«Не ви­ста­чає істо­рій про оку­по­ва­ні те­ри­то­рії»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Вій­сько­вий ко­ре­спон­дент Ро­ман Бо­чка­ла — про ро­бо­ту на пе­ре­до­вій в умо­вах пост-мін­сько­го «ми­ру»

Уже май­же три ти­жні ми­ну­ло з ча­су ого­ло­ше­н­ня чер­го­во­го пе­ре­мир’ я на Дон­ба­сі, про­те об­стрі­ли й ло­каль­ні бої три­ва­ють. Чи не що­дня ги­нуть укра­їн­ські вій­сько­ві. На пе­ре­до­вій про­дов­жу­ють ри­зи­ку­ва­ти вла­сним жи­т­тям вій­сько­ві жур­на­лі­сти. Так, не­що­дав­но в Пі­сках, що під До­не­цьком, від ви­бу­ху мі­ни за­ги­нув ві­до­мий український фо­то­ко­ре­спон­дент Сер­гій Ні­ко­ла­єв. Усе більш на­галь­ною ста­є­про­бле­ма від­су­тно­сті чі­ткої ко­ор­ди­на­ції ро­бо­ти жур­на­лі­стів у зо­ні бо­йо­вих дій. За­ли­ша­ю­ться не ви­рі­ше­ни­ми пи­та­н­ня спе­ці­аль­ної під­го­тов­ки для ро­бо­ти в умо­вах зброй­но­го кон­флі­кту, а та­кож на­ла­го­дже­н­ня вза­є­мо­дії ме­дій­ни­ків із си­ло­ви­ка­ми. Про все це «День» го­во­рив з одним із най­більш до­свід­че­них вій­сько­вих жур­на­лі­стів в Укра­ї­ні — ко­ре­спон­ден­том «Ін­те­ра» Ро­ма­ном Бо­чка­лою. За йо­го пле­чи­ма Аф­га­ні­стан, Си­рія, Кон­го, Лі­бе­рія... Однак, як зі­зна­є­ться сам Бо­чка­ла, са­ме вій­на на Ба­тьків­щи­ні ста­ла для ньо­го справ­жнім ви­кли­ком. Як, вла­сне, і для ін­ших ко­лег.

*** — Ро­ма­не, чо­го най­біль­ше бра­кує в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі, якщо го­во­ри­ти про ви­сві­тле­н­ня зброй­но­го кон­флі­кту?

— Пе­ред­усім не ви­ста­ча­є­люд­ських істо­рій. Над­то швид­ко в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі за­па­ну­ва­ла ста­ти­сти­ка, зне­осо­бле­ні по­ві­дом­ле­н­ня. Не ви­ста­ча­є­сю­же­тів, у яких на при­кла­дах кон­кре­тних лю­дей бу­ло б ви­сві­тле­но про­бле­ми, з яки­ми до­во­ди­ться сти­ка­ти­ся пе­ре­се­лен­цям, жи­те­лям оку­по­ва­них те­ри­то­рій то­що. Якщо ми го­во­ри­мо про те, що Укра­ї­на — єди­на, ми не ма­є­мо пра­ва за­бу­ва­ти про лю­дей, які жи­вуть на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, адже кра­ї­на — це перш за все лю­ди, не ли­ше те­ри­то­рії. На то­му бо­ці за­ли­ши­ли­ся міль­йо­ни осіб з укра­їн­ськи­ми па­спор­та­ми, і я пе­ре­ко­на­ний, що па­спор­ти — не єди­не свід­че­н­ня їхньої укра­їн­сько­сті. Та­ких лю­дей ба­га­то се­ред мо­їх під­пи­сни­ків та дру­зів у « Фейс­бу­ці » . Я отри­мую від них ба­га­то ін­фор­ма­ції. На­при­клад, по­ки ми з ва­ми го­во­ри­мо, при­йшла ін­фор­ма­ція з Лу­ган­ська: « Пі­сля двох днів за­тиш­шя че­рез Ал­чевськ на лу­ган­ську тра­су по­тя­гну­ли­ся Ка­мАЗи з жи­вою си­лою се­па­ра­ти­стів — ба­чив 100— 150 лю­дей » . Зви­чай­но, та­кі по­ві­дом­ле­н­ня тре­ба пе­ре­ві­ря­ти, я бе­ру до ува­ги ін­фор­ма­цію ли­ше від тих лю­дей, яких знаю дав­но. За­га­лом, із то­го, що ме­ні пи­шуть, мо­жна при­пу­сти­ти, що бо­йо­ви­ки, по­при пе­ре­мир’я, й да­лі на­ма­га­ти­му­ться за­хо­плю­ва­ти укра­їн­ські те­ри­то­рії. На­сту­пни­ми про­блем­ни­ми то­чка­ми мо­жуть ста­ти на­прям­ки — По­па­сна — Ар­те­мівськ, Ма­рі­у­поль, Ща­стя і Ста­ни­ця Лу­ган­ська.

