«Там, в АТО, зов­сім ін­ша ре­аль­ність...»

Рів­нен­ський до­слі­дник-біо­лог Ро­сти­слав Ши­ку­ла про­мі­няв чер­го­ву ман­дрів­ку в ек­зо­ти­чний ку­то­чок сві­ту на участь у ан­ти­те­ро­ри­сти­чній опе­ра­ції

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Він об’їздив пів­сві­ту. Був у Афри­ці, Азії, Ін­до­не­зії, на Га­ла­па­го­сах і Ка­риб­ських остро­вах. До­слі­джу­вав Бра­зиль­ську, Еква­дор­ську та Ко­лум­бій­ську Ама­зо­нію. Під час цих ман­дрів зні­мав до­ку­мен­таль­ні філь­ми, які є ана­ло­гом про­е­кту «Бі-Бі-Сі. Жи­ва при­ро­да». Із ко­жно­го та­ко­го від­ря­дже­н­ня він при­во­зив екс­по­на­ти для сво­єї уні­каль­ної ко­ле­кції ек­зо­ти­чних тва­рин — ко­мах, ме­те­ли­ків, кра­бів та риб. На­то­мість се­ред на­дбань остан­ньої по­їзд­ки — оскол­ки гра­нат, ви­стрі­ля­ні ку­лі, ула­мок від «Гра­ду»... Ро­сти­слав Ши­ку­ла, до­цент ка­фе­дри біо­ло­гії Рів­нен­сько­го між­на­ро­дно­го еко­но­мі­ко-гу­ма­ні­тар­но­го уні­вер­си­те­ту ім. С. Дем’ян­чу­ка, за­мість пе­ре­льо­ту в Ав­стра­лію, який три­ва­лий час пла­ну­вав, ви­рі­шив за­хи­ща­ти Ба­тьків­щи­ну.

Він сам із ро­ди­ни вій­сько­во­го (ба­тько слу­жив у Аф­га­ні­ста­ні), тож і ви­хо­ва­н­ня мав від­по­від­не. Ко­ли роз­по­ча­ло­ся АТО на схо­ді Укра­ї­ни, Ро­сти­слав Ши­ку­ла пі­шов у військ­ко­мат — хо­тів їха­ти на пе­ре­до­ву. Але ді­став ві­дмо­ву. Бо в ар­мії не слу­жив і не мав вій­сько­вої спе­ці­аль­но­сті. По­тім чо­ло­вік зв’язав­ся з ба­таль­йо­ном «Дон­бас». Але ту­ди вже на­бра­ли лю­дей. Ска­за­ли че­ка­ти. Зре­штою, він звер­нув­ся в На­ціо­наль­ну гвар­дію. Ка­же, цей ва­рі­ант ви­явив­ся най­швид­шим — йо­го за­ра­ху­ва­ли. Тож про­йшов мед­ко­мі­сію, на­вча­н­ня і по­їхав на Лу­ган­щи­ну. Спе­ці­аль­ність — стар­ший ку­ле­ме­тник БТР. Ра­зом із ін­ши­ми вій­сько­ви­ми він ви­ко­ну­вав зав­да­н­ня — не допу­сти­ти про­ри­ву се­па­ра­ти­стів на звіль­не­ні те­ри­то­рії. Крім то­го, був ін­стру­кто­ром у роз­від­ці.

«Я вчив їх ви­жи­ва­ти в ди­ких умо­вах. Роз­по­від­ав, яких тва­рин мо­жна їсти: жаб, ву­жів, ко­мах, черв’яків, а ще як філь­тру­ва­ти во­ду, як пи­ти вла­сну се­чу. Адже роз­ві­дни­ки ри­зи­ку­ють по­тра­пи­ти в по­лон. Ато­ді і це мо­же зна­до­би­ти­ся. Аще го­ту­вав до ви­про­бу­вань ті­ла, да­вав су­то пра­кти­чні ре­ко­мен­да­ції про пра­ви­ла гі­гі­є­ни: як вми­ва­ти­ся без во­ди, чи­сти­ти зу­би без щі­тки... На­справ­ді зна­н­ня, які я за­сто­со­ву­вав у екс­пе­ди­ці­ях, ва­жли­во пе­ре­да­ти бій­цям, — роз­по­від­ає Ро­сти­слав Ши­ку­ла. — Вза­га­лі на вій­ну див­лю­ся з по­зи­ції біо­ло­га — як на при­ро­дний су­про­тив про­ти втор­гне­н­ня чу­жо­го пле­ме­ні. Я ба­га­то ман­дру­вав і ба­чив, як це від­бу­ва­є­ться.

На­пев­но, це про­лу­нає див­но, але сьо­го­дні є ба­га­то чо­ло­ві­ків, зокре­ма й се­ред мо­їх дру­зів, яких по­трі­бно за­хи­ща­ти. Адже в цих умо­вах во­ни ви­рі­ши­ли за­ли­ши­ти­ся вдо­ма з жін­кою-ді­тьми. Мо­жли­во, їм не ви­ста­чає рі­шу­чо­сті, са­мо­по­жер­тви. Я цьо­го не за­су­джую. Все ін­ди­ві­ду­аль­но. На­то­мість я го­то­вий їх за­хи­ща­ти. Вза­га­лі ж для чо­ло­ві­ка за­ги­ну­ти за кра­ї­ну — це честь. Так вва­жа­ло­ся сто­річ­чя­ми».

