі­хнув­ся Горь­ко, зга­дав­ши пе­ре­го­ни ди­ких де­рев, які він спо­сте­рі­гав у Чар­ліс­сі.

Зі­брав­ши гра­бля­ми ве­ли­ку ку­пу па­ло­го ли­стя, Горь­ко по­чав пе­ре­но­си­ти йо­го до ба­га­т­тя, за яким сте­жи­ли стар­шо­кла­сни­ки. Зне­на­цька він на­че по­чув ти­хий зойк, а по­тім тріск гі­лок і по­ду­мав, що хтось з дів­ча­ток на­ма­гав­ся вліз­ти на де­ре­во, та не втри­мав­ся і впав. Горь­ко озир­нув­ся. І що ж він по­ба­чив?!

Дів­ча­та з йо­го кла­су – від­мін­ни­ця Юля та ін­ші – ла­ма­ли кві­ту­чі гіл­ки абри­ко­сів та че­ре­шень і на­ма­га­ли­ся спле­сти з них со­бі ко­ро­ни або про­сто зби­ра­ли бу­ке­ти. – Що ви та­ке ро­би­те? – обу­рив­ся Горь­ко, під­біг­ши до ве­се­лих дів­ча­ток. Староста кла­су Ма­рин­ка під­три­ма­ла йо­го та на­га­да­ла, як щой­но на уро­ці Іри­на Ва­лен­ти­нів­на роз­по­від­а­ла, чо­му не мо­жна зри­ва­ти ба­га­то лі­со­вих кві­тів, осо­бли­во за­не­се­них до Чер­во­ної кни­ги.

– Але ж де­ре­ва на­шо­го шкіль­но­го сад­ку ту­ди не за­не­се­ні! – від­по­ві­ли дів­ча­тка.

– Кві­тів на них ду­же ба­га­то – ні­чо­го не ста­не­ться, якщо зі­рва­ти кіль­ка гі­лок.

– А ми по­ста­ви­мо їх вдо­ма у во­ду: мо­же, ми хо­че­мо про­ве­сти до­слі­дже­н­ня, чи пу­стять во­ни ко­рі­н­ня, чи ні?

– Та обли­ште, чо­го це ви та­кі су­во­рі, уро­ки ж скін­чи­ли­ся, нас ні­хто вже не ба­чить!

– На де­ре­ві да­ле­ко не з ко­жної кві­тки ви­ро­стає со­лод­кий плід: по­ло­ви­на з них зів’яне та оси­пле­ться від пер­шо­го ж по­ри­ву ві­тру чи по­ди­ху ні­чно­го хо­ло­ду! Тож ми не ро­би­мо ні­чо­го по­га­но­го, їх ба­га­то!

Горь­ко та Ма­рин­ка на­ма­га­ли­ся по­ясни­ти, що гіл­ки з де­рев ла­ма­ти ні­як не го­ди­ться чи на уро­ці, чи то пі­сля уро­ків. Рі­зни­ці не­має! Якщо не з ко­жної кві­тки ви­ро­сте плід, то тим па­че не мо­жна так по-вар­вар­ськи змен­шу­ва­ти кіль­кість тих кві­ток. А якщо вам справ­ді хо­че­ться ви­ро­сти­ти де­ре­во вдо­ма чи по­ста­ви­ти кві­ту­чу гіл­ку у вазу, щоб ми­лу­ва­ти­ся при­хо­дом ве­сни, то зір­ва­ли би одну, а не ці­лий обе­ре­мок! Во­ни ж те­пер про­па­дуть, ви ж іще в лі­сі ку­пу ря­сту нар­ва­ли, а він вже май­же весь зів’яв!

– Так зну­ща­ти­ся з ве­сня­ної кра­си не про­сто не­гар­но – це й справ­ді ве­ли­ка ду­рість! – ці сло­ва ду­же ва­го­мо про­мо­вив Вов­чик Че­пи­ло і на до­да­чу кра­сно­мов­но по­хи­тав пе­ред но­сом у одно­кла­сниць сво­їм важ­ким ку­ла­ком.

По­хва­лив­ши йо­го за ро­зум­ні сло­ва, Ма­рин­ка все ж не втри­ма­ла­ся та ска­за­ла, що по­гро­жу­ва­ти си­лою не-пе-да-го-гіч-но.

