Чор­ний скарб

Bibliotechka Koloska - - ЕКОказки -

По­се­ред по­ля, на­че ма­лень­кий вул­кан­чик, ро­сла кро­то­ви­на. Зер­ня­та сто­я­ли дов­ко­ла і че­ка­ли.

На­ре­шті се­ред гру­до­чок во­ло­гої зем­лі ви­зир­ну­ла го­стро­но­са мор­до­чка кро­та. Пі­до­зрі­ло при­ню­ха­ла­ся, ви­рі­шу­ю­чи, чи ри­ти да­лі? – Ми від Зла­то­ко­ло­са! – ти­хо ска­за­ли Зер­ня­та. Кріт ви­су­нув ши­ро­кі ла­пи-ло­па­ти з мі­цни­ми па­зу­ри­ка­ми, роз­ши­рив вхід та пір­нув у но­ру. – За­ходь­те! – до­ли­ну­ло з тем­ря­ви. Пу­стун­чик по­ліз у но­ру пер­шим, пе­ре­ві­ря­ю­чи без­пе­чність шля­ху. Ро­зум­ник до­по­міг Лапуні. До основ­но­го ту­не­лю ве­ли гвин­то­ві схо­ди, ви­ри­ті спе­ці­аль­но для го­стей. Го­спо­дар но­ри на­віть уві­мкнув тьмя­не осві­тле­н­ня. Зер­ня­та опи­ни­ли­ся в під­зем­ній ла­бо­ра­то­рії, де їх зу­стрів про­фе­сор Кріт у бі­ло­му ха­ла­ті та тем­них оку­ля­рах: адже всі кро­ти кра­ще орі­єн­ту­ю­ться в пі­тьмі, ніж на сві­тлі. – Зла­то­ко­лос роз­по­вів вам, ко­ле­ги, су­тність про­бле­ми? – за­пи­тав Кріт. – Він тіль­ки ска­зав, що най­біль­шо­му при­ро­дно­му ба­гат­ству Укра­ї­ни за­гро­жує не­без­пе­ка та про­сив нас при­йти, – по­ва­жно від­по­вів Ро­зум­ник.

– Сі­дай­те, за­раз са­мі все по­ба­чи­те! – Кріт за­про­сив го­стей до ро­бо­чо­го сто­лу нав­про­ти сті­ни, на якій бли­щав ве­ли­кий, чор­ний екран. Кріт на­ти­снув кно­пки, екран по­ка­зав зем­ля­ну стін­ку з тем­ни­ми пля­ма­ми. Зда­ва­ло­ся, ця стін­ка про­сто за склом, на­че це кро­то­ве ві­кно, яке ве­де не на­го­ру, а в ту­нель.

– Зна­є­те, що це? Грун­то­вий роз­різ най­ро­дю­чі­шо­го в сві­ті чор­но­зе­му!

– Ми ба­чи­мо грунт зсе­ре­ди­ни? Як тор­тик? – Тем­но-бру­на­тна зем­ля справ­ді на­га­ду­ва­ла роз­рі­за­ний шо­ко­ла­дний торт. – А що це за чор­ні куль­ки, на­че яблу­ка з чор­но­го шо­ко­ла­ду? Та­кі рів­нень­кі!

– Кро­то­ви­ни! До­ся­гне­н­ня на­шої ла­бо­ра­то­рії всьо­го за рік, – з гор­ді­стю від­по­вів про­фе­сор Кріт. – Ви ба­чи­те на­ші хо­ди в пе­ре­ти­ні, як кру­глі

пля­ми на сті­ні. На­справ­ді во­ни йдуть під зем­лею, на­че зви­ви­сті тру­би на ба­га­то ме­трів. А та­кі чор­ні, то­му, що са­ме в кро­то­ви­нах утво­рю­є­ться но­вий гу­мус! До­що­ві хро­ба­чки теж ри­хлять грунт та зба­га­чу­ють йо­го гу­му­сом, але хі­ба це мо­жна по­рів­ня­ти з ре­зуль­та­том на­шої ро­бо­ти?! – Гу­мус, це ві­та­мі­ни для грун­ту? – спи­тав Пу­стун­чик. – Гу­мус – ро­дю­чий шар, ду­же-ду­же по­жив­ний. – Ро­зум­ник знав від­по­відь. – Він і ро­бить чор­но­зем чор­но­зе­мом! Га­да­єш, чо­му ця зем­ля та­ко­го шо­ко­ла­дно­го ко­льо­ру? Во­на зба­га­че­на гу­му­сом!

