«Вам вар­то опо­же­жи­ти­ся. Ледь-ледь»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Не знаю, на­ві­що при­ду­ма­ла, що раз я за зна­ком Во­гонь, то ціл­ком мо­жу со­бі до­зво­ли­ти напередодні ві­чно див­но­го свя­та 8 Бе­ре­зня не роз­по­від­а­ти зно­ву і зно­ву про зна­чи­мих трен­до­вих жі­нок, а са­мій по­бу­ти одні­єю єди­ною жін­кою се­ред бра­вих чо­ло­ві­ків. Йду­чи не аби­ку­ди, а в Го­лов­не управ­лі­н­ня Дер­жав­ної слу­жби з над­зви­чай­них си­ту­а­цій у Ки­є­ві до но­во­го на­чаль­ни­ка Сер­гія Ми­ко­ла­йо­ви­ча Ока­то­ва, ду­ма­ла — по­жар­ту­є­мо, по­про­шу йо­го при­га­да­ти си­ту­а­ції зі спи­ску «а ось був ви­па­док», по­ба­чу бра­ву ви­прав­ку, осо­бли­ву ор­га­ні­зо­ва­ність їхньо­го по­же­жно­го сві­ту, і зов­сім не для то­го, щоб сьо­го­дні ана­лі­зу­ва­ти ве­ли­кі про­бле­ми і оче­ви­дну від­по­від­аль­ність ці­єї про­фе­сії, на­віть на якийсь час при­бра­ти з роз­мо­ви всю сер­йо­зність зав­дань, а спро­бу­ва­ти під­гля­ну­ти, на­ма­ца­ти щось не­фор­маль­не, ледь уло­ви­ме, за­зви­чай при­хо­ву­ва­не лю­дьми в погонах.

І хто при­зна­ча­є­зу­стріч у по­не­ді­лок, ла­я­ла се­бе, по­ки йшла дов­га на­ра­да. Че­каю, ро­з­гля­даю ста­рі фо­то­гра­фії з по­же­жної істо­рії в йо­го ка­бі­не­ті і засмучуюся — так за­ви­сну­ти. Вже пів­дня про­йшло. Ока­тов бу­кваль­но ви­ско­чив із за­ли за­сі­дань, по­ба­чив ме­не, хоч і хо­тів при­хо­ва­ти, однак дум­ка лег­ко чи­та­ла­ся — як усе це не вча­сно, справ же по гор­ло. Що­прав­да, мит­тє­во зви­чно ско­ман­ду­вав — їде­мо ві­та­ти юві­ля­ра. Вам тре­ба злег­ка опо­же­жи­ти­ся.

«Як, — зди­ву­ва­ла­ся, — ми ж по­вин­ні бу­ли спо­кій­но по­го­во­ри­ти, у ме­не 8-бе­ре­зне­вий ма­те­рі­ал го­рить». «Ні­чо­го, — по­чу­ла, — за­га­си­мо. До то­го ж по­же­жна слу­жба — жі­но­чо­го ро­ду».

Отож то­го по­не­діл­ка, опо­же­жу­ю­чись не без за­до­во­ле­н­ня, але за но­вим сце­на­рі­єм, зу­стрі­ла­ся на юві­леї з ле­ген­дою по­же­жно­го сві­ту Ми­ко­лою Ан­дрі­йо­ви­чем Хо­ро­шком, ді­зна­ла­ся, що йо­го сім’я — ці­ла по­же­жна ди­на­стія — від си­на до ону­ка. Дов­ко­ла бу­ли са­мі ге­не­ра­ли — ви­сту­пав ві­до­мий Пи­лип Ми­ко­ла­йо­вич Де­ся­тни­ков, який про­слу­жив май­же пів­сто­лі­т­тя у по­же­жних вій­ськах, і йо­го дру­жи­на пол­ков­ник мі­лі­ції па­ні Окса­на, за­сту­пник на­чаль­ни­ка Дер­жав­ної слу­жби з над­зви­чай­них си­ту­а­цій в Укра­ї­ні Ва­силь Сто­єв­ський, ін­ші за­слу­же­ні го­сті, які вва­жа­ють іме­нин­ни­ка сво­їм Вчи­те­лем в улю­бле­ній спра­ві, лі­де­ром і які ра­ді­ли ми­ті сво­го ко­ман­дно­го люд­сько­го бра­тер­ства.