Дів­ча­тка за­со­ро­ми­ли­ся та зро­зумі­ли, що ді­я­ли геть не­роз­су­дли­во. Во­ни обі­ця­ли біль­ше ні­ко­ли та­ко­го не ро­би­ти та по­ста­ви­ти всі зір­ва­ні гіл­ки та кві­ти у ва­зи з во­дою. А якщо гіл­ки й справ­ді від­пу­стять ко­рі­н­ня, то ви­са­ди­ти їх десь по­під пар­ка­ном у ти­хо­му ку­то­чку шкіль­но­го сад­ка та до­гля­да­ти всім кла­сом.

Ра­дий, що дру­зі під­три­ма­ли йо­го, ря­ту­ю­чи кра­су де­рев, Горь­ко зно­ву по­вер­нув­ся до ро­бо­ти. Він ві­ді­йшов до­сить да­ле­ко до стар­шо-

кла­сни­ків та ста­ран­но до­по­ма­гав їм спа­лю­ва­ти смі­т­тя. Горь­ко ду­мав про те, що в Чар­ліс­сі він ні­ко­ли не ба­чив жо­дно­го ки­ну­то­го на зем­лю па­пір­ця, жо­дно­го не­до­пал­ку або обгор­тки від цу­кер­ки чи жуй­ки. Чар­лі­ське цар­ство ви­гля­да­ло пер­вин­но ди­ким та чи­стим. Люд­ська не­дба­лість до при­ро­ди не тор­кну­ла­ся жо­дної з тих га­ля­вин, де­рев та кві­тів.

А як пиль­ну­ва­ла ца­рів­на Со­лом­ка свій ма­лень­кий ко­ро­лів­ський са­до­чок бі­ля па­ла­цу! Там ро­сли ли­ше ча­рів­ні де­ре­ва, і одне з них ви­ро­сло з тої зо­ло­тої пер­си­ко­вої кі­сто­чки, яку по­са­див сам Горь­ко ще на­при­кін­ці ми­ну­ло­го ро­ку.

Те­пер ча­рів­не пер­си­ко­ве де­ре­во ви­ро­сло більш як пів­ме­тра зав­ви­шки. Де­рев­це ше­ле­сті­ло то­нень­ки­ми гі­ло­чка­ми, а влі­тку вкри­ва­ло­ся зо­ло­тим ли­стям. За­раз во­но, на­пев­не, сто­їть, при­кра­ше­не ро­же­ви­ми ку­че­ря­ми дрі­бно­го, але роз­кі­шно­го цві­ту. По­гля­ну­ти б на ньо­го! Як дав­но вже не

бу­ло в Горь­ка на­го­ди на­ві­да­ти­ся до Чар­ліс­ся, все уро­ки, ігри з дру­зя­ми, до­по­мо­га вдо­ма та ін­ше. А ко­ли за­кін­чи­ла­ся тре­тя, най­від­по­від­аль­ні­ша та най­дов­ша на­вчаль­на чверть, ка­ні­ку­ли про­май­ну­ли так швид­ко, що він не встиг ви­кро­ї­ти ча­су на по­до­рож до ча­рів­но­го лі­су. Що­прав­да, у зви­чай­но­му ве­сня­но­му лі­сі він бу­вав. Ось, на­при­клад, сьо­го­дні, ра­зом з усім кла­сом. Це бу­ло ду­же ве­се­ло та ці­ка­во, але ж зов­сім не те що в Чар­ліс­сі…

За­хо­пив­шись сво­ї­ми дум­ка­ми та мрі­я­ми, Горь­ко не одра­зу по­мі­тив їд­кий дим від ба­га­т­тя. Дим не­ща­дно роз’їдав йо­го очі, від ньо­го ми­мо­во­лі ко­ти­ли­ся сльо­зи, не­мов від хо­ло­дно­го силь­но­го зу­стрі­чно­го ві­тру або від ли­хої ци­бу­лі.

„Це ж го­рить мо­ло­де зе­ле­не ли­стя!” – Горь­ко на­ре­шті по­мі­тив, що стар­шо­кла­сни­ки на­ла­ма­ли мо­ло­дих пру­жних гі­лок з кущів та пе­ре­мі­шу­ють ни­ми ба­га­т­тя.