Ма­те­рі­а­лів про жи­т­тя лю­дей на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях у ЗМІ ду­же ма­ло. Зви­чай­но, ми ма­є­мо спра­ву з ціл­ком об’єктив­ни­ми об­ста­ви­на­ми — укра­їн­ські жур­на­лі­сти пра­кти­чно не ма­ють мо­жли­во­сті там пра­цю­ва­ти. Щоб по­їха­ти, на­при­клад, в Ша­хтарськ чи Ан­тра­цит, по­трі­бно звер­ну­ти­ся в «ДНР» й по­про­си­ти їхню акре­ди­та­цію, але на­віть у та­ко­му ра­зі за­ли­ша­є­ться ве­ли­кий ри­зик по­тра­пи­ти в по­лон або про­сто не по­вер­ну­ти­ся звід­ти. Ко­ли я пра­цю­вав у Аф­га­ні­ста­ні, Кон­го чи Лі­бе­рії, ме­ні до­по­ма­га­ли пред­став­ни­ки між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій. Во­ни, зокре­ма, бу­ли га­ран­та­ми мо­єї без­пе­ки — зу­стрі­ча­ли в ае­ро­пор­ту, зна­хо­ди­ли без­пе­чне мі­сце для но­чів­лі й на­віть до­по­ма­га­ли ор­га­ні­зу­ва­ти ін­терв’ю. В Укра­ї­ні, на жаль, та­кої пра­кти­ки по­ки що не­має, адже ні ОБСЄ, ні жо­дна ін­ша мі­жна­ро­дна ор­га­ні­за­ція не зда­тні впли­ва­ти на бо­йо­ви­ків.

— Чи ста­ло жур­на­лі­стам в зо­ні АТО про­сті­ше ко­ор­ди­ну­ва­ти свою ро­бо­ту з си­ло­ви­ка­ми?

— На осо­би­сто­му рів­ні про­блем не­має. Я ду­же вдя­чний прес-офі­це­рам, жур­на­лі­стам від Мі­н­обо­ро­ни й вій­сько­вим, які су­про­во­джу­ють нас й дба­ють про на­шу без­пе­ку. До них жо­дних пи­тань у ме­не не­має. Але річ у тім, що як вій­сько­ві во­ни ді­ють ли­ше згі­дно з на­ка­за­ми ке­рів­ни­цтва, а на­ка­зи ці ча­сто не є аде­ква­тни­ми си­ту­а­ції. В очах ге­не­ра­лів, пред­став­ни­ків Ген­шта­бу я не ба­чу у ро­зу­мі­н­ня то­го, що на­ша жур­на­ліст­ська ро­бо­та — ва­жли­ва. Для них ми — «ко­ма­хи», які плу­та­ю­ться під но­га­ми. Це — го­лов­на про­бле­ма. Щоб по­тра­пи­ти на пе­ре­до­ву, завжди до­во­ди­ться з ки­мось до­мов­ля­ти­ся осо­би­сто. Єди­не но­во­вве­де­н­ня — прес-кар­та АТО. Чу­до­во, що на­ре­шті, май­же че­рез рік пі­сля по­ча­тку бо­йо­вих дій, її за­про­ва­ди­ли. До ре­чі, отри­ма­ти пре­скар­ту ду­же про­сто — це мо­жна зро­би­ти не ли­ше в Ки­є­ві, а й у са­мій зо­ні АТО, в шта­бі у Кр­ама­тор­ську. Во­на, зви­чай­но, не га­ран­ту­є­жур­на­лі­сто­ві до­пу­ску ку­дись, але, при­найм­ні, на блок­по­стах став­лять мен­ше за­пи­тань. Та щоб по­тра­пи­ти на пев­ний вій­сько­вий об’єкт, по­трі­бно ма­ти з со­бою на­каз ко­ман­ди­ра се­кто­ру. Мо­жли­во, це й пра­виль­но — я не вва­жаю, що пре­скар­та ма­є­бу­ти уні­вер­саль­ною пе­ре­пус­ткою. Адже пе­ред­усім по­стає про­бле­ма без­пе­ки — не ма­ю­чи до­сто­вір­ної ін­фор­ма­ції що­до си­ту­а­ції в пев­но­му ра­йо­ні, мо­жна за­ги­ну­ти.

— Ко­ли го­ту­є­те свої сю­же­ти, або пи­ше­те у «Фейс­бу­ці», чи зва­жа­є­те на те, що ва­ше по­ві­дом­ле­н­ня мо­же по­сі­я­ти па­ні­ку, при­зве­сти до по­яви де­пре­сив­них на­стро­їв у су­спіль­стві?

