Гри­бна на­ра­да

Bibliotechka Koloska - - Зміст -

–Ша­нов­не пан­ство! – мо­вив Бі­лий гриб. – Лю­ди що­ро­ку де­да­лі біль­ше скар­жа­ться на нас! Що ми за Цар­ство та­ке, де не­їстів­ні ви­ди ма­ску­ю­ться під їстів­ні, вво­дять лю­дей в ома­ну, під­сту­пно тру­ять їх! Де ще в При­ро­ді та­ке мо­жли­ве? Якщо це три­ва­ти­ме, ска­жуть, що ми роз­по­ча­ли вій­ну!

– У нас дав­но вій­на! – в один го­лос за­кри­ча­ли Си­ро­їж­ки, Пе­че­ри­ці та Па­ра­соль­ки. – Нас, смачних та їстів­них, винищують, зне­ва­жа­ють, обзи­ва­ють по­ган­ка­ми. А все че­рез них!

Їстів­ні Пла­стин­ча­сті гри­би ра­зом вка­за­ли на ро­ди­ну Му­хо­мо­рів.

– Ти­хі­ше, гри­бне пан­ство! – за­кли­кав Бі­лий гриб. – Го­во­рі­мо по чер­зі. Обра­же­ні Пла­стин­ча­сті, сі­дай­те з то­го краю, а ті, в ко­го ка­пе­лю­шки труб­ча­сті, як у ме­не, сі­дай­те тут. Па­но­ве Пі­до­си­чни­ки, вмо­щуй­тесь під оси­кою, а пан Під­бе­ре­зник – під бе­ре­зою. Ро­ди­на Опень­ків, за­ймай­те мі­сця на пнях та ко­ло­дах. А вас, па­не Му­хо­мор, про­шу від­по­ві­сти на зви­ну­ва­че­н­ня.

Ви­йшов Чер­во­ний Му­хо­мор, ба­га­тий пан – кра­пча­стий ка­птан.

– А які до ме­не пре­тен­зії? Я те­хні­ки без­пе­ки до­три­му­ю­ся, ко­лір в ме­не яскра­вий, по­пе­ре­джу­валь­ний. На­віть ма­лі ді­ти зна­ють, що му­хо­мо­ри отруй­ні. Це лю­ди по­вин­ні нам штраф спла­ти­ти, бо винищують му­хо­мо­ри, ко­ли ми ти­хень­ко ро­сте­мо, ні­ко­го не чі­па­є­мо. І отру­та в ме­не та­ка, що тіль­ки му­ху

і зва­лить, лю­ди не зав­жди від неї вми­ра­ють, тіль­ки ду­же стра­жда­ють.

– Все так, – зго­див­ся Бі­лий гриб. – Але у вас, па­не Му­хо­мо­ре, ве­ли­че­зна ро­ди­на! По­над 600 ро­ди­чів. І не всі по­во­дя­ться так че­сно, як ви! До ре­чі, бра­ти Пі­до­си­чни­ки, іна­кше Чер­во­но­го­лов­ці, та­кож ма­ють чер­во­ні ка­пе­лю­шки, що­прав­да, без ця­ток. А їхня ро­ди­на ду­же сма­чна!

– У нас теж є ціл­ком їстів­ні му­хо­мо­ри, 5 чи на­віть 6 ви­дів!

– Хто ж вас роз­рі­знить! – за­кри­ча­ла обу­ре­на Зе­ле­на Си­ро­їж­ка. І справ­ді від лю­ті по­зе­ле­ні­ла.

– Най­біль­ші на­рі­ка­н­ня, па­не Му­хо­мо­ре, на ва­шу пле­мін­ни­цю, Блі­ду По­ган­ку, – вів да­лі Бі­лий гриб. – Зе­ле­ний Му­хо­мор, або Блі­да По­ган­ка, що­ро­ку тру­їть на смерть най­біль­ше лю­дей, під­сту­пно при­ки­да­ю­чись си­ро­їж­кою чи пе­че­ри­цею. На­віть ма­лий шма­то­чок по­ган­ки мо­же отру­ї­ти всі гри­би в ко­ши­ку!

