Лі­со­ві пи­сан­ки

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Жи­ла в одно­му лі­сі ду­же зла Ча­клун­ка. Не лю­би­ла Ча­клун­ка, ко­ли смі­я­ли­ся ді­ти, ко­ли ся­я­ло сон­це, ко­ли на­ве­сні все кві­ту­ва­ло, та осо­бли­во дра­ту­вав її пта­ши­ний спів.

– Зно­ву роз­ще­бе­та­ли­ся! У ме­не бо­лить го­ло­ва від цьо­го га­ла­су! Ці­лі­сінь­кий день спів­а­ють, спа­ти не да­ють! До­сить!!!

Птахи май­стер­но хо­ва­ли свої до­мів­ки від сто­рон­ніх очей, бу­ду­ва­ли їх на де­ре­вах, ку­щах, у тра­ві, у ду­плах чи на­віть у но­рах. Але одні­єї но­чі Ча­клун­ка зна­йшла май­же всі гні­зда. Під­ня­ла­ся на ви­со­кий стовп до ши­ро­ко­го пла­ско­го гні­зда Ле­ле­ки; зна­йшла під­ві­ше­не між сте­бла­ми оче­ре­ту ма­лень­ке гні­зде­чко ча­гар­ни­ко­вої Оче­ре­тян­ки; від­шу­ка­ла на по­лі, про­сто на зем­лі гні­здо Жай­во­рон­ка, пі­сня яко­го най­біль­ше за­ва­жа­ла їй зран­ку, бо Жай­во­ро­нок спів­ає ду­же дзвін­ко.

Ча­клун­ка ді­ста­ва­ла гні­зда з кущів, ро­зо­ря­ла ду­пла, де гні­зди­ли­ся лі­со­ві шпа­ки, го­ри­хвіс­тки, сой­ки та дя­тли, вва­жа­ю­чи ду­пло на­дій­ною фор­те­цею. На­віть під­зем­не гні­здо Ри­ба­ло­чки роз­во­ро­ши­ла! Ри­ба­ло­чка риє для гні­зда справ­жню но­ру – ту­нель зав­довж­ки в метр! Ма­ло хто б здо­га­дав­ся шу­ка­ти гні­здо пташки там, де жи­вуть ли­ше кро­ти!

І гні­здо Ре­ме­за зна­йшла, яке ви­гля­да­ло, ні­би справ­жня ру­ка­ви­чка, на­віть „га­пто­ва­на” брунь­ка­ми та шма­то­чка­ми вер­би. У „ве­ли­ко­му паль­ці” був вузь­кий отвір – вхід для ха­зя­ї­на. Птахи бу­ли та­кі сон­ні та на­ля­ка­ні, що не одра­зу ро­зумі­ли, що ста­ло­ся. Перш за все, птахи за­хо­ди­ли­ся ла­го­ди­ти по­ла­ма­ні гні­зда.

Та Ча­клун­ка не тіль­ки спо­ло­ха­ла пта­хів та зруй­ну­ва­ла їхні до­мів­ки. Во­на вкра­ла всі клад­ки яєць! Ча­клун­ка не зна­ла, що птахи най­го­ло­сні­ше спів­а­ють, по­ки шу­ка­ють свою па­ру. А як

зна­йдуть її та збу­ду­ють гні­зде­чко, си­дять ти­хо, щоб не при­вер­ну­ти ува­гу хи­жа­ка до най­цін­ні­шо­го скар­бу – клад­ки яєць. Май­бу­тні ба­тьки по­стра­жда­ли зов­сім да­рем­но: не від їхніх спів­ів бо­лі­ла го­ло­ва у Ча­клун­ки!

На ра­нок всі птахи, які втра­ти­ли свої клад­ки, зі­бра­ли­ся у ве­ли­че­зну зграю та по­ле­ті­ли до тем­но­го схро­ну Ча­клун­ки.

