Про куль­тур­ний «ко­ри­дор»

Осо­би­ста і твор­ча до­ля Оле­ксія КРАВ­ЧУ­КА — на­о­чна ілюстрація до га­сла «Схід і за­хід ра­зом!»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИ­ПКІВ­СЬКА, те­а­тро­зна­вець Київ — Львів — Київ

Оле­ксій Крав­чук зро­став у Льво­ві в те­а­траль­ній ро­ди­ні: ба­тько де­який час очо­лю­вав Те­атр ім. М. Зань­ко­ве­цької, ба­га­то ро­ків був акто­ром і ре­жи­се­ром Те­а­тру При­кВО, ни­ні пра­цює в Дра­ма­ти­чно­му ім. Ле­сі Укра­їн­ки. Актор­ської май­стер­но­сті, а зго­дом і ре­жи­су­ри на­вчав­ся у Хар­ко­ві. Мі­цно пов’яза­ний зі Львів­ським те­а­тром ім. Ле­ся Кур­ба­са. Ре­гу­ляр­но спів­пра­цює та­кож з ін­ши­ми львів­ськи­ми ко­ле­кти­ва­ми: дня­ми по­ста­вив у Те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки ви­ста­ву «Ба­ба» за п’єсою Пав­ла Ар’є «Ба­ба Прі­ся (На по­ча­тку та на­при­кін­ці ча­сів)». Во­дно­час, по­чи­на­ю­чи із се­ре­ди­ни 1990-х пра­цю­вав у До­не­цько­му му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му те­а­трі, ста­вив ви­ста­ви в усіх без ви­ня­тку те­а­трах Лу­ган­ська — укра­їн­сько­му, ро­сій­сько­му, ляль­ко­во­му. Із 2012 ро­ку — го­лов­ний ре­жи­сер Лу­ган­сько­го те­а­тру ля­льок, на­ма­га­є­ться під­три­му­ва­ти зв’язок з ним і сьо­го­дні.

Ба­га­то що в йо­го мір­ку­ва­н­нях та про­по­зи­ці­ях мо­же ви­да­ти­ся на­їв­ним за ни­ні­шніх об­ста­вин. Але Крав­чук справ­ді та­кий — сві­тла лю­ди­на, ко­тра щи­ро ві­ри­тьу те, що ми­сте­цтво, куль­ту­ра, вза­єм­ний аль­тру­їзм змо­жу­тьу­ря­ту­ва­ти цей світ.

«МИ СИ­ДІ­ЛИ У ПІД­ВА­ЛІ І ЧЕ­КА­ЛИ, ЩО НАС ОТ-ОТ ЗВІЛЬ­НЯТЬ»

— Я був у Лу­ган­ську до 9 сер­пня, — роз­ка­зує Оле­ксій КРАВ­ЧУК. — Остан­ні де­ся­тьднів ми жи­ли в під­ва­лі Ро­сій­сько­го те­а­тру і ли­ше ін­ко­ли на­ві­ду­ва­лись­до­до­му го­ту­ва­ти й за­би­ра­ти з со­бою їжу, бо нав­ко­ло стрі­ля­ли. У Те­а­трі ля­льок теж обла­дна­ли бом­бо­схо­ви­ще, і ко­ли вщу­ха­ло, ми ви­би­ра­ли­ся одне до одно­го ко­ро­тки­ми пе­ре­біж­ка­ми — пе­ре­ві­ря­ли, чи все в по­ряд­ку. Во­да бу­ла стра­шним де­фі­ци­том, я на­вчив­ся ми­ти­ся пов­ні­стю одним лі­тром во­ди...