– Штраф! Штраф! – хви­лю­ва­ли­ся гри­би. – Ви­ки­ну­ти їх з лі­су!

По­ган­ка та її брат, Бі­лий Му­хо­мор, усіх лю­дей про­ти нас на­ла­што­ву­ють!

Але всі одра­зу при­ни­шкли, ко­ли по­се­ред за­ли по­ста­ла струн­ка бі­ля­ва па­нян­ка – Блі­да По­ган­ка.

– На­рі­ка­є­те на сім’ю на­шу, па­не Бі­лий? – пре­зир­ли­во спи­та­ла По­ган­ка. – А ви, Бо­ро­ви­ки, кра­щі? Ва­ші отруй­ні бра­ти – Са­та­нин­ський гриб та Гір­ча­ки ба­га­тьом лю­дям на­зав­жди апе­тит пе­ре­би­ли!

Гри­би за­хви­лю­ва­ли­ся. Май­же ко­жен мав сво­їх отруй­них двій­ни­ків. І ні­хто не хо­тів від­по­від­а­ти за їхні ка­по­сті. При­ни­шкли Опень­ки та Ли­си­чки, по­хму­ро пе­ре­зи­ра­ли­ся Пе­че­ри­ці, Си­ро­їж­ки та Па­ра­соль­ки. Тіль­ки Ма­слю­ки та Гли­ви хи­зу­ва­ли­ся тим, що не ма­ють отруй­них бра­тів.

Отруй­ний Гір­чак нав­па­ки при­кри­вав­ся тим, що в ньо­го є їстів­ний ро­дич – Гір­чак Жов­тий, і то­му Гір­ча­ків не вар­то ка­ра­ти. Са­та­нин­ський гриб за­пев­нив, що зав­жди вправ­но си­ніє та чер­во­ніє, від­ля­ку­ю­чи

гри­бни­ків. І ви­гля­дає стра­шні­ше, ніж Му­хо­мор. Поль­ські Мо­хо­ви­ки обу­ре­но на­га­да­ли, що ін­ко­ли і хо­ро­ший гриб на зла­мі си­ніє. Си­ня­ки-Ду­бо­ви­ки їх під­три­ма­ли, бо теж мо­жуть си­ні­ти. А про те, що їх вва­жа­ють ли­ше умов­но їстів­ни­ми, Си­ня­ки про­мов­ча­ли. Ко­лір ні про що не свід­чить! Тре­ба до­бре зна­ти, що в лі­сі зби­ра­ти!

Блі­да По­ган­ка ска­за­ла, що в неї теж є своя особлива при­кме­та: плів­ча­сте кіль­це на ніж­ці. З ньо­го мо­ло­ді По­ган­ки ви­ро­ста­ють, на­че з яй­ця.

– Бо ти справ­жня змія! – кри­ча­ли Си­ро­їж­ки. – І свою „ча­шу смер­ті” ти нав­ми­сно під­сту­пно хо­ва­єш під ли­стям, щоб лю­ди не зна­ли, на ко­го на­тра­пи­ли!

– Ми то­му на зла­мі чер­во­ні­є­мо та тем­ні­є­мо, що нам со­ром­но за схо­жість із то­бою! – ка­за­ли Пе­че­ри­ці. – Ми бла­го­ро­дні де­лі­ка­те­сні гри­би. Нас про­сла­ви­ла фран­цузь­ка про­він­ція Шам­пань, від­то­ді нас звуть „шам­пінь­йо­ни”!

– Ото й си­діть по сво­їх тем­них ку­тках та пе­че­рах і не по­ти­кай­те­ся в ліс! – від­ка­за­ла По­ган­ка. – Лю­ди вмі­ють са­мі ви­ро­щу­ва­ти Пе­че­ри­ці та Гли­ви, тож не­хай вза­га­лі не за­хо­дять у мою ца­ри­ну, ні­хто й не по­стра­ждає!

