Ти­ся­чо­лі­тній ВО­ЛО­ДИ­МИР

Ве­ли­кий хре­сти­тель Укра­ї­ни-Ру­си та йо­го слід в істо­рії

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita - Во­ло­ди­мир РИЧКА, до­ктор істо­ри­чних на­ук

Бо­роть­ба Мо­скви за пер­шість у пра­во­слав­но­му слов’ян­сько­му сві­ті за­кін­чи­ла­ся при­сво­є­н­ням Во­ло­ди­ми­ра мо­сков­ським істо­ри­чним ди­скур­сом, транс­фор­ма­ці­єю йо­го у фі­гу­ру за­галь­но­ру­сько­го зна­че­н­ня. На по­ча­тку XV ст. епі­тет кня­зя Во­ло­ди­ми­ра на­був сво­єї оста­то­чної фор­ми — «свя­той рав­но­апо­столь­ный са­мо­дер­жец Ру­ския зем­ли». Від се­ре­ди­ни XV ст. по­ша­ну­ва­н­ня св. Вла­ди­ми­ра на­бу­ває у Мо­сков­сько­му кня­зів­стві рис дер­жав­но-цер­ков­но­го куль­ту. В XV ст., за спо­сте­ре­же­н­ня­ми до­слі­дни­ків, Слу­жби свя­то­му кня­зю Во­ло­ди­ми­ру збіль­шу­ю­ться біль­ше ніж удвоє, скла­да­ю­ться но­вый ка­нон, сті­хі­ри, кон­да­ки та ін­ші пі­сно­пі­н­ня. Основ­ний ідей­ний зміст служб услав­ле­н­ня Во­ло­ди­ми­ра ви­зна­чав­ся че­рез ана­ло­гії ки­їв­сько­го кня­зя із апо­сто­лом Пав­лом та ім­пе­ра­то­ром Ко­стян­ти­ном й бі­блій­ним Мой­се­єм. У цих та ін­ших пам’ятках він на­зи­ва­є­ться «на­чаль­ни­ком» і ко­рі­н­ням пра­во­слав­ної ві­ри, ду­хов­ним ба­тьком Ки­їв­ської і Мо­сков­ської Ру­сі.

Зна­че­н­ня Во­ло­ди­ми­ра як фі­гу­ри істо­ри­чної іден­ти­фі­ка­ції в Ро­сій­ській ім­пе­рії сут­тє­во зро­сло в кін­ці XVIII ст. Ім­пуль­сом до по­жвав­ле­н­ня ін­те­ре­су до по­ста­ті та ді­янь Во­ло­ди­ми­ра ста­ло при­єд­на­н­ня Кри­му до Ро­сії. Са­ме з бе­ре­гів Чор­но­го мо­ря бе­ре свої по­ча­тки ран­нє ки­їв­ське хри­сти­ян­ство. З то­чки зо­ру Пе­тер­бур­га тут, у Хер­со­не­сі — мі­сті кня­зів ро­сій­ських Ро­сія ні­би зно­ву зна­хо­дить свою ві­ру і свою істо­рію. Від­ра­зу ж пі­сля Ку­чук Кай­нар­джий­сько­го ми­ру1774 р., ко­ли Крим був ви­клю­че­ний із скла­ду От­то­ман­ської ім­пе­рії і про­го­ло­ше­ний фор­маль­но не­за­ле­жною дер­жа­вою на чо­лі з Ша­гін-Гі­ре­єм, на но­вих зем­лях за­сно­ву­ю­ться но­ві мі­ста Хер­сон і Слов’янськ. Се­ман­ти­ка назв цих міст ціл­ком про­зора — Хер­сон по­ви­нен був на­га­ду­ва­ти про Хер­со­нес Тав­рій­ський, а Слов’янськ — про ле­ген­дар­не мі­сто дав­ніх ру­сів по­бли­зу Нов­го­ро­да.

