Жи­ве­мо — пе­ре­жи­ва­є­мо те­а­тром

Три­бу­на віль­на і зна­чу­ща — до­свід Поль­щі

Den (Ukrainian) - - Культура -

Свя­тку­ва­н­ня 250-річчя пу­блі­чно­го те­а­тру Поль­щі, історія яко­го по­чи­на­є­ться із за­кла­де­но­го за іні­ці­а­ти­ви ко­ро­ля Ста­ні­сла­ва Ау­гу­ста Те­а­тру На­ро­до­во­го, умо­ти­во­ва­но « пе­ре­ко­на­н­ням, що те­атр пу­блі­чний, існу­ю­чий в де­мо­кра­ти­чно­му су­спіль­стві, є Май­да­ном де­ба­тів, мі­сцем на­ро­дже­н­ня кри­ти­чної дум­ки, пла­тфор­мою усві­дом­ле­н­ня і пре­зен­та­ції ін­но­ва­цій­них ви­рі­шень».

Ці і ін­ші сер­йо­зні дум­ки, зна­чу­щі по­си­ли, му­дрі уза­галь­не­н­ня ви­кла­де­ні у «Всту­пно­му сло­ві» Мі­ні­стра куль­ту­ри і спад­щи­ни Поль­щі про­фе­со­ра Мал­го­жа­ти Омі­ла­нов­ської до про­гра­ми свя­тку­вань. Са­ма жце­ре­мо­нія від­кри­т­тя юві­лей­них за­хо­дів ско­рі­ше бу­ла іро­ні­чною і аб­со­лю­тно не пом­пе­зною.

У трьох фойє Кра­ків­сько­го Ста­ро­го те­а­тру акто­ри у тру­сах і май­ках, яскра­вих бу­ра­ти­нів­ських ге­трах і кро­сів­ках— ско­ро­хо­дах зи­чно ви­го­ло­шу­ва­ли те­а­траль­ну по­дію або ім’я пер­со­ни поль­сько­го те­а­тру за­зна­че­ну на ко­жно­му з 250 ар­ку­шів па­пе­ру і ки­да­ли йо­го під но­ги гля­да­чам.

За спи­на­ми у них де­мон­стру­ва­лось ві­део з ана­ло­гі­чно вдя­гне­ним акто­ром, який не­втом­но бі­жить ву­ли­ця­ми поль­ських міст, три­ма­ю­чи в ру­ках як фа­кел ма­ле­ту (пал­ку до ве­ли­ко­го ба­ра­ба­ну з пов­стя­ною го­лів­кою). Істо­ри­чний екс­курс три­вав пів­го­ди­ни, гля­да­чі сто­я­ли му­жньо, під­три­му­ю­чи опле­ска­ми і ра­ді­сни­ми ви­гу­ка­ми до­ро­гу їм ін­фор­ма­цію. На­ре­шті актор-олім­пі­єць « з екра­ну при­біг у те­атр» і ви­йшов на під­ви­ще­н­ня в цен­траль­но­му хо­лі. У мі­кро­фон гро­мо­по­ді­бно за­про­си­ли до сло­ва ви­хід мі­ні­стра, па­ні Мал­го­жа­та уро­чи­сто прийня­ла па­ли­цю — фа­кел і по­ту­жно вда­ри­ла нею у гонг, ти­хень­ко про­го­ло­сив­ши старт юві­лей­но­го Ро­ку поль­сько­го те­а­тру.

По­тім бу­ла ви­ста­ва «Три­ло­гія» за Ген­рі­ком Сін­ке­ві­чем, одна з ча­стин якої до­бре зна­на ще і як фільм Єжи Го­фма­на «Огнем і ме­чем».

Ре­жи­се­ро­ві Яно­ві Кла­ту вда­ло­ся ви­кла­сти не стіль­ки по­дії епо­пеї, скіль­ки го­лов­ні дум­ки і ге­не­раль­ні хви­лю­ва­н­ня в чо­ти­рьох­го­дин­ній ви­ста­ві.