– На­ві­що ви та­ке ро­би­те? – по­хму­ро спи­тав Горь­ко стар­шо­кла­сни­ка. – Це ж по­га­но – ла­ма­ти гіл­ки з кущів. До то­го ж, по­ряд є до­сить су­хо­го гі­л­ляч­чя – ним роз­гор­та­ти ба­га­т­тя на­віть зру­чні­ше.

– Ти ще, ма­ле­ча, по­вча­ти нас бу­деш? – пре­зир­ли­во від­ма­хнув­ся стар­шо­кла­сник. І, де­мон­стру­ю­чи пов­ну зне­ва­гу до слів Горь­ка, ста­ран­но зла­мав ще одну дов­гу гіл­ку. – Не лізь ку­ди не слід та не по­вчай стар­ших, бо отри­ма­єш нею по шиї!

– Ду­ма­єш, я те­бе зля­ка­ю­ся? – пхи­кнув Горь­ко. – Нав­ко­ло пов­но лю­дей, ли­ше за­че­пи! Ві­кно ди­ре­ктор­сько­го ка­бі­не­ту так зру­чно роз­та­шо­ва­не – пря­мо нав­про­ти те­бе! Сер­гій Ва­си­льо­вич бу­де ду­же не­вдо­во­ле­ний га­ла­сом під сво­їм ві­кном, еге ж?

– Еге ж, – по­смі­хнув­ся стар­шо­кла­сник май­же приязно. – Ма­ле-ма­ле, а яке ро­зум­не! Тож по­слу­хай, якщо ти та­кий кмі­тли­вий, – він про­стя­гнув ру­ку зі зла­ма­ною гіл­кою та по­пле­скав Горь­ка по плечу. – Ди­ре­ктор не зав­жди бу­де по­ряд, тож кра­ще то­бі не ро­би­ти ні­чо­го та­ко­го, від чо­го ми би роз­лю­ти­ли­ся або обра­зи­ли­ся. До­бре? Чо­го ти чі­пля­є­шся до лю­дей? Ми ж

куль­тур­но при­би­ра­є­мо те­ри­то­рію, ро­би­мо ко­ри­сну спра­ву. А гіл­ки… Гі­лок ба­га­то, на наш вік ви­ста­чить. Тож ро­би со­бі спо­кій­ні­сінь­ко свої спра­ви, а нам не за­ва­жай, будь ла­ска. Ді­йшло?

Горь­ко зро­зу­мів, що спе­ре­ча­ти­ся не­має сен­су. Він ні­чо­го не змо­же зро­би­ти. Хтось ду­же бо­яз­кий про­мо­вив у йо­го го­ло­ві то­не­сень­ким го­ло­со­чком: „А й справ­ді, гі­лок ба­га­то. Що з то­го, що зла­ма­ють хло­пці одну чи дві? Адже ти не мо­жеш їм цьо­го си­лою за­бо­ро­ни­ти. Во­ни на­ба­га­то-на­ба­га­то сильніші, а ти один… Справ­ді, кра­ще пі­ти”.

І, по­ну­рив­ши го­ло­ву, Горь­ко мов­чки ві­ді­йшов убік. Ко­ли стар­шо­кла­сник ки­нув зе­ле­ну гіл­ку у во­гонь та ли­ше за­для за­ба­ви зла­мав ще одну, Горь­ко вдав, ні­би ні­чо­го не по­мі­тив, по­вер­нув­ся спи­ною та пі­шов до сво­їх одно­кла­сни­ків. Кра­єм ока він по­мі­тив, що Вов­чик Че­пи­ло про щось зу­хва­ло спе­ре­ча­є­ться з ін­шим стар­шо­кла­сни­ком, ви­ма­ху­ю­чи пе­ред йо­го но­сом зла­ма­ною зе­ле­ною гіл­кою. Та що в то­му див­но­го: Че­пи­ло ж зав­жди був ху­лі­га­ном, він ні­чо­го не бо­ї­ться… „А ти? – спи­тав се­бе Горь­ко. – Зля­кав­ся?” Він ні­чо­го не від­по­вів, на­віть по­дум­ки, ли­ше по­хню­пив­ся, бо й так бу­ло зро­зумі­ло. Пе­ред со­бою при­ки­да­ти­ся бу­ло важ­ко та й не­ро­зум­но.

