Як ца­рів­ну Со­лом­ку по­ло­ни­ли мавки.............................

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Роз­по­від­а­ють, що на­ве­сні, як ви­па­де та­ка ніч, ко­ли мі­сяць у пов­ні, нав­ко­ло йо­го від­обра­же­н­ня у став­ках та озе­рах зби­ра­ю­ться ру­сал­ки. Во­ни тан­цю­ють та спів­а­ють сум­них ру­сал­чи­них пі­сень про свою до­ві­чну са­мо­тню до­лю. Їм су­ди­ло­ся жи­ти з хо­ло­дною кров’ю та льо­дя­ним сер­цем, ні­ко­ли не зна­ти ані сі­мей­но­го за­ти­шку, ані дру­жби, ані лю­бо­ві…

У та­ку ніч, як ка­жуть, лі­со­ві мавки ви­хо­дять на по­лю­ва­н­ня. Якщо зди­ба­ють на стеж­ці са­мо­тньо­го пе­ре­хо­жо­го, хай йо­го Бог бе­ре­же: за­ма­нять у ха­щу та мо­жуть по­ці­лу­ва­ти хо­ло­дним ці­лун­ком за­бу­т­тя… То­ді лю­ди­на за­бу­ває все, що ра­ні­ше бу­ло у її сер­ці до­бро­го. За­бу­ває, ким во­на бу­ла, та біль­ше не пам’ятає всіх, ко­го зна­ла. Ні­ко­ли не по­вер­не­ться та лю­ди­на до­до­му, бо й не знає біль­ше, що в неї на сві­ті десь є дім та рі­дні… Так мавки на­ма­га­ю­ться пом­сти­ти­ся лю­дям за свою са­мо­тність. А та­єм­ни­ця тут зов­сім не в лю­дях, а зно­ву-та­ки у хо­ло­дно­му сер­ці, яке не знає жа­лю та про­ще­н­ня, не вміє від­кри­ва­ти­ся ін­шим, не вміє лю­би­ти…

У ніч на пер­ше трав­ня ру­сал­ки та мавки зби­ра­ю­ться ра­зом нав­ко­ло най­біль­шо­го та най­глиб­шо­го озе­ра Тем­но­ліс­ся. Там во­ни тан­цю­ють з во­до­кру­та­ми та ви­ро­гра­я­ми, там спів­а­ють всю ніч, роз­во­дять ве­ли­че­зне мі­ся­чне ба­га­т­тя та пір­на­ють у ньо­го з го­ло­вою. Ту­ди во­ни при­во­дять сво­їх по­ло­не­них, яких зби­ли зі шля­ху. В ніч на пер­ше трав­ня всі до­ро­ги та за­плу­та­ні ла­бі­рин­ти оман­ли­вих сте­жок Тем­но­ліс­ся ве­дуть до Мав­чи­но­го озе­ра…

*****

Якось при­ві­тно­го ран­ку на­при­кін­ці кві­тня Горь­ко Ма­кі­трен­ко, як зав­жди, по­спі­шав зі шко­ли до­до­му. День був ясний і те­плий, все нав­кру­ги ся­я­ло, на­че нав­ми­сно при­бра­не до трав­не­вих свят. Зав­тра уро­ків не бу­де, і Горь­ко ве­се­ло біг нав­ви­пе­ред­ки з Са­шком та Вов­чи­ком дов­гою алей­кою до сво­го дво­ру.

Біг­ти рів­ним, те­плим, ще тем­ним пі­сля не­дав­ньо­го слі­по­го до­щи­чка асфаль­том бу­ло при­єм­но та зру­чно. Хло­пці ле­ті­ли, на­че на кри­лах. На­віть важ­кі шкіль­ні сум­ки з під­ру­чни­ка­ми їм не за­ва­жа­ли.

Горь­ко до­біг до ро­гу пер­шим. Да­лі до са­мо­го дво­ру алей­ка ве­ла вздовж про­їжджої до­ро­ги, там бі­га­ти бу­ло не мо­жна. З обох бо­ків асфаль­то­ва­ної до­ріж­ки ро­сли ка­шта­ни та кле­ни. Ка­шта­ни при­ві­тно хи­та­ли ши­ро­ким ли­стям,

схо­жим на роз­кри­ті до­ло­ні. Їхні бі­лі сві­чки ще тіль­ки роз­кві­та­ли. Вни­зу на га­зо­ні ро­сли зви­чай­ні куль­баб­ки та „куль­ба­би-му­тан­ти” – ве­ли­че­зні, роз­мі­ром з ве­ли­ке яблу­ко, бі­лі го­лов­ки пу­хна­стих ле­тю­чих пір’їнок, ко­жна з яких ман­друє з ма­лень­ким на­сі­н­ням куль­ба­би.

Горь­ко знав, що ці ве­ли­че­зні ку­лі зов­сім не му­тан­ти – це про­сто ін­ший вид куль­ба­би, але він зав­жди за­бу­вав йо­го на­зву. Та йо­му й по­до­ба­ло­ся вва­жа­ти ці ро­сли­ни не­зви­чай­ни­ми, на­при­клад, дав­ні­ми пра­щу­ра­ми зви­чай­них куль­баб, які ди­вом про­ро­сли, то­му що один вче­ний з ду­же се­кре­тної ла­бо­ра­то­рії не­нав­ми­сне чхнув по­бли­зу від­чи­не­но­го ві­кна, ви­вча­ю­чи цю ро­сли­ну – ось на­сі­н­ня й роз­ле­ті­ло­ся! Або це справ­жні „му­тан­ти”, які ви­ро­сли під впли­вом не­ві­до­мо­го по­ки що лю­дям се­кре­тно­го ві­та­мі­ну ро­сту, яким обро­би­ли на­сі­н­ня ма­лень­ких куль­ба­бок.

Одним сло­вом, Горь­ко­ві по­до­ба­ло­ся ви­га­ду­ва­ти про ці ве­ли­че­зні куль­ба­би рі­зні фан­та­зії. Він знав, що дру­зі ду­же по­ва­жа­ють йо­го за це вмі­н­ня ви­га­да­ти но­ву гру на са­мі­сінь­ко­му рів­но­му мі­сці (во­ни так ду­ма­ють!). За­раз во­ни за­хо­чуть по­чу­ти но­ву ма­ло­ймо­вір­ну, але ду­же ці­ка­ву гі­по­те­зу про те, як ви­ни­кли та­кі ве­ли­че­зні куль­ба­би. У по­шу­ках на­тхне­н­ня Горь­ко зі­рвав одну бі­лу пу­хна­сту ку­лю та що­си­ли дму­хнув.

На­сі­нин­ки-па­ра­шу­ти­ки роз­ле­ті­ли­ся в усі боки – жо­дно­го не за­ли­ши­ло­ся на го­лів­ці куль­ба­би! Але по­тім ста­ло­ся щось вкрай див­не: бі­лий пух,

який по­ви­нен був роз­сі­я­ти­ся у по­ві­трі, зно­ву збив­ся у ве­ли­ку хма­рин­ку. На­че лі­та­ки, що на свя­та вла­што­ву­ють па­рад і на льо­ту ши­ку­ю­ться у чі­ткі фі­гу­ри, пу­хна­сті „сні­жин­ки-му­тан­ти” зі­бра­ли­ся зграй­кою, і з них ви­ши­ку­ва­ло­ся одне слово:

ПРИ­ХОДЬ!

Спо­ча­тку Горь­ко не по­ві­рив сво­їм очам. Але слово бу­ло чі­тко ви­дно. А знак окли­ку ще дов­го лі­тав у по­ві­трі, ко­ли ін­ші лі­те­ри роз­па­ли­ся на окре­мі пу­хна­сті ця­то­чки.

– Ти ба­чив? – спи­та­ли дру­зі, під­біг­ши та зу­пи­ня­ю­чись по­ряд з Горь­ком. – Чо­му во­ни спо­ча­тку роз­ле­ті­ли­ся, а по­тім зно­ву зі­бра­ли­ся хмар­кою? Мо­жли­во, ці куль­ба­би на­справ­ді не ро­сли­ни, а щось на зра­зок ву­ли­ка для не­ві­до­мих на­у­ці ко­мах? Бу­де­мо сьо­го­дні ве­сти роз­слі­ду­ва­н­ня?

– Ду­маю, ні, – про­мо­вив Горь­ко, на­пру­же­но мір­ку­ю­чи над тим, що він ба­чив. Дру­зі не мо­гли про­чи­та­ти слово, от­же, це по­сла­н­ня ли­ше для ньо­го! Йо­го кли­чуть при­йти не­гай­но! Нев­же на­ре­шті двер­ця­та зно­ву від­кри­ли­ся?

– Якщо ні, то­ді що це бу­ло? – за­пи­тав Вов­чик Че­пи­ло. – В те­бе є но­ва вер­сія?

– Що? А, ти про це… Та ні, сьо­го­дні, ма­буть, ні­чо­го не бу­де. Хло­пці, на ме­не, зда­є­ться, че­кає не­від­кла­дна спра­ва. Ви­ба­чте. – Горь­ко зби­рав­ся біг­ти до­до­му, щоб ли­ше ки­ну­ти шкіль­ну сум­ку та пе­ре­в­дя­гну­ти­ся.

– То ти сьо­го­дні не ви­йдеш? – роз­ча­ро­ва­но спи­тав Са­шко Во­ро­на. – Зов­сім ні­як?

– Ма­буть, зов­сім. Сьо­го­дні в ме­не є одна спра­ва. Не знаю, чи на­дов­го за­тя­гне­ться.

– Го­ри­нич, ти звір! – бур­кнув Вов­чик. – Зав­тра ж ви­хі­дний день, які мо­жуть бу­ти спра­ви? – То зав­тра й зу­стрі­не­мось. Я обі­цяю. А за­раз ме­ні тре­ба біг­ти. Бу­вай­те! Горь­ко ма­хнув дру­зям ру­кою та що­ду­ху пом­чав до сво­го під’їзду. Скинувши шкіль­ну фор­му та на­швид­ко­руч пе­ре­хо­пив­ши обід, який за­ли­ши­ла йо­му ма­ма (знак окли­ку в її за­пи­сці був ні­як не менш кра­сно­мов­ним, ніж у та­єм­ни­чо­му по­слан­ні з куль­ба­би), Горь­ко зно­ву ви­ле­тів на двір та за два кро­ки зник за стов­бу­ром ста­рої ди­кої че­ре­шні, що ся­га­ла шо­сто­го по­вер­ху бу­дин­ку.

Горь­ко на­віть не встиг зра­ді­ти то­му, що він зно­ву в Чар­ліс­сі. Опи­нив­шись на га­ля­ви­ні пе­ред Ду­бо­вим па­ла­цом, Горь­ко одра­зу ж зі­ткнув­ся облич­чям до облич­чя з лі­со­вим ца­рем, ба­тьком Со­лом­ки.