І ось ми зно­ву в ав­то — мчи­мо на Обо­лонь в осо­бли­ве по­же­жне мі­сте­чко, де роз­та­шо­ва­на 25-та по­же­жна ча­сти­на, в Ки­їв­ський му­зей істо­рії по­же­жної те­хні­ки. Слу­ха­ю­чи на хо­ду спів­ро­змов­ни­ка, який вже 30 ро­ків у погонах, 28 із них — у по­же­жній спра­ві, за­бу­ла на­віть про пер­вин­ну ме­ту зу­стрі­чі. Пов­ні­стю по­гли­ну­ла не­зви­чай­на екс­кур­сія до Ки­є­ва, яко­го не зна­ла, хоч і по­мо­та­ла­ся по ньо­му як ре­пор­тер не­аби­як. Про­їжджа­ю­чи Со­лом’ян­ку, ді­зна­юсь від мо­го спів­ро­змов­ни­ка, що істо­ри­чна на­зва цьо­го ра­йо­ну ви­ни­кла від со­лом’яних да­хів, які бу­ли тут роз­ки­да­ні ще з ХIХ сто­лі­т­тя. До ре­чі, про­фе­сій­не уто­чне­н­ня — їх не мо­жна за­га­си­ти зви­чно, спо­ча­тку тре­ба стя­гну­ти ба­гра­ми з ви­со­ти. Обе­ре­мок усі­ля­ких но­сталь­гі­чних по­дро­биць си­пле­ться на ме­не — всти­гай ли­ше за­пам’ято­ву­ва­ти.

Ви­яв­ля­є­ться, тут жив зна­ме­ни­тий у май­бу­тньо­му Оле­ксандр Вер­тин­ський, ро­ди­на яко­го ме­шка­ла в За­лі­зни­чній ко­ло­нії.

«У ве­ли­че­зно­му са­раї сто­я­ли бо­чки з во­дою і на­со­си, і тут же в стій­лах штов­ха­ли­ся при­го­то­ва­ні до упряж­ки ко­ні, — зга­ду­є­Вер­тин­ський, — а звер­ху бу­ла ка­лан­ча. Вдень і вно­чі хо­див дов­ко­ла неї ма­лень­ким май­дан­чи­ком чер­го­вий вар­то­вий і, якщо по­мі­чав десь по­же­жу, бив у дзвін; то­ді вмить роз­кри­ва­ли­ся две­рі, за­пря­га­ли­ся ко­ні. Пер­шим ви­ска­ку­вав пе­ре­до­вий вер­хи на ко­ні, а за пів­то­ри-дві хви­ли­ни за ним ви­лі­та­ла вже вся ко­ман­да. У слі­пу­че на­чи­ще­них ка­сках, смі­ли­ва, га­ря­ча, зда­тна на будь-які по­дви­ги, во­на бу­ла ча­рів­но пре­кра­сною. З дра­би­на­ми, со­ки­ра­ми і ба­гра­ми, з осо­бли­вим ши­ком, ледь три­ма­ю­чись одні­єю ру­кою за по­ру­чні, сто­я­ли по­же­жни­ки. Гур­ко­чу­чи, ко­лі­сни­ця не­сла­ся в да­ле­чінь, схо­жа на ко­лі­сни­ці рим­ських гла­ді­а­то­рів. Як я за­здрив їм — пи­ше ав­тор. — Я мрі­яв, що, ко­ли ви­ро­сту, обов’яз­ко­во ста­ну по­же­жним. А тут ще під но­сом — при­го­лом­шли­вий при­клад. Се­ред дру­жин­ни­ків був один наш гім­на­зист во­сьмо­го кла­су. Кра­сень па­ру­бок, ви­со­кий, струн­кий, силь­ний. Він зда­вав­ся ме­ні справ­жнім ге­ро­єм. У ди­тин­стві сам із со­бою грав у по­же­жни­ків. Вра­ху­вав­ши моє за­хо­пле­н­ня, один по­же­жник про­дав ме­ні по­ла­ма­ну мі­дну ка­ску, вла­сне ка­жу­чи, пів­ка­ски — за ру­бель...»