9 ве­ре­сня 1775 р. в ука­зі Ка­те­ри­ни ІІ про ство­ре­н­ня Хер­сон­ської і Слов’ян­ської єпар­хії за­зна­ча­ло­ся, що Хер­сон був дже­ре­лом хри­сти­ян­ства для Ро­сії, де пі­сля на­вер­не­н­ня Во­ло­ди­ми­ра світ бла­го­да­тної ві­ри й істин­но­го бо­го­слу­жі­н­ня про­сі­яв над усі­єю Ро­сі­єю . Єпар­хії бу­ло надано ви­ня­тко­во ви­со­кий ста­тус, а ар­хі­єпис­ко­пом на неї був при­зна­че­ний однин із про­від­них ді­я­чів гре­цько­го осві­тньо­го ру­ху Єв­ге­ній Бул­га­ріс, який не­за­дов­го пе­ред цим при­їхав до Ро­сії. За­сну­ва­н­ня но­вих фор­тець з гре­цькою і слов’ян­ською на­зва­ми по­вин­но бу­ло та­кож сим­во­лі­зу­ва­ти єд­ність хри­сти­ян­ських на­ро­дів на кор­до­ні з Туреччиною. У гру­дні 1783 р. при­єд­на­н­ня Кри­му до Ро­сії бу­ло офі­цій­но ви­зна­но Туреччиною і вже 2 лю­то­го 1784 р. за­сно­ва­но Тав­рій­ську область.

За­ко­но­мір­но по­ста­ло пи­та­н­ня про уві­ко­ві­че­н­ня пам’яті хре­ще­н­ня Во­ло­ди­ми­ра у Хер­со­не­сі. Про­по­зи­цію зве­сти пам’ятний ме­мо­рі­ал на мі­сці хре­ще­н­ня в Кор­су­ні кня­зя Во­ло­ди­ми­ра впер­ше бу­ла ви­слов­ле­на адмі­ра­лом А.С. Грей­гом в 1825 р. у до­по­від­ній за­пи­сці ім­пе­ра­то­ру Оле­ксан­дру І під час відвідин ним Се­ва­сто­по­ля. Пе­ред­ба­ча­ло­ся збу­ду­ва­ти на мор­сько­му бе­ре­зі не­ве­ли­ку цер­кву з бо­га­діль­нею при ній для 30-ти ін­ва­лі­дів. Не­вдов­зі бу­ло від­кри­то під­пи­ску на ко­шти для бу­дів­ни­цтво хра­му. Ві­дві­дав­ши Се­ва­сто­поль в 1843 р., ім­пе­ра­тор Ми­ко­ла І на­ка­зав бу­ду­ва­ти храм не в Хер­со­не­сі, а в са­мо­му Се­ва­сто­по­лі, на узвиш­ші в цен­трі мі­ста.

Ука­зом св. Си­но­ду від 4 трав­ня 1850 р. за № 4141 Хер­сон­сько­му єпар­хі­аль­но­му на­чаль­ству бу­ло до­зво­ле­но зайня­ти­ся відновленням дав­ніх свя­тих місць на Тав­рій­сько­му пів­остро­ві. То­ді ж хер­сон­ський архієпископ Іно­кен­тій (ко­ли­шній ре­ктор Ки­їв­ської ду­хов­ної ака­де­мії і ві­ка­рій Ки­їв­ської єпар­хії) за­сну­вав тут об­ще­жи­тель­ну кі­но­вію з не­ве­ли­чкою кам’яною цер­квою в ім’я св.Ольги. Освя­че­на 28 лю­то­го 1853 р. во­на бу­ла вщент зруй­но­ва­на під час Крим­ської вій­ни 1854—1855 р. 18 бе­ре­зня 1861 р. хер­со­не­ська кі­но­вія на­бу­ла ста­ту­су пер­шо­кла­сно­го мо­на­сти­ря, у яко­му бу­ло то­ді вже три хра­ми — ма­лий, в імя се­ми свя­щен­но­му­че­ни­ків хри­сти­ян­ських, де збе­рі­га­ла­ся ча­сти­на мо­щей св. Во­ло­ди­ми­ра, пе­ре­да­ні Оле­ксан­дром ІІ 29 червня 1859 р. із до­мо­вої церкви Зи­мо­во­го па­ла­цу, до­мо­ва цер­ква По­кро­ва Бо­жої ма­те­рі, та со­бор св. кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, що бу­ду­вав­ся на га­да­но­му мі­сці йо­го хре­ще­н­ня .

