Див­ні ре­чі на дні мо­ря

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

На бе­ре­зі мо­ря гра­ли­ся Ва­си­лин­ка та Пе­трик. Ді­ти зна­йшли по­ро­жню пла­сти­ко­ву пля­шку та спе­ре­ча­ли­ся, як кра­ще зро­би­ти з пля­шки чов­ник.

Ра­птом на бе­рег на­ко­ти­ла ве­ли­ка хви­ля і не роз­си­па­ла­ся бриз­ка­ми, а ста­ла диб­ки, і пе­ред зди­во­ва­ни­ми ді­тьми під­ня­ла­ся з во­ди кре­ме­зна во­дя­на по­стать си­во­го чо­ло­ві­ка. Ні­би Цар Не­птун з мор­сько­го свя­та, тіль­ки зов­сім про­зо­рий, а за­мість во­лос­ся та бо­ро­ди – мор­ська пі­на. – Ой, хто ви? – скри­кну­ла Ва­си­лин­ка і схо­ва­ла­ся за Пе­три­ка. – Я пан Хви­ля, мор­ський сто­рож. Во­дя­ний пан роз­вів ру­ка­ми та роз­гор­нув свою ши­ро­ку ман­тію з мор­ської хви­лі. Пе­ред очи­ма Пе­три­ка та Ва­си­лин­ки від­кри­ли­ся гли­би­ни мо­ря до са­мо­го дна, на­че на ве­ли­ко­му рід­ко­му екра­ні.

– Га­да­є­те, на мор­сько­му дні є тіль­ки чу­дер­на­цькі ри­би, во­до­ро­сті, пі­рат­ські кла­ди та реш­тки за­то­ну­лих ко­ра­блів? –

спи­тав пан Хви­ля. – У нас ба­га­то ре­чей, яких ви зов­сім не спо­ді­ва­є­те­ся по­ба­чи­ти в мо­рі! Он ба­чи­те: ве­ли­ка гар­на ва­за, не гли­ня­на, не скля­на, а м'яка, яскра­во-чер­во­на, з тон­ким рі­зьбле­н­ням? Це Губ­ка-ва­за. Во­на про­ка­чує ве­ли­че­зну кіль­кість во­ди крізь свої по­ри­сті стін­ки і так жи­ви­ться. Цю вазу один скуль­птор по­да­ру­вав мор­сько­му ца­ре­ві ба­га­то сто­літь то­му, від­то­ді губ­ки роз­ро­сли­ся… Во­ни бу­ва­ють рі­зних ко­льо­рів та форм, а де­я­кі на­віть сві­тя­ться!

А ось пре­кра­сна му­шля, схо­жа на ко­ри­чне­ву чал­му. Це Го­бе­ле­но­вий тюр­бан. Її від­дав мо­є­му ше­фу ін­дій­ський ма­га­ра­джа за те, щоб по­ди­ви­ти­ся та­нок до­чок мор­сько­го ца­ря на мі­ся­чній до­ріж­ці. А там – Пап­ська ми­тра від са­мо­го Па­пи Рим­сько­го, теж гар­на му­шля. А ще ку­пці ко­лись плив­ли у шторм та за­гу­би­ли ру­лон тка­ни­ни. Те­пер це му­шля Си­тце­вий ко­нус. В неї гар­ний ві­зе­ру­нок, та­кий про­стень­кий: жов­ті та ко­ри­чне­ві три­ку­тни­чки на бі­ло­му тлі. – А це що за олив­ки? – Му­шлі-оли­ви. Їсти мо­лю­сків з ро­ди­ни Олі­ви­да не мо­жна, але за фор­мою во­ни ду­же схо­жі на справ­жні оли­ви.

– Во­ни не зе­ле­ні, а сі­рі, – за­ува­жив Пе­трик. – А звід­ки у вас на дні бан­ка з олів­ця­ми?

– Це наш мор­ський їжак Гри­фель­ний олі­вець, – по­смі­хнув­ся пан Хви­ля. – Йо­го тов­сті гол­ки схо­жі на олів­ці або фло­ма­сте­ри. Во­ни не ма­лю­ють, а дзвенять, на­че пор­це­ля­но­ві па­ли­чки. Три­май­те по дві, на згад­ку.

– Дя­ку­є­мо! А що там за чор­ні гол­ки бли­щать та ру­ха­ю­ться за ка­ме­нем?

– Це Ді­а­де­ма. Ко­лись бу­ла при­кра­са злої відьми, а те­пер теж мор­ський їжак. Він не­без­пе­чний, кра­ще не чі­па­ти, бо ду­же бо­ля­че по­жа­лить. А он чер­во­на По­ду­шка для бу­ла­вок – мор­ська зір­ка. Ще є Му­шля-ве­ре­те­но, те са­ме, яке ко­лись за­ча­ру­ва­ло Спля­чу Кра­су­ню. Чу­ли про неї? Щоб біль­ше ні­хто не по­стра­ждав, ча­рів­не ве­ре­те­но схо­ва­ли на дні мо­ря. А он­де Гре­бі­нець са­мої Ве­не­ри… – Ота му­шля з дов­ги­ми ши­па­ми, на­че ске­лет ри­би? Ве­не­ра роз­чі­су­ва­ла ним свої ко­си? – за­смі­яв­ся Пе­трик. Але по­тім він по­ба­чив ве­ли­ку му­шлю Ріг Три­то­на. Ріг го­ло­сно сур­мив, тоб­то ре­вів, якщо в ньо­го ду­ну­ти. Пан Хви­ля ска­зав, що зву­ком цьо­го си­гналь­но­го ро­гу Три­тон ви­кли­кає бу­рі.

