Ве­дме­жа ци­бу­ля

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

Здав­ніх ча­сів зві­рі да­ра­ми лі­су з лю­дьми ді­ли­ли­ся: гри­би, яго­ди, кві­ти, їстів­ні та лі­кар­ські ко­ри­сні ро­сли­ни зав­жди бу­ли для всіх. Лю­ди ліс по­ва­жа­ли, зай­во­го ні­ко­ли не бра­ли і зві­рів для за­ба­ви не ло­ви­ли та не вби­ва­ли – тіль­ки за­ра­ди їжі.

Аж ось на­ро­ди­ло­ся у Ве­дме­ди­ці двоє ве­дме­жат. Одне бу­ло слу­хня­не та ла­гі­дне, а ін­ше – ве­ре­дли­ве та жа­ді­бне. Весь час жа­ді­бне ве­дме­жа ка­при­зу­ва­ло, ви­ма­га­ло со­бі най­кра­щих ігра­шок, най­сма­чні­ших ла­со­щів, і все йо­му бу­ло ма­ло!

Двоє ве­дме­жат ду­же лю­би­ли ла­су­ва­ти ди­ким ча­сни­ком – ве­дме­жою ци­буль­кою, який ще на­зи­ва­є­ться в на­ро­ді че­рем­ша. І тут не ска­за­ти, яко­му бра­ти­ко­ві ци­буль­ка сма­ку­ва­ла біль­ше. А що во­на ко­ри­сна, то на­ве­сні ма­ма ве­дме­ди­кам ча­сто ве­дме­жу ци­буль­ку шу­ка­ла, щоб ді­то­чки не хво­рі­ли.

Одно­го гар­но­го ве­сня­но­го ран­ку пі­шла ма­ти Ве­дме­ди­ця на га­ля­ви­ну, де за­зви­чай гу­сто кві­ту­ва­ла че­рем­ша… і не зна­йшла жо­дної. Су­цві­т­тя ве­дме­жої ци­бу­лі схо­жі на невеличкі па­ра­соль­ки з дрі­бних бі­лих кві­ток. Якщо око мо­же по­ми­ли­ти­ся, то ніс то­чно не під­во­див Ве­дме­ди­цю: ча­сни­ком не па­хло!

Птахи роз­по­ві­ли, що в лі­сі бу­ли лю­ди. За­сму­че­на ма­ти по­вер­ну­ла­ся до­до­му і ска­за­ла ве­дме­жа­там, що не бу­де в них на сні­да­нок са­ла­ти­ку з ди­ко­го ча­сни­ку. Ма­ти по­я­сни­ла, що лю­ди, ма­буть, при­йшли пер­ши­ми та зі­бра­ли всю че­рем­шу. Ні­чо­го, по обі­ді сім’я Ве­дме­дів пі­де на ін­шу га­ля­ви­ну і по­шу­кає там свої ла­со­щі. А по­ки є сма­чні ко­рін­ці та ба­га­то му­ра­ши­них ли­чи­нок, які ведмеді лю­блять дуж­че, ніж ді­ти лю­блять цу­кер­ки. Ла­гі­дне ве­дме­жа по­дя­ку­ва­ло ма­мі, а жа­ді­бне ду­же за­сму­ти­ло­ся.

Пі­сля сні­дан­ку ви­йшов жа­ді­бний ве­дме­дик на га­ля­ви­ну та за­ре­вів на весь ліс:

– Я ве­дмідь! Я цар лі­су! На­ка­зую біль­ше ні­ко­му не чі­па­ти ве­дме­жу цибулю! Це моє! Ця ро­сли­на тіль­ки для ве­дме­дів! Ні з ким не бу­ду ді­ли­ти­ся! Щоб ні­хто не смів...

– Ма­лень­кий, чо­го ти кричиш? – зди­во­ва­на ма­ти ви­зир­ну­ла з бар­ло­гу. – Хто те­бе обра­зив? Що ста­ло­ся?