Че­рез кіль­ка ро­ків пі­сля за­кін­че­н­ня Крим­ської вій­ни бу­ло прийня­то рі­ше­н­ня роз­ді­ли­ти су­му зі­бра­них по­жертв і спо­ру­ди­ти два Во­ло­ди­мир­ських хра­ми. Один — в цен­трі Се­ва­сто­по­ля на вер­ши­ні го­ри, а ін­ший — в честь 900-річчя хре­ще­н­ня Ру­сі на ру­ї­нах Хер­со­не­су, на то­му мі­сці, де ще в 1827 р. бу­ли роз­ко­па­ні два хри­сти­ян­ських хра­ми. За­кла­де­н­ня Володимирського хра­му у Се­ва­сто­по­лі від­бу­ло­ся вже 15 червня 1854 р., ко­ли ще су­дна з’єд­на­но­го ан­гло-фра­цузь­сько­го фло­ту не за­ли­ши­ли Чор­но­мор’я. Бу­дів­ни­цтво цьо­го хра­му бу­ло за­вер­ше­но у 1888 р.

Зна­чи­ме мі­сце Хер­со­не­са в по­лі­ти­ці істо­ри­чної пам’яті та дер­жав­ній іде­о­ло­гії Ро­сії за­свід­чу­ють так зва­ні «тав­рій­ські» мо­не­ти (до­сто­їн­ством 20, 10, 5 та 2 ко­пій­ки), ви­кар­бу­ва­ні у Фе­о­до­сії під час по­їзд­ки Ка­те­ри­ни ІІ до Кри­му. На їх ли­цьо­вій сто­ро­ні зо­бра­же­но вен­зель ім­пе­ра­три­ці і на­пис: «Ца­ри­ца Хер­со­не­са Тав­ри­че­ско­го». То був пер­ший крок на шля­ху до впро­ва­дже­н­ня «Цар­ства Хер­со­не­сько­го» з від­по­від­ним гер­бом в си­сте­му офі­цій­ної ім­пе­ра­тор­ської ти­ту­ла­ту­ри: «Бо­жи­ею по­спе­ше­ству­ю­щею ми­ло­стью Мы (имя­рек), Им­пе­ра­тор и Са­мо­дер­жец Все­рос­сий­ский, Мо­сков­ский, Ки­ев­ский, Вла­ди­мир­ский, Нов­го­род­ский; Царь Ка­зан­ский, Астра­хан­ский, Поль­ский, Си­бир­ский, Хер­со­ни­са Тав­ри­че­ско­го, Гру­зин­ский; Го­су­дарь Псков­ский и Ве­ли­кий князь Смо­лен­ский, Ли­тов­ский, Во­лын­ский и Фин­лянд­ский.... Ни­зов­ские зем­ли, Чер­ни­гов­ский» . В та­кий спо­сіб ви­ви­щу­вав­ся ста­тус за­ку­тно­го Хер­со­не­са, який був зна­ко­вим вті­ле­н­ням дав­ні­шньої мрії хри­сти­ян­ських мо­нар­хів Ро­сії взя­ти під свою ви­со­ку ру­ку Кон­стан­ти­но­поль з про­ли­ва­ми. Ві­дро­дже­ний Хер­со­нес Тав­рій­ський став іде­аль­ним вті­ле­н­ням Кон­стан­ти­но­по­ля. А са­ме ім’я Во­ло­ди­мир на­бу­ло но­вих ко­но­та­цій. В офі­цій­но­му ім­пер­сько­му ди­скур­сі — за­мість ми­ро­дія, ми­ро­лю­ба во­но ста­ло озна­ча­ти во­ло­да­ря сві­ту/ми­ру, то­го, хто во­ло­да­рює над усім сві­том.

Ни­ні­шня оку­па­ція укра­їн­сько­го Кри­му Ро­сі­єю є дру­гим, пі­сля дов­го­го ан­тра­кту, актом ці­єї істо­ри­чної дра­ми, що роз­гор­та­є­ться за по­ді­бним сце­на­рі­єм й су­про­во­джу­є­ться від­по­від­но до її ім­пер­сько­го змі­сту ри­то­ри­кою Крем­ля. Якщо та­ки прав- да, що історія по­вто­рю­є­ться дві­чі, то цьо­му фар­су не­дов­го че­ка­ти за­ві­си.