– Від­дай! Від­дай! Від­дай на­ших ді­то­чок! – на всі го­ло­си во­ла­ли сой­ки, со­ро­ки, во­ро­ни, шпа­ки, дрі­бні му­хо­лов­ки, оче­ре­тян­ки, си­ни­ці, зя­бли­ки, жай­во­рон­ки. Ча­клун­ка зля­ка­ла­ся, але не зда­ла­ся. – За­би­рай­те сво­їх ді­то­чок, якщо змо­же­те їх упі­зна­ти!

На га­ля­ви­ні птахи по­ба­чи­ли ве­ли­че­зну ку­пу дрі­бних та кру­пні­ших яє­чок. Всі клад­ки бу­ли ці­лі­сінь­кі. Птахи спер­шу зра­ді­ли, та… ой, ле­ле! Зго­дом не­ща­сні по­мі­ти­ли, що яє­чка, які ра­ні­ше бу­ли бі­ли­ми, ро­же­ви­ми, ко­ри­чне­ви­ми, на­віть бла­ки­тни­ми, одно­ко­лір­ни­ми або пі­стря­ви­ми, ста­ли зов­сім одна­ко­ві – бі­лі-бі­лі, як у зви­чай­ної до­ма­шньої кур­ки!

Ча­клун­ка зло­ві­сно за­ре­го­та­ла. І ре­го­та­ла, до­ки не лу­сну­ла від злов­ті­хи.

Тут на га­ля­ви­ну при­ле­ті­ла Зо­зу­ля і спи­та­ла, що ста­ло­ся. Зо­зу­ля не по­стра­жда­ла, бо не ма­ла гні­зда, а зав­жди під­ки­да­ла по одно­му яй­цю у чу­жі гні­зда, і ще не всти­гла цьо­го зро­би­ти. По­ба­чив­ши

одна­ко­ві бі­лі яй­ця, Зо­зу­ля теж тро­хи збен­те­жи­ла­ся: як за­ма­ску­ва­ти своє яй­це, якщо жо­дних ма­люн­ків біль­ше не­має?!

– Ку-ку! Ку-ку! Три­во­га! Ку-ку! – го­ло­сно за­ве­ла свою пі­сню Зо­зу­ля.

– Уух-ух! Чую! Чую! Ле­чу! – зда­ле­ку від­по­ві­ла Сова.

Сова бу­ла в лі­сі за­мість „швид­кої до­по­мо­ги”, бо все зна­ла, але її не мо­жна бу­ло тур­бу­ва­ти че­рез дрі­бни­ці. Ли­ше со­ви­не гні­здо у ве­ли­ко­му ду­плі не за­че­пи­ла Ча­клун­ка, бо Сова теж не спа­ла вно­чі і ду­же до­бре ба­чи­ла сво­ї­ми ве­ли­ки­ми очи­ма у тем­ря­ві.

– Ух! Що ста­ло­ся? На­ві­що ви ме­не роз­бу­ди­ли? Чо­му га­ла­су­є­те? У-у-у! Тре­ба ду­ма­ти, – гли­бо­ко за­ми­сли­ла­ся му­дра Сова, ді­знав­шись, що на­ко­ї­ла зла Ча­клун­ка.

– Як­би в на­шо­му лі­сі бу­ли стра­у­си, – за де­який час ска­за­ла Сова. – Їм бу­ло би лег­ко зна­йти свою клад­ку. Яй­це стра­у­са най­біль­ше та най­мі­цні­ше у сві­ті! Пів­то­ра кі­ло­гра­ма одне яй­це – уяв­ля­є­те?

– Хі­ба в на­ших кра­ях жи­вуть стра­у­си? – спи­та­ла Зо­зу­ля. Її го­ре бу­ло тут най­мен­шим, во­на на­віть ви­яв­ля­ла ці­ка­вість.

