Спо­кій­ний, ве­се­лий, ро­бо­тя­щий...

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

18 лю­то­го Рів­нен­щи­на про­ща­ла­сяз Оле­ксан­дром Бой­ком. На похо­рон при­їха­ли ті, хто з ним слу­жив — де­хто з го­спі­та­лю, а хтось від­про­сив­сяу ко­ман­ди­ра. Щоб про­ве­сти Олександра Бой­ка в остан­ню путь, на ву­ли­ці йо­го рі­дно­го Кле­ва­ня, що в Рів­нен­сько­му ра­йо­ні, ви­йшли со­тні жи­те­лів. Стіль­кох лю­дей у се­ли­щі ще не ба­чи­ли, ка­жуть мі­сце­ві.

Він був до­брим і без­від­мов­ним. Ра­зом із дру­жи­ною ви­хо­ву­ва­ли си­на і донь­ку. Лю­бив фо­то­гра­фу­ва­ти. Зні­мав май­же скрізь, де бу­вав. На­віть у зо­ні АТО... Оле­ксандр Бой­ко міг і не їха­ти на схід, адже був єди­ним си­ном у ба­тьків-пен­сіо­не­рів. Але та­ко­го ва­рі­ан­ту на­віть не роз­гля­дав, бо ж тре­ба за­хи­ща­ти Ба­тьків­щи­ну...

Чо­ло­ві­ку в сі­чні ви­пов­ни­ло­ся38 ро­ків. Жив він у се­ли­щі Кле­вань, Рів­нен­сько­го ра­йо­ну, пра­цю­вав у се­лі Зо­ря­на те­пли­чно­му ком­пле­ксі. Був еле­ктри­ком і спе­ці­а­лі­стом із кон­троль­но-ви­мі­рю­валь­них при­ла­дів. Йо­го мо­бі­лі­зу­ва­ли у сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку. Оле­ксандр Бой­ко був сер­жан­том, стар­шим на­ві­дни­ком мі­но­ме­тно­го роз­ра­хун­ку мі­но­ме­тної ба­та­реї 93-ї бри­га-

Мі­но­ме­тник Оле­ксандр Бой­ко, який при­кри­вав «кі­бор­гів», за­ги­нув від ар­ти­ле­рії бо­йо­ви­ків

ди. Із жов­тня­во­ю­вав під се­лом Пі­ски, що по­бли­зу До­не­цько­го ле­то­ви­ща, — при­кри­вав во­гнем «кі­бор­гів».

Олександра Бой­ка із бо­лем та жа­лем зга­ду­ють рів­нен­ські во­лон­те­ри. Ка­жуть, для­се­бе бо­єць май­же ні­чо­го не про­сив. Го­во­рив ли­шень: «У ме­не все є». Мо­же, то­му йо­го мо­гли й обді­ли­ти ува­гою, по­рів­ня­но з ін­ши­ми... Але ко­ли Оле­ксандр при­їздив у від­пус­тку, завжди при­хо­див на бла­го­дій­ні акції, дя­ку­вав во­лон­те­рам і всім, хто до­по­ма­гає. А ще пе­ре­да­вав оскол­ки мін для­екс­по­зи­ції в му­зей... Він за­ги­нув від та­ких са­мих оскол­ків по­бли­зу се­ла Во­дя­не Яси­ну­ват­сько­го ра­йо­ну, що на До­неч­чи­ні, під час об­стрі­лу по­зи­цій укра­їн­ських мі­но­ме­тни­ків ар­ти­ле­рі­єю бо­йо­ви­ків.

Оле­ксандр на­зав­жди за­ли­ши­тьсяв пам’яті рі­дних, дру­зів... І во­лон­те­рів, які по­зна­йо­ми­ли­сяз ним усьо­го кіль­ка мі­ся­ців то­му. «Він жив без па­фо­су і гуч- них слів. На­став час, і пі­шов за­хи­ща­ти свою Ба­тьків­щи­ну, свою ро­ди­ну і всіх нас. Пі­шов, щоб по­вер­ну­ти­ся... Але не су­ди­ло­ся. Хо­че­ться впа­сти в де­пре­сію, але не бу­ду. Бу­ду бо­ро­ти­ся­да­лі, бо за це бо­ров­ся­він», — роз­по­від­ає во­лон­тер «До­по­мо­ги ар­мії — Рів­не» Юрій Дюг.

Ін­ші во­лон­те­ри зга­ду­ють, як, зда­є­ться, ще вчо­ра слу­ха­ли пі­сні під гі­та­ру з пе­ре­до­вої, як Оле­ксандр Бой­ко по­ка­зу­вав сві­тли­ни ді­тей, як го­во­рив про май­бу­тнє...

«Про­стий, спо­кій­ний, ве­се­лий, ін­ко­ли до­ста­ву­чий, ро­бо­тя­щий. Ми з Са­шею зу­стрі­ча­ли­ся­не­ча­сто. Ко­ли був ТАМ — зі­дзво­ню­ва­ли­ся. Так са­мо не­ча­сто: раз на ти­ждень, — пи­ше на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ці» йо­го то­ва­риш Оле­ксій Кри­во­ше­єв. — Ко­ли Са­ша був жи­вий, ні­ко­ли б не по­ду­мав, що йо­го за­раз так не ви­ста­ча­ти­ме...»

ФОТО З САЙТА 4VLADA.COM

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.