– До­бри­день, ли­ца­рю, – су­во­ро при­ві­тав­ся лі­со­вий цар. Горь­ко­ві зда­ло­ся, що він чи­мось ду­же не­вдо­во­ле­ний, і хло­пець спо­ча­тку

по­ду­мав, що йо­го по­ява нев­ча­сна. Але цар одра­зу ж до­дав: – Ми ду­же че­ка­ли на те­бе!

Че­ка­ли? Со­лом­ка не ви­бі­гла йо­му на­зу­стріч, як бу­ва­ло зав­жди. В гру­дях у Горь­ка за­во­ру­ши­ло­ся якесь не­до­бре пе­ред­чу­т­тя. – Щось ста­ло­ся? – стри­во­же­но спи­тав він. – Я мо­жу до­по­мог­ти? – Спо­ді­ва­ю­ся, ли­ца­рю, – зі­тхнув лі­со­вий во­ло­дар. Він по­клав ру­ку на пле­че хло­пчи­ка. – Хо­ді­мо до па­ла­цу, ся­де­мо на ве­ран­ді та все обго­во­ри­мо.

Ко­ли Горь­ко та го­спо­дар Чар­ліс­ся вла­шту­ва­ли­ся у пле­те­них крі­слах на ве­ран­ді па­ла­цу, лі­со­вий цар по­чав роз­по­від­а­ти.

– Тіль­ки не пе­ре­би­вай, ли­ца­рю, до­ки я не по­ясню все. Со­лом­ка зни­кла. Я знаю, що ти її друг. Але я – її ба­тько, і я знаю не тіль­ки свою до­чку, але й ці мі­сця. Її не­має в Чар­ліс­сі! І новини, які ме­ні вда­ло­ся ді­зна­ти­ся, під­ка­зу­ють, що спра­ви кеп­ські. Жо­ден з мо­їх під­да­них не ба­чив Со­лом­ки від тре­тьої го­ди­ни по обі­ді. Вран­ці во­на пі­шла до лі­со­вої шко­ли, а опів­дні ви­ру­ши­ла гу­ля­ти, як зав­жди. Зві­рі ка­жуть, що Со­лом­ка хо­ті­ла про­від­а­ти Ка­ли­но­ву ма­тір – це її хре­ще­на. Птахи спо­ві­сти­ли, що Со­лом­ку ба­чи­ли бі­ля за­ча­ро­ва­но­го мли­на, і во­на пі­шла да­лі вго­ру за те­чі­єю рі­чки.

На­ві­що во­на хо­ди­ла там одна са­ме сьо­го­дні? Адже по­пе­ре­ду ніч на пер­ше трав­ня! В Ка­ли­но­во­му Краї ка­жуть, що не ба­чи­ли ца­рів­ну сьо­год-

ні. Во­на зни­кла. І це не­до­бре. По­ряд з Ка­ли­но­вим Кра­єм про­хо­дить ме­жа Тем­но­ліс­ся. Я Со­лом­ці стіль­ки ра­зів ка­зав, щоб не хо­ди­ла там са­ма!

– Що їй мо­же за­гро­жу­ва­ти, по­ки во­на у лі­сі? – ти­хо спи­тав Горь­ко. – Нев­же хтось мо­же скрив­ди­ти її?

– Хі­ба ли­хі ство­рі­н­ня жи­вуть ли­ше по­за ме­жа­ми лі­су? Та­кі є скрізь, – від­по­вів лі­со­вий цар. – Але ти ще не все зна­єш.

Лі­со­вий цар тро­хи по­мов­чав, зби­ра­ю­чись з дум­ка­ми. Горь­ко ди­вив­ся на ньо­го, за­та­му­вав­ши по­дих. Він хо­тів не­гай­но чим­дуж біг­ти ря­ту­ва­ти Со­лом­ку, але не знав, ку­ди ж біг­ти. Ку­ди зни­кла лі­со­ва ца­рів­на? Ба­тько Со­лом­ки під­вів го­ло­ву та про­дов­жив роз­мо­ву. – Го­ри­сла­ве, ти ма­буть ні­ко­ли не пи­тав Со­лом­ку про її ма­тір? – Н-ні. Са­ма во­на не роз­по­від­а­ла, а я со­ро­мив­ся спи­та­ти, бо знав, що Со­лом­ка жи­ве у па­ла­ці ли­ше з ва­ми.

– Так, це до­бре, що ти не став роз­пи­ту­ва­ти. Це вчи­нок, гі­дний ли­ца­ря. До­чка ду­же за­сму­ти­ла­ся б. Ма­тір Со­лом­ки по­ки­ну­ла нас, ко­ли до­не­чка бу­ла ще зов­сім ма­лень­кою. Во­на про­сто пі­шла з лі­су та осе­ли­ла­ся у да­чно­му се­ли­щі, що за ши­ро­ким по­лем. Але по­тім, ко­ли ми­ну­ло кіль­ка ро­ків, ма­ти Со­лом­ки та моя дру­жи­на по­жал­ку­ва­ла, що ки­ну­ла свою сім’ю. Во­на хо­ті­ла по­вер­ну­ти­ся, але ми її так і не до­че­ка­ли­ся. Схо­же на те, що во­на за­блу­ка­ла в Тем­но­ліс­сі та її за­ма­ни­ли до се­бе мавки. Те­пер во­на за­бу­ла все своє ко­ли­шнє жи­т­тя і на­віть не впі­зна­ла би ні­ко­го з рі­дних та дру­зів, а її сер­це за­хо­ло­ло на­ві­ки.

Сьо­го­дні са­ме день, ко­ли ру­сал­ки та мавки зно­ву ви­хо­дять на по­лю­ва­н­ня. Не хо­ті­ло­ся б, щоб та­ка са­ма до­ля спі­тка­ла й мою донь­ку!

– То чо­му ви не шу­ка­є­те її? – скри­кнув Горь­ко. – Якщо ви то­чно зна­є­те, що во­на десь „на то­му бо­ці”, в Тем­но­ліс­сі! Ви ж зна­є­те всі хо­ди ту­ди, ме­ні дід Бо­ро­вий ка­зав, що ту­ди мо­жна по­тра­пи­ти і з Чар­ліс­ся, і з на­шо­го сві­ту.

– Так, це справ­ді мо­жли­во, – сум­но хи­тнув го­ло­вою цар. – Але не для ме­не. Жо­ден з чар­ліс­ських во­ло­да­рів не має пра­ва сту­па­ти „на той бік”. – Чо­му?!! – Та­ка на­ша все­сві­тня уго­да, укла­де­на ще в пра­дав­ні ча­си між люд­ським, ча­рів­ним та тем­ним на­ро­да­ми. Якщо будь-хто з во­ло­да­рів одно­го з кра­їв пе­ре­тне ме­жу во­ло­ді­н­ня су­сі­дів без пря­мо­го за­про­ше­н­ня у го­сті, то це озна­ча­ти­ме ого­ло­ше­н­ня вій­ни.

То­му ме­ні, на­при­клад, мо­жна ман­дру­ва­ти Чар­ліс­сям скрізь, і ко­ли за­ма­не­ться, на­ві­ду­ва­тись у го­сті до чар­ліс­ських во­ло­да­рів. Про­те ані до су­ча­сно­го сві­ту лю­дей, ані до Тем­но­го лі­су ме­ні хо­ду не­має. І нев­же ти га­да­єш, що для во­ло­да­ря Тем­но­ліс­ся я та­кий ба­жа­ний гість, що він за­про­шує ме­не що­ден­но на чай з ме­дом?! Я лі­со­вий цар і від­по­від­аю за свою кра­ї­ну. Я не мо­жу ри­зи­ку­ва­ти її мир­ним жи­т­тям, на­віть за­ра­ди сво­єї донь­ки.

Але мо­їх під­да­них ця за­бо­ро­на пе­ре­ти­на­ти кор­до­ни не сто­су­є­ться, то­му…

– …то­му я не­гай­но ви­ру­шаю ту­ди! – Горь­ко схо­пив­ся на но­ги. – Тре­ба якнай­швид­ше зна­йти Со­лом­ку та по­вер­ну­ти її до­до­му! – Ти справ­жній ли­цар, – по­смі­хнув­ся лі­со­вий цар. – Як­би ж то! – не­ве­се­ло хми­кнув Горь­ко. – Але ва­шу до­чку в бі­ді я не ки­ну. Де ме­ні шу­ка­ти її? Як прой­ти до то­го Тем­но­го лі­су? Не так дав­но ми з ді­ду­сем за­блу­ка­ли (та ви, на­пев­но, це зна­є­те), і нам до­по­міг зна­йти шлях до­до­му дід Бо­ро­вий.

– Так, я знаю. Він роз­по­вів ме­ні, що з ва­ми ста­ло­ся. Ка­зав, що ле­две встиг ви­ве­сти вас з во­ло­дінь Ву­ха­тої ба­би. Горь­ко кив­нув. – То­ді ми ра­пто­во опи­ни­ли­ся у Тем­но­ліс­сі, але це ста­ло­ся якось не­на­ро­ком, до­ро­ги ту­ди я не знаю, – до­дав він.

– Але ти зна­йдеш шлях до за­ча­ро­ва­но­го мли­на? – Так, ми бу­ли там якось із Со­лом­кою. І хо­ди­ли вздовж рі­чки до кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла.

– Ду­же до­бре. Там ме­жа Ка­ли­но­во­го Краю. То­бі ту­ди й тре­ба. Дід Бо­ро­вий жи­ве зов­сім по­ряд з дже­рель­цем, зна­йди йо­го, він до­по­мо­же то­бі. Та за­пам’ятай: у лі­сі є та­єм­ни­ці, про які ні­хто не го­во­рить вго­лос, бо якщо те, про що роз­мов­ля­ють лю­ди, по­чу­ють птахи або дрі­бні зві­ря­та, не ми­не й го­ди­ни, як весь ліс бу­де зна­ти, що ти зби­ра­є­шся ро­би­ти та ку­ди йти. А на­ві­що нам, щоб з „то­го бо­ку” на те­бе вже че­ка­ли? То­бі ж обов’яз­ко­во тре­ба зна­йти та по­вер­ну­ти Со­лом­ку до пів­но­чі. Ви­ру­шай, ли­ца­рю, хай ща­стить!

Горь­ко схви­льо­ва­но по­про­щав­ся та ви­ру­шив стеж­кою, яка ма­ла при­ве­сти йо­го до за­ча­ро­ва­но­го мли­на. Там сьо­го­дні вдень ба­чи­ли Со­лом­ку востан­нє. І ні­хто не знає, де са­ме те­пер її шу­ка­ти. Якщо, зві­сно, при­йшов­ши до ді­да Бо­ро­во­го, Горь­ко не ді­зна­є­ться ще щось та­ке, про що тре­ба ду­же обе­ре­жно го­во­ри­ти вго­лос.