Образ хре­сти­те­ля Ки­їв­ської Ру­сі, опо­ви­тий не­мер­кну­чою у ві­ках на­ро­дною лю­бов’ю, збе­рі­гав­ся і у куль­тур­ній та лі­тур­гій­ній пам’яті укра­їн­ців. Уже на­при­кін­ці XVI ст. пи­та­н­ня Во­ло­ди­ми­ро­во­го хре­ще­н­ня Ру­сі ста­ло цен­траль­ною те­мою то­го­ча­сної лі­те­ра­ту­ри. Вже в най­дав­ні­ших па­те­ри­ко­вих текс­тах від­обра­же­но пра­гне­н­ня пов’яза­ти по­ча­ток Пе­чер­сько­го мо­на­сти­ря з ді­яль­ні­стю Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча і йо­го по­слі­дов­ни­ків. У скла­де­но­му на Во­ли­ні в За­го­ров­сько­му мо­на­сти­рі на по­ча­тку ХVІІ ст. ру­ко­пи­сно­му збір­ни­ку Во­ло­ди­мир по­стає ду­хов­ним про­сві­ти­те­лем Ру­сі, який прийняв хри­сти­ян­ську ві­ру з Кон­стан­ти­но­по­ля.

Одним із по­пу­ляр­них мо­ти­вів укра­їн­ської цер­ков­ної пу­блі­ци­сти­ки ХVІІ ст. ста­ла по­ле­мі­чна ін­тер­пре­та­ція істо­рії Во­ло­ди­ми­ро­во­го хре­ще­н­ня Ру­сі. Ла­тин­ські й уні­ат­ські по­ле­мі­сти, пра­гну­чи об­грун­ту­ва­ти ідею спо­кон­ві­чно­сті і не­пре­рив­но­сті унії між Ри­мом і гре­цькою цер­квою, від якої за­ле­жа­ла й Ки­їв­ська ми­тро­по­лія до­во­ди­ли, що хре­ще­н­ня Ру­сі не бу­ло пов’яза­но ви­ня­тко­во з іме­нем Во­ло­ди­ми­ра, а від­бу­ло­ся в кіль­ка, роз­тя­гну­тих в ча­сі, ета­пи. Ця ідея на­бу­ла роз­ви­тку, зокре­ма, у тво­рах Пе­тра Скар­ги та ці­ло­го ря­ду ін­ших ка­то­ли­цьких та уні­ат­ських по­ле­мі­стів . На­то­мість у пра­во­слав­них тво­рах, на­при­клад в Па­лі­но­дії (1621) За­ха­рії Ко­пи­стен­сько­го по­ди­бу­є­мо ін­шу си­сте­му до­ка­зів. Об­сто­ю­ю­чи ідею охре­ще­н­ня Ру­сі в де­кіль­ка ета­пів, він до­во­див, що Во­ло­ди­ми­ро­ве хре­ще­н­ня зна­ме­ну­ва­ло оста­то­чне й ціл­ко­ви­те утвер- дже­н­ня хри­сти­ян­ства у Ки­їв­ській Ру­сі. Хре­ще­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі, вмо­ти­во­вує З. Ко­пи­стен­ський, від­бу­ло­ся не від ла­тин­сько­го Ри­му «ста­ро­го», а від Ри­му «но­во­го», Гре­цько­го, си­річ від Кон­стан­ти­но­по­ля. У по­бу­до­вах Ко­пи­стен­сько­го Во­ло­ди­ми­ро­ве хре­ще­н­ня Ру­сі за ві­зан­тій­ським обря­дом і свя­тість Во­ло­ди­ми­ра є за­по­ру­кою вір­но­сті ві­зан­тій­ським дже­ре­лам ві­ри.

