«На­дія в на­шої кра­ї­ни є!»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ан­дрій ВА­СИ­ЛЮК, За­по­ріж­жя

За­по­ріж­ці — про еко­но­мі­чні не­га­ра­зди та про­бу­дже­н­ня сві­до­мо­сті на фо­ні жа­хіть вій­ни

Яри­на ГЕ­РА­ЩЕН­КО, го­ло­ва За­по­різь­кої мо­ло­ді­жної гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Сту­дент­ська Сво­бо­да»:

— Хо­ро­шим сьо­го­дні я вва­жаю те, що лю­ди з ко­жним днем де­да­лі біль­ше ро­зу­мі­ють, що во­ни укра­їн­ська на­ція, гро­ма­дя­ни усві­дом­лю­ють свою роль і кон­со­лі­ду­ю­ться за­ра­ди пе­ре­мо­ги над мо­сков­ським во­ро­гом. Та­кож на­ре­шті звіль­ни­ли з по­ло­ну на­шо­го по­бра­ти­ма Ти­му­ра Кни­ша (го­ло­ва За­по­різь­кої мі­ської ор­га­ні­за­ції Все­укра­їн­сько­го об’єд­на­н­ня «Сво­бо­да», що слу­жив за­сту­пни­ком ко­ман­ди­ра одні­єї із рот ба­таль­йо­ну «Дон­бас». — Авт.), який пі­сля Іло­вай­ської тра­ге­дії про­був у по­ло­ні бо­йо­ви­ків орі­єн­тов­но пів­ро­ку. Сльо­зи ща­стя, ми так дов­го йо­го че­ка­ли! Це не­ймо­вір­на лю­ди­на! Не зва­жа­ю­чи на не­зру­чний час йо­го при­їзду, зі­бра­лось до­во­лі ба­га­то лю­дей. В той же час, важ­ко ди­ви­тись на те, що на­ші во­ї­ни, при­три­му­ю­чись ре­жи­му при­пи­не­н­ня во­гню, за­ли­ша­ю­ться мі­шен­ню для оку­пан­тів — пе­ре­мир’я, на мою дум­ку, не єе­фе­ктив­ним, а ли­ше збіль­шу­є­кіль­кість за­ги­блих. По­га­но, те що, ги­не цвіт укра­їн­ської на­ції... мо­ло­ді хло­пці, які ма­ють роз­бу­до­ву­ва­ти Укра­ї­ну.

Аль­берт ПА­ВЛОВ, ди­ре­ктор бла­го­дій­но­го фон­ду «Ща­сли­ва ди­ти­на»:

— Для ду­хов­но­го роз­ви­тку я по­чав спіл­ку­ва­н­ня че­рез кни­ги з та­ки­ми му­дре­ця­ми, як Лев Тол­стой, То­ро і Гес­се. Їхні дум­ки до­по­ма­га­ють ме­ні при­йти до пра­виль­но­го ро­зу­мі­н­ня жи­т­тя і зна­йти від­по­віді на ба­га­то за­пи­тань. Во­дно­час, я ду­же ра­дий то­му, що ди­тя­че се­ло Happy Child в Ми­хай­лів­сько­му ра­йо­ні За­по­різь­кої обла­сті вже ско­ро роз­по­чне свою ро­бо­ту. Про­ект ди­тя­чо­го по­се­ле­н­ня спря­мо­ва­ний на ада­пта­цію прийомних ді­тей та ді­тей з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, яким у зви­чай­ній шко­лі важ­ко отри­му­ва­ти зна­н­ня. Це — своє­рі­дна аль­тер­на­ти­ва ін­тер­на­ту, тіль­ки тут ра­зом із ді­тьми бу­дуть про­жи­ва­ти їхні при­йом­ні ба­тьки, які змо­жуть бра­ти участь у про­це­сі ви­хо­ва­н­ня. Бу­дів­ни­цтво по­се­ле­н­ня ми роз­по­ча­ли де­кіль­ка ро­ків то­му і ось вже влі­тку цьо­го ро­ку пер­ший бу­ди­но­чок у се­лі прийме 10 ді­тей-си­ріт, в то­му чи­слі і з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми. Ра­зом з тим, жа­хли­вим сьо­го­дні єте, що бо­же­ві­л­ля вій­ни в Укра­ї­ні три­ває, як і подаль­ше роз­па­лю­ва­н­ня не­на­ви­сті між лю­дьми. Без­умов­ним не­га­ти­вом єй по­до­рож­ча­н­ня ме­ди­ка­мен­тів та ме­до­бла­дна­н­ня, що по­зна­чи­ться на­сам­пе­ред на важ­ко­хво­рих ді­тях і до­ро­слих.

