«Та­ких страх не на­здо­га­няє»

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Ва­ле­рій КО­СТЮ­КЕ­ВИЧ, Жи­то­мир

Жи­то­ми­ря­нин Ва­дим Ан­то­нов рвав­ся в бій у пер­ших ря­дах

Во­стан­ню до­ро­гу во­ї­на про­во­джа­ли з май­да­ну Ко­ро­льо­ва, мі­сця, де 22 ли­сто­па­да 2013 ро­ку роз­по­чав­ся­жи­то­мир­ський Єв­ро­май­дан. Ва­дим був йо­го уча­сни­ком, по­тім по­їхав на Май­дан ки­їв­ський. Ко­ли Ро­сі­я­роз­по­ча­ла вій­ну з Укра­ї­ною, став бій­цем до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Дон­бас». По­про­ща­ти­сяз ним при­йшли ти­ся­чі лю­дей, і ко­ли не­сли тру­ну з ті­лом ге­роя, лю­ди ста­ли на ко­лі­на. На жа­ло­бній це­ре­мо­нії бо­йо­ві то­ва­ри­ші зга­ду­ва­ли, що Ва­дим ви­брав по­зив­ний на ро­сій­ський ма­нер — «Са­мо­лет», бо ж прі­зви­ще «авіа­цій­не». І бу­ла у ньо­го зви­чка: ши­ро­ко роз­ста­вив­ши ру­ки, імі­ту­ю­чи гу­ді­н­ня­дви­гу­нів, зо­бра­жа­ти лі­так у по­льо­ті. Тож укра­ї­но­мов­ні по­бра­ти­ми на­зи­ва­ли йо­го «лі­та­чком». Го­во­ри­ли та­кож, що він був при­ро­дже­ним во­ї­ном, не знав стра­ху і одно­ча­сно був ве­се­лим. А ще — справ­жнім дру­гом. Бу­ду­вав ве­ли­кі пла­ни на май­бу­тнє. Один із бо­йо­вих по­бра­ти­мів ска­зав про Ва­ди­ма: «Та­ких страх не до­га­няє, во­ни йо­го пе­ре­га­ня­ють». І ще зга­ду­ва­ли, що він ду­же хви­лю­вав­ся за ма­тір — бу­ває, ви­про­сить мо­біл­ку, по­тай­ки за­те­ле­фо­нує, і при­хо­дить уже ве­се­лий, бо з ма­мою все га­разд. У ци­віль­но­му жит­ті, роз­по­вів Ва­ди­мів брат Еду­ард, той пев­ний час пра­цю­вав ін­же­не­ром в одно­му з жи­то­мир­ських ви­дав­ництв.

За­сту­пник ко­ман­ди­ра взво­ду, ко­ман­дир штур­мо­вої гру­пи ба­таль­йо­ну «Дон­бас» ки­я­нин Та­рас Ко­стан­чук (був по­ра­не­ний в Іло­вай­ську, за­ли­шив­ся­там, три ти­жні ви­хо­див з ото­че­н­ня, за­раз де­мо­бі­лі­зо­ва- ний, очо­лює гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію уча­сни­ків АТО «Спра­ве­дли­вість») роз­по­вів «Дню»: «Ва­дим був стріл­ком взво­ду спец­при­зна­че­н­няу мо­їй гру­пі, а ще смі­ли­вим до ку­ме­дно­го — ме­ні іно­ді до­во­ди­ло­ся­йо­го стри­му­ва­ти, щоб не біг, ку­ди не тре­ба, де не­без­пе­чно. Ка­жу, на­при­клад, по­трі­бно по­ди­ви­ти­ся, що там у «зе­лен­ці» ро­би­ться. Він одра­зу тут, пи­тає, чи мо­жна йо­му. Збі­гав, по­ди­вив­ся, що все чи­сто, і ми пі­шли да­лі. Він не був вій­сько­вим, всту­пив до ба­таль­йо­ну у трав­ні ми­ну­ло­го ро­ку, вчився, що на­зи­ва­є­ться, «по хо­ду», зокре­ма про­йшов під­го­тов­ку у Но­вих Пе­трів­цях. Ме­ні як до­свід­че­но­му ко­ман­ди­ру до­во­ди­ло­ся­ха­па­ти йо­го за ав­то­мат і ка­за­ти, щоб по­сто­яв, по­че­кав, що пі­де­мо по­сту­по­во, по­ти­хень­ку, але все одно він на­ма­гав­ся­біг­ти впе­ред. Ве­се­лим був, усмі­хне­ним, завжди роз­по­від­ав всі­ля­кі бай­ки, за­про­шу­вав до се­бе у го­сті пі­сля­вій­ни. Вій­на ні­як на ньо­го не впли­ну­ла в то­му сен­сі, що не зла­ма­ла чи ще щось. За­ги­нув Ва­дим 10 сер­пня. Але остан­ки йо­го зна­йшли зна­чно пі­зні­ше у За­по­ріж­жі — за ана­лі­зом ДНК, ко­ли «ДНРів­ці» пе­ре­да­ли ті­ла за­ги­блих. (Най­пер­ше цим за­йма­ли­ся­во­лон­те­ри з гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «На­ро­дна пам’ять». — В.К.). Ми йшли з роз­від­кою бо­єм (це був пер­ший за­хід на Іло­вайськ), і їхньо­му від­ді­лен­ню бу­ла да­на ко­ман­да йти пра­вим флан­гом, бо там ні­би­то ви­яви­ли во­ро­жу гру­пу. Во­ни пі­шли на під­си­ле­н­ня на­ших роз­ві­дни­ків, всту­пи­ли там у бій із за­сід­кою ка­ди­рів­ців та «ДНРів­ців». І Ва­дим, який як зав- жди йшов по­пе­ре­ду, отри­мав ку­лю у бли­жньо­му бою...»