У пер­шій по­ло­ви­ні ХVII ст. ста­ра­н­ня­ми ар­хі­ман­дри­та Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри, ми­тро­по­ли­та Ки­їв­сько­го, Га­ли­цько­го і всі­єї Ру­сі Пе­тра Мо­ги­ли (1632 — 1647 рр.) від­бу­ла­ся рі­шу­ча пе­ре­орі­єн­та­ція цер­ков­но­го та ін­те­ле­кту­аль­но­го Ки­є­ва на по­шук опо­ри в ру­ській кня­жій тра­ди­ції та шля­хет­ській елі­ті, на від­мі­ну від альян­су з «ко­за­цькою шаблею», до­би Мо­ги­ли­них по­пе­ре­дни­ків Йо­ва Бо­ре­цько­го та Ісайї Ко­пин­сько­го. П. Мо­ги­ла до­клав чи­ма­ло зу­силь до від­тво­ре­н­ня пам’яті про кня­жі ча­си й, зокре­ма, під­не­се­н­ня куль­ту св. Во­ло­ди­ми­ра: «Ін­те­ле­кту­а­ли з ото­че­н­ня Мо­ги­ли, — за­ува­жу­вав про­фе­сор Ігор Шев­чен­ко, — на­но­во від­кри­ли по­ча­тки ки­їв­сько­го ми­ну­ло­го. Во­ни зна­йшли ко­ре­ні су­ча­сно­го їм ки­їв­сько­го сьо­го­де­н­ня, що пов’язу­ва­ли йо­го із цим ми­ну­лим, і вста­но­ви­ли істо­ри­чну тя­глість між по­ча­тка­ми Ки­їв­ської Ру­сі, з одно­го бо­ку, та Укра­ї­ною по­ча­тку ХVII ст., з ін­шо­го. Йду­чи слі­да­ми За­ха­рії Ко­пи­стин­сько­го та Вір­шів на по­греб Са­гай­да­чно­го, скла­де­них 1622 ро­ку, Мо­ги­ла пе­ре­йняв кон­це­пцію ки­їв­сько­го По­ча­тко­во­го лі­то­пи­су, за якою український на­род по­хо­див від Яфе­та. Один зі спу­де­їв йо­го шко­ли на­звав той на­род на­ро­дом Во­ло­ди­ми­ра»

В укла­де­ній Мо­ги­лою для сту­ден­тів Ки­їв­ської ко­ле­гії кни­зі «Ан­то­ло­гіа, си­реч мо­ли­твы и по­у­че­нія ду­ше­по­ле­зная» ім’я кня­зя Во­ло­ди­ми­ра зга­ду­є­ться 19 ра­зів. Як і ста­ро­ки­їв­ські лі­то­пи­сці, Пе­тро Мо­ги­ла упо­ді­бнює Во­ло­ди­ми­ра апо­сто­лу Пав­лу, на­зи­ває йо­го «ві­тцем і вчи­те­лем, пред­сто­я­те­лем пе­ред Го­спо­дом за весь руський на­род, про­слав­ляє за здій­сне­н­ня ним хре­ще­н­ня Ру­сі, за да­ле­ко­гля­дну дер­жав­ну по­лі­ти­ку, яку він про­во­див, «на высо­те сто­ла си­дя ма­те­ре го­ро­дов бо­го­спа­са­є­мо­го Кі­є­ва». Ця ве­ли­ка по­ша­на ви­ра­зи­ла­ся і у ва­го­мо­му вне­ску Мо­ги­ли у роз­бу­до­ву куль­ту кня­зя Во­ло­ди­ми­ра са­ме як ки­їв­сько­го, укра­їн­сько­го свя­то­го. Він скла­дає і вмі­щує в «Ан­то­ло­гіи» тро­пар, сти­хи­ру й кон­дак на честь кня­зя» . По­стать кня­зя Во­ло­ди­ми­ра по­сі­дає чіль­не мі­сце та­кож в по­ле­мі­чно­му тво­рі Лі­тос (1644), а та­кож в ін­ших ори­гі­наль­них та пе­ре­кла­дних тво­рах пе­ра Мо­ги­ли­них одно­дум­ців.

Від­кри­т­тя ран­ньо­го ми­ну­ло­го кня­жо­го Ки­є­ва та під­не­се­н­ня пам’яті про свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра зна­хо­ди­ло ви­яв не тіль­ки в то­го­ча­сній лі­те­ра­ту­рі. Пе­тро Мо­ги­ла енер­гій­но взяв­ся за ві­днов­ле­н­ня дав­ніх ки­їв­ських хра­мів. В 1634—1646 рр. під йо­го опі­кою про­ва­ди­лись ре­став­ра­цій­ні ро­бо­ти в Со­фій­сько­му со­бо­рі. В ре­зуль­та­ті цих ро­біт го­лов­на вісь ком­по­зи­ції кти­тор­ської фре­ски бу­ла де­що змі­не­на. Бу­ло від­ре­став­ро­ва­но ли­ше три із 12-ти зо­бра­же­них у дав­ньо­ру­ські ча­си фі­гур — по­стать Яро­сла­ва і йо­го дру­жи­ни Іри­ни-Ін­гі­гер­ди. Всу­пе­реч пер­ві­сно­му ви­гля­ду ре­став­ра­то­ри увін­ча­ли їх го­ло­ви ко­ро­на­ми. Цен­траль­ну по- стать ком­по­зи­ції, яка пер­ві­сно зо­бра­жа­ла Хри­ста, за­сту­пив св. Во­ло­ди­мир. Іко­но­гра­фі­чний ха­ра­ктер, одяг і атри­бу­ти пред­став­ле­ної по­ста­ті до­зво­ля­ють ціл­ком пев­но да­ту­ва­ти її ХVІІ ст.