Про­хо­джу­ю­чись до­ріж­ка­ми до­гля­ну­то­го, про­сто ши­кар­но­го по­же­жно­го мі­сте­чка на Обо­ло­ні бу­кваль­но що­хви­ли­ни чую, не­на­че син­хрон сво­їм вра­же­н­ням, від Ока­то­ва: у по­же­жни­ка ши­ком, що став пра­ви­лом, вва­жа­є­ться осо­бли­ва аку­ра­тність — по­вер­нув­шись пі­сля га­сі­н­ня або тре­ну­ва­н­ня, спо­ча­тку до бли­ску від­ми­ти те­хні­ку, а по­тім вже бра­ти­ся за свій душ. «Цей якір бі­ля при­ста­ні, ба­чи­те, ви­тя­гну­ли з дна мор­сько­го, і, ди­ві­ться, як він при­кра­сив при­чал, ку­щі ми теж дру­жно ви­са­джу­ва­ли, по­ми­луй­те­ся — який ку­то­чок утво­рив­ся бі­ля озе­ра, а ось вже і наш му­зей, — по­ясню­є­йо­го на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Іри­на Ма­ма­ли­га. — Усе­ре­ди­ні — па­рад ста­рих ма­шин, але хто ж до­зво­лить їм вва­жа­ти се­бе та­ки­ми — бли­щать, здо­ров’я, зро­зумі­ло, га­ран­то­ва­не — все на хо­ду. Ось ав­то­мо­біль 1936 ро­ку — уча­сник га­сі­н­ня по­же­жі в бло­ка­дно­му Ле­нін­гра­ді, по­руч — ру­кав­ний ав­то­мо­біль, ма­ло не єди­ний у сві­ті, а ось по­ди­ві­ться — на­сос 1863 ро­ку. Він у нас з’явив­ся з ко­ле­кції Олександра Пи­ли­пен­ка». До­дам від се­бе — ві­до­мо­го ки­їв­сько­го зби­ра­ча, не­втом­но­го роз­по­від­а­ча, лю­ди­ни, у якої не бу­ває тьмя­но­го по­ряд­ку ден­но­го. Упев­не­на, Алік якось за­те­ле­фо­ну­єі до­дасть — зна­єш, історія цьо­го на­со­са та­ка... І обов’яз­ко­во бу­де ці­ка­во.

Го­лов­не для Ока­то­ва — ма­ти ко­ман­ду одно­дум­ців, аби, окрім про­фе­сіо­на­лі­зму, очі го­рі­ли. Це він і го­во­рив Ле­сі, мо­ло­дій дів­чи­ні в лей­те­нант­ській фор­мі, юри­сто­ві за осві­тою, яка одер­жу­є­ще й дру­гу осві­ту в Ін­сти­ту­ті вну­трі­шніх справ. Во­на при­йшла на спів­бе­сі­ду. І ще до­дав: «Ми по­вин­ні по­вер­ну­ти ав­то­ри­тет і по­ша­ну до по­же­жни­ків в очах су­спіль­ства, і це не гу­чні сло­ва, це — ме­та». Про са­мо­го Ока­то­ва від­гу­ку­ю­ться так: ком­пе­тен­тний, еру­до­ва­ний, гра­мо­тний, при­єм­ний у спіл­ку­ван­ні і завжди в най­скла­дні­ших си­ту­а­ці­ях зна­хо­дить кон­сен­сус.

Від се­бе до цьо­го до­дам — фа­на­ти­чно від­да­ний спра­ві, і, хоч у нас за­раз прийня­то все ла­я­ти, а не хва­ли­ти, за­зна­чу — все ж див­ля­чись ко­го. Ко­ли очі у на­чаль­ни­ка го­рять, а до­свід вже ба­га­то­рі­чний, він ра­зом із ко­ман­дою по­са­дить будь-який во­гонь у пря­мо­му і пе­ре­но­сно­му сен­сі.