„Що ж ти, ли­ца­рю”, – ні­би по­чув­ся йо­му да­ле­кий зна­йо­мий го­лос. І та­кий сум та роз­ча­ру­ва­н­ня бу­ло в то­му го­ло­сі, що Горь­ко шви­день­ко пі­дбіг до най­ближ­чо­го тов­сто­го де­ре­ва – це був ста­рий каштан у шкіль­но­му дво­рі – та по­сту­кав по стов­бу­ру. Він по­ви­нен не­гай­но, ці­єї ж хви­ли­ни опи­ни­ти­ся в Чар­ліс­сі та все по­ясни­ти!

Горь­ко не­тер­пля­че по­сту­кав зно­ву. Але ні­чо­го не ста­ло­ся. Ча­рів­ні двер­ця­та, що ве­ли до лі­со­вої кра­ї­ни не з’яв­ля­ли­ся, скіль­ки він не че­кав. Він спро­бу­вав обра­ти ін­ше де­ре­во, ве­ли­кий роз­ло­гий клен, але усі спро­би до­сту­ка­ти­ся до Чар­ліс­ся бу­ли мар­ни­ми.

Пе­ред йо­го вну­трі­шнім по­гля­дом на­че май­ну­ло тін­ню ма­лень­ке зо­ло­те де­рев­це. Ли­стя на ньо­му стрім­ко в’яну­ло, пе­люс­тки кві­тів си­па­ли­ся на зем­лю сум­ним ря­сним до­щи­ком. Сер­це в Горь­ка під­стри­бну­ло та впа­ло: він зро­зу­мів, що шлях до Чар­ліс­ся від­ни­ні для ньо­го за­кри­тий. Ча­рів­ні двер­ця­та за­чи­ни­ли­ся пе­ред ли­ца­рем, який склав при­ся­гу за­хи­ща­ти ча­рів­ну лі­со­ву кра­ї­ну, та сьо­го­дні по­ру­шив її.

„Ти ли­ше за­хи­щай честь на­шої кра­ї­ни у сво­є­му сві­ті. Ти ж те­пер ли­цар!” – ко­лись – зда­ва­ло­ся, на­че то бу­ло так дав­но – ска­за­ла йо­му ца­рів­на Чар­ліс­ся ма­лень­ка Со­лом­ка.

„Як за­хи­ща­ти? Від ко­го?” – то­ді зди­ву­вав­ся він. Бо Со­лом­ка ж ка­за­ла, що по­га­ним лю­дям ту­ди не­ма хо­ду.

„Ти зро­зу­мі­єш”, – ла­гі­дно по­смі­хну­ла­ся Со­лом­ка. І яка чу­до­ва бу­ла в неї усмі­шка та які бла­ки­тно-зе­ле­ні очі. На­че чи­ста во­да в лі­со­во­му струм­ку, де під кри­шта­ле­вою гре­блею на­ро­джу­є­ться ве­сел­ка.

„Зго­дом ти зро­зу­мі­єш, хто нам за­гро­жує…”

Ось те­пер Горь­ко зро­зу­мів, що во­на хо­ті­ла ска­за­ти. Ли­ше те­пер зро­зу­мів! Але за­пі­зно… Він сам і за­гро­жує каз­ко­вій кра­ї­ні, бо не зу­мів за­хи­сти­ти її від бай­ду­жих до кра­си, від тих, хто по­во­ди­ться бру­таль­но та без­глу­здо, не ро­зу­мі­ю­чи цін­но­сті каз­ко­во­го лі­су. Він міг по­ясни­ти це не­ро­зум­ним бай­ду­жим лю­дям – во­ни ж ні­ко­ли не ба­чи­ли то­го, що до­ве­ло­ся ді­зна­ти­ся йо­му! Він міг при­найм­ні спро­бу­ва­ти… По­ви­нен був не від­сту­па­ти­ся, не зда­ва­ти­ся без бою. То­му що він ли­цар… Був ли­ца­рем…

Очі Горь­ка силь­но за­щи­па­ло, на­че від ди­му. Але він був ду­же да­ле­ко від во­гнищ. Під­хо­пив­ши свою шкіль­ну сум­ку, хло­пчик сум­но по­плен­тав­ся до­до­му, не по­про­щав­шись ні з ким зі сво­їх дру­зів. Він не хо­тів йти до­до­му ра­зом з ни­ми, бо то­ді дру­зі без­пе­ре­чно по­мі­тять, що він чи­мось ду­же за­сму­че­ний та бу­дуть йо­го роз­пи­ту­ва­ти.