– Лю­ди! Лю­ди за­бра­ли мою цибулю! Ме­ні те­пер ні­чо­го їсти! – гар­чав ве­дме­дик. – Це ж моя ци­бу­ля! Тіль­ки моя! – Чо­му ти так ви­рі­шив, що тіль­ки твоя? – Бо не­дар­ма її так на­зи­ва­ють: „ве­дме­жа ци­бу­ля”! Ве­дме­жа – це ж тіль­ки для ве­дме­дів? Моє-е-е-е!! – за­ре­вів ве­дме­дик. Він пла­кав від жа­ді­бно­сті. Ма­ма Ве­дме­ди­ця обійня­ла йо­го і сум­но ска­за­ла: – Ти ма­лень­кий ве­дме­дик, але вже ве­ли­кий его­їст! Ме­ні со­ром­но за те­бе пе­ред всім лі­сом. – Це не я, це лю­ди вин­ні! На­що бе­руть чу­же?!.. – І пе­ред лю­дьми ме­ні со­ром­но, що ти та­кий жа­ді­бний! – су­во­ро ска­за­ла ма­ти. – Ве­дме­жою ци­бу­лею на­зва­ли ди­кий ча­сник то­му, що ко­лись дав­но на­ші пра­щу­ри ведмеді від­кри­ли лю­дям лі­ку­валь­ну си­лу ці­єї ро­сли­ни. Її ли­стя мі­стить ві­та­мін С. За­пах ча­сни­ку – від фі­тон­ци­дів, які вби­ва­ють ба­кте­рії. І слов’ян­ськи­ми мо­ва­ми, і ні­ме­цькою, і ла­ти­ною на­зва ці­єї ро­сли­ни пов’яза­на з ве­дме­дя­ми, бо са­ме ми її від­кри­ли! Ми зав­жди пи­ша­ли­ся, що на­ша ци­бу­ля – для всіх. Бджо­ли зби­ра­ють з че­рем­ші не­ктар та ро­блять мед, лю­ди рвуть сві­жу че­рем­шу на са­ла­ти, пе­чуть з нею пи­ро­ги, ва­рять зе­ле­ні бор­щі, ви­ко­ри­сто­ву­ють як лі­ки у на­ро­дній ме­ди­ци­ні. Че­рем­ша і від за­сту­ди вбе­ре­же, і для шлун­ку ко­ри­сна! Де ро­сте ба­га­то ве­дме­жої ци­бу­лі, її за­го­тов­ля­ють на зи­му в діж­ках – со­лять та ма­ри­ну­ють, як ка­пу­сту, або су­шать на со­не­чку.

– Але ж в на­шо­му лі­сі ци­бу­лі так ма-ало! – пла­ка­ло ве­дме­жа. – Якщо всі її бу­дуть зри­ва­ти, ме­ні не ви­ста­чить!

– То­бі ви­ста­чить, – за­спо­ко­ї­ла ма­ти. – Це в Си­бі­ру че­рем­шу мо­жна вез­ти з тай­ги во­за­ми. З одно­го ге­кта­ра за­ро­стей

че­рем­ші зби­ра­ють до 12 тонн зе­ле­ної ци­бу­лі. Це ду­же ба­га­то. Але в Си­бі­ру і ве­дме­дів біль­ше. В нас стіль­ки не­має. В Укра­ї­ні та в Бі­ло­ру­сі лю­ди са­мі охо­ро­ня­ють і нас, і че­рем­шу. Ве­дме­жа ци­бу­ля за­не­се­на до Чер­во­ної кни­ги Укра­ї­ни. Лю­ди зна­ють, що кра­ще ви­ро­щу­ва­ти че­рем­шу в се­бе на го­ро­ді, а ди­ку – за­ли­ши­ти в лі­сі, щоб усім ви­ста­ча­ло. Зна­ють лю­ди, зна­ють зві­рі, що тре­ба ді­ли­ти­ся! А те­пер са­ме в ме­не на­ро­ди­ло­ся та­ке жа­ді­бне ве­дме­жа. Вся ци­бу­ля в лі­сі – йо­го! Тре­ба ж та­ке ви­га­да­ти! Який со­ром!

– Я біль­ше не бу­ду, – про­бур­мо­ті­ло ве­дме­жа. – Якщо лю­ди бу­дуть ді­ли­ти­ся, я теж бу­ду. Я з бра­ти­ком по­ді­лю­ся...

– До­бре! Зби­рай­те­ся, пі­де­мо шу­ка­ти ТВОЮ цибулю, – по­смі­хну­ла­ся ма­ти.

А ве­дме­дик схо­вав но­са між пе­ре­дні­ми ла­па­ми – йо­му ста­ло со­ром­но.

Сім’я ве­дме­дів зна­йшла ін­шу га­ля­ви­ну, де буй­но кві­ту­ва­ла ве­дме­жа ци­бу­ля. Над кві­тка­ми че­рем­ші лі­та­ли бджо­ли, зби­ра­ли не­ктар. Вве­че­рі, ко­ли ве­дме­жа­та вто­ми­ли­ся і ля­гли спа­ти, ма­ти за­спі­ва­ла їм ве­дме­жу ко­ли­ско­ву.

А ве­се­лі лі­со­ві птахи, які все ба­чать, все зна­ють, при­ду­ма­ли свою пі­сень­ку про жа­ді­бне ве­дме­жа. І від­то­ді ко­жної ве­сни, ко­ли ви­ро­сте та роз­кві­тне че­рем­ша, спів­а­ють ту пі­сню в лі­сі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.