– Стра­у­си жи­вуть у Афри­ці, – по­хму­ро від­по­ві­ла Сова. – Але ко­лись ду­же дав­но, со­тні ти­сяч ро­ків то­му во­ни ме­шка­ли й на пів­дні Укра­ї­ни. За­раз їх мо­жна по­ба­чи­ти ли­ше в лю­дей, на фер­мах та у Бі­о­сфер­но­му за­по­від­ни­ку „Аска­ні­я­Но­ва”. Та не за­ва­жай ме­ні ду­ма­ти!.. Ух! Чи є тут Зо­ло­то­му­шка?

– Я тут, я тут! – схви­льо­ва­но ще­бе­та­ла ма­лень­ка пта­шка із зо­ло­тою смуж­кою на чер­во­ній го­лів­ці.

– Ти най­мен­ший птах в Укра­ї­ні, – по­ві­до­ми­ла їй Сова. – Яй­ця тво­єї клад­ки ва­жать усьо­го 0,7 гра­ма! Шу­кай най­мен­ші се­ред усіх – це твої! – Дя­кую, дя­кую! – під­стри­бу­ва­ла та при­сі­да­ла Зо­ло­то­му­шка. – А де мої ді­то­чки? Де мої? – хви­лю­ва­ли­ся ін­ші птахи. Сова по­кру­ти­ла го­ло­вою: – Біль­ше ні­чо­го не ба­чу. Тре­ба кли­ка­ти на до­по­мо­гу. По­ле­ті­ли птахи по най­ближ­чим се­ли­щам та на­віть до су­сі­дньо­го мі­ста. І ко­жно­му, ко­го зу­стрі­ли на­ма­га­ли­ся роз­по­ві­сти про своє не­ща­стя. Але до­ро­слі не ро­зумі­ли їх. Тіль­ки ді­ти зро­зумі­ли пта­шок та пі­шли за ни­ми.

– Не­хай ті, хто ро­зу­міє на­у­ку про пта­шок ор­ні­то­ло­гію, зні­муть за­кля­т­тя та по­вер­нуть ко­лір і ма­люн­ки на шка­ра­лу­пу пта­ши­них яє­чок, – ска­за­ла Сова. – Що є спіль­но­го у яєць всіх пта­хів? – Шка­ра­лу­па! – Жов­ток та бі­лок!

– Оваль­на фор­ма! – нав­ви­пе­ред­ки кри­ча­ли ді­ти.

– В них спіль­на бу­до­ва, – ска­за­ла одна ду­же сер­йо­зна дів­чин­ка. – Окрім жов­тка та біл­ка, є ще за­ро­док, з яко­го зго­дом з’яв­ля­є­ться пта­ше­ня­тко! А у жов­тку ба­га­то по­жив­них ре­чо­вин. Пта­ше­ня жи­ви­ться ни­ми, по­ки ро­сте.

– А бі­лок за­без­пе­чує за­ро­док во­дою і за­хи­щає від різ­ких пе­ре­па­дів тем­пе­ра­ту­ри, – до­дав хло­пчик. – Стін­ки шка­ра­лу­пи теж за­хи­ща­ють за­ро­док, але в шка­ра­лу­пі ба­га­то дрі­бних пор, які за­без­пе­чу­ють ди­ха­н­ня для пта­ше­ня­ти. То­му шка­ра­лу­па ду­же кри­хка. Ко­ли на­стає час пта­ше­ня­ті ви­йти на­зов­ні, стін­ки яй­ця ста­ють тон­ши­ми. Іна­кше пта­ше­ня­тко не змо­гло б роз­ко­ло­ти яй­це сво­їм м’яким дзьо­би­ком.

– А ще за­род­ку по­трі­бне те­пло! Без по­стій­ної тем­пе­ра­ту­ри ні­чо­го не ви­йде!

– Ой, по­мер­знуть на­ші ма­ля­тка! – за­го­ло­си­ли птахи. – Ря­туй­те їх швид­ше!