А що він міг їм роз­по­ві­сти? Що він біль­ше не ли­цар? Що від­ни­ні та, ма­буть, до­ві­ку за­гу­бив до­ро­гу до то­го краю, де він по­чу­вав се­бе най­ща­сли­ві­шим у сві­ті? Що він біль­ше ні­ко­ли не по­ба­чить Чар­ліс­ся, бо по­сту­пив­ся че­рез своє бо­я­гуз­тво ли­цар­ською гі­дні­стю та не встав на за­хист че­сті ча­рів­ної кра­ї­ни, і, на­пев­но, згу­бив ма­лень­ке тен­ді­тне де­рев­це, яке ви­ро­сло з пер­си­ко­вої кі­сто­чки та від­кри­ло йо­му шлях до най­кра­щої при­го­ди в йо­го жит­ті?

Те­пер Горь­ко за­гу­бив той шлях. Чар­ліс­ся відмовляється прийня­ти йо­го до се­бе. Так чи іна­кше, що те­пер ро­би­ти, Горь­ко не знав, хоч плач! І він справ­ді ти­хень­ко пла­кав до­ро­гою до­до­му, бо не міг стри­ма­ти сліз, ко­ли ду­мав, що біль­ше ні­ко­ли не ви­йде на га­ля­ви­ну бі­ля Ду­бо­во­го па­ла­цу. Лі­со­вий цар біль­ше ні­ко­ли не по­ти­сне йо­му ру­ку, щоб по­хва­ли­ти за му­жній та шля­хе­тний вчи­нок, гі­дний чар­ліс­сько­го ли­ца­ря. І він біль­ше ні­ко­ли не по­ба­чить Со­лом­ку…

Ла­пу­ня: А ми бу­ли по­ряд і мов­ча­ли!

Ро­зум­ник: Це ж ви­про­бу­ва­н­ня. Він міг по­кли­ка­ти на до­по­мо­гу сво­їх одно­кла­сни­ків, але… Це бу­ло йо­го вла­сне рі­ше­н­ня.

Пу­стун­чик: Йо­го не мо­жна про­ба­чи­ти! Чи мо­жна? Чо­му лю­ди­на ро­зу­міє, що чи­нить по­га­но, але все одно так ро­бить?!

Ла­пу­ня: Я би про­ба­чи­ла. Він ду­же за­сму­че­ний че­рез свій вчи­нок. Біль­ше він та­ко­го не зро­бить. Ро­зум­ник: А як те­пер ви­прав­ля­ти свої по­мил­ки? Ла­пу­ня: Не знаю… Пу­стун­чик: І я не знаю…

Так, Горь­ко був ду­же за­сму­че­ний тим, що вхід до Чар­ліс­ся для ньо­го ра­пто­во за­крив­ся. Але чи вда­сться йо­му ще ви­пра­ви­ти свою по­мил­ку та чи справ­ді ні­ко­ли-ні­ко­ли Горь­ко Ма­кі­трен­ко біль­ше не сту­пить на про­сто­ри Чар­ліс­ся – то вже зов­сім ін­ша істо­рія.

Пу­стун­чик: В ча­рів­но­му лі­сі все що зав­го­дно мо­же ста­ти­ся! Осо­бли­во, ко­ли він на ко­гось сердитий.

Ла­пу­ня: Але ж не на нас! Пу­стун­чик: Не знаю. На­при­клад, я від­чу­ваю про­ви­ну. Ми мо­гли щось при­ду­ма­ти, щоб до­по­мог­ти Горь­ко­ві?

Ро­зум­ник: То­ді – не знаю, а за­раз – мо­же­мо. А щоб не за­блу­ка­ти, тре­ба на­вчи­ти­ся чи­та­ти „під­каз­ки”, які дає при­ро­да. Пу­стун­чик: Які? Ро­зум­ник: До­ро­гою я роз­по­вім вам, як орі­єн­ту­ва­ти­ся в лі­сі. А за­ра­зом Горь­ко та йо­го ді­дусь Го­ри­слав теж ма­ти­муть на­го­ду пе­ре­ві­ри­ти свої зна­н­ня…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.