У став­ку бі­ля за­ча­ро­ва­но­го мли­на не кум­ка­ли жаб­ки, не ще­бе­та­ли пташки. Ли­ше пла­ку­чі вер­би сум­но хи­та­ли ві­та­ми, тор­ка­ю­чись во­ди, а по­тім роз­бриз­ку­ю­чи кра­пли­ни зі сво­їх дов­гих ву­зень­ких ли­сто­чків. Зда­ва­ло­ся, вер­би плачуть.

Шлях зна­йо­мою мі­сци­ною вго­ру про­ти те­чії стру­мо­чка до дже­ре­ла ви­дав­ся йо­му важ­ким та дов­гим. Без Со­лом­ки йти тут бу­ло якось не­зви­чно. Хо­ча ми­ну­ло­го ра­зу, ко­ли во­ни гу­ля­ли удвох, ді­ти ні­ку­ди не по­спі­ша­ли, а за­раз Горь­ка нав­па­ки штов­ха­ла впе­ред жа­га рі­шу­чих дій, шлях вздовж рі­чки зайняв ма­ло не ці­лу го­ди­ну.

Бі­ля кри­шта­ле­во­го дже­ре­ла, по­між дво­ма ку­ща­ми ка­ли­ни, Горь­ка одра­зу ж зу­стрів дід Бо­ро­вий.

– Че­каю на те­бе, ли­ца­рю. Хо­ді­мо, моя ха­зяй­ка вже на стіл на­кри­ла! – ра­до зу­стрів він хло­пчи­ка.

– Дя­кую, та я не хо­чу їсти і не мо­жу за­три­му­ва­ти­ся, – від­ка­зав Горь­ко. – Ме­ні тре­ба…

– …ску­шту­ва­ти пи­ріж­ка з бі­ли­ми гри­бо­чка­ми! – пе­ре­рвав йо­го дід Бо­ро­вий. – Хо­ді­мо, хо­ді­мо… Швид­ше!

Про­йшов­ши слі­дом за Бо­ро­вим ще тро­хи вбік від стеж­ки, Горь­ко по­ба­чив ни­зень­ку ха­тку, яка при­ту­ли­ла­ся під роз­ло­гою ви­со­чен­ною со­сною і бу­ла ду­же схо­жа на тов­стий бі­лий гриб бо­ро­вик. Одра­зу за хвір­ткою ро­сла ве­ли­ка укві­тча­на бі­ли­ми ки­ти­ця­ми ка­ли­на.

Ро­зум­ник: Це прав­да, але ці­лю­щі вла­сти­во­сті ча­сто обер­та­ю­ться ли­хом для са­мої ка­ли­ни. Лю­ди пов­ні­стю зди­ра­ють ко­ру, обла­му­ють гі­л­ля, ді­ста­ю­чись до кві­тів та пло­дів… Гар­на здо­ро­ва ро­сли­на ги­не від не­ро­зум­но­го ко­ри­сту­ва­н­ня ве­ли­ким да­ром при­ро­ди. Ла­пу­ня: Про що ли­ше лю­ди ду­ма­ють, ко­ли ни­щать все дов­ко­ла? На по­ро­зі бі­лень­кої ха­тки Горь­ка та ді­да Бо­ро­во­го зу­стрі­ла ста­рень­ка ті­тонь­ка у бі­ло­му че­пчи­ку та фар­ту­шку. Це бу­ла жін­ка ді­да Бо­ро­во­го, Ка­ли­но­ва ба­бу­ся.

Во­на приязно при­ві­та­ла Горь­ка, за­про­си­ла в дім та пропу­сти­ла йо­го та ді­да Бо­ро­во­го впе­ред се­бе. А са­ма пе­ред тим, як за­чи­ни­ти две­рі, при­си­па­ла бі­лим пи­лом ґа­нок та пі­дві­ко­н­ня, пиль­но по­гля­ну­ла дов­ко­ла та ли­ше пі­сля цьо­го уві­йшла в дім.

По всіх ку­тках Ка­ли­но­ва ба­бу­ся теж дму­хну­ла бі­лим пи­лом, і з чи­сто­го бі­ле­но­го ку­тка чкур­нув геть, на­че об­пі­кся окро­пом, ве­ли­кий чор­ний па­вук.

– Ось і до­бре, – ска­за­ла Ка­ли­но­ва ба­бу­ся. – те­пер мо­жна спо­кій­но по­го­во­ри­ти.

Горь­ко­ві зда­ло­ся, що він впі­знав ча­рів­ний пил, який ви­яв­ляє су­тність ре­чей. Дід Бо­ро­вий по­яснив йо­му, що за до­по­мо­гою цьо­го пи­лу ви­яв­ля­ю­ться ре­чі та ство­рі­н­ня, не­ви­ди­мі для ока. Та­ким чи­ном мо­жна по­збу­ти­ся шпи­гу­нів Тем­но­ліс­ся, які, без сум­ні­ву, хо­ті­ли би зна­ти, про що ду­має та що ро­бить лі­со­вий цар і йо­го вір­ні дру­зі. Не мо­жна ж вкра­сти до­чку су­сі­дньо­го во­ло­да­ря і га­да­ти, що це їм так по­да­ру­ють! – Тоб­то і на­шої роз­мо­ви з ца­рем на ве­ран­ді Ду­бо­во­го па­ла­цу ні­хто не чув? – Чу­ти не чу­ли, та, ма­буть, ба­чи­ли, – про­ри­пів дід Бо­ро­вий. – А у па­лац схо­ва­ти­ся – ще гір­ше. Ви схо­ва­є­тесь все­ре­ди­ні, шу­ка­ю­чи за­хист від чу­жих очей, але там біль­ше схо­ва­нок для тих, хто хо­че під­слу­ха­ти та під­гля­ну­ти за ва­ми. От­же, слу­хай. Ти й справ­ді ви­рі­шив ря­ту­ва­ти Со­лом­ку? – Так. Я зро­блю все, що змо­жу, та на­віть ще біль­ше. – Гм, це гар­ні сло­ва. Та чи ви­ста­чить в те­бе смі­ли­во­сті, ли­ца­рю? – Ви­ста­чить. Те­пер я знаю, що не від­сту­плю, що б там не бу­ло. Я вже ма­ло не за­гу­бив Чар­ліс­ся на­зав­жди і не до­зво­лю цьо­му по­вто­ри­ти­ся.

– То­ді знай: то­бі тре­ба зна­йти Со­лом­ку та ви­ве­сти її з Тем­но­ліс­ся. Я по­ка­жу то­бі, як прой­ти ту­ди та по­вер­ну­ти­ся, але це не так про­сто зро­би­ти. Де ца­рів­на зна­хо­ди­ться за­раз, хто­зна, але як по­чне су­те­ні­ти, всі мавки збе­ру­ться на Мав­чи­нім озе­рі по­се­ред Тем­но­го лі­су. До­ро­гу до ньо­го ма­ло хто знає, тож ді­ста­ти­ся ту­ди скла­дно. Со­лом­ка на­ша, ма­буть, бу­де з ни­ми на озе­рі. Не сум­ні­ва­ю­ся, що мавки її при­спа­ли. На­ша ца­рів­на хо­дить, го­во­рить і чує, але зов­сім не ро­зу­міє, що від­бу­ва­є­ться, і на­віть не здо­га­ду­є­ться, що во­на у полоні.

Пу­стун­чик: А хі­ба Мі­сяць тут ні до чо­го?

Ро­зум­ник: На­у­ко­во­го під­твер­дже­н­ня та до­кла­дно­го по­ясне­н­ня лу­на­ти­зму по­ки не­має, а на­зва за­ли­ши­ла­ся.

У пер­шу трав­не­ву ніч усі ство­рі­н­ня, які за­здрять щирим та га­ря­чим люд­ським сер­цям, зби­ра­ю­ться у мі­ся­чне коло. Це єди­на ніч у ро­ці, ко­ли во­ни май­же за­бу­ва­ють свій сум, бо пір­на­ють у бі­лий во­дя­ний во­гонь. Він дає най­силь­ні­ше за­бу­т­тя на сві­ті. То­бі тре­ба всти­гну­ти ви­ве­сти на­шу ма­лень­ку Со­лом­ку з ко­ла тан­цю­ю­чих ма­вок до пів­но­чі, щоб во­на не пір­ну­ла ра­зом з усі­ма.

Якщо ти ді­йдеш до Мав­чи­но­го озе­ра не­по­мі­че­ним та за­бе­реш Со­лом­ку, це ще бу­де не вся спра­ва, а ли­ше по­ло­ви­на. Бо ж ще тре­ба пе­ре­тну­ти ме­жу Чар­ліс­ся так, щоб вас не спи­ни­ли та не впіймали. Пам’ятай: у жо­дно­му ра­зі не озиратися. Хай скіль­ки їх бі­жить за ва­ми, але до­ки ви не озир­ну­ли­ся та не спи­ни­ли­ся, мавки та тем­ні ство­рі­н­ня вас не впо­лю­ють. Хай зда­є­ться, що пе­ре­слі­ду­ва­чі вже зов­сім близь­ко… НЕ ОЗИРАЙТЕСЯ!

– До­бре, я зро­зу­мів, – від­по­вів Горь­ко. – По­ка­жіть ме­ні… тоб­то ні, нас мо­жуть по­ба­чи­ти і ви­сте­жи­ти! Кра­ще роз­ка­жіть ме­ні, ку­ди йти, я зна­йду до­ро­гу сам.

– По­спі­ша­ти не­ма ку­ди, до су­ті­нок ще є час. А хи­трість, щоб не за­блу­ка­ти сьо­го­дні в Тем­но­ліс­сі, ду­же про­ста: за пов­но­го мі­ся­ця там у них, „на то­му бо­ці”, зві­ду­сіль ви­дно за­ча­ро­ва­ний млин. Від ньо­го на­че па­дає тінь на Мі­сяць. Але, зві­сно, то не тінь – то ча­рів­ний до­ро­го­вказ. Не зва­жай, що на тлі Мі­ся­ця по­ба­чиш тінь не во­дя­но­го, а ві­тря­но­го мли­на з хре­сто­по­ді­бни­ми кри­ла­ми. Це все одно він, три­май курс на той хрест, і ви ви­йде­те бі­ля став­ка. Щой­но пе­ре­тне­те кор­дон Чар­ліс­ся, Со­лом­ка вмить змо­же до­пра­ви­ти вас до па­ла­цу. Але в чу­жо­му ли­хо­му краї до­ве­де­ться біг­ти сво­ї­ми ніж­ка­ми, тож на­ма­гай­те­ся не по­па­сти­ся. Ми за вас вболівати бу­де­мо, і чим змо­же­мо – до­по­мо­же­мо.