На­сту­пним, пі­сля Со­фій­сько­го со­бо­ру хра­мом, відновленням яко­го опі­ку­вав­ся Пе­тро Мо­ги­ла, обійняв­ши ки­їв­ську ми­тро­по­ли­чу ка­фе­дру, бу­ла Де­ся­тин­на цер­ква. На цьо­му мі­сці то­ді (до 1636 р.) зна­хо­див­ся де­рев’яний храм, ві­до­мий під на­звою Миколи Де­ся­тин­но­го, який на­ле­жав уні­а­там. Пе­тро Мо­ги­ла не ста­вив со­бі за ме­ту від­бу­ду­ва­ти ки­їв­ський пер­шо­храм у всій йо­го пер­во­з­дан­ній ве­ли­чі. Для ньо­го ва­жли­вим бу­ло ско­ри­ста­ти­ся дав­ні­ми свя­щен­ни­ми ру­ї­на­ми для обла­шту­ва­н­ня не­ве­ли­кої церкви, яка б ста­ла своє­рі­дним ме­мо­рі­а­лом пам’яті про Во­ло­ди­ми­ра.

На­пі­ву­ці­лі­лі сті­ни у пів­ден­но-за­хі­дній ча­сти­ні дав­ньо­го хра­му Во­ло­ди­ми­ра бу­ли ви­ко­ри­ста­ні Мо­ги­лою для бу­дів­ни­цтва не­ве­ли­кої церкви, при­зна­че­ної для мо­ли­тов­них бо­гу­слу­жінь. Бу­дів­ни­цтво но­вої кам’яної церкви за жи­т­тя Пе­тра Мо­ги­ли за­вер­ше­но не бу­ло. У сво­є­му за­по­ві­ті в 1646 р. ми­тро­по­лит за­пи­сав на­да­ти із сво­го скар­бу ти­ся­чу зло­тих для оста­то­чно­го ві­днов­ле­н­ня Де­ся­тин­ної церкви. Близь­ко се­ре­ди­ни ХVІІ ст. ці ро­бо­ти бу­ли за­кін­че­ні. Пі­зні­ше, в 1682 р. із за­хі­дно­го бо­ку церкви бу­ло при­бу­до­ва­но «тра­пе­зу де­рев’яну», а близь­ко 1700 р. схі­дну її ча­сти­ну на­дбу­ду­ва­ли де­рев’яним яру­сом, у яко­му зна­хо­див­ся бо­ко­вий вів­тар на честь апо­сто­лів Пе­тра і Пав­ла. Ця бу­дів­ля бу­ла ро­зі­бра­на в 1828 р. пе­ред по­ча­тком бу­дів­ни­цтва но­во­го при­мі­ще­н­ня церкви за про­е­ктом В.П. Ста­со­ва.

1636 р. у ру­ї­нах Де­ся­тин­ної церкви бі­ля пів­ден­но­го не­фу «ре­став­ра­то­ра­ми» П. Мо­ги­ли бу­ло ви­яв­ле­но ши­фер­ний саркофаг із чо­ло­ві­чим по­хо­ва­н­ням, яке бу­ло ого­ло­ше­но уси­паль­ни­цею кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча. Га­да­ні остан­ки хре­сти­те­ля Ру­сі пла­ну­ва­ло­ся по­мі­сти­ти у до­ро­го­цін­ній ра­ці й по­мі­сти­ти її у Со­фій­сько­му со­бо­рі. Зва­жа­ю­чи на брак ко­штів, Пе­тро Мо­ги­ла зму­ше­ний був звер­ну­ти­ся у кві­тні 1640 р. за до­по­мо­гою до мо­сков­сько­го ца­ря Ми­хай­ла Фе­до­ро­ви­ча, жер­тву­ю­чи йо­му ча­сти­ну Во­ло­ди­ми­ро­вих мо­щей. Однак, у Мо­скві по­да­ро­ва­ну Мо­ги­лою ро­сій­сько­му ца­рю ни­жню ще­ле­пу Во­ло­ди­ми­ра не на­ва­жи­ли­ся ви­зна­ти до­сто­вір­ною і гро­шей на ви­го­тов­ле­н­ня до­ро­го­цін­ної ра­ки для збе­рі­га­н­ня до­ро­го­цін­них мо­щей не да­ли.