Тра­пля­ли­ся та­кі мо­мен­ти, що про­сто дах зно­си­ло. Ну, не­стер­пно ме­ні ба­чи­ти ро­сій­ський пра­пор у Лу­ган­ську! Так, у жит­ті я мо­жу роз­мов­ля­ти ро­сій­ською, пра­цю­ва­ти в Ро­сій­сько­му те­а­трі, але це — все одно Укра­ї­на, хо­чеш ти цьо­го чи ні. Ме­ні ду­же шко­да, що, оче­ви­дно, слу­шний мо­мент був упу­ще­но — ко­ли ми си­ді­ли у під­ва­лі, а де­сьна око­ли­цях уже з’явив­ся наш пра­пор, і все че­ка­ли, що нас от-от звіль­нять... Та все ж бу­ли спо­ді­ва­н­ня, що все до­си­тьшвид­ко скін­чи­ться.

Вза­га­лі ду­же ба­га­то лю­дей то­ді ви­їха­ли з мі­ста, але ба­га­то хто по­тім по­вер­нув­ся. Не завжди мо­жна бу­ло де­сь­вла­шту­ва­ти­ся. І по­тім, все одно — дім є дім...

От­же, я по­їхав до Хар­ко­ва, був і в Ки­є­ві, по­ру­шу­вав пи­та­н­ня про ви­пла­ту зар­пла­ти хо­ча б за по­пе­ре­дній пе­рі­од. Акто­ри на­ле­жа­тьдо най­менш за­без­пе­че­них лю­дей. Але ні­хто ні­чо­го нам не за­пла­тив, хо­ча то­ді ще бу­ла мо­жли­вість. Сла­ва Бо­гу, Вер­хов­на Ра­да ухва­ли­ла по­ста­но­ву, що, як тіль­ки від­но­ви­ться укра­їн­ська вла­да, все це бу­де ком­пен­со­ва­но.

Во­се­ни я по­вер­нув­ся до Лу­ган­ська, в ли­сто­па­ді ви­пу­стив прем’єру п’єси Пав­ла Ар’є «Ко­льо­ри» в Ро­сій­сько­му те­а­трі ім. Лу­спе­ка­є­ва. Я дя­кую ди­ре­ктор­ці те­а­тру за те, що во­на ри­зи­кну­ла взя­ти за­раз та­кий ма­те­рі­ал. У за­лі па­ну­ва­ла та­ка ти­ша... Ге­ро­ї­ню гра­ла По­лі­на Шку­ра­то­ва, і ко­ли во­на з цен­траль­ним мо­но­ло­гом ви­хо­ди­тьдо за­лу і про­мов­ляє: «Я — Ма­рія, моя зем­ля — Укра­ї­на!» — гля­да­чі пла­ка­ли. Актри­са са­ма це пе­ре­жи­ла і пе­ре­жи­ває — во­на ве­сьчас у Лу­ган­ську, з ма­мою, ко­трій 90 ро­ків.... Мо­мент емі­гра­ції, який є у п’єсі, за­раз над­зви­чай­но ре­зо­нує там. Ти ні­би за­ли­шив­ся вдо­ма, але — все одно не вдо­ма. У цьо­му-то й бі­да. Це, мо­жли­во, ще жа­хли­ві­ше, ніж ку­дись ви­їха­ти.

Я вдру­ге звер­та­ю­ся до ці­єї п’єси. Впер­ше — у Львів­сько­му те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки 2005 ро­ку. То­ді ви­ста­ва бу­ла де­що па­фо­сною, а те­пер ви­йшла ду­же бо­лю­чою. І до­бре, що лю­ди пі­шли са­ме на та­кий ма­те­рі­ал — він не роз­ва­жаль­ний, а нав­па­ки, ста­ви­тьза­пи­та­н­ня, на які лю­ди­ні що­раз до­во­ди­ться шу­ка­ти для се­бе від­по­віді.

Во­стан­нє був у Лу­ган­ську на Но­вий рік. Ситуація там не­ви­зна­че- на — які­сьлю­ди хо­дя­тьзі збро­єю, мі­сто ані укра­їн­ське, ані ро­сій­ське, лю­ди там про­сто ви­жи­ва­ють...