Чо­ло­вік переконує — він був до цьо­го го­то­вий. Адже до не­спо­ді­ва­нок Ро­сти­сла­ву Ши­ку­лі не зви­ка­ти. Так, під час по­до­ро­жей не раз по­тра­пляв у екс­тре­маль­ні си­ту­а­ції. У рі­зних кра­ї­нах на до­слі­дни­ка-біо­ло­га на­ма­га­ла­ся ти­сну­ти по­лі­ція, вій­сько­ві. «Та й на­ви­чки ви­жи­ва­н­ня у скла­дних, май­же не­при­да­тних умо­вах у ме­не є, — про­дов­жує пан Ро­сти­слав. — Якось брав участь в одно­му екс­пе­ри­мен­ті, який, до ре­чі, вла­што­ву­вав ро­сій­ський те­ле­ка­нал: ме­не взим­ку ви­ве­зли в ліс без хар­чів, во­ди, во­гню, де мав про­жи­ти три дні й три но­чі. Зре­штою, я зміг це зро­би­ти. Все зав­дя­ки то­му, що лю­блю при­ро­ду і знаю, де і що шу­ка­ти. Аще, оскіль­ки ви­вчав по­ве­дін­ку тва­рин, мо­жу за ана­ло­гі­єю спро­гно­зу­ва­ти дії лю­ди­ни. Бо лю­ди­на з то­чки зо­ру біо­ло­гії — це та­кож тва­ри­на. На­то­мість уже упро­довж п’яти остан­ніх ро­ків ме­ні пе­рі­о­ди­чно сни­ло­ся, ні­би десь на кор­до­ні спа­ла­хнув кон­флікт, і я ви­во­джу звід­ти жі­нок, ді­тей... Сло­вом ко­гось ря­тую. В ме­не дав­но бу­ла по­тре­ба ко­гось за­хи­ща­ти. Я на­віть всту­пив у шко­лу без­пе­ки і ви­жи­ва­н­ня в Рів­но­му. По­тім був її ке­рів­ни­ком. Там го­ту­ва­ли май­бу­тніх МНСни­ків».

Із гру­пою роз­ві­дни­ків во­ни вря­ту­ва­ли ва­гі­тну жін­ку з дво­ма ді­тьми. А ще ви­во­зи­ли з бою по­ра­не­них сол­да­тів, зга­дує чо­ло­вік. Один із них обго­рів у БТРі, бу­ли хло­пці з про­стре­ле­ни­ми ру­ка­ми, но­га­ми, по­ра­не­ною го­ло­вою...

«Усе це є у філь­мах, які я там зні­мав. Так ви­хо­ди­ло, що спо­ча­тку вми­кав фо­то­апа­рат, а вже по­тім ав­то­мат. Зви­чай­но, ко­ман­дир за це «ви­пи­су­вав». Та, оче­ви­дно, до­слі­дник у ме­ні силь­ні­ший, аніж во­їн, — по­яснює він. — У ре­зуль­та­ті пі­сля по­вер­не­н­ня із зо­ни АТО я змон­ту­вав два філь­ми: пер­ший пів­го­дин­ний — про один день із жи­т­тя роз­ві­дни­ка, а дру­гий — про наш ба­таль­йон (як він фор­му­вав­ся, як про­во­ди­ли фі­зи­чну під­го­тов­ку, як бу­ли на по­лі­го­ні). Та­кож хо­чу ска­за­ти, що на схо­ді нас не не­на­ви­дять. Мі­сце­ві жи­те­лі про­си­ли, щоб ми не йшли від них, щоб за­ли­ша­ли­ся. При­но­си­ли нам пи­ріж­ки та ін­ші про­ду­кти. Аще на блок­пост по­стій­но при­бі­гав хло­пчик. Ми по­да­ру­ва­ли йо­му ба­ла­кла­ву, яку йо­му ду­же по­до­ба­ло­ся одя­га­ти. Він лю­бив із на­ми по­го­во­ри­ти і хо­тів, щоб блок­пост ли­шав­ся й на­да­лі, бо йо­му це ці­ка­во. Ще я зро­зу­мів: щоб ви­рі­ши­ти цей кон­флікт, по­трі­бно ми­сли­ти не як мир­на лю­ди­на, не як по­лі­тик, а як вій­сько­вий. Бо там, в АТО, ін­ша ре­аль­ність. Її не зба­гнеш, до­ки там не по­бу­ва­єш».

ФОТО З АР­ХІ­ВУ РО­СТИ­СЛА­ВА ШИКУЛИ

«ВЗА­ГА­ЛІ ДЛЯ ЧО­ЛО­ВІ­КА ЗА­ГИ­НУ­ТИ ЗА КРА­Ї­НУ — ЦЕ ЧЕСТЬ. ТАК ВВА­ЖА­ЛИ В УСІ ЧА­СИ», — ГО­ВО­РИТЬ РО­СТИ­СЛАВ ШИ­КУ­ЛА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.