«Осо­бли­ва йо­го при­страсть — про­сві­та. Філь­ми, скром­но зва­ні на­вчаль­ни­ми, справ­ля­ють вра­же­н­ня не ли­ше на ді­тей, але й на до­ро­слих, — роз­по­вів го­лов­ний лі­кар одні­єї з лі­ка­рень. — При­йшли якось по­же­жні ін­спе­кто­ри, зі­бра­ли наш ко­ле­ктив і по­ка­за­ли свою стрі­чку: що та­ке по­же­жа, за який час ви­го­ря­є­квар­ти­ра, за скіль­ки хви­лин зго­ра­єав­то­мо­біль, і, го­лов­не, що по­трі­бно ро­би­ти. Всі ви­йшли очма­ні­ли­ми, основ­на ма­са зро­зумі­ла, що з во­гнем жар­ти аб­со­лю­тно не­до­ре­чні. Ось хо­ча б як ко­ри­сту­ва­ти­ся во­гне­га­сни­ком, як узя­ти йо­го в ру­ки, як по­тру­си­ти. Адже ба­га­то оби­ва­те­лів упев­не­ні, що ву­гле­ки­сло­тний во­гне­га­сник мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти на при­ро­ді для охо­ло­джу­ва­н­ня на­по­їв, а по­же­жний ру­кав хо­ро­ший не для га­сі­н­ня во­гню, а для ви­го­тов­ле­н­ня гой­да­лок або тар­за­нок».

Не мо­жу не за­зна­чи­ти, що слу­жба ор­га­ні­зо­ва­на так, що що­дня на ки­їв­сько­му за­лі­зни­чно­му вок­за­лі пра­ців­ни­ки зу­стрі­ча­ють пе­ре­се­лен­ців. Ли­ше у лю­то­му роз­по­ді­ле­но в рі­зні обла­сті 1524 осо­би, з них — 363 ди­ти­ни, 55 — ін­ва­лі­дів.

Знаю, що май­же будь-який чо­ло­вік, а та­кий, як Ока­тов, то­чно, все одно в ду­ші — хло­пчи­сько. То­му вже при­го­ту­ва­ла за­пи­та­н­ня — у що гра­є­те? Ми­мо­хідь він і від­по­вів: «Ось ста­ро­вин­ні по­же­жні ство­ли, їх мо­же­те ба­чи­ти про­сто у ка­бі­не­ті. Про ін­ше — якось на­сту­пно­го ра­зу, у ме­не ба­га­то ігра­шок».

Бо­же­віль­на ви­пад­ко­вість завжди на­сти­га­єв­ча­сно, пра­виль­ні­ше, ко­ли їй же за­хо­че­ться, якщо жи­ти в ха­о­сі. У по­же­жни­ків не­ма­є­ча­су на ха­ос, не до­пу­ска­ють йо­го ні в жит­ті, ні тим біль­ше на слу­жбі, під­кре­слив офі­цер. Ось з’яв­ля­ться но­ві машини, бо­йо­ви­ки сві­жі, сти­мул-ре­а­кції, і все це обов’яз­ко­во збу­де­ться.

Пра­виль­не ж жи­т­тя для Ока­то­ва — це ко­ли отри­му­єш за­до­во­ле­н­ня від то­го, що ро­биш.

Опо­же­жив­шись за день, в дум­ках від­по­ві­ла цьо­му най­справ­жні­сінь­ко­му пол­ков­ни­ко­ві — зго­дна, аб­со­лю­тно з цим зго­дна.

Як не як, мій знак той же — Во­гонь. І не біль­ше, але й не мен­ше.

P.S.: Ко­ли вер­став­ся но­мер, ста­ло ві­до­мо про по­же­жу в цен­трі Ки­є­ва, де за­ги­ну­ли мо­ло­ді по­же­жни­ки бо­рю­чись з во­гнем. Це — го­ре. Га­зе­та спів­чу­ває близь­ким і ко­ле­гам за­ги­блих.

Лю­дми­ла ЗА­СЄ­ДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.