А те­пер то­бі тре­ба пі­ти до Ка­ли­но­вої ма­те­рі. Це до­чка на­ша най­стар­ша та хре­ще­на ма­ти Со­лом­ки. Ко­лись за­мо­ло­ду во­на по­бу­ва­ла на Мав­чи­но­му озе­рі та ле­две жи­ва по­вер­ну­ла­ся. За­раз в на­шо­му лі­сі ли­ше во­на знає ту­ди до­ро­гу. І то­бі по­ка­же. А ні­ко­му біль­ше про те кра­ще й не зна­ти. Тож ща­сти то­бі, ли­ца­рю. Та бе­ре­жи­ся Ву­ха­тої ба­би! – Дя­кую вам. До по­ба­че­н­ня! По­про­щав­шись з го­стин­ною ро­ди­ною Бо­ро­вих, Горь­ко по­пря­му­вав да­лі в ліс до са­мо­го сер­ця Ка­ли­но­во­го Краю. Дід Бо­ро­вий вка­зав йо­му стеж­ку і на­ка­зав не схо­ди­ти з неї. На пе­ре­хре­сті бі­ля став­ка звер­ну­ти на­лі­во.

Горь­ко впев­не­но йшов впе­ред. До­ро­гою йо­му не тра­пля­ли­ся зна­йо­мі зві­рі та птахи, ні­ко­го з лі­со­ви­ків він та­кож не ба­чив. Не ба­чив, але від­чу­вав при­су­тність дру­зів, які су­про­во­джу­ва­ли йо­го, го­то­ві з’яви­ти­ся в будь-який по­трі­бний мо­мент.

Су­те­ні­ло. Ве­сня­ний ліс опо­ви­ла про­зора тінь. На гіл­ці вже ви­во­див мрій­ли­ві ве­чір­ні ру­ла­ди со­ло­вей­ко. Чар­ліс­ся по­сту­по­во за­си­на­ло, і це був мир­ний сон, хо­ча жи­т­тя у су­тін­ках три­ва­ло, але не за­ва­жа­ло спа­ти ін­шим та не по­ру­шу­ва­ло ве­чір­ньо­го спо­кою. Тем­но­ліс­ся за­раз, ма­буть, тіль­ки про­ки­да­ло­ся. І йо­го ве­чір­ній та ні­чний образ по­ста­вав пе­ред уявою Горь­ка яким зав­го­дно, тіль­ки не мир­ним.

Хло­пчик обі­йшов не­ве­ли­ке озер­це з про­зо­ро-зе­ле­ною во­дою, сту­пив на ліву від пе­ре­хре­стя стеж­ку. На озер­ці ви­во­ди­ли тан­цю­валь­ні кру­ги ма­лень­ка ка­че­чка з сі­ро-пі­стря­вим пір’ям та си­ньо-бі­ли­ми смуж­ка­ми на криль­цях, що ви­гля­да­ли на­че мо­дні на­кла­дні ки­ше­ні на її вбран­ні, та кри­жень з окса­ми­то­во-зе­ле­ною го­ло­вою. Час від ча­су во­ни пір­на­ли за їжею, а по­тім зно­ву кру­жля­ли на во­ді, на­че гра­ли­ся один з одним.

По­пе­ре­ду на га­ля­ви­ні Горь­ко по­ба­чив ви­со­ко­го тем­но­го жу­рав­ля над зру­бом ста­рої кри­ни­ці. Мо­ло­ди­ця у чер­во­ній пла­хті та бі­лій со­ро­чці ді­ста­ва­ла з ко­ло­дя­зя важ­ке пов­не від­ро. – До­брий ве­чір, – при­ві­тав­ся Горь­ко. – До­по­мог­ти вам? Мо­ло­да жін­ка озир­ну­ла­ся і всмі­хну­ла­ся, да­ю­чи зро­зу­мі­ти, що дав­но че­ка­ла на ньо­го. Горь­ко здо­га­дав­ся, що це са­ма Ка­ли­но­ва ма­ти, до­чка ді­да Бо­ро­во­го та Ка­ли­но­вої ба­бу­сі.

Жін­ка бу­ла ду­же гар­на. Її шию кіль­ка ра­зів обви­ва­ло на­ми­сто з кру­глих ко­ра­лів. Ка­шта­но­ві ко­си вкла­де­ні на го­ло­ві ко­ро­ною. Бі­ле чор­но­бро­ве ли­це з ве­ли­ки­ми зе­ле­ни­ми очи­ма на­че сві­ти­ло­ся у су­тін­ках.

– До­брий ве­чір і то­бі, Го­ри­сла­ве, – по­смі­хну­ла­ся во­на. – Якщо твоя ла­ска, до­по­мо­жи під­ня­ти від­ро…

Ко­ли Горь­ко на­хи­лив­ся, щоб взя­ти­ся за дуж­ку пов­но­го від­ра, Ка­ли­но­ва ма­ти хлю­пну­ла на ньо­го во­дою. Бриз­ки об­си­па­ли Горь­ка від ма­ків­ки до пі­до­шов чо­біт. Він здри­гнув­ся, че­ка­ю­чи, що від­чує хо­ло­дний до­щик, але во­да бу­ла на­че пу­хна­сті сні­жин­ки куль­ба­бок, які ли­ше схо­жі на сніг.

– Те­пер те­бе ні­хто не по­ба­чить, – ти­хо ска­за­ла Ка­ли­но­ва ма­ти. – На­хи­ли­ся над кри­ни­цею, во­на не­д­ося­жна для шпи­гу­нів Тем­но­ліс­ся, про­стя­гни ме­ні ру­ку та слу­хай.

Горь­ко так і зро­бив, а Ка­ли­но­ва ма­ти взя­ла йо­го за ру­ку та роз­по­від­а­ла, що те­пер бу­де.

– Ти став не­ви­дим­кою аж до сво­го по­вер­не­н­ня. Але чу­ти чи ви­пад­ко­во на­штов­хну­ти­ся на те­бе мо­же будь-хто. Тож хо­ди обе­ре­жно в Тем­но­му лі­сі. До то­го ж, при сві­тлі Мі­ся­ця ти від­ки­да­єш тінь, і те­бе май­же мо­жна по­ба­чи­ти, осо­бли­во на від­кри­то­му мі­сці. Сам ти весь час мо­жеш ба­чи­ти се­бе, не ди­вуй­ся. Ти ж і ме­не ба­чиш, а я теж за­раз не­ви­ди­ма. Ко­жен, ко­го ти тор­кне­шся, ста­не не­ви­ди­мим, але ти бу­деш йо­го ба­чи­ти, а він те­бе. Спо­ді­ва­ю­ся, так ти змо­жеш ви­ве­сти з ко­ла ма­вок ца­рів­ну Со­лом­ку. Ви ста­не­те мі­ся­чни­ми ті­ня­ми, а то­ді бі­жіть та не озирайтеся, що б там пе­ре­слі­ду­ва­чі не ка­за­ли.

Те­пер глянь у ко­ло­дязь. Я не бу­ду роз­по­від­а­ти то­бі, як прой­ти на те Мав­чи­не озе­ро, – я то­бі йо­го по­ка­жу…

Горь­ко по­ба­чив, що тем­на во­да у кри­ни­ці за­сві­ти­ла­ся зсе­ре­ди­ни, на­че да­ле­кий, але ду­же чі­ткий мо­ні­тор комп’юте­ра. Зни­зу, з са­мо­го дна ко­ло­дя­зя, зда­є­ться, під­ні­мав­ся справ­жній пов­ний мі­сяць. По­тім Горь­ко по­ба­чив, що нав­ко­ло во­дя­но­го мі­ся­ця пла­ва­ють ру­сал­ки, роз­гле­дів бе­ре­ги озе­ра та га­ля­ви­ну, на якій во­ди­ли хо­ро­во­ди зе­ле­но­ко­сі пре­гар­ні дів­ча­та. Во­ни бу­ли та­кі бі­ло­ли­ці, на­че пер­ли, не­мов мі­ся­чне сяй­во стру­ме­ні­ло крізь їхню шкі­ру та ся­я­ло в очах. Да­лі по­за­ду їхньої юр­би ви­со­чів чор­ний го­стро­вер­хий пар­кан лі­су. Горь­ко до­бре роз­ди­вив­ся тем­ну га­ля­ви­ну та ву­зень­кі чи­слен­ні стеж­ки, що ве­ли до неї. Зго­ри це на­га­ду­ва­ло ве­ли­че­зне слі­пу­че срі­бля­сте па­ву­ти­н­ня, яке зне­на­цька спа­ла­хну­ло бі­лим во­гнем у са­мі­сінь­кій се­ре­ди­ні.

– Ось то­ді, – по­ше­пки ска­за­ла йо­му Ка­ли­но­ва ма­ти, – ко­ли за­го­ри­ться ба­га­т­тя, для те­бе це знак – тре­ба ті­ка­ти. У цю мить сві­тло та­ке яскра­ве, що ті­ней зов­сім не­має. Вас ні­хто не по­мі­тить. А зна­йти це озе­ро ду­же про­сто: сьо­го­дні до ньо­го ве­дуть усі стеж­ки, в який бік не на­ма­гав­ся б пі­ти ман­дрів­ник. Але якщо хо­чеш зна­йти ко­ро­ткий шлях, то звер­тай весь час, на ко­жно­му пе­ре­ти­ні сте­жок. Бай­ду­же, ку­ди, але плу­тай слі­ди, не­мов за­єць. То­ді до­бе­ре­шся до озе­ра зна­чно швид­ше.

– Дя­кую вам, – та­кож по­ше­пки від­по­вів Горь­ко. – А де ж вхід у Тем­но­ліс­ся? Як ме­ні ту­ди ді­ста­ти­ся?

– Вхід про­сто пе­ред то­бою, ли­ца­рю. Ця кри­ни­ця – во­ро­та Тем­но­го лі­су. Стри­бай, ні­чо­го не бій­ся, ти ви­йдеш су­хим з во­ди. Ща­сти то­бі у по­шу­ках мо­єї хре­ще­ної до­не­чки! – Дя­кую! Горь­ко пе­ре­ки­нув но­ги на ін­ший бік зру­бу та вче­пив­ся у жу­ра­вель. Сті­ни кри­ни­ці швид­ко по­їха­ли вго­ру, на­че хло­пчик опу­скав­ся на лі­фті. Вни­зу за­мість во­ди, якої він ось-ось мав тор­кну­ти­ся, під но­га­ми за­шур­хо­ті­ло зів’яле то­рі­шнє ли­стя. Від­пу­стив­ши жу­рав­ля та озир­нув­шись дов­ко­ла, Горь­ко по­ба­чив, що сто­їть на тем­ній лі­со­вій стеж­ці. За­мість співу со­ло­вей­ка в ку­щах то­скно та мо­но­тон­но трі­ско­ті­ла дрім­лю­га. – Трррррррррррр! Квік-квік! Трррррррр… Не га­ю­чи ча­су, Горь­ко ви­брав не ту стеж­ку, до якої сто­яв ли­цем, а пі­шов у зво­ро­тно­му на­прям­ку. У лі­сі щось за­гу­ло, на­че ві­тер хи­тнув чор­ні вер­хів­ки со­сен та ялин. На­че хви­ля ко­ти­ла­ся по­за­ду чар­ліс­сько­го ли­ца­ря, сту­ля­ю­чи за ним стеж­ку у су­ціль­ну сті­ну по­хму­ро­го лі­су…

Чи дов­го ман­дру­вав Горь­ко у ве­чір­ньо­му не­зна­йо­мо­му лі­сі, чи ні, але він не зди­ву­вав­ся, ви­йшов­ши на те пе­ре­хре­стя, де во­ни з ді­ду­сем вже одно­го ра­зу бу­ли. За­мість до­ро­го­вка­зу під де­ре­вом сто­я­ла де­рев’яна ни­зень­ка скуль­пту­ра Ву­ха­тої ба­би.