Акти­віс­тка ор­га­ні­за­ції «Во­лон­те­ри Жи­то­мир­щи­ни» Ді­а­на Ку­че­рен­ко роз­по­від­а­ла ав­то­ро­ві: «Ва­дим Ан­то­нов був чле­ном Все­укра­їн­ської гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Єв­ро­май­дан», був ду­же актив­ною людиною, не­по­си­дю­чою, на­ма­гав­ся­всю­ди бра­ти участь — і в охо­ро­ні, і в чер­гу­ван­ні. Але ко­ли на­при­кін­ці ве­сни ми­ну­ло­го ро­ку по­ба­чив, що ма­ло що змі­ню­є­тьсяу вер­хах, то ви­рі­шив, що пі­де на фронт. І пі­шов до­бро­воль­цем. Він не хо­див — лі­тав, ду­же швид­кий був, бу­кваль­но ле­тів ви­зво­ля­ти Укра­ї­ну. Так спі­шив, вва­жав, що це мо­жна швид­ко зро­би­ти. Остан­ній йо­го дзві­нок дру­жи­ні був 9 сер­пня2014 ро­ку, а 10-го вже від­був­ся­бій під Іло­вай­ськом, йо­го остан­ній бій... А ще він ду­же лю­бив ма­му і свою ше­сти­рі­чну донь­ку Со­не­чку.

Бе­зу­мов­но, хло­пці, які пі­шли во­ю­ва­ти — це па­трі­о­ти. Але у вла­ди був уже час і на­ла­шту­ва­ти­ся, і до­по­ма­га­ти, а яне ба­чу її дій що­до хо­ро­шо­го обмун­ди­ру­ва­н­ня­хло­пців, хар­чу­ва­н­ня, те­хні­ки, зброї. На­при­клад, ко­ли во­ни при­їжджа­ють ту­ди, їм, бу­ває, ви­да­ють ав­то­ма­ти з гну­тим ста­рим ство­лом або та­кі, в яких із пер­ших по­стрі­лів ви­па­дає ро­жок. Ви­ба­чте, хло­пці й за­раз до­бу­ва­ють зброю в бою. Пи­та­н­ня­до ке­рів­ни­цтва дер­жа­ви: чо­му до­сі так пра­цює Ген­штаб? Нев­же не­має ге­не­ра­лів, які мо­жуть ви­рі­шу­ва­ти ор­га­ні­за­цій­ні пи­та­н­ня, а не тіль­ки під­го­тов­ки та­кти­ки чи стра­те­гії бо­їв. На­при­клад, лю­ди, які пі­шли во­ю­ва­ти й яких я до­бре знаю, аб­со­лю­тно мирних про­фе­сій — ху­до­жни­ки, ар­хі­те­кто­ри, ін­же­не­ри, вчи­те­лі — ста­ли на за­хист дер­жа­ви. І не про­сто ста­ли, во­ни — во­ї­ни. Мій брат во­ю­вав у ба­таль­йо­ні «Дон­бас», не­дав­но був по­ра­не­ний під Ши­ро­ки­ним, по­тра­пив до Дні­про­пе­тров­сько­го шпи­та­лю. Але во­лон­те­ри ку­пу­ють для­них ста­рі ав­то­ма­ши­ни, ре­мон­ту­ють їх, і хло­пці во­ю­ють на них. Зна­є­мо, що тре­ба пра­цю­ва­ти, до­по­ма­га­ти, ми це ро­би­мо, три­ма­є­мо­ся, ро­зу­мі­є­мо, але...»

По­хо­ва­ли Ва­ди­ма Ан­то­но­ва — він за­ги­нув у 38 ро­ків — з на­ле­жни­ми по­че­стя­ми на вій­сько­во­му кла­до­ви­щі Жи­то­ми­ра. По­руч із за­ги­бли­ми во­ї­на­ми Дру­гої сві­то­вої, уча­сни­ка­ми ми­ро­твор­чих опе­ра­цій, ін­ши­ми ге­ро­я­ми ни­ні­шньої вій­ни за не­за­ле­жність Укра­ї­ни.

...Се­ред тих, хто при­йшов по­про­ща­ти­сяз Ва­ди­мом, бу­ло до­сить ба­га­то мі­сце­вих чи­нов­ни­ків — ма­буть, «ор­га­ні­зу­ва­ла» вла­да. У де­яких із них, бо­дай з не ду­же гар­ною ре­пу­та­ці­єю, бу­ли зо­се­ре­дже­ні й якісь за­дум­ли­ві облич­чя, іно­ді на очах по­бли­ску­ва­ли сльо­зи. Хо­ті­ло­сяб ві­ри­ти, що смер­ті ге­ро­їв де­що пе­ре­вер­нуть в їхніх ду­шах, в уяв­ле­н­нях, як по­трі­бно слу­жи­ти лю­дям.

ФОТО НАДАНО СЕ­СТРОЮ ВА­ДИ­МА — ОЛЕ­НОЮ АНТОНОВОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.