– Але во­на теж не пов­ні­стю чор­на, – пхи­кнув Пу­стун­чик. – Вся сті­на на­че з тем­но-мо­ло­чно­го шо­ко­ла­ду, який до­ни­зу пе­ре­хо­дить у мо­ло­чний, схо­жий на хал­ву. І тіль­ки звер­ху десь на пів­ме­тра справ­ді тем­ний шо­ко­лад, а звер­ху чор­на гла­зур. І оці кру­жаль­ця… тоб­то, кро­то­ви­ни, справ­ді чор­ні!

– Тем­ні­ше не бу­ває, – ав­то­ри­те­тно за­пев­нив Кріт. – Тов­щи­на чор­но­го гу­му­су при­бли­зно 20 см, та ще й тем­ний шар май­же на метр! Це вза­га­лі фан­та­сти­ка! Най­сма­чні­ший для ро­слин, осо­бли­во для зо­ло­тої пше­ни­ці. А які по­ля на ньо­му ро­стуть, яке рі­зно­трав’я! І, уявіть со­бі, ми втра­ча­є­мо свій чор­ний скарб! Пе­ред ва­ми ві­део­за­пис: та­ким був цей грун­то­вий роз­різ десять ро­ків то­му. По­глянь­те на ньо­го за­раз!..

Кріт на­ти­снув ін­шу кно­пку. Екран за­ли­ло яскра­вим сві­тлом, яке швид­ко по­тьмя­ні­ло. Ла­пу­ня жа­лі­сно скри­кну­ла.

Ча­сти­на, яку Пу­стун­чик на­звав „хал­вою” – бе­же­во-сі­ра, в са­мо­му ни­зу, те­пер ста­ла най­тем­ні­шим ко­льо­ром ко­ли­шньо­го чор­но­зе­му. Чор­ної „гла­зу­рі” вза­га­лі не ли­ши­ло­ся. На­віть кро­то­ви­ни ста­ли роз­ми­ти­ми, схо­жи­ми на ті­ні. І, на­че тінь, з грун­ту ви­йшла хи­тка фі­гур­ка та на­бли­зи­ла­ся до екра­ну. Чо­ло­ві­чок із шкі­рою ко­льо­ру „хал­ви”, схо­жий на ске­лет, ду­же ви­сна­же­ний або смер­тель­но хво­рий, із впа­ли­ми щі­чка­ми. За­мість во­лос­ся в ньо­го ро­сла рі­день­ка ше­ве­лю­ра з лам­кої со­ло­ми та су­хої тра­ви. – Не ля­кай­те­ся, – слаб­кий го­ло­сом по­кли­кав він Зер­нят. – Це ж я, Чор­но­зем. – Ти за­хво­рів? – спи­та­ла Ла­пу­ня. – Тро­шки. А ще біль­ше вто­мив­ся. Втра­тив свою ро­дю­чу си­лу… – Як це ста­ло­ся?! – хви­лю­ва­ли­ся Зер­ня­та. – Я й сам не по­мі­тив… По­ти­хень­ку… – зі­тхнув ко­ли­шній Чор­но­зем. – Лю­ди рік за ро­ком ора­ли це по­ле, сі­я­ли пше­ни­цю, не да­ва­ли ме­ні від­но­ви­ти за­пас гу­му­су. Кіль­ка разів бу­ло: спо­ча­тку за­сі­я­ли, аж ра­птом на­ле­тів ві­тер, за­кру­тив та роз­ві­яв верх­ній чор­ний шар грун­ту… Ліс не­по­да­лік за­три­му­вав во­ду на па­гор­бах, але йо­го ви­ру­ба­ли, щоб зно­ву сі­я­ти зер­но­ві. Силь­ні до­щі зми­ва­ють гу­мус, і грунт пе­ре­стає да­ва­ти ве­ли­кі вро­жаї.

