ОСТА­Н­НЯ з ко­гор­ти «бойчукістів»

До 120-річчя від дня на­ро­дже­н­ня художниці Окса­ни Павленко

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Яро­слав КРАВЧЕНКО, кан­ди­дат ми­сте­цтво­знав­ства Фо­то­ре­про­ду­кції кар­тин надано ав­то­ром

«Про­мов­те — жи­т­тя моє— і стри­май­те сльо­зи...» — та­ки­ми сло­ва­ми роз­по­чи­на­ю­ться спо­га­ди остан­ньої з «уці­лі­лих» ху­до­жни­ків-бойчукістів — Окса­ни Павленко, опу­блі­ко­ва­ні в що­рі­чни­ку «На­у­ка і куль­ту­ра» 1987 ро­ку.

На­ро­ди­ла­ся май­бу­тня мис­тки­ня 12 лю­то­го 1895 ро­ку у се­лі Ва­ля­ва на Чер­ка­щи­ні у се­лян­ській ро­ди­ні Тро­хи­ма Пав­лен­ка, що пра­цю­вав «сче­тчи­ком» при пан­ській еко­но­мії у се­лі Сви­нар­ка. І міг со­бі до­зво­ли­ти да­ти ді­тям хоч якусь осві­ту. І по­ве­зли оди­над­ця­ти­лі­тню Окса­ну до щой­но ство­ре­ної гім­на­зії для дів­чат у Чер­ка­сах.

Пі­сля за­кін­че­н­ня гім­на­зії мо­ло­да про­він­ці­ал­ка 1914 ро­ку всту­па­є­до Ки­їв­сько­го ху­до­жньо­го учи­ли­ща, де одра­зу ж во­на за­при­я­те­лю­ва­ла з А.Пе­три­цьким, К.Єле­вою та І.Па­дал­кою. У гру­дні 1917 ро­ку О.Павленко за­ра­хо­ву­ють у но­во­ство­ре­ну Ака­де­мію Ми­сте­цтва. Тут, за ре­ко­мен­да­ці­єю Т.Бой­чу­ка та І.Па­дал­ки, її бу­ло за­ра­хо­ва­но до кла­су про­фе­со­ра М.Бой­чу­ка. Ось як зга­ду­є­про це са­ма ху­до­жни­ця: «Зу­стрі­чає ме­не Іван Па­дал­ка та й ка­же: «Чо­го ти в то­го Кри­чев­сько­го си­диш, яко­го не­має? Ти йди он до Бой­чу­ка!..» — При­йшла я до Бой­чу­ка, а він ме­не бра­ти не хо­че: «Не бу­ду я вчи­ти дів­чат! Во­ни по­ви­хо­дять за­між, ото й усе їхнє­на­вча­н­ня...» — Але взяв-та­ки».

При­ро­дні зді­бно­сті та на­бу­ті в учи­ли­щі на­ви­чки об­умо­ви­ли те, що вже на пер­шо­му ро­ці на­вча­н­ня сту­ден­тку Павленко, ра­зом із І.Па­дал­кою та В.Се­для­рем, бу­ло за­про­ше­но М.Бой­чу­ком до уча­сті в роз­пи­сах Лу­цьких ка­зарм у Ки­є­ві (1919), во­на бра­ла участь в екс­пе­ри­мен­таль­них роз­пи­сах на сті­нах ау­ди­то­рій Ін­сти­ту­ту пла­сти­чних ми­стецтв (які по-вар­вар­сько­му зни­ще­но 1934 ро­ку пі­сля ре­ор­га­ні­за­ції ін­сти­ту­ту).

Пі­сля за­вер­ше­н­ня на­вча­н­ня, упро­довж 1922—1927 рр. О.Павленко ви­кла­да­ла в Ме­жи­гір­сько­му ке­ра­мі­чно­му те­хні­ку­мі, ди­ре­кто­ром яко­го був В.Седляр. У стан­ко­вих тем­пер­них ро­бо­тах тих ро­ків — «Лі­плять пи­ріж­ки» (1918), «Дів­чи­на з Де­рен­ків­ців» (1920), «Пе­трів­чан­ська ма­дон­на» (1922), «Дів­чи­на з від­ром» (1923), «Ав­то­порт­рет» (1925), «Ма­рій­ка» (1928) — О.Павленко до­три­му­є­ться прин­ци­пів і на­ста­нов укра­їн­сько­го мо­ну­мен­та­лі­зму. У цен­трі ува­ги художниці — сіль­ська жін­ка, спов­не­на щи­ро­сті й те­пла.

У лю­то­му 1929 ро­ку О.Павленко отри­ма­ла офі­цій­не за­про­ше­н­ня на ви­кла­да­цьку ро­бо­ту у ВХУТЕМАС: «Їха­ла на рік, а ви­яви­лось — на­зав­жди». По­тім во­на ви­кла­да­ла в По­лі­гра­фі­чно­му ін­сти­ту­ті, Ін­сти­ту­ті си­лі­ка­тів, Стро­га­нів­сько­му учи­ли­щі.

У Мо­скві, на ви­став­ці «Де­сять ро­ків ра­дян­ської вла­ди», ху­до­жни­ця зна­йо­ми­ться з угор­ським ху­до­жни­ком Бе­лою Уї­тцем. Во­ни ра­зом ви­їжджа­ють у Фрун­зе, де за­йма­ю­ться роз­пи­са­ми уря­до­вих бу­ді­вель, а О.Павленко роз­ро­би­ла ескі­зи і ста­ла «ав­то­ром про­е­кту гер­ба Кир­гизь­кої РСР».