– До­бре, до­бре! Знань вам ви­ста­чить, – по­хва­ли­ла ді­тей Сова. – Тож фар­буй­те! У ва­ших ру­ках пен­злі ста­нуть ча­рів­ни­ми та по­вер­нуть яй­цям пта­хів їхні при­ро­дні ко­льо­ри та ма­люн­ки. Га­даю, ви швид­ко впо­ра­є­те­ся, а я по­ле­ті­ла спа­ти!

Щой­но ді­ти тор­ка­ли­ся пен­злем бі­лої шка­ра­лу­пи, пра­виль­но уяв­ля­ю­чи її при­ро­дний ма­лю­нок, дрі­бні та кру­пні­ші яє­чка ста­ва­ли ро­же­ви­ми, жов­то-ко­ри­чне­ви­ми, бла­ки­тни­ми, пі­стря­ви­ми – рі­зно­ко­льо­ро­ви­ми, на­че Ве­ли­ко­дні пи­сан­ки!

Птахи ду­же ра­ді­ли та дя­ку­ва­ли ді­тям за до­по­мо­гу. Зо­зу­ля ра­ді­ла ра­зом з усі­ма пта­ха­ми та обі­ця­ла біль­ше не під­ки­да­ти свої яй­ця до чу­жих кла­док. Обі­ця­ла, обі­ця­ла… та не до­три­ма­ла сло­ва! Ні­чо­го не мо­гла із со­бою вді­я­ти: зно­ву під­ки­ну­ла сво­їх ді­то­чок на ви­хо­ва­н­ня у чу­жі гні­зда. Та й справ­ді схо­жі ма­люн­ки під­би­ра­ла Зо­зу­ля – одра­зу і не по­мі­тиш її яй­це у гні­зді!

ЗАВ­ДА­Н­НЯ.

Птахи жи­вуть не ли­ше в лі­сі. З на­бли­же­н­ням хо­ло­дів ба­га­то з них при­лі­та­ють ближ­че до люд­ських по­се­лень, а де­я­кі по­стій­но ме­шка­ють по­ряд з на­ми. Про­чи­тай про мі­ських пта­хів та по­спо­сте­рі­гай за ни­ми у сво­є­му мі­сті.

ВІВ­СЯН­КА ЗВИ­ЧАЙ­НА. Ро­сій­ська на­зва: ов­сян­ка обыкно­вен­ная. Жи­ве на око­ли­цях мі­ста, на про­сто­рах, не вкри­тих лі­сом. Гні­зде­чко бу­дує на зем­лі, хо­ває йо­го під ку­пи­на­ми тра­ви. До­ро­слі птахи їдять на­сі­н­ня ро­слин, а пта­ше­нят го­ду­ють ко­ма­ха­ми. У ча­си, ко­ли ко­ні бу­ли основ­ним за­со­бом пе­ре­су­ва­н­ня, ці пташки взим­ку зби­ра­ли­ся по­бли­зу за­їжджих дво­рів і ста­єнь, де під’їда­ли овес – звід­си й на­зва. Вів­сян­ку ще на­зи­ва­ють жов­то­брю­шкою, жов­то­пу­зи­ком, жов­то­груд­ком, жов­то­руб­ком, свер­ту­шкою, бе­ри­во­зом.

ВИВІЛЬГА. Ро­сій­ська на­зва: ивол­га. Ін­ші на­зви: віль­га, єва, те­лю­га, по­те­лі­жник, воль­га, во­ло­ві­га, сі­ро­гі­ра, олійник, олі­яр, іго­ла, зла­тий птах, ко­са, лі­ско­ту­ха, жов­то­брюх, ди­ка кі­шка.

