Ле­ген­да про

Bibliotechka Koloska - - ЕКОказки -

Cон­це схо­ва­ло­ся за обрі­єм. Ве­ле­тень Ко­лос Ря­сПри­крас під­няв­ся на най­ви­щу го­ру Укра­ї­ни – Го­вер­лу. З ним во­на ста­ла ще ви­щою, бо Ко­лос був й справ­ді ко­ло­саль­но­го зро­сту. Го­ло­ва йо­го тор­ка­ла­ся не­ба, чуб ку­че­ря­вив­ся се­ред хмар, си­ли в ру­ках ви­ста­чи­ло б пе­ре­не­сти цю го­ру, та й вся ста­ту­ра ве­ле­тня бу­ла та­ка кре­ме­зна, що лю­ди, ко­ли ба­чи­ли йо­го на­віть зблизь­ка, зав­жди ду­ма­ли, що то ске­ля або п’яти­со­трі­чний дуб.

У сво­їх пе­ре­ка­зах та ле­ген­дах лю­ди зва­ли ве­ле­тня Зла­то­ко­ло­сом, хра­ни­те­лем при­ро­ди та обе­ре­гом для до­бро­го вро­жаю зо­ло­тих укра­їн­ських нив. Адже хліб – го­лов­не ба­гат­ство на­шої ще­дрої зем­лі. І то­го, хто йо­го бе­ре­же та при­мно­жує, лю­ди по­ва­жа­ють.

Став ве­ле­тень, озир­нув­ся, оки­нув оком свої рі­дні про­сто­ри… І змар­ні­ло чо­ло йо­го, тяж­ко зі­тхнув Ко­лос, сів на вер­хів­ці го­ри, за­жу­ре­но схи­лив­ши го­ло­ву. Про­жив Зла­то­ко­лос ба­га­то сто­літь, мав ве­ли­ку му­дрість і си­лу. Але впер­ше від­то­ді, як обра­ли йо­го стар­шим з ро­ди­ни Зо­ло­тих Зла­ко­вих Ко­ло­сів і до­ві­ри­ли пі­клу­ва­ти­ся про при­ро­ду сво­єї кра­ї­ни, ве­ле­тень не знав, що ро­би­ти.

Зро­нив він сльо­зу, і нею одра­зу пе­ре­пов­ни­ла­ся гір­ська рі­чка Прут. Стрім­кий по­тік з гур­ко­том по­ко­тив ка­ме­ні в до­ли­ну. І від­лу­н­ня пі­шло го­ра­ми. Зно­ву Ря­сПри­крас під­няв го­ло­ву та про­мо­вив уго­лос: – Я див­лю­ся на свою Укра­ї­ну та ми­лу­ю­ся нею: ве­ли­че­зні при­ро­дні ба­гат­ства, роз­си­па­ні її го­ра­ми і до­ла­ми, пов­нять її рі­ки та мо­ря. Але сум­но ме­ні, бо лю­ди мар­ну­ють да­ри при­ро­ди. Ра­ніш я ба­чив Укра­ї­ну зо­ло­тою від сти­глих хлі­бів. На­че ле­во­ва гри­ва, гор­до ко­ли­ха­ли­ся ни­ви. На­че буй­ні ку­че­рі, ро­сли на всіх схи­лах гу­сті лі­си. Си­ні очі озер, окса­ми­то­ві

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.