Що­ро­ку вро­жай бі­дні­шав, і ме­не по­ча­ли го­ду­ва­ти до­бри­ва­ми. Але за­ба­га­то до­ба­вок шкі­дли­во для грун­ту, так са­мо, як для жи­во­го ор­га­ні­зму – на­дли­шок ві­та­мі­нів. Фо­сфа­ти та со­лі за­бру­дни­ли грунт та під­зем­ні во­ди. Ба­чи­те ті бі­лі роз­во­ди, на­че від ми­ла? Це про­сту­пає сіль. А ще отруй­ні пе­сти­ци­ди, яки­ми бо­ро­ли­ся зі шкі­дни­ка­ми… Те­пер я ги­ну! Не мо­жу біль­ше ви­ро­сти­ти здо­ро­вих ко­ло­сків зо­ло­тої пше­ни­ці.

– Йо­го тре­ба ря­ту­ва­ти! Тер­мі­но­во! – одно­стай­но ви­рі­ши­ли Зер­ня­та. Кріт схваль­но і сум­но кив­нув. Са­ме для то­го він кли­кав на до­по­мо­гу. Але що ро­би­ти?

– По-пер­ше, тре­ба змі­ни­ти ре­жим, – по­ча­ла лі­ку­ва­н­ня Ла­пу­ня. – П’ять ро­ків ти ви­ро­щу­єш пше­ни­цю,

а п’ять – сі­но­жать для го­дів­лі ху­до­би. Це ж від­по­чи­нок? – Так, – Кріт на­ти­скав кно­пки, за­пи­су­ю­чи по­ра­ди Зер­нят у про­гра­му. – Якщо че­рез від­су­тність лі­су по­ру­ше­но зво­ло­же­н­ня грун­ту, тре­ба на­са­ди­ти за­хи­сну лі­со­сму­гу з то­поль та верб, на краю по­лів. Це за­хи­стить від ві­тру. А по­ки за­сто­со­ву­ва­ти шту­чний по­лив, – за­про­по­ну­вав Пу­стун­чик. – Але що ро­би­ти зі схи­ла­ми? Во­да ж не мо­же не те­кти до­ни­зу!

– Тре­ба ора­ти не вздовж схи­лів, а по­пе­рек! – здо­га­дав­ся Ро­зум­ник. То­ді від до­щів не бу­дуть утво­рю­ва­ти­ся яри та ка­на­ви. Гу­мус ні­ку­ди не вте­че!

– І ні­яких хі­мі­чних до­брив, до­ки не пе­ре­ро­би­ться все, що в ньо­го на­ки­да­ли! Тіль­ки ор­га­ні­чні, при­ро­дні до­бри­ва, які не шко­дять! – до­да­ла Ла­пу­ня.

– Зро­бле­но! – Кріт на­ти­снув но­ву про­гра­му від­нов­ле­н­ня ро­дю­чо­сті грун­ту, і чо­ло­ві­чок на екра­ні на очах по­чав глад­ша­ти, тем­ні­ти. В ньо­го за­бли­ща­ли очі, укрі­пи­ли­ся м’язи, на кру­глих щі­чках тем­нів здо­ро­вий рум’янець, схо­жий на кру­глі кро­то­ви­ни. Чуб за­бу­яв зе­ле­ним рі­зно­трав’ям та зо­ло­том пше­ни­ці. Грун­то­вий роз­різ за йо­го спи­ною від­но­вив­ся та зно­ву на­га­ду­вав шо­ко­ла­дний торт. Але в ку­тку екра­на бли­мав на­пис: 5 ро­ків!

– Це мо­дель, – по­яснив Кріт. – Для справ­жньо­го від­нов­ле­н­ня чор­но­зе­мів по­трі­бно не мен­ше 5 ро­ків ро­зум­но­го го­спо­да­рю­ва­н­ня. Ро­бо­ти ду­же ба­га­то! Але дя­кую вам за до­по­мо­гу! Без вас ми б зов­сім не зна­ли, що ро­би­ти!

– Ба­жа­є­мо успі­хів та гар­но­го вро­жаю! – ска­за­ли Зер­ня­та. – Нам тре­ба на­го­ру. Спро­бу­є­мо до­не­сти до лю­дей, яким скар­бом во­ло­діє на­ша кра­ї­на. І пе­ре­ко­на­є­мо не втра­ча­ти йо­го. Від цьо­го за­ле­жить на­ше жи­т­тя! Лю­ди ж по­вин­ні зро­зу­мі­ти! Так?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.