— А за­раз як у Лу­ган­ську з те­а­тра­ми?

— Усі те­а­три втра­ти­ли ду­же ба­га­то акто­рів. Де­я­кі ви­їха­ли в Укра­ї­ну та яко­сь­вла­шту­ва­ли­ся: у Ки­є­ві, Хар­ко­ві, Чер­ка­сах. Де­хто ви­їхав у Ро­сію... Як уже чия до­ля скла­ла­ся. Із Ро­сій­сько­го те­а­тру ще на­ве­сні по­їха­ли Олег Але­ксан­дров з акто­ра­ми — до Ди­ми­тров­гра­да Улья­нів­ської обла­сті, Пав­ло Мо­ро­зов — до Но­во­ша­хтин­ська Ро­стов­ської обла­сті, за­раз пра­цю­ю­тьу мі­сце­вих те­а­трах.

Я не мо­жу за­су­джу­ва­ти ні­ко­го в цій си­ту­а­ції. Ко­жен ро­би­тьсвій ви­бір. Хі­ба що ме­ні не хо­ті­ло­ся б, аби те­пер в ін­терв’ю хто­сьго­во­рив по­га­но про свій те­атр, свою alma mater, тим па­че, якщо він са­ме тут ре­а­лі­зу­вав­ся, від­був­ся як ми­тець. Та­ко­го не мо­жна ро­би­ти ні­ко­ли.

Ті, що за­ли­ши­ли­ся, пра­цю­ю­тьу Лу­ган­ську. У Ро­сій­сько­му те­а­трі бу­ла ще одна прем’єра, окрім мо­єї, та ди­тя­ча каз­ка. Український те­атр від­крив се­зон мю­зи­клом «Та­ке єв­рей­ське ща­стя», за­раз, на­скіль­ки я знаю, ви­пу­стив який­сьво­де­віль . Тру­па зов­сім ма­лень­ка плюс сту­ден­ти з Ака­де­мії куль­ту­ри. Ди­ре­ктор те­а­тру Ми­хай­ло Ко­шо­вий по­їхав до Сє­ве­ро­до­не­цька з іде­єю про­дов­жи­ти йо­го ді­яль­ність там, але це теж про­бле­ма­ти­чно, бо фа­кти­чно до­во­ди­ться ор­га­ні­зо­ву­ва­ти но­вий те­атр.

Те­атр ля­льок по­но­вив ви­ста­ви ще влі­тку, ко­ли не бу­ло ані сві­тла, ані во­ди. У мі­сті за­ли­ша­ло­ся ба­га­то ді­тей, так що акто­ри, які теж не змо­гли ви­їха­ти, зро­би­ли ви­ста­ву й хо­ди­ли по­двір’ями бу­дин­ків і гра- ли. Во­ни про­сто пи­са­ли від ру­ки ого­ло­ше­н­ня, і ді­тки при­хо­ди­ли, якщо не бу­ло об­стрі­лів. Зго­дом, ко­ли вже ста­ло спо­кій­ні­ше, ви­ста­ви для ді­тей гра­ли на май­дан­чи­ку пе­ред те­а­тром, бо сві­тла не бу­ло. То­ді ду­же до­по­мо­гли те­а­три ля­льок Укра­ї­ни та Ро­сії, на­ві­тьфі­нан­со­во, бо ситуація бу­ла ду­же пла­чев­ною. Те­пер ди­тя­чий ре­пер­ту­ар уже по­тро­ху від­нов­лю­ють на сце­ні. Ба­тьки з ді­тьми і ту­ди, і до Ро­сій­сько­го те­а­тру при­хо­дя­тьпо де­кіль­ка ра­зів на одну ви­ста­ву. До­ро­слі пла­чуть— на­ві­тьна ди­тя­чих ви­ста­вах.