Над­зви­чай­но ба­га­то­зна­чно роз­кри­ва­є­ться образ ви­ста­ви, дія якої від­бу­ва­є­ться у вій­сько­во­му го­спі­та­лі, який роз­та­шу­вав­ся у древ­ньо­му ко­стьо­лі. Йо­го гу­сто за­став­ле­но лі­кар­ня­ни­ми ліж­ка­ми, усі ге­рої ви­ста­ви по­ра­не­ні, та най­го­лов­ні­ше пи­та­н­ня — чи ви­жи­ве їх во­ля, чи за­ли­ши­ться не­злам­ним дух поль­сько­го на­ро­ду. Кіль­ка ра­зів, про­тя­гом ви­ста­ви, в мо­мен­ти сла­бо­сті і сум­ні­вів, хтось зне­си­ле­ним ше­по­том чи за­паль­ним мо­но­ло­гом з ам­во­ну, у від­по­відь на жі­но­чі сльо­зи чи на крик но­во­на­ро­дже­ної ди­ти­ни — ви­гу­кує за­клик — «Ти по­ляк!» — і всі під­ні­ма­ю­ться в сво­їх ліжках, ні­би сі­да­ють на ко­ней і все ви­ще і ви­ще під­ска­ку­ю­чи на пру­жних ма­тра­цах, в ша­лен­стві га­ло­пу, по­ри­на­ють у ви­бух спо­га­дів і на­дій, крізь дим, во­гонь і по­піл про­би­ва­ю­ться до сон­ця жи­т­тя.

Ви­со­та емо­цій за­хо­плює, єд­нає сце­ну і зал.

Тим більш див­ною ви­да­ла­ся не­що­дав­ня історія з по­ста­нов­кою тим са­мим ре­жи­се­ром п’єси А.Стрін­бер­га «До­ро­га в Да­маск», під час якої ве­ли­ка кіль­кість гля­да­чів по­ча­ла кри­ча­ти «Гань­ба», зму­си­ла зу­пи­ни­ти ви­ста­ву та по­ча­ла со­ро­ми­ти ар­ти­стів за участь у та­кій бру­таль­ній по­ста­нов­ці і на­га­да­ла, що те­атр існує на їх податки, а зна­чить по­ви­нен по­ва­жа­ти сма­ки гля­да­ча. Сло­вом, те­атр у Поль­щі на­справ­ді три­бу­на віль­на і зна­чу­ща.

У рам­ках Ро­ку те­а­тру бу­дуть ство­ре­ні Еле­ктрон­на Енциклопедія Те­а­тру Поль­сько­го, Те­а­тро­те­ка шкіль­на, спе­ці­аль­на Ін­тер­нет-ко­ле­кція зна­ко­вих ви­став, зня­то фільм про Та­де­у­ша Кан­то­ра і ще ве­ли­че­зна кіль­кість рі­зно­ма­ні­тних акцій, а на День те­а­тру пу­блі­чно­го — 23 трав­ня — вар­тість те­а­траль­но­го кви­тка на всі ви­ста­ви по всій Поль­щі ста­но­ви­ти­ме 250 гро­шей, що при­бли­зно до­рів­нює 25 грив­ням.

Український і поль­ський те­а­три во­че­видь пре­тен­ду­ють і ви­бо­рю­ють роль уні­вер­си­те­ту со­ці­аль­но­го по­ро­зу­мі­н­ня. На­ші ре­а­лії по­ро­ди­ли в те­а­траль­но­му се­ре­до­ви­щі по­ту­жний во­лон­тер­ський рух. Зна­ні актри­си зна­хо­дять час по­пра­цю­ва­ти мед­се­стра­ми в го­спі­та­лях. Кон­цер­ти ко­ле­кти­вів, соль­ні ви­сту­пи, сбір по­си­лок для фрон­ту зве­ли­чу­ю­ться де­да­лі ча­сті­ши­ми ві­зи­та­ми во­ї­нів ( зде­біль­шо­го з ко­ха­ни­ми) до те­а­трів. Мо­жли­во, ще за­ра­но і скла­дно го­во­ри­ти зі сце­ни без­по­се­ре­дньо про ви­про­бу­ва­н­ня, які ми до­ла­є­мо на­ро­дом на­шої кра­ї­ни, але са­ме ни­ми жи­ве наш те­атр, з сльо­зою і усмі­шкою, му­дрі­стю і му­жні­стю усві­дом­лень, пе­ре­жи­ває ра­зом з усі­ма.

Оле­ксій КУ­ЖЕЛЬ­НИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.