Остан­ки св. Во­ло­ди­ми­ра так і не бу­ло зі­бра­но до ку­пи. Йо­го де­сни­ця збе­рі­га­ла­ся в Со­фії Ки­їв­ській, а го­ло­ва бу­ла пе­ре­не­се­на спер­шу, зда­є­ться, до Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го со­бо­ру, по­тім до від­нов­ле­ної Мо­ги­лою церкви Спа­са на Бе­ре­сто­ві, а пі­зні­ше, (ймо­вір­но, від се­ре­ди­ни ХVІІ ст.) збе­рі­га­ла­ся у срі­бній ра­ці, вста­нов­ле­ній по­бли­зу іко­но­ста­су (на пра­во­му йо­го бо­ці) в Успен­сько­му со­бо­рі Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри. У дру­гій по­ло­ви­ні ХVІІ ст., як свід­чать що­ден­ни­ко­ві за­пи­си ге­не­рал-ан­ше­фа Па­трі­ка Гор­до­на, яко­му у 1679 р. бу­ло до­ві­ре­но «го­лов­не на­чаль­ство над Ки­є­вом й роз­та­шо­ва­ни­ми у ньо­му вій­ська­ми», бо­го­слу­жі­н­ня у день пам’яті Во­ло­ди­ми­ра про­во­ди­ли­ся не тіль­ки у лав­рі, але і в Ни­жньо­му мі­сті, у Брат­сько­му мо­на­сти­рі. Йо­го за­пис від 15 ли­пня 1685 р., зокре­ма, за­свід­чує: «У день пам’яті ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, пер­шо­го хри­сти­ян­сько­го кня­зя в Ро­сії, бо­го­слу­жі­н­ня бу­ло про­ве­де­но в Ни­жньо­му мі­сті, у Брат­сько­му мо­на­сти­рі». Ра­ні­ше, «по­ки тре­ба бу­ло бо­я­ти­ся тур­ків, — за­ува­жу­вав Гор­дон, — гла­ву йо­го з про­це­сі­єю обно­си­ли бі­ля Верх­ньо­го мі­ста і зам­ку, але за мир­но­го ча­су цьо­го не ро­би­ли».