Во­се­ни ве­чір­ні ви­ста­ви скрізь ста­ли по­чи­на­ти де­сьо дру­гій го­ди­ні дня. І, хоч як це див­но, лю­ди пі­шли. Пі­шли в те­атр, бо це, ма­буть, єди­не мі­сце, де мо­жна від­чу­ти се­бе людиною.

«ЛУ­ГАНСЬК ДУ­ЖЕ ВІД­РІ­ЗНЯ­Є­ТЬСЯ ВІД ДО­НЕ­ЦЬКА»

— А лю­ди ма­ють гро­ші на кви­тки?

— На по­ча­тках вза­га­лі гра­ли без­ко­штов­но, бо не мо­гли зро­зу­мі­ти, що і як ро­би­ти. Ви­рі­ши­ли: все одно пра­цю­є­мо за укра­їн­ським за­ко­но­дав­ством. І ці­но­ву по­лі­ти­ку ро­би­ли ціл­ком гу­ман­ною — від 5 до 10 гри­вень­за кви­ток. Це су­то сим­во­лі­чні ко­шти, щоб мо­жна бу­ло що­ську­пи­ти для акто­рів, хо­ча б яку­сьї­жу...

Там за­раз усіх тя­гну­тьдо ро­сій­сько­го за­ко­но­дав­ства, але во­но не пра­цює і не пра­цю­ва­ти­ме. До­си­тьпо­рів­ня­ти сай­ти те­а­трів Ро­сії з на­ши­ми — все ду­же від­рі­зня­є­ться. І які там ма­ні­пу­ля­ції з лю­дьми... При­чо­му як від ро­сій­ських мас-ме­діа, так і від на­ших. Ду­же ва­жли­во, на мою дум­ку, ве­сьчас го­во­ри­ти про те, що Лу­ганськ — це Укра­ї­на і що там на­ші лю­ди, а не так, щоб — від­рі­за­ти, за­бло­ку­ва­ти, по­ста­ви­ти сті­ну...

Ситуація ду­же не­о­дно­зна­чна. Знаю, там ду­же ба­га­то тих, хто за Укра­ї­ну, але вій­на є вій­на.

— Яро­зу­мію, що го­то­вих ре­це­птів ні­хто не має, але що слід ро­би­ти з усім цим за­раз?

— Тре­ба до­кла­сти всіх зу­силь, щоб єди­на Укра­ї­на від­но­ви­ла­ся. І в цьо­му ве­ли­че­зна роль куль­ту­ри. Дер­жа­ва по­вин­на бра­ти на се­бе від­по­від­аль­ність за те­а­три, за му­зеї, які пе­ре­бу­ва­ю­тьна оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Куль­ту­ра має об’єд­ну­ва­ти лю­дей, в усьо­му ін­шо­му не­хай роз­бе­ру­ться ті ор­га­ни, яким на­ле­жить. Влі­тку я на­ві­тьте­ле­фо­ну­вав на га­ря­чу лі­нію СБУ із за­пи­та­н­ням: на­ві­що пе­ре­кри­ли кор­до­ни, чо­му б не зро­би­ти ко­ри­до­ру, щоб мо­жна бу­ло нор­маль­но їзди­ти? Лю­ди­на при­їде в Укра­ї­ну, по­ба­чить, як тут, і ко­ли по­вер­не­ться, роз­ка­же. Не­ма про­блем — пе­ре­ві­ряй­те, щоб не бу­ло зброї, чо­го­сьза­бо­ро­не­но­го. Той же мо­мент — із від­клю­че­н­ням зв’яз­ку. Лю­ди ма­ю­ть­спіл­ку­ва­ти­ся!