У 1933—1935 ро­ках ху­до­жни­ця на­їзда­ми пе­ре­бу­ва­єв Укра­ї­ні, взяв­ши участь у роз­пи­сах Чер­во­но­за­вод­сько­го те­а­тру в Хар­ко­ві, де ство­ри­ла три­ча­стин­ну ком­по­зи­цію «Фіз­куль­ту­ра і спорт». «Я за­го­то­ви­ла ескі­зи... — і по­сту­по­во, їздя­чи з Мо­скви, во­се­ни 1934 ро­ку за­кін­чи­ла свою фре­ску, — зга­ду­ва­ла О.Павленко, — А бу­ди­нок був ще не го­то­вий, ві­кна не встав­ле­ні.., бу­ло ду­же хо­ло­дно і вог­ко, про­тя­ги ди­кі.., а ще й тем­но. Лам­по­чка на ти­ся­чу ват, — от я очі свої там і ли­ши­ла...»

Ко­ли в Укра­ї­ні роз­по­ча­ли­ся ре­пре­сії 1936-1937 ро­ків: «...в Мо­скві нав­ко­ло ме­не утво­ри­лась по­ро­жне­ча. Ро­бо­ту да­ва­ли, ці­ну­ва­ли, але ди­ви­ли­ся ско­са... адже «бой­чу­кіс­тка». Щоб не утну­ла чо­го, бу­ва». Але са­ме це вря­ту­ва­ло ху­до­жни­цю від фі­зи­чно­го зни­ще­н­ня.

Во­на ж упро­довж ро­ків ке­ру­ва­ла май­стер­нею фре­ски при бу­дів­ни­цтві Па­ла­цу Рад, ство­ри­ла низ­ку фре­сок в Уря­до­во­му па­ла­ці у Фрун­зе (1936— 1938), на Все­со­ю­зних сіль­сько­го­спо­дар­ських ви­став­ках у Мо­скві.

Хо­ча в пам’яті за­ли­ша­ло­ся ін­ше: «...І ні­ко­ли я не за­бу­ду ці­єї під­ло­ти: як мою фре­ску зни­щи­ли! 1944 ро­ку за­явив­ся до ме­не один то­ва­риш... Ря­за­нов.., це він бу­ду­вав Чер­во­но­за­вод­ський па­лац!.. І по­чи­на­є­роз­по­від­а­ти, як йо­му по­до­ба­лась моя фре­ска в Чер­во­но­за­вод­сько­му па­ла­ці. І що він ді­став на­каз її зни­щи­ти. Спо­ча­тку він хо­тів за­шту­ка­ту­ри­ти її, але йо­му на­ка­за­ли — ні, фре­ску тре­ба лі­кві­ду­ва­ти оста­то­чно. Пов­ні­стю. І то­ді він за­про­по­ну­вав зчи­сти­ти її кар­бо­рун­дом. Що й бу­ло зро­бле­но. І ко­ли він ме­ні це ска­зав, я від­чу­ла, що ме­ні не­мов за­са­ди­ли ніж у сер­це...»

У по­во­єн­ні ро­ки ро­бо­ти О.Павленко ста­ють більш ка­мер­ни­ми: в не­ве­ли­ких стан­ко­вих тво­рах та ри­сун­ках, ма­льо­ва­них «для се­бе» — «Ля­ся. Порт­рет художниці» (1943), «Ав­то­порт­рет» (1968), се­рія по­бу­то­вих за­ма­льо­вок — вчу­ва­є­ться ве­ли­ка си­ла й лю­бов до «обра­зної ме­то­ди» сво­го Вчи­те­ля, «по­ша­ну і по­дя­ку» яко­му Окса­на Пав- лен­ко, по­при жит­тє­ві не­га­ра­зди та ми­сте­цькі по­сту­пки, про­не­сла крізь сво­є­жи­т­тя.

Ху­до­жни­ця ча­сто спіл­ку­є­ться зі спів­у­че­ни­цею по май­стер­ні Бой­чу­ка, при­ку­тою до ліж­ка Ан­то­ні­ною Іва­но­вою; кра­су­нею-пол­тав­чан­кою, дав­ньою при­я­тель­кою В.Та­тлі­на, Ан­ною Бе­гі­че­вою; ли­сту­є­ться із се­строю дру­жи­ни Бой­чу­ка — Ган­ною На­ле­пін­ською-Пе­чар­ков­ською з Вар­ша­ви, дру­зя­ми-бой­чу­кі­ста­ми Сер­гі­єм Ко­ло­сом та Гри­го­рі­єм Дов­жен­ком з Ки­є­ва, Яро­сла­вою Му­зи­кою та Охрі­мом Крав­чен­ком зі Льво­ва. «Так хо­ті­лось би хоч одним оком гля­ну­ти на Укра­ї­ну! Тіль­ки хоч би на не­бо — во­но ж зов­сім дру­го­го ко­льо­ру!..» — пи­са­ла во­на в остан­ньо­му ли­сті у трав­ні 1978 ро­ку.

...А пер­ша пер­со­наль­на ви­став­ка тво­рів Окса­ни Павленко в Укра­ї­ні від­бу­ла­ся в Ки­є­ві та Льво­ві у 1991— 1992 ро­ках, вже пі­сля смер­ті художниці (21 кві­тня 1991 ро­ку) — остан­ньої з ко­гор­ти бойчукістів.

«ПЕ­ТРІВ­ЧАН­СЬКА МА­ДОН­НА». 1922 р.

«ЖІН­КА ТІПАЄ КОНОПЛІ». 1920 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.