Зна­ю­чи, що йо­го за­раз ні­хто не по­ба­чить, Горь­ко на­смі­лив­ся пі­ді­йти ближ­че та роз­ди­ви­ти­ся смі­шне, схо­же на хи­тро­го гно­ма ство­рі­н­ня.

Хло­пчик на­віть про­стя­гнув ру­ку, щоб тор­кну­ти­ся ве­ли­че­зно­го ву­ха. Во­но бу­ло склад­ча­сте, на­че плі­си­ро­ва­на дів­ча­ча спі­дни­ця. Та ли­ше він тор­кнув­ся де­ре­ва, і на­віть не встиг зди­ву­ва­ти­ся, чо­му де­ре­во та­ке м’якень­ке та те­пле, як по­чув зов­сім по­ряд:

– Хто ж тут та­кий хо­дить мо­їм лі­сом, що па­хне, на­че сма­чнень­ка мо­ло­день­ка лю­дин­ка, а ні­ко­го по­руч не ви­дно. А! Ось де ти! – хтось ду­же мі­цно схо­пив Горь­ка за про­стя­гну­ту ру­ку.

Він шар­пнув­ся вбік, але ма­лень­ка ру­чи­ця сти­сла йо­го зап’ясток, на­че ле­ща­та­ми. Ста­туя ви­яви­ла­ся жи­вою! І те­пер во­ни оби­два до­бре ба­чи­ли один одно­го!

„Ко­жен, ко­го ти тор­кне­шся, ста­не не­ви­ди­мим, але ти бу­деш йо­го ба­чи­ти, а він те­бе”, – зга­да­ли­ся Горь­ко­ві сло­ва Ка­ли­но­вої ма­те­рі.

„Сте­ре­жи­ся Ву­ха­тої ба­би!” – про­лу­нав у ньо­го в го­ло­ві ри­пу­чий го­лос ді­да Бо­ро­во­го.

Та він же й пів­го­ди­ни ще не про­три­мав­ся у Тем­но­ліс­сі, а вже сам за­йшов про­сто у пас­тку! Але зда­ва­ти­ся так про­сто Горь­ко не зби­рав­ся.

– Хто ви, ба­бу­сю? – з най­щи­рі­шим зди­ву­ва­н­ням, на яке він був за­раз зда­тний, спи­тав хло­пчик. – До­бро­го вам ве­чо­ра! Я за­блу­кав у лі­сі, ви зна­є­те звід­си до­ро­гу?

– А як же, знаю, – при­ві­тно від­гу­кну­ла­ся ста­рень­ка, хи­та­ю­чи го­ло­вою і одно­ча­сно ко­ли­ва­ю­чи ве­ли­че­зни­ми ву­ха­ми. Во­на бу­ла схо­жа на ду­же хи­мер­но­го ме­те­ли­ка. – Хо­ді­мо, – во­на не від­пу­ска­ла ру­ку хло­пчи­ка, – Я про­ве­ду те­бе до сво­єї ха­ти. За­но­чу­ва­ти кра­ще в ме­не, то­бі бу­де зру­чно та за­ти­шно. Бо, сам ба­чиш, одно­му в лі­сі вно­чі кра­ще не блу­ка­ти – тут ко­го зав­го­дно зу­стрі­ти мо­жна. А лю­ди тут не­до­брі. Ли­ше я те­бе обі­грію, при­го­щу та спа­ти вкла­ду. А ін­ша баб­ця, мо­же, й зва­ри­ла б! Та ні, не бій­ся, зі мною ти у без­пе­ці, хло­пчи­ку. Хо­ді­мо.

– Я не мо­жу тут но­чу­ва­ти, ме­не ма­ма шу­ка­ти­ме, – зхи­тру­вав Горь­ко. – Ви­ве­діть ме­не з лі­су, ба­бу­сю, я маю по­спі­ша­ти до­до­му!

– Та ку­ди ж по­спі­ша­ти? Не­ма ку­ди, ніч на­дво­рі. А як не за­раз, то за пів­го­ди­ни бу­де. Зов­сім стем­ніє. Не всти­гнеш ти ді­йти до узліс­ся. Звід­си ду­же да­ле­ко до люд­сько­го жи­тла, – тур­бо­тли­во про­мов­ля­ла Ву­ха­та ба­ба, тя­гну­чи за со­бою не­спо­ді­ва­но­го го­стя ледь по­мі­тною стеж­кою по­між ко­лю­чи­ми дро­та­ми ожи­ни.

„Мо­же, ко­ли я бу­ду в її ха­тин­ці, хоч то­ді во­на ме­не від­пу­стить? То­ді мо­жна бу­де спро­бу­ва­ти вте­кти”, – га­ря­чко­во мір­ку­вав хло­пчик.

Вда­ю­чи, ні­би геть не ро­зу­міє, з ким має спра­ву, Горь­ко йшов слі­дом за Ву­ха­тою ба­бою, не на­ма­га­ю­чись ви­дер­ти в неї свою ру­ку та не від­ста­ю­чи.

Пі­сля то­го, як во­ни про­дер­ли­ся крізь ча­гар­ник, пе­ред Горь­ком по­ста­ла кру­глень­ка ха­тка. Зов­сім кру­гла, на­че в зем­лю вко­па­ли ве­ли­че­зний гар­буз та про­рі­за­ли в ньо­му ві­кон­ця та две­рі.

– По­до­ба­є­ться то­бі моя ха­тин­ка? – з хи­хо­ті­н­ням спи­та­ла Ву­ха­та ба­ба. – Так, – від­по­вів її гість. – Але ду­же див­но по­чу­ва­ти се­бе По­пе­лю­шкою. Я ж бо хло­пчик!

– То не бі­да, – ве­се­ло за­пев­ни­ла йо­го ста­ра. – Моя ха­тин­ка не ка­ре­та, ні­ку­ди не по­ді­не­ться. Хо­чеш чо­гось по­по­їсти? Ти, ма­буть, зго­ло­днів, блу­ка­ю­чи один лі­сом? – Тро­шки, – не­пев­но від­по­вів Горь­ко. – То я те­бе при­го­щу! У ме­не сьо­го­дні ду­же сма­чнень­кий су­пчик. Мо­жна ска­за­ти, свя­тко­вий. Ве­сня­ний зе­ле­ний змі­ї­ний су­пчик з бо­ло­тя­ної ря­ски з че­ме­ри­цею! Мо­же, то­бі по­ща­стить, і ви­ло­виш одну чи дві жаб­ки: зда­є­ться, кіль­ка ще за­ли­ши­ло­ся.

Вда­ю­чи, що сприйняв її про­мо­ву як жарт, Горь­ко си­лу­ва­но по­смі­хнув­ся. Ву­ха­та ба­ба тим ча­сом про­лі­зла у две­рі та про­ве­ла го­стя до ха­ти. Все­ре­ди­ні бу­ло чи­стень­ко при­бра­но. Сто­яв стіл, вкри­тий бі­лою ска­тер­ти­ною, на те­плій пі­чці па­ру­ва­ла ве­ли­ка ка­стру­ля з су­пом. Па­хло ду­же сма­чно. Та й са­ма Ву­ха­та ба­ба ви­гля­да­ла при­ві­тною, зов­сім не стра­шною, в бі­ло­му чі­пці та в бі­ло­му фар­ту­шку по­верх зе­ле­ної, сму­га­стої, не­мов ка­вун, су­кні. Ми­ла до­бра ста­рень­ка – ні­чо­го спіль­но­го з кар­гою Ягою чи будь-яки­ми ін­ши­ми каз­ко­ви­ми баб­ця­ми.

Кру­гле ли­чко, кру­глі щі­чки, кру­глий но­сик та під­бо­рі­д­дя, пу­хлень­кі ру­чки, са­ма вся кру­глень­ка. А очи­ці хи­трі-хи­трю­щі. І ці не­зви­чай­ні ве­ли­че­зні ву­ха… Що­прав­да, ву­ха баб­цю на­віть при­кра­ша­ли: на­да­ва­ли їй ку­ме­дно­го без­пе­чно­го ігра­шко­во­го ви­гля­ду.

Але Горь­ко не ві­рив у її до­бру вда­чу. По­са­див­ши го­стя за стіл, Ву­ха­та ба­ба ні на мить не від­пу­ска­ла йо­го ру­ку, на­віть ко­ли ді­ста­ва­ла та­ріл­ки та лож­ки. А по­тім, звіль­нив­ши зап’ясток хло­пця, щоб він міг спо­кій­но їсти, ін­шою ру­кою мі­цно вче­пи­ла­ся йо­му в пле­че.

На пре­ве­ли­кий по­див Горь­ка обі­ця­ні жаб­ки у та­ріл­ці не пла­ва­ли. Це був зви­чай­ний зе­ле­ний бор­щик зі сві­жи­ми ве­сня­ни­ми тра­ва­ми: кро­пив­кою та че­рем­шею. Але хло­пець бо­яв­ся йо­го ку­шту­ва­ти, і, вправ­но від­во­лі­ка­ю­чи стару яки­мось пі­до­зрі­лим шур­хо­том за ві­кон­цем, ви­ли­вав лож­ку за лож­кою під стіл, за­мість то­го, щоб не­сти бор­щик со­бі до ро­та. Це бу­ло стра­шен­но не­чем­но, але що по­ро­биш: на вій­ні як на вій­ні!

Ко­ли ву­ха­та ба­ба по­ба­чи­ла спу­сто­ше­ну та­ріл­ку, во­на ду­же зра­ді­ла.

– Те­пер ля­гай від­по­чинь. Швид­ше за­снеш – швид­ше про­ки­не­шся, і вже бу­де зав­тра, а то­ді ти швид­ко ді­ста­не­шся до­до­му…

Її го­лос був м’який та за­спо­кій­ли­вий, на­че пу­хо­ва пе­ри­на. Горь­ко, мо­же, й по­чав би клі­па­ти сон­ни­ми очи­ма, але да­лі ста­ло­ся та­ке, що вмить ві­ді­гна­ло від ньо­го со­лод­кі сни! Ву­ха­та ба­ба зня­ла одне ву­хо та за­сте­ли­ла ним лав­ку у ку­тку.