Стіль­ки ж, скіль­ки вкла­да­є­ться в АТО, але тре­ба вкла­да­ти і в куль­ту­ру. Йде­ться не ли­ше про бла­го­дій­ні­стьчи кон­цер­тні бри­га­ди. По-пер­ше, якщо лю­ди ви­їжджа­ють, то по­трі­бно бу­ло б зна­йти спо­сіб, щоб їх вла­шту­ва­ти тут. На­справ­ді ні­хто не зро­бив ні­чо­го — са­мі ли­ше ре­ко­мен­да­ції. Дру­гий мо­мент: від­но­ви­ти на те­ри­то­рії Укра­ї­ни — на віль­ній те­ри­то­рії ви­пла­ту за­ро­бі­тної пла­ти, так са­мо, як ви­пла­чу­ю­тьпен­сії пен­сіо­не­рам. Щоб лю­ди зна­ли, що во­ни бу­ду­тьза­без­пе­че­ні, що дер­жа­ва дбає про них. І тре­тє — під­ня­ти за­раз всю куль­тур­ну спад­щи­ну Лу­ган­щи­ни, а це і Му­зей Бо­ри­са Грін­чен­ка, і Ме­мо­рі­аль­ний му­зей Во­ло­ди­ми­ра Да­ля... Го­во­ри­ти про це як про Те­атр ім. Лу­спе­ка­є­ва — як про Укра­ї­ну. Про те, як цей те­атр про­вів пер­ший мі­жна­ро­дний фе­сти­ва­льі го­ту­вав дру­гий. Вза­га­лі-то в Лу­ган­ську я вва­жаю осе­ред­ком укра­їн­ської куль­ту­ри Ро­сій­ський те­атр, хоч як це див­но. На ба­зі цьо­го те­а­тру і Те­а­тру ля­льок ми ор­га­ні­зу­ва­ли кон­курс чи­тців «Сло­во Та­ра­са» до 200-річчя Шевченка, по­ста­ви­ли в Ляль­ко­во­му те­а­трі спе­ктакль«Сон» — ме­ні так шко­да, що він не йде за­раз, хоч в Ін­тер­не­ті є, а ще за­по­ча­тку­ва­ли «Не­ляль­ко­ві зу­стрі­чі» — за­про­шу­ва­ли Оле­га Дра­ча, Сер­гія Жа­да­на... Це бу­ли ду­же перспективні ре­чі.

Жа­дан при­їздив у трав­ні, за­пи­ту­вав на­віть, у який бік роз­гор­ну­ти ав­то­мо­біль, що­би швид­ко ви­їха­ти в ра­зі чо­го... Йо­го слу­ха­ли зов­сім рі­зні лю­ди. Жур­на­ліс­тка за­пи­тує: «Сер­гію, а вас се­па­ра­ти­сти чи­та­ють?» Двоє в ка­му­фля­жі під­ні­ма­ю­ться й ка­жуть: «Чи­та­ли, чи­та­є­мо і бу­де­мо чи­та­ти».

На­про­чуд ва­жли­во сфор­му­ва­ти куль­тур­ну по­лі­ти­ку для то­го краю, щоб не втра­ти­ти йо­го. Лу­ганськ ду­же від­рі­зня­є­ться від До­не­цька. Лу­ган­щи­на — це Сло­бо­жан­щи­на, во­на по­тре­бує іна­кшо­го під­хо­ду.