Ли­ше ду­же ува­жний спо­сте­рі­гач мо­же по­ба­чи­ти кра­су­ню ви­віль­гу в пар­ку. Гні­здо пта­шка в’є ви­со­ко в кро­ні де­ре­ва і май­же ні­ко­ли не спу­ска­є­ться на зем­лю. Не лю­бить хо­ло­ду, то­му на зи­му від­лі­тає до Ін­дії й Афри­ки. Хар­чу­є­ться во­на ко­ма­ха­ми, але не від­мо­ви­ться від че­ре­шні чи ви­но­гра­ду. Її пі­сня ко­ро­тка і го­ло­сна. Свист ви­віль­ги на­га­дує зву­ки флей­ти, а го­ло­сний крик – няв­ча­н­ня роз­дра­то­ва­но­го ко­та.

На­зва пта­ха по­хо­дить від слов’ян­ських слів „во­ло­га” й „вла­га”: у дав­ни­ну ви­віль­гу вва­жа­ли про­ві­сни­цею до­щу.

ДРІЗД СПІВ­О­ЧИЙ. Ро­сій­ська на­зва: дрозд пев­чий. На­ве­сні та влі­тку спі­во­чо­го дро­зда мо­жна по­ба­чи­ти у ко­жно­му пар­ку. На зи­му він пе­ре­би­ра­є­ться до те­плі­ших кра­їв. З по­ча­тку кві­тня, щой­но спів­о­чі дро­зди по­вер­та­ю­ться на ба­тьків­щи­ну, зву­чать їхні пі­сні, осо­бли­во го­ло­сно вран­ці та на­две­чір. Крик дро­зда ін­ко­ли на­га­дує „дрр­ті”. На­зва пта­ха під­ка­зує, що він чу­до­во спів­ає. Йо­го спів ди­во­ви­жний: дрізд на­че по­ва­жно чи­тає вір­ші. Гні­зда дрізд бу­дує в ча­гар­ни­ках, хо­ває їх у гу­ща­ви­ні. Із за­до­во­ле­н­ням по­їдає до­що­вих черв’яків, ко­мах, па­ву­ків, мо­лю­сків, ла­сує яго­да­ми.

ГАЛ­КА. Ро­сій­ська на­зва: гал­ка. На­зва ці­єї пташки зву­ко­на­слі­ду­валь­на, схо­жа на її крик: „гал-ка, гал-ка”. Га­лок мо­жна по­ба­чи­ти на будь-якій ву­ли­ці. Осо­бли­во ба­га­то цих пта­хів у мі­сті взим­ку: тут їм лег­ше зна­йти по­жи­ву. Гні­зда пта­шка облаштовує у ди­ма­рях, на го­ри­щах, у ду­плах де­рев. Лю­бить їсти ко­мах, на­сі­н­ня ро­слин. У не­во­лі гал­че­ня­та швид­ко звикають до лю­ди­ни, лі­та­ють слі­дом за „го­спо­да­рем”, іно­ді ви­мов­ля­ють окре­мі сло­ва. Їх при­ва­блю­ють бли­ску­чі пре­дме­ти: ло­же­чки, ґу­дзи­ки то­що.

БО­РИ­ВІ­ТЕР ЗВИ­ЧАЙ­НИЙ. Ро­сій­ська на­зва: пу­стель­га обык­но­вен­ная. В ра­йо­нах мі­ста з ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми мо­жна по­чу­ти го­ло­сне „ке-ке-ке-ке” і по­ба­чи­ти в не­бі справ­жньо­го со­ко­ла, тіль­ки ма­лень­ко­го. Цей птах ко­лись гні­здив­ся на ске­лях, а за­раз – на го­ри­щах ба­га­то­по­вер­хі­вок. Жи­ви­ться бо­ри­ві­тер ко­ма­ха­ми, дрі­бни­ми тва­рин­ка­ми. Взим­ку, ко­ли по­жи­ви стає ма­ло, від­лі­тає у те­плі­ші краї. За­зви­чай бо­ри­ві­три ко­ри­сту­ю­ться ви­схі­дни­ми по­то­ка­ми по­ві­тря для па­рі­н­ня, звід­ки й по­хо­дить на­зва пта­ха.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.