– Ля­гай, хло­пчи­ку, спи, – ла­гі­дно за­про­си­ла во­на. – Тут те­пло і за­ти­шно…

Ву­ха­та ба­ба зня­ла ін­ше ву­хо та вкри­ла Горь­ка, як ков­дрою. Він від­чув се­бе спо­ви­тою му­хою у па­ву­тин­ні смер­то­но­сно­го па­ву­ка. Те­пер ба­ба ли­ше по­гла­джу­ва­ла ву­хо­ков­дру, але, без­пе­ре­чно, все одно ба­чи­ла Горь­ка, бо те­пер він тор­кав­ся її див­них вух. Ву­ха справ­ді бу­ли м’які, не­на­че лист ло­пу­ха чи тон­ка та лег­ка, але ду­же те­пла ков­дра. Горь­ко ро­зу­мів: до­ки Ву­ха­та ба­ба сто­їть над ним, огор­та­ю­чи йо­го сво­ї­ми ву­ха­ми, про вте­чу не­ма чо­го й ду­ма­ти. Але яким чи­ном відволікти її?

Ро­зум­ник: Пра­виль­но! До­свід­че­ні ми­слив­ці па­ву­ки не ли­ше спо­ви­ва­ють свою жер­тву па­ву­ти­н­ням, а й впор­ску­ють отру­ту, від якої ко­ма­ху па­ра­лі­зує, во­на за­ли­ша­є­ться жи­вою, але не мо­же опи­ра­ти­ся. Страх та па­ні­ка па­ра­лі­зу­ють ті­ло та мо­зок лю­ди­ни, на­че отру­та. Тож не тре­ба під­да­ва­ти­ся стра­ху: він ро­бить вас слаб­ши­ми!

Пу­стун­чик: Ко­ли по­тра­пиш у ха­ле­пу не сам, то най­кра­щий спо­сіб бо­роть­би – об’єд­на­ти свої зу­си­л­ля з то­ва­ри­ша­ми по не­ща­стю.

Ро­зум­ник: У при­ро­ді на ве­ли­ку гру­пу тра­во­їдних, які без­за­хи­сні по­о­дин­ці, не на­па­де жо­дний хи­жак! Нав­па­ки, до­бре згур­то­ва­но­го ста­да всі бо­я­ться.

Ра­птом Горь­ко по­ба­чив на ві­кні ру­ду бі­ло­чку. Зов­сім не­ве­ли­чку, ма­буть, це бу­ло біл­че­ня. І це біл­че­ня ти­хе­сень­ко шкря­ба­ло па­зур­ця­ми об шиб­ку, щоб при­вер­ну­ти ува­гу хло­пчи­ка. Пе­ре­хо­пив­ши йо­го зди­во­ва­ний по­гляд, біл­че­ня по­ка­за­ло, що вкла­да­є­ться спа­ти на під­ві­кон­ні. Ста­ран­но по­зі­ха­ю­чи, бі­ло­чка скру­ти­ла­ся ка­ла­чи­ком та ні­би за­сну­ла. По­тім зно­ву від­кри­ла очі та ви­ра­зно по­гля­ну­ла на Горь­ка. По­тім зно­ву за­кри­ла свої оче­ня­та. І на­ре­шті ве­се­ло під­мор­гну­ла хло­пчи­ку. То­ді Горь­ко зро­зу­мів!

Він по­зі­хнув раз, дру­гий, за­мру­жив очі та за­со­пів, вда­ю­чи, що гли­бо­ко за­снув. Крізь по­ві­ки він міг ба­чи­ти Ву­ха­ту ба­бу, яка на­ре­шті від­ве­ла від ньо­го по­гляд і те­пер ди­ви­ла­ся ли­ше на піч. Кіль­ка хви­лин баб­ця про­си­ді­ла, до­слу­ха­ю­чись до ди­ха­н­ня хло­пчи­ка, то­ді вста­ла та при­бра­ла ру­ку з ву­ха-ков­дри. Горь­ко по­чув ти­хий сту­кіт у ві­кно. Го­спо­ди­ня до­му ви­зир­ну­ла на ву­ли­цю, на­віть про­чи­ни­ла две­рі, але ні­ко­го не по­мі­ти­ла.

Горь­ко обе­ре­жно ви­сли­знув з-під ву­ха-ков­дри. Ско­тив­шись під ла­ву, він якийсь час си­дів, за­та­му­вав­ши по­дих, а по­тім зга­дав, що тре­ба ди­ха­ти рів­но, бо Ву­ха­та ба­ба – дар­ма, що ву­ха ле­жать окре­мо від неї на ла­ві – до­бре чує най­мен­ший шур­хіт.

Ла­пу­ня: Я знаю, що ящір­ка від­ки­дає свій хвіст, який про­дов­жує ру­ха­ти­ся та від­во­лі­кає во­ро­га, да­ю­чи ящір­ці час вте­кти.

Ро­зум­ник: Так са­мо у кра­бів, ра­ків, ома­рів від­ро­ста­ють втра­че­ні в бою кін­ців­ки, а у лю­ди­ни від­ро­стає зла­ма­ний ні­готь. У ро­слин та де­яких при­мі­тив­них тва­рин, на­при­клад, у до­що­вих хро­ба­ків чи кри­хі­тних гідр, з ма­лень­кої ча­стин­ки ті­ла мо­же від­ро­ди­ти­ся но­ва осо­би­на.

Ти­шком-ни­шком Горь­ко прокрався до две­рей. Ву­ха­та ба­ба тим ча­сом роз­па­лю­ва­ла во­гонь у пе­чі. Ді­зна­ва­ти­ся, як са­ме ста­ра зби­ра­ла­ся йо­го при­го­ту­ва­ти, не бу­ло ба­жа­н­ня. Тор­кнув­шись ру­чки на две­рях, Горь­ко біль­ше не ва­гав­ся. Він швид­ко ви­ско­чив на­двір та чкур­нув у ку­щі ожи­ни. Біл­че­ня стри­ба­ло над ним на со­сні. – Дя­кую, Оска­ре, – про­ше­по­тів Горь­ко. – Не­ма за що, ти сам се­бе вря­ту­вав: у бор­щі бу­ло сон­не зі­л­ля. Як­би ти йо­го з’їв, не знаю, що би я то­ді міг при­ду­ма­ти, – за­цо­ко­ті­ло у від­по­відь

біл­че­ня Оскар. – За­раз не гай ча­су, ті­кай, ли­ца­рю, якнай­швид­ше. У неї нюх, не­мов у хор­та!

Ву­ха­та ба­ба са­ме з’яви­ла­ся на по­ро­зі сво­єї ха­тин­ки. Те­пер во­на менш за все бу­ла схо­жа на до­бру ста­рень­ку. Відьма відьмою! Ву­ха стир­чать, очі па­ла­ють, у ру­ці ве­ли­кий чер­пак – жах!

– Не вте­чеш від ме­не! – за­ви­ла во­на, зма­хнув­ши чер­па­ком. – Все одно на­здо­же­ну, ма­ле щу­ре­ня!

Горь­ко не че­кав, по­ки во­на пі­ді­йде ще ближ­че. Він за­ша­ру­дів, про­ди­ра­ю­чись, крізь ча­гар­ник, ро­зу­мі­ю­чи, що Ву­ха­та ба­ба за­раз йо­го не ба­чить. Бог дасть, прийме цей шур­хіт за якусь тва­ри­ну, на­при­клад, за бор­су­ка чи за ка­ба­на.

Не пам’ята­ю­чи як, Горь­ко ви­ско­чив на стеж­ку, Ву­ха­та ба­ба бі­гла за ним слі­дом, але стеж­кою ли­ше май­ну­ла якась не­ви­ра­зна тінь. Пу­стун­чик: Я май­же від­чу­ваю „дру­ге ди­ха­н­ня”! Бі­жи­мо швид­ше!

Ла­пу­ня: Ух… Ні­би ві­дір­ва­ли­ся… У нас ви­йшло! Ро­зум­ник: Я ж… ка­зав… Дай­те від­ди­ха­ти­ся! Лю­ди­на на остан­ній ме­жі сил, не ду­ма­ю­чи, мо­же під­ня­ти ве­ли­че­зний ван­таж, стри­бну­ти на не­ймо­вір­ну ви­со­ту або роз­ви­ну­ти на­длюд­ську швид­кість, а по­тім ди­ву­ва­ти­ся, як їй та­ке вда­ло­ся?

Ла­пу­ня: Че­сно ка­жу, як­би не зна­ла про цей „ава­рій­ний за­пас сил”, дав­но б впа­ла і ні­ку­ди не бі­гла!

Пу­стун­чик: От­же, го­лов­не не зда­ва­ти­ся пе­ред­ча­сно, бо­ро­ти­ся до кін­ця!

Ро­зум­ник: І збе­рі­га­ти ясну го­ло­ву. У скру­тній си­ту­а­ції вас мо­же ося­я­ти та­ка ідея, якої ви від се­бе ні­ко­ли не че­ка­ли!

Ко­ли ту­по­ті­н­ня ніг ни­зень­кої тов­стень­кої відьми сти­хло по­за­ду, Горь­ко зу­пи­нив­ся та від­ди­хав­ся. Він са­ме сто­яв на пе­ре­хре­сті п’яти сте­жин. Тро­хи по­ду­мав­ши, він звер­нув зно­ву у то­му на­прям­ку, звід­ки тіль­ки-но вря­ту­вав­ся. Ліс по­за­ду ньо­го за­гув та швид­ко зсу­нув­ся. Стеж­ка вмить ста­ла не­зна­йо­мою, і Горь­ко пі­шов спо­кій­ні­ше. Ву­ха­та ба­ба йо­го те­пер не змо­же ви­сте­жи­ти…

Пі­сні ру­са­лок та ма­вок лу­на­ли над озе­ром. По­се­ре­ди­ні тем­ної га­ля­ви­ни, на­че око з бі­лою ся­ю­чою зі­ни­цею, бли­ща­ло озе­ро з від­обра­же­н­ням мі­ся­ця у пов­ні. Ру­сал­ки плив­ли до ньо­го, на­че до най­кра­що­го дру­га або ко­ха­но­го, яких во­ни не ма­ють, бо їхні сер­ця не зна­ють лю­бо­ві. Во­ни пір­на­ли у від­обра­же­н­ня мі­ся­ця, і їхні хво­сти, не­мов у ве­ли­ких ри­бин, зді­йма­ли­ся над во­дою, від­сві­чу­ю­чи срі­бним по­ли­ском.