Є та­ка мрія — Мар­кі­ян Іва­щи­шин із «Дзи­ґи» ви­сло­вив ідею — зро­би­ти про­ект «Куль­тур­ний Дон­бас» у Льво­ві. Зро­би­ти та­кий со­бі «ко­ри­дор». Є гу­ма­ні­тар­ні ко­ри­до­ри, яки­ми пе­ре­да­ю­тьї­жу, одяг та ін­ші жит­тє­во не­об­хі­дні пре­дме­ти, а це був би куль­тур­ний. І ко­ли б якось нор­ма­лі­зу­ва­ла­ся ситуація — на­віть при­вез­ти сю­ди те­а­три, щоб по­ка­за­ти їх тут. А звід­си ті, хто мо­же і хо­че, по­їха­ли б ту­ди. Я по­їхав би хоч сьо­го­дні, і я знаю лю­дей, які, на­пев­но, по­їха­ли б теж. Я на­ві­тьмав роз­мо­ву з Мар’яною Са­дов­ською — во­на ка­же, що по­їха­ла б, але стра­шно. Зві­сно, стра­шно — ка­жу, але це бу­ла б ду­же ва­жли­ва річ. — А по­ки що які твої пла­ни? — Я ду­же вдя­чний Оле­ксію Ко­ло­мій­це­ву (ди­ре­ктор Львів­сько­го те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки) за те, що він від­гу­кнув­ся і дав ме­ні мо­жли­ві­стьре­а­лі­зу­ва­ти дав­ню мрію — «Ба­бу Прі­сю», бо Пав­ло Ар’є ме­ні ще в Лу­ганськ пе­ре­си­лав ва­рі­ан­ти, щоб ми мо­гли її там по­ста­ви­ти. На­ра­зі я у Льво­ві. Мо­жли­во, ще бу­дуть по­ста­нов­ки тут і в ін­ших мі­стах, але я з не­тер­пі­н­ням че­каю, до­ки ситуація на­ла­го­ди­ться. Лу­ган­щи­ну, Лу­ганськ я про­сто обо­жнюю, у ме­не ве­ли­че­зний сен­ти­мент до цьо­го краю і до цих не­ймо­вір­но щи­рих лю­дей.

P.S.: Від­нов­лює ро­бо­ту Лу­ган­ський обла­сний му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр

Ни­ні Лу­ган­ський обла­сний ака­де­мі­чний український му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр (ЛОАУМДТ) шу­кає го­лов­но­го ре­жи­се­ра й акто­рів для ві­днов­ле­н­ня ро­бо­ти пі­сля пе­ре­їзду з під­кон­троль­но­го ро­сій­сько-те­ро­ри­сти­чним вій­ськам Лу­ган­ську до мі­ста Сє­ве­ро­до­нецьк Лу­ган­ської обла­сті. При­мі­ще­н­ня те­а­тру у Лу­ган­ську та ма­те­рі­аль­но-те­хні­чне за­без­пе­че­н­ня за­ли­ши­лось на те­ри­то­рії, не під­кон­троль­ній укра­їн­ській вла­ді. Про це по­ві­дом­ля­є­ться на сай­ті Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри Укра­ї­ни.

У гру­дні 2014 ро­ку те­атр змі­нив мі­сце­зна­хо­дже­н­ня та про­йшов про­це­ду­ру ре­є­стра­ції у м. Сє­ве­ро­до­не­цьку. Пра­ців­ни­ки ху­до­жньо-ке­рів­но­го і твор­чо­го скла­ду пе­ре­йшли пра­цю­ва­ти до ін­ших те­а­трів і ор­га­ні­за­цій Укра­ї­ни, а де­я­кі за­ли­ши­лись в оку­по­ва­но­му Лу­ган­ську. Та­ким чи­ном, для ро­бо­ти Лу­ган­сько­го те­а­тру ви­ни­кли сер­йо­зні пе­ре­шко­ди Те­пер ЛОАУМДТ ого­ло­шує на­бір дра­ма­ти­чних акто­рів та ар­ти­стів ба­ле­ту, го­лов­но­го ре­жи­се­ра та ху­до­жни­ка-по­ста­нов­ни­ка. Всьо­го те­атр від­крив 35 вакансій.

ФОТО З АР­ХІ­ВУ ТЕ­А­ТРУ

У ЛУ­ГАН­СЬКО­МУ ЛЯЛЬ­КО­ВО­МУ ТЕ­А­ТРІ О. КРАВ­ЧУК ПО­СТА­ВИВ РЕ­ЗО­НАН­СНУ ВИ­СТА­ВУ «СОН» ЗА Т.ШЕВ­ЧЕН­КОМ

ОЛЕ­КСІЙ КРАВ­ЧУК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.