– Ти вва­жа­єш весь ліс сво­їм цар­ством? Це ти всіх отруй­них гри­бів під­мов­ля­єш ма­ску­ва­ти­ся і ве­сти та­єм­ну вій­ну з лю­дьми!

– Всі гри­би – це губ­ки, які мо­жуть всо­ту­ва­ти будь-що, на­віть отру­ту не­без­пе­чних су­сі­дів, – зло­ві­сно по­смі­хну­ла­ся По­ган­ка. – Ме­ні на­віть ма­ску­ва­ти­ся не тре­ба, про­сто ро­сти бі­ля гри­бних га­ля­вин і че­ка­ти на го­стей із ко­ши­ка­ми…

Обу­ре­ні гри­би хо­ті­ли ви­штов­ха­ти По­ган­ку геть, але бо­я­ли­ся до неї тор­кну­ти­ся, щоб і со­бі не отру­ї­ти­ся.

– До­сить! Ти­ша! – зве­лів Бі­лий гриб. – У нас є ін­ше пи­та­н­ня. Тре­ба да­ти пре­мію то­му гри­бу, що має най­хи­мер­ні­ший ви­гляд та ду­же див­ні вла­сти­во­сті. Пе­ре­ва­га на­да­є­ться їстів­ним та сма­чним. Які бу­дуть кан­ди­да­ту­ри?

– Змор­шки! Тру­то­ви­ки! Гри­бна ка­пу­ста! Ні, кра­ще Гриб­ба­ран або Осля­чі ву­ха! – кри­ча­ли з усіх бо­ків. – Ми най­сма­чні­ші! А ми най­швид­ше ро­сте­мо! А в нас ду­же ек­зо­ти­чний ви­гляд!

– А який в нас чу­до­вий ко­лір! – ка­за­ли Фі­о­ле­то­ві Ря­дов­ки, яких ще звуть Си­ни­чка­ми.

– А я мо­жу за­мі­ни­ти ча­сник! – ви­хва­ляв­ся Ча­сни­чник. – З ме­не ви­хо­дить чу­до­ва су­ше­на при­пра­ва!

Ча­сни­чник був ма­лень­кий, на­че ґу­дзик, але мав силь­ний за­пах ча­сни­ку. Оле­ня­чі ро­ги та рі­зно­ко­льо­ро­ві Гри­би-ко­ра­ли спе­ре­ча­ли­ся з Гли­ва­ми, які ще на­зи­ва­ють Устри­чни­ми гри­ба­ми, та з рі­зни­ми ви­да­ми Тру­то­ви­ків. Тіль­ки Гриб-їжа­чок мов­чки скром­но си­дів по­ряд із ру­ди­ми Ли­си­чка­ми, ду­же схо­жий на них. Але в ньо­го під ка­пе­лю­шком бу­ли тон­кі го­ло­чки.

Бі­лий гриб обрав Їжа­чка за йо­го скром­ність і за те, що ко­ли він ріс по­ряд з Ли­си­чка­ми, їх май­же не­мо­жли­во бу­ло роз­рі­зни­ти, але це ні­ко­му не шко­ди­ло, бо Їжа­чок сма­чний і їстів­ний. Всі на хвиль­ку при­пи­ни­ли сва­ри­ти­ся та при­ві­та­ли Їжа­чка.

Але не­за­ба­ром отруй­ні та їстів­ні гри­би зно­ву по­спе­ре­ча­ли­ся. На­ра­да три­ва­ла ще дов­го, але ви­хід, як на­пев­не не тру­ї­ти лю­дей, Гри­бне Цар­ство так і не зна­йшло. Ли­ше одно­го ви­снов­ку ді­йшли: не­має в та­ріл­ці ди­ко­ро­слих гри­бів – не­має про­бле­ми. Тож са­мі зва­жай­те, чи до­бре ви зна­є­те, що в лі­сі зби­ра­є­те.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.