Дми­тро РОМАНЧУК, вла­сник ін­тер­нет-ма­га­зи­ну:

— Ни­ні­шні умо­ви жи­т­тя в кра­ї­ні та, зокре­ма, ве­де­н­ня бі­зне­су вкрай важ­кі, адже ку­пі­вель­на спро­мо­жність на­се­ле­н­ня чи не що­дня па­да­є­стрім­ки­ми тем­па­ми. З по­ча­тку ро­ку ме­ні до­ве­лось від­мо­ви­тись від за­ку­пів­лі біль­шо­сті зви­чних для се­бе то­ва­рів. Однак в асор­ти­мен­ті мо­го ма­га­зи­ну з’яви­лись акту­аль­ні для на­шо­го сьо­го­де­н­ня ре­чі: вій­сько­ва фор­ма, що не під­да­є­ться во­гню, які­сне во­ло­го­стій­ке взу­т­тя та ін­ші ко­ри­сні для на­ших бій­ців ре­чі. Це до­зво­ли­ло ме­ні не ли­ше за­ли­ши­ти­ся на пла­ву, а й зна­йти мо­жли­вість до­по­ма­га­ти вій­сько­во­слу­жбов­цям, пе­ре­да­ю­чи їм че­рез во­лон­те­рів не­об­хі­дне спо­ря­дже­н­ня. За­раз усім важ­ко жи­ти, про­те не­об­хі­дно не за­бу­ва­ти про тих, ко­му най­важ­че за всіх і зав­дя­ки ко­му ми сьо­го­дні мо­же­мо спо­кій­но ви­йти на про­гу­лян­ку зі сво­ї­ми ді­тьми. До ре­чі, не­що­дав­но мій мо­лод­ший во­сьми­рі­чний син здо­був свою пер­шу зо­ло­ту ме­даль на все­укра­їн­ських зма­га­н­нях із пла­ва­н­ня. Спо­ді­ва­юсь, це ста­не від­прав­ною то­чкою йо­го успі­шної кар’єри і йо­му не до­ве­де­ться про­яв­ля­ти свої та­лан­ти із ав­то­ма­том в ру­ках.

Ві­ктор МАЗУРОВ, лі­кар-те­ра­певт при­ва­тної клі­ні­ки:

— Ли­ха нав­ко­ло нас сьо­го­дні ба­га­то. Мо­раль­но важ­ко ди­ви­тись, слу­ха­ти, чи­та­ти но­ви­ни, але та­ка сьо­го­дні ре­аль­ність, і з нею до­во­ди­ться ра­ху­ва­тись. Я вже дав­но пра­цюю лі­ка­рем і по ро­бо­ті сти­ка­юсь із рі­зни­ми лю­дьми, однак мо­жу кон­ста­ту­ва­ти, що остан­нім ча­сом усі во­ни на­че ста­ли більш сві­до­ми­ми, схиль­ни­ми до до­брих вчин­ків. Се­ред на­ших клі­єн­тів, по­при їхні на­рі­ка­н­ня що­до рів­ня жи­т­тя, по­біль­ша­ло охо­чих бра­ти участь у бла­го­дій­них про­гра­мах, а на по­ча­тку ро­ку я не­о­дно­ра­зо­во спо­сте­рі­гав чер­ги в Цен­трі пе­ре­ли­ва­н­ня кро­ві. Це ду­же силь­но на­ди­ха­єі ме­не, і мо­їх ко­лег. А не­що­дав­но на ре­а­бі­лі­та­ції у нас по­бу­ва­ло кіль­ка бій­ців з до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів, що отри­ма­ли по­ра­не­н­ня десь в ра­йо­ні Ма­рі­у­по­ля в хо­ді чер­го­вої ата­ки се­па­ра­ти­стів. Їхні трав­ми, дя­ку­ва­ти Бо­гу, ви­яви­ли­ся від­но­сно не­важ­ки­ми. Не­три­ва­ле спіл­ку­ва­н­ня із ни­ми до­по­мо­гло ме­ні зро­зу­мі­ти, що ко­жен з нас — це по­тен­цій­ний ге­рой: сьо­го­дні ти слю­сар на за­во­ді або сту­дент, а зав­тра ти ря­ту­єш від во­ро­жих сна­ря­дів де­ся­тки жит­тів.

Юлія КО­ВА­ЛЬО­ВА, вчи­тель істо­рії:

— Остан­нім ча­сом де­да­лі біль­ше ува­ги при­ді­ляю ро­бо­ті. У зв’яз­ку із си­ту­а­ці­єю в кра­ї­ні на­ба­га­то сер­йо­зні­ше спри­ймаю ту мі­сію, яка по­кла­де­на на зви­чай­но­го ви­кла­да­ча. Адже по­дії остан­ньо­го ро­ку впли­ну­ли і на учнів­ське се­ре­до­ви­ще. На вчи­те­ля істо­рії яко­юсь мі­рою біль­ше, ніж на ін­ших, по­кла­де­на від­по­від­аль­ність за па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня су­ча­сної мо­ло­ді... І ме­ні ду­же при­єм­но, що учні мо­го 10 кла­су не за­ли­ши­лись осто­ронь по­дій, що від­бу­ва­ю­ться. Во­ни бе­руть актив­ну участь в усіх акці­ях, які пов’яза­ні з до­по­мо­гою сол­да­там, і де­да­лі ча­сті­ше са­мо­стій­но про­яв­ля­ють іні­ці­а­ти­ву... І ще жо­ден з них не по­про­сив за це під­ви­щи­ти оцін­ку з пре­дме­ту! Це при­єм­но ди­вує...Во­ни змі­ни­лись. Ні, во­ни не пе­ре­ста­ли бе­шке­ту­ва­ти, за­пі­зню­ва­тись на уро­ки, при­кра­ша­ти дій­сність. Во­ни й до­сі ви­га­ду­ють якісь не­ймо­вір­ні істо­рії, че­рез які не змо­гли ви­ко­на­ти до­ма­шнє­зав­да­н­ня, а то й вза­га­лі при­йти до шко­ли. Але во­ни ста­ли ін­ши­ми... Я ча­сті­ше ба­чу за­ці­кав­ле­ний по­гляд на уро­ках істо­рії, ви­ни­ка­є­де­да­лі біль­ше за­пи­тань та істо­ри­чних па­ра­ле­лей із су­ча­сні­стю. Я ча­сті­ше чую укра­їн­ську мо­ву на пе­ре­р­вах. Щоб по­до­ла­ти тру­дно­щі мов­но­го бар’єру, який ін­ко­ли ви­ни­кає, во­ни ви­га­да­ли со­бі своє­рі­дну гру на пе­ре­р­вах: хто ви­мо­вить сло­во не укра­їн­ською мо­вою, або сур­жи­ком, то­му при­ду­му­ють якесь жар­тів­ли­ве зав­да­н­ня. По­стій­но спіл­ку­ва­тись укра­їн­ською ще до­во­лі важ­ко, вра­хо­ву­ю­чи, що За­по­ріж­жя більш ро­сій­сько­мов­не мі­сто, але, як ка­жуть: го­лов­не за­да­ти темп, а ін­ші під­тя­гну­ться. За остан­ній рік во­ни якось аж за­над­то швид­ко по­до­ро­слі­ша­ли. Їм, зві­сно ж, за­ли­ша­ю­ться при­та­ман­ні усі­ля­кі ди­тя­чі пу­сто­щі, але во­ни ста­ли до­брі­ши­ми та більш чуй­ни­ми до про­блем ото­чу­ю­чих, по­ча­ли ми­сли­ти шир­ше. Я ду­же пи­ша­юсь сво­ї­ми ді­тьми. Во­ни справ­ді вдя­чні тим, хто за­без­пе­чу­єв­сім нам мир­не не­бо над го­ло­вою. І це не ли­ше на сло­вах... Во­ни сві­до­мо ро­блять свій ма­лень­кий вне­сок у май­бу­тнє­на­шої Ба­тьків­щи­ни. В ті мо­мен­ти, ко­ли опу­ска­ю­ться ру­ки, зда­є­ться, що все втра­че­но, що кра­щі ча­си на­ста­нуть не ско­ро — див­люсь в їхні очі, спов­не­ні юно­го ен­ту­зі­а­зму та ба­жа­н­ня щось змі­ни­ти на кра­ще, якось до­по­мог­ти, і ро­зу­мію, що на­дія в на­шої кра­ї­ни є!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.