Го­лов­ним мі­сцем пам’яті Во­ло­ди­ми­ра от­же був Київ-град — мі­сто над Дні­пром, у во­дах яко­го від­бу­ло­ся хре­ще­н­ня. Це свя­те для усіх пра­во­слав­них слов’ян мі­сто з йо­го хри­сти­ян­ськи­ми свя­ти­ня­ми і хра­ма­ми бу­ло і є зна­ко­вим са­краль­ним мі­сцем — «мі­сцем пам’яті». У та­ких «мі­сцях пам’яті» кри­ста­лі­зу­є­ться ко­ле­ктив­на пам’ять, че­рез те, що ці фі­ксо­ва­ні пун­кти, опер­ті на слав­но­му ми­ну­ло­му, пе­ре­тво­ри­ли­ся у ме­та­фі­зи­чні, за сво­єю при­ро­дою, сим­во­лі­чні фі­гу­ри. Ни­ми бу­ли збу­до­ва­ні у ХVIII ст. де­рев’яна цер­ква, «сто­я­щая на фор­штад­те за кре­по­стью ки­е­во-пе­чер­скою» (у 1835 р. во­на бу­ла пе­ре­не­се­на на Но­во­стро­їн­ський чи Во­ло­ди­мир­ський май­дан на пе­ре­ти­ні Ва­силь­ків­ської та Ні­ме­цької ву­лиць у Ли­бід­ській ча­сти­ні мі­ста); зве­де­на ки­я­на­ми не­по­да­лік так зва­но­го Хре­ща­ти­цько­го дже­ре­ла (Хре­ща­тий ру­чай) за про­е­ктом А.І. Ме­лен­сько­го у 1802 р. ві­сім­над­ця­ти­ме­тро­ва це­гля­на ко­ло­на то­скан­сько­го ор­де­ру на ар­ко­во­му цо­ко­лі. При­свя­че­на Ма­где­бурзь­ким пра­вам мі­ста во­на вша­но­ву­ва­ла і Свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра. ХІХ ст. по­кла­ло по­ча­ток гран­діо­зним пе­ре­тво­ре­н­ням мі­сько­го про­сто­ру й на­пов­нен­ню йо­го но­ви­ми зна­ко­ви­ми символами істо­ри­чної пам’яті про хре­сти­те­ля Ру­сі — свя­то­го рів­но­апо­столь­но­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра. В день пам’яті остан­ньо­го, 15 ли­пня 1834 р., бу­ло уро­чи­сто від­кри­то Ки­їв­ський ім­пе­ра­тор­ський університет Св. Во­ло­ди­ми­ра. З ці­єї нагоди в Успен­сько­му со­бо­рі Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри, «при Гла­ве» рів­но­апо­столь­но­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра від­був­ся уро­чи­стий мо­ле­бень. Це бо­го­слу­жі­н­ня зга­ду­вав Ми­хай­ло Ма­кси­мо­вич: «Не за­бу­ду, с ка­ким во­стор­гом я, толь­ко что при­е­хав­ший из Мо­сквы в Ки­ев, вни­мал там в 1834 го­ду, ко­гда, пред открыти­ем Уни­вер­си­те­та Свя­то­го Вла­ди­ми­ра, при Гла­ве его в Пе­чер­ской церкви свя­щен­но­дей­ство­вал ми­тро­по­лит Ев­ге­ний, и было там не­о­бычай­ное сте­че­ние про­све­щен­на­го лю­ду с обеих бе­ре­гов Дне­пра !» В 1828 р. на ко­шти кур­сько­го по­мі­щи­ка О.С. Аненн­ко­ва бу­ло роз­по­ча­то за про­е­ктом пе­тер­бурзь­ко­го ар­хі­те­кто­ра В. Ста­со­ва бу­дів­ни­цтво но­вої Де­ся­тин­ної церкви. Освя­че­н­ня но­во­збу­до­ва­ної Де­ся­тин­ної церкви від­бу­ло­ся у 1842 р. Крім го­лов­но­го пре­сто­лу цер­ква ма­ла ще два бо­ко­вих — в ім’я св. Во­ло­ди­ми­ра та в ім’я св. Ми­ко­лая. На мі­сці га­да­но­го по­хо­ва­н­ня кня­зя Во­ло­ди­ми­ра бу­ло вста­нов­ле­но мо­ну­мен­таль­ний на­д­гро­бок, ви­го­тов­ле­ний із тем­но-сі­ро­го мар­му­ру та брон­зи. 15 ли­пня 1862 ро­ку, у день па­мя­ті Свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра у Ки­є­ві бу­ло роз­по­ча­то бу­дів­ни­цтво со­бор­но­го хра­му в ім’я св. Во­ло­ди­ми­ра. 10 жов­тня 1853 ро­ку на ки­їв­ських па­гор­бах бу­ло уро­чи­сто від­кри­то пам’ятник св. Во­ло­ди­ми­ру. Ці сим­во­лі­чні «фі­гу­ри пам’яті» ста­ли то­по­гра­фі­чним «текс­том» ур­ба­ні­сти­чно­го про­сто­ру Ві­чно­го Мі­ста, своє­рі­дною фор­мою куль­тур­но­го спо­га­ду про свя­то­го, рів­но­апо­столь­но­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра.

...Одя­гну­тий у брон­зу і гра­ніт Во­ло­ди­мир на­ві­чно при­ку­тий до ки­їв­ських па­гор­бів. Сво­їм хре­стом він осі­няє всю Укра­ї­ну. Він да­рує їй своє по­кро­ви­тель­ство й за­хист. Сьо­го­дні йо­го пам’ять вша­но­ву­є­ться на за­галь­но­дер­жав­но­му рів­ні, що пе­ред­ба­че­но від­по­від­ним Ука­зом Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни. Втім, най­го­лов­ні­шим ука­зом для нас, ни­ні су­щих, мав би за­ли­ша­ти­ся по­клик сер­дець та по­дзвін вдя­чної пам’яті у на­ших ду­шах.

За­кін­че­н­ня. По­ча­ток читайте «День» № 29-30, 34-35

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ОДЯ­ГНУ­ТИЙ У БРОН­ЗУ І ГРА­НІТ ВО­ЛО­ДИ­МИР НА­ВІ­ЧНО ПРИ­КУ­ТИЙ ДО КИ­ЇВ­СЬКИХ ПА­ГОР­БІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.