На га­ля­ви­ні зби­ра­ли­ся мавки. Зда­ля одна­ко­ві на­про­чуд гар­ні мо­ло­ді дів­ча­та з дов­гим, ниж­че ко­лін, зе­лен­ку­ва­то-срі­бним во­лос­сям – зблизь­ка во­ни бу­ли рі­зні, як і лю­ди. Але у всіх бу­ли мо­то­ро­шно стра­шні очі. Ве­ли­кі і гар­ні, зде­біль­шо­го тем­ні з шов­ко­ви­ми дов­ги­ми ві­я­ми – во­дно­час во­ни чо­мусь бу­ли ду­же стра­шні. По­гляд ма­вок був по­ро­жній та за­сти­глий, на­че во­ни від на­ро­дже­н­ня зви­кли ба­чи­ти ли­ше бри­ли льо­ду.

Ко­ли во­ни за­во­ди­ли пі­сню, їхні го­ло­си лу­на­ли пре­кра­сним, але мо­то­ро­шним спів­ом. Ду­же вже не­люд­ський сум чув­ся в тих пі­снях. Ко­ли ру­сал­ки гур­том пір­на­ли у мі­сяць, облич­чя ма­вок ося­ва­ла блі­да хи­мер­на усмі­шка. Во­ни зна­ли, це по­ки що не на­справ­ді. Ось ко­ли опів­но­чі з’яви­ться во­дя­ний во­гонь, яко­го во­ни че­ка­ли весь рік…

Ла­пу­ня: А ще го­рю­чі ре­чо­ви­ни, та­кі як на­фта або бен­зин, утво­рю­ють тон­ку плів­ку на во­ді, і то­ді зда­є­ться, що во­да го­рить… Хло­пці, ви ба­чи­те Со­лом­ку? Пу­стун­чик: Ще ні. Хо­ді­мо ближ­че… Одна з ма­вок – ма­буть, най­го­лов­ні­ша – си­ді­ла на пле­чах у двох ку­дла­тих ще­зни­ків, на­че на тро­ні. Над го­ло­вою во­на три­ма­ла дов­гу су­ху гі­л­ля­ку. Час від ча­су її слу­ги не­сли свою па­ні до бе­ре­га, мав­ка встром­ля­ла гіл­ку у во­ду, на­че пе­ре­ві­ря­ла, чи, бу­ва, не за­мер­зло озе­ро? По­тім її зно­ву не­сли у центр га­ля­ви­ни, де по­ки що не­ве­ли­ке коло кру­жля­ло у тан­ку.

Горь­ко по­мі­чав, що в на­тов­пі тем­но­го на­ро­ду всі ду­же до­бре ро­зумі­ли, що від­бу­ва­є­ться нав­кру­ги, та жа­ді­бно ло­ви­ли ко­жен по­рух ру­сал­чи­но­го хво­ста. Всі во­ни зна­ли, у чо­му сенс див­но­го очі­ку­ва­н­ня го­лов­ної мавки. Але се­ред ці­єї юр­би де-не-де хо­ди­ли лю­ди, вдя­гну­ті у зви­чай­ний, як для Горь­ка, одяг. У них був за­гу­бле­ний ви­гляд і, зда­є­ться, жо­ден геть не по­мі­чав, що ді­є­ться нав­кру­ги.

Ось ще один дя­де­чко в оку­ля­рах, ка­пе­лю­сі та з порт­фе­лем ви­йшов з лі­су з оша­лі­лим ви­гля­дом у су­про­во­ді двох дов­го­ко­сих ма­вок. Ко­ли він сту­пив на га­ля­ви­ну, мавки по­ки­ну­ли сво­го по­ло­не­но­го, при­єд­ну­ю­чись до ко­ла тан­цю­ю­чих. Горь­ко обе­ре­жно під­крав­ся до дя­де­чка та спи­тав, що той тут ро­бить?

– Не під­ка­же­те, як прой­ти до цен­траль­ної на­у­ко­вої бі­бліо­те­ки? – роз­гу­бле­но про­мо­вив той, на­віть не зауваживши, що роз­мов­ляє з не­ви­дим­кою. – Я пра­цюю в об­сер­ва­то­рії, та щось не впі­знаю це мі­сце… Ви з яко­го від­ді­лу, мо­ло­дий чо­ло­ві­че?

Горь­ко схо­пив на­у­ков­ця за ру­ку та стру­со­нув. По­ва­жний дя­де­чко за­клі­пав очи­ма, на­че тіль­ки про­ки­нув­ся. По­ба­чив­ши пе­ред со­бою хло­пчи­ка та роз­гле­дів­ши все нав­кру­ги, він зой­кнув та схо­пив­ся за сер­це, при цьо­му ви­пу­стив со­бі на но­гу важ­ко­го порт­фе­ля. – Де я? Що тут від­бу­ва­є­ться? – По­слу­хай­те, вас ма­ло не по­ло­ни­ли мавки Тем­но­го лі­су, – ти­хо за­го­во­рив Горь­ко. – Не зва­жай­те, що вам усе ви­да­є­ться хи­мер­ною каз­кою, це все на­справ­ді! Тут, окрім вас, є ще ба­га­то та­ких до­вір­ли­вих ман­дрів­ни­ків, які за­блу­ка­ли. Хо­діть га­ля­ви­ною, вда­ю­чи, на­че ні­чо­го див­но­го не ко­ї­ться, шу­кай­те ін­ших та бу­діть їх. До пів­но­чі ви всі по­вин­ні вте­кти з ці­єї га­ля­ви­ни, бо бу­де ли­хо. У лі­сі не йдіть пря­мо стеж­кою, а три­май­те курс на тінь ві­тря­ка. Її бу­де ви­дно про­ти мі­ся­ця. Ви­йде­те бі­ля ве­ли­ко­го по­ля та да­чно­го за­мі­сько­го по­се­ле­н­ня. Там шо­се, якось ді­ста­не­те­ся мі­ста. Ща­сти вам! – Дя­кую, хло­пчи­ку. А з то­бою що бу­де? Ти за­ли­ши­шся тут? – Я дам со­бі ра­ду. В ме­не тут є осо­би­ста спра­ва. По­спі­шай­те!

Горь­ко по­лег­ше­но зі­тхнув, по­ба­чив­ши, як дядь­ко з порт­фе­лем по­віль­но пе­ре­су­ва­є­ться га­ля­ви­ною, на­че ви­пад­ко­во сти­ка­ю­чись то з одні­єю, то з ін­шою за­гу­бле­ною ду­шею.

„У них є го­дин­ни­ки, во­ни до­ро­слі, во­ни до­мов­ля­ться про вте­чу та зни­кнуть вча­сно, – за­спо­ко­ю­вав се­бе Горь­ко. – Те­пер час ті­ка­ти звід­си са­мим. Де ж Со­лом­ка?!

По­між лі­со­ви­ми мав­ка­ми, вбра­ни­ми у дов­гі со­ро­чки, на­че зши­ті зі сма­ра­гдо­во­го ту­ма­ну, Горь­ко по­мі­тив на­ре­шті ни­зень­ку фі­гур­ку. Дів­чин­ка із зо­ло­та­вим во­лос­сям, та­ка са­ма блі­да і так са­мо вдя­гну­та, як усі мавки, йшла по­руч зі стра­шною жін­кою: мо­ло­дою та вро­дли­вою, але від ті­єї вро­ди сер­це на­че сти­ска­ли льо­дя­ні до­ло­ні.

Горь­ко пі­дбіг до ці­єї па­ри, хо­ва­ю­чи вла­сну тінь у ті­ні по­під де­ре­ва­ми. Він хо­тів уже вхо­пи­ти Со­лом­ку за ру­ку та ви­ве­сти з юр­би ма­вок, але в той са­мий мо­мент го­лов­на мав­ка зно­ву під’їха­ла на пле­чах сво­їх ра­бів до озе­ра. Цьо­го ра­зу встром­ле­на у во­ду гіл­ка спа­ла­хну­ла дов­ги­ми язи­ка­ми бі­ло­го по­лум’я.

Га­ля­ви­ною про­ко­тив­ся ша­ле­ний крик ра­до­сті. Мавки по­бі­гли до озе­ра і по­ча­ли ши­ку­ва­ти­ся на бе­ре­зі. Їхня ве­ли­че­зна юр­ба ми­т­тю ото­чи­ла все тем­не озе­ро. Та­ке са­ме ве­ли­ке коло, але у во­ді утво­ри­ли ру­сал­ки.

Зма­хнув­ши над го­ло­вою па­ла­ю­чою гіл­кою, го­лов­на мав­ка за­тя­гну­ла якусь но­ву пі­сню не­зна­ною мо­вою. Со­тні го­ло­сів під­хо­пи­ли ме­ло­дію та роз­гой­ду­ва­ли­ся в такт, сто­я­чи на мі­сці. Аж ось коло ма­вок по­ча­ло ру­ха­ти­ся за го­дин­ни­ко­вою стріл­кою, а ве­ли­ке коло ру­са­лок по­віль­но по­плив­ло про­ти го­дин­ни­ко­вої стріл­ки. В цю мить від­обра­же­н­ня пов­но­го мі­ся­ця в са­мі­сінь­ко­му цен­трі озе­ра спа­ла­хну­ло яскра­во-бі­лим во­гнем. За­мість мі­ся­ця вже па­ла­ло ба­га­т­тя.

Мав­чи­не озе­ро го­рі­ло во­дя­ним во­гнем. На­бли­жа­ла­ся се­ре­ди­на но­чі… Горь­ко під­крав­ся зза­ду до Со­лом­ки, яка на­че спа­ла на хо­ду і по­кір­но три­ма­ла­ся за ру­ку ви­со­кої мавки. Хло­пчик на­ма­гав­ся зна­йти слу­шну мить, щоб ви­хо­пи­ти свою по­друж­ку з не­без­пе­чно­го ко­ла. Але ви­со­ка стра­шна мав­ка по­стій­но три­ма­ла Со­лом­ку за ру­ку. Як її спекатися?

На­став час, ко­ли ру­сал­ки та мавки гур­том зби­ра­ли­ся стри­бну­ти у по­лум’я. Во­ни жа­да­ли пір­ну­ти у хо­ло­дний во­гонь, який дає за­бу­т­тя. За кри­ком го­лов­ної мавки, на­че дві хви­лі з пле­ско­том зі­мкну­ли­ся над озе­ром. Це з во­ди, ви­со­ко під­стри­бнув­ши, в мі­ся­чне сяй­во пір­на­ли ру­сал­ки, а з бе­ре­гів стри­ба­ли мавки.

