Юрій БУ­РЯК: «Ек­спе­ри­мен­тую в по­е­зії, щоб уни­кну­ти лі­те­ра­тур­ної ста­гна­ції»

Den (Ukrainian) - - Культура - Та­рас ГОЛОВКО

Юрій Гри­го­ро­вич є пред­став­ни­ком лі­те­ра­тур­но­го по­ко­лі­н­ня «ві­сім­де­ся­тни­ків», ві­до­мий український по­ет, екс­пе­ри­мен­та­тор-мо­дер­ніст, май­стер ху­до­жньо­го сло­ва, яко­му на­ле­жить ав­тор­ство низ­ки по­е­ти­чних збі­рок, а са­ме: «Стру­ми», «Брук», «Tabula rasa», «Оріль», «Амаль­га­ма», «Ко­ло нав­ко­ло», «Не мер­тве мо­ре» та ін­ші.

Він ла­у­ре­ат ба­га­тьох лі­те­ра­тур­них і ми­сте­цьких пре­мій, зокре­ма, іме­ні Пав­ла Усен­ка, Іва­на Огі­єн­ка, Єв­ге­на Плу­жни­ка, Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри, Дми­тра Ни­тчен­ка, Бо­ри­са Не­чер­ди.

Юрію Бу­ря­ку на­ле­жать пе­ре­кла­ди дав­ньо­бул­гар­сько­го епо­су Кул-Га­лі «Ле­ген­да про Юсу­фа», Шам­сі Ба­шту «Ле­ген­да про донь­ку Ша­на», поль­ських кла­си­ци­стів Ста­ні­сла­ва Трем­бе­цько­го та Яна Бро­він­сько­го, по­е­зії Фе­до­ра Тю­тче­ва, Бо­ри­са Па­стер­на­ка, Оси­па Ман­дель­шта­ма, Езри Па­ун­да, Кон­стан­ті­но­са Ка­ва­фі­са, Йо­си­па Брод­сько­го, су­ча­сних ан­глій­ських по­е­тів, зокре­ма Фіо­ни Сем­псон.

Збір­ка по­е­зій «Не мер­тве мо­ре» Юрія Буряка, отри­ма­ла На­ціо­наль­ну пре­мію Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шевченка 2015 ро­ку за на­прям­ком «Лі­те­ра­ту­ра», це ду­же фі­ло­соф­ська і во­дно­час му­зи­чна книж­ка, що вра­жає сво­єю сві­жі­стю, ви­тон­че­ні­стю і мас­шта­бні­стю по­чут­тів та про­бле­ма­ти­ки.

— Один із лі­те­ра­тур­них кри­