Але бу­ває в мо­рі ін­ша му­зи­ка, зна­чно гар­ні­ша. Ко­ли зби­ра­ю­ться Ко­рал-ор­ган­чик, Ри­ба-флей­та та Краб-скри­паль

і ра­зом да­ють кон­цер­ти. Го­стей роз­во­зять Ка­рет­ти – ве­ли­кі мор­ські че­ре­па­хи, які пра­цю­ють во­дним транс­пор­том. А скрізь ро­стуть Ко­ра­ли­кві­тки…

– Яка кра­са! – спле­сну­ла ру­ка­ми Ва­си­лин­ка. – Ось би по­ба­чи­ти та­кий кон­церт.

– А якщо тре­ба щось ре­мон­ту­ва­ти, на­при­клад, якісь Губ­ки-си­фо­ни, то в нас є Ри­ба-на­пиль­ник та ве­ле­тен­ська Ри­ба-мо­лот, – вів да­лі пан Хви­ля. – І на­віть є му­шля Со­ня­чна Зір­ка та Ме­ду­за-мі­сяць, щоб при­сві­ти­ти на тем­них гли­би­нах та за­оща­ди­ти енер­гію Еле­ктри­чних ска­тів. А скіль­ки нам ки­да­ють гро­шей...

Ба­чи­те ту ку­пку кру­глих шту­чок на дні? Де­я­кі за­ри­ли­ся ре­бром у пі­сок. Це пла­скі мор­ські їжа­ки Пі­ща­ні до­ла­ри. А он Му­шлі-мо­не­ти, зов­сім гла­день­кі, гар­ні, на­че пор­це­ля­но­ві. По­де­ку­ди на остро­вах лю­ди до­ни­ні їх зби­ра­ють та ви­ко­ри­сто­ву­ють за­мість гро­шей ці­ли­ми зв’яз­ка­ми. Їх на­зи­ва­ють ще Кі­преї, як острів Кіпр, або Ка­у­рі. У ве­ли­ких Кі­прей ма­лю­нок пля­ми­стий, як шку­ра ле­о­пар­да чи пан­те­ри. Їх на­зи­ва­ють „пан­те­ро­ви­ми”. По­верх­ня в Кі­прей та­ка гла­день­ка, бо мо­люск за­кри­ває всю му­шлю сво­єю ман­ті­єю і обе­рі­гає від по­дря­пин.

А он ці­ка­вий на­ріст на ка­ме­ні, на­че від­кри­тий вул­кан­чик. Не один, ці­ла ко­ло­нія. Ду­ма­є­те, хто там жи­ве? Там жи­вуть ма­лень­кі ра­ко­по­ді­бні. І на­зи­ва­ють та­кі на­ро­сти Мор­ськи­ми жо­лу­дя­ми.

– А он ве­ли­кий скор­піон на дні! – по­ка­зав паль­цем Пе­трик. – Як він жи­ве під во­дою?

– Це Лям­біс-скор­піон, мо­люск, – по­смі­хнув­ся пан Хви­ля. – Йо­го му­шля тіль­ки схо­жа на ве­ли­ко­го стра­шно­го скор­піо­на. Якщо хо­че­те по­ба­чи­ти щось справ­ді хи­мер­не, ди­ві­ться, он пли­ве Ри­ба-при­ма­ра! А то­бі, Ва­си­лин­ко, ма­буть, спо­до­ба­ю­ться Сер­це­вид­ки – тов­стень­кі че­ре­па­шки з двох по­ло­ви­нок. За­кри­ті ці му­шлі ма­ють фор­му сер­ця, а все­ре­ди­ні в них сма­чний мо­люск.

Ба­га­то ще ди­во­ви­жних та­єм­ниць хо­ває мо­ре. А по­ка­зав я вам де­що ці­ка­ве тіль­ки для то­го, щоб ви зро­зумі­ли: не тре­ба ки­да­ти до нас всі­ля­кі пля­шки та ін­ші ре­чі! У нас на дні та­ко­го до­бра ба­га­то зі­бра­ло­ся за всі сто­лі­т­тя, як в му­зеї! Мор­ський цар про­сить вам пе­ре­ка­за­ти: якщо бу­де­те від­прав­ля­ти у плавання свій чо­вен-пля­шку, то кра­ще прив’яжіть йо­го на дов­гу­дов­гу мо­туз­ку, щоб мо­гли зав­жди ви­тя­гну­ти на бе­рег та не за­гу­би­ли! Ді­ти пе­ре­зир­ну­ли­ся. Їм бу­ло тро­хи ні­яко­во. – Ми біль­ше не бу­де­мо за­смі­чу­ва­ти мо­ре, – по­обі­цяв Пе­трик.

– І дя­ку­є­мо за ва­ші по­да­рун­ки з мор­ських гли­бин, – ска­за­ла Ва­си­лин­ка, роз­гля­да­ю­чи на до­ло­ні „олів­ці” – гол­ки мор­сько­го їжа­ка.

– На все до­бре! – ска­зав пан Хви­ля та роз­си­пав­ся ви­хо­ром со­ло­них бри­зок, на­че йо­го й не бу­ло.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.