Зво­лі­ка­ти біль­ше не мо­жна бу­ло. Ви­со­ка мав­ка хи­тну­ла­ся до во­ди, тя­гну­чи Со­лом­ку за со­бою, і Горь­ко в ту ж мить схо­пив дів­чин­ку за ру­ку та що­си­ли сми­кнув її до се­бе. А по­тім, від­чу­ва­ю­чи, що Со­лом­ка бі­жить по­ряд, не ози­ра­ю­чись ки­нув­ся до лі­су. – Що від­бу­ва­є­ться? Горь­ко, звід­ки ти? Ти так дов­го не при­хо­див, а я… – Не ози­рай­ся! Бі­жи! Що­си­ли бі­жи! Во­ни за­раз ні­чо­го не по­мі­ча­ють, але швид­ко зба­гнуть, що те­бе не­ма! Не від­пу­скай мо­єї ру­ки, то­ді нас не по­ба­чать і не на­здо­же­нуть!

– Горь­ко! Та за на­ми ду­же близь­ко вже хтось же­не­ться! – скри­кну­ла Со­лом­ка, за­плю­щу­ю­чи очі, щоб ми­мо­во­лі не озир­ну­ти­ся. – Хтось, крім те­бе, бі­жить по­ряд зі мною!

– Це мав­ка! Пев­но во­на теж те­пер ба­чить ме­не і те­бе, бо во­на три­ма­ла те­бе за ру­ку! Ні­чо­го, во­на ли­ше одна! – Я не мо­жу біг­ти, ме­не хтось тя­гне на­зад! – Со­лом­ко, бі­жи­мо! І що б там не бу­ло, не ози­рай­ся! – Та вза­га­лі, що це за ліс? Я ні­ко­ли тут не бу­ла! Де ми? – Ми в Тем­но­ліс­сі, – за­ди­ха­ю­чись на бі­гу гу­кнув Горь­ко. – Те­бе вкра­ли мавки, а я те­бе ря­тую, зро­зумі­ло? На пе­ре­хре­сті сте­жок во­ни тро­хи за­три­ма­ли­ся. – Де той млин? – при­див­ляв­ся крізь па­ву­ти­н­ня кро­ни де­рев Горь­ко. – Та ось він, на мі­ся­ці! Хре­стик від нас пра­во­руч, от­же, нам тре­ба ту­ди!

Во­ни звер­ну­ли пра­во­руч і зно­ву ки­ну­ли­ся що­ду­ху біг­ти. Крім їхніх кро­ків, Горь­ко та Со­лом­ка до­бре чу­ли, що по­ряд є ще хтось. Зов­сім близь­ко! А ца­рів­на Со­лом­ка весь час від­чу­ва­ла чу­жу ру­ку, що чі­пля­ла­ся за неї та не від­пу­ска­ла.

Ін­ко­ли, крізь тріск гі­лок та го­ло­сний сту­кіт вла­сно­го сер­ця, їм чу­ло­ся, ні­би хтось пла­че. Але пам’ята­ю­чи на­каз, ді­ти не ози­ра­ли­ся.

Ма­буть, че­рез пів­го­ди­ни пі­сля вте­чі з Мав­чи­но­го озе­ра, по­за­ду по­чу­ли­ся злі­сні кри­ки та ту­піт ба­га­тьох ніг. За ни­ми ки­ну­ли­ся нав­здо­гін!

Вправ­но орі­єн­ту­ю­чись на хрест ві­тря­но­го мли­на на ко­жно­му по­во­ро­ті, Горь­ко тя­гнув Со­лом­ку за со­бою. Дів­чин­ці ста­ва­ло де­да­лі важ­че

біг­ти, во­на по­стій­но спо­ти­ка­ла­ся, а мав­ка, яка бі­гла по­руч, ля­ка­ла її де­да­лі біль­ше.

Ось уже й ліс, зда­є­ться, став тро­хи сві­тлі­шим, і тінь мли­на що­ра­зу зро­ста­ла, на­че во­ни на­бли­жа­ли­ся до ньо­го. Кор­дон Чар­ліс­ся вже близь­ко!

Зне­на­цька, від­рі­зу­ю­чи вті­ка­чам шлях, про­сто пе­ред ни­ми з-за де­рев ви­ско­чи­ло де­ся­тків зо два ще­зни­ків та роз­лю­че­них ма­вок. З ін­шо­го бо­ку про­ди­ра­ла­ся крізь ку­щі Ву­ха­та ба­ба. – Ось де ви! Зна­йшли­ся, не вте­че­те! – Горь­ко, бі­жи­мо ту­ди! – Со­лом­ка хо­ті­ла роз­вер­ну­ти­ся та ки­ну­ти­ся геть, але не всти­гла.

– Стій, не ози­рай­ся! – кри­кнув Горь­ко. Він під­вів го­ло­ву. Мі­ся­ця не бу­ло ви­дно, але Горь­ко і без під­каз­ки знав, що біг­ти тре­ба на­зад. Але ж не мо­жна!

Не роз­вер­та­ю­чись, Горь­ко по­чав від­сту­па­ти спи­ною впе­ред, тя­гну­чи за со­бою Со­лом­ку. В лі­сі зно­ву щось мо­то­ро­шно за­гу­ло та за­сви­сті­ло, на­че про­но­сив­ся бу­ре­вій, і де­ре­ва зі­мкну­ли­ся пе­ред пе­ре­слі­ду­ва­ча­ми. Про­йшов­ши ще кіль­ка кро­ків спи­ною впе­ред, Горь­ко від­чув, що по­за­ду них зно­ву хтось є. На пле­че йо­му опу­сти­ла­ся чи­ясь ши­ро­ка до­ло­ня. – На­ре­шті! Ми вас так дов­го че­ка­ли! Горь­ко та Со­лом­ка ми­т­тю озир­ну­ли­ся. Во­ни сто­я­ли на бе­ре­зі та­ко­го зна­йо­мо­го став­ка за­ча­ро­ва­но­го мли­на. Ко­ле­со мли­на, як і ра­ні­ше, по­віль­но пле­ска­ло по тем­ній во­ді. Пе­ред ни­ми сто­яв лі­со­вий цар, ото­че­ний під­ле­гли­ми. Лю­ди та зві­ря­та роз­сту­пи­ли­ся, да­ю­чи змо­гу ца­рів­ні пі­ді­йти до сво­го ба­тька.

– Та­ту­сю! Я біль­ше ні­ко­ли-ні­ко­ли не бу­ду гу­ля­ти одна в цих мі­сцях, обі­цяю то­бі!

– До­не­чко, я та­кий ра­дий, що ти на­ре­шті по­вер­ну­ла­ся! Дя­кую то­бі, ли­ца­рю, ти зно­ву вря­ту­вав наш край від ве­ли­кої бі­ди.

– Та що я… ні­чо­го та­ко­го… ме­ні ж усі до­по­ма­га­ли… – за­со­ро­мив­ся Горь­ко.

– До­брий ве­чір, ва­ша лі­со­ва ве­ли­чно­сте, – ска­зав по­руч не­зна­йо­мий жі­но­чий го­лос.

Лі­со­вий цар здри­гнув­ся та на­віть від­пу­стив Со­лом­ку, яку при­ти­скав до гру­дей. – Яри­но? Ти… По­ряд з Горь­ком за­мість стра­шної мавки, яка бі­гла слі­дом за ни­ми, сто­я­ла зви­чай­на вро­дли­ва жін­ка з зо­ло­та­вим во­лос­сям і тем­ни­ми очи­ма. Во­на бу­ла вдя­гне­на як мав­ка, у сма­ра­гдо­ве дов­ге пла­т­тя, але Горь­ко тіль­ки те­пер по­мі­тив, як схо­жа ця жін­ка на… свою донь­ку, лі­со­ву ца­рів­ну. – Як ти тут опи­ни­ла­ся? – спи­тав цар. – Во­на не від­пу­ска­ла мо­єї ру­ки, тож ви­йшло, що ми ви­тя­гли її звід­ти, ко­ли ті­ка­ли, – за­то­ро­хті­ла Со­лом­ка. – Що ж те­пер бу­де? Ви­хо­дить, ми по-

ло­ни­ли справ­жню мав­ку? Та ми ж не нав­ми­сне, во­на са­ма пі­шла за мною… Тем­но­ліс­ський го­спо­дар за це ого­ло­сить то­бі вій­ну?

– Оце на­вряд, – по­смі­хнув­ся лі­со­вий цар. – Не хви­люй­ся, до­ню, зви­чай­но, ти не мо­гла це зро­би­ти нав­ми­сне. Ти ж бо на­віть не зна­ла, що це твоя ма­ти…

– Це на­ша Со­ло­мія? – ще біль­ше, ніж Со­лом­ка, зди­ву­ва­ла­ся роз­ча­кло­ва­на мав­ка. – Ма­мо?.. – Хо­ді­мо до­до­му, – за­про­сив усіх лі­со­вий цар. – Там по­го­во­ри­мо. Нам усім те­пер бу­де що роз­по­ві­сти одне одно­му…

У Ду­бо­во­му па­ла­ці свя­то три­ва­ло так дов­го, що ко­ли Горь­ко на­ре­шті по­вер­нув­ся до­до­му, вже справ­ді був ве­чір.

– Твоє ща­стя, що зав­тра в нас ви­хі­дний, – ска­за­ла Горь­ко­ві ма­ма. – Свя­то все ж та­ки. Сі­дай до сто­лу… Що-що? Як це „не хо­чу, я си­тий”? Не ба­жаю ні­чо­го чу­ти! Бі­га­єш не­ві­до­мо де, я вже вдру­ге ве­че­рю ро­зі­грі­ваю. Та й не до­кли­че­шся те­бе з дво­ру. Де ти був? Те­бе що, мавки в ліс за­тя­гли?.. Що?!!! Ой, Го­ри­сю, ко­ли ти вже обли­шиш свої фан­та­зії…

Та Горь­ко так і не обли­шив свої фан­та­зії. На­сту­пно­го дня він ра­до бі­гав на­дво­рі зі сво­ї­ми дру­зя­ми, ви­га­ду­ю­чи но­ві істо­рії про на­сі­н­ня куль­баб-му­тан­тів.

Пі­сля ні­чної по­до­ро­жі на Мав­чи­не озе­ро ли­цар Горь­ко спав не­спо­кій­но, сни­ла­ся йо­му всі­ля­ка чу­да­сія. Кіль­ка ра­зів він про­ки­дав­ся від стра­ху, що йо­го про­сти­ра­дло та ков­дра пе­ре­тво­ри­ли­ся на м’які плі­си­ро­ва­ні ву­ха го­стин­ної Ву­ха­тої ба­би. Але він був та­кий ща­сли­вий, що Со­лом­ка не­спо­ді­ва­но зна­йшла свою ма­тір, а він до­по­міг їм обом ви­бра­ти­ся з Тем­но­ліс­ся, що зга­ду­ю­чи про це, Горь­ко зно­ву спо­кій­но за­си­нав.

А ось які ще не­ймо­вір­ні при­го­ди тра­пи­ли­ся з Горь­ком у Чар­ліс­сі – то вже бу­де зов­сім ін­ша істо­рія.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.