— Це справ­ді ва­жли­ва про­бле­ма, адже па­ні­ка — най­стра­шні­ше на вій­ні. Жур­на­ліст не ма­є­пра­ва бу­ти ін­стру­мен­том її по­ши­ре­н­ня. Ве­ли­ку роль тут ві­ді­гра­ють со­ці­аль­ні ме­ре­жі. Якщо над те­ле­ві­зій­ним сю­же­том мо­жна пра­цю­ва­ти ти­ждень, то там но­ви­ни з’ яв­ля­ю­ться мит­тє­во, й лю­ди ре­а­гу­ють на цю ін­фор­ма­цію від­по­від­но — ні­би все від­бу­ва­є­ться про­сто за­раз. З ін­шо­го бо­ку, якщо ти по­ін­фор­мо­ва­ний — ти озбро­є­ний. Ко­ли ро­сій­ські війська влі­тку пе­ре­йшли че­рез кор­дон і за­йшли до Но­во­а­зов­ська, ба­га­то хто не хо­тів у це ві­ри­ти. Я пе­ре­ві­рив ін­фор­ма­цію кіль­ка ра­зів, отри­мав під­твер­дже­н­ня від го­ло­ви ра­йон­ної адмі­ні­стра­ції. Во­дно­час прес-офі­цер Оле­ксій Дми­тра­шків­ський із шта­бу АТО го­во­рив ме­ні: «Ні, цьо­го не мо­же бу­ти. Ро­ма, ти сі­єш па­ні­ку!» Ми ма­ли до­во­лі жорс­тку роз­мо­ву. Я на­по­ля­гав на то­му, що лю­ди по­вин­ні зна­ти — хо­ча б для то­го, щоб ма­ти мо­жли­вість ви­їха­ти, якщо во­ни не хо­чуть жи­ти під оку­па­ці­єю. Я на­пи­сав про си­ту­а­цію у «Фейс­бу­ці» й одра­зу ж отри­мав ба­га­то гнів­них від­по­від­ей, зокре­ма й від Юрія Бі­рю­ко­ва. Пі­зні­ше всі ви­зна­ли, що ми втра­ти­ли Но­во­а­зовськ... Я пе­ре­ко­на­ний, якщо ін­фор­ма­ція пе­ре­ві­ре­на, якщо ва­жли­ва, хоч якою б не­при­єм­ною во­на є — її тре­ба пу­блі­ку­ва­ти. Але це — ви­ня­тко­ві ви­пад­ки. Най­ча­сті­ше но­ви­ни по­ді­бно­го змі­сту я не пу­блі­кую. Ко­ли ж ти не впев­не­ний у вла­сних дже­ре­лах — кра­ще про­мов­чи.

— Знаю, що па­ра­лель­но з жур­на­лі­сти­кою ви за­йма­є­те­ся та­кож во­лон­тер­ством. Ко­ли ви­ни­кла та­ка ідея?

— Жур­на­ліст при­їжджа­є­на пе­ре­до­ву, жи­ве ра­зом із вій­сько­ви­ми кіль­ка днів, а то­ді зму­ше­ний ка­за­ти: «Ну, все, хло­пці — ща­сли­во, три­май­те­ся...» Ви­ни­ка­є­не­при­єм­не від­чу­т­тя, ні­би ти ви­ко­ри­став цих лю­дей. Во­ни ж за­ли­ша­ю­ться там із вла­сни­ми про­бле­ма­ми, за­ли­ша­ю­ться за­хи­ща­ти кра­ї­ну й зокре­ма те­бе, твою ро­ди­ну. Жур­на­ліст як пу­блі­чна осо­ба ма­є­не­об­хі­дні ре­сур­си, щоб при­вер­ну­ти ува­гу до пев­ної про­бле­ми. Ко­ли ба­чу, що на­шим вій­сько­вим чо­гось не ви­ста­чає, то вва­жаю сво­їм гро­ма­дян­ським обов’яз­ком по­ві­до­ми­ти про це, адже са­мі во­ни не мо­жуть цьо­го зро­би­ти. Та­ким чи­ном я про­сто ви­ко­ри­сто­вую вла­сне слу­жбо­ве ста­но­ви­ще, але не за­для осо­би­стої — за­для су­спіль­ної ко­ри­сті. Лю­ди по­стій­но пе­ре­да­ють ме­ні ре­чі, гро­ші, обла­дна­н­ня. Па­кун­ки при­хо­дять на­віть з- за кор­до­ну — з Іта­лії не­що­дав­но при­ве­зли ка­ву, з Ки­ши­не­ва на­ді­сла­ли ра­ції. Я ра­дий, що вда­є­ться цим за­йма­ти­ся — ін­ко­ли за­ван­та­жу­є­мо одра­зу кіль­ка ав­то. Ми з ко­ле­га­ми на­віть ви­рі­ши­ли за­ре­є­стру­ва­ти вла­сний бла­го­дій­ний фонд — зокре­ма, щоб не до­во­ди­ло­ся на блок­по­стах дов­го по­ясню­ва­ти, хто ти і звід­ки.

Пов­ну вер­сію ін­терв’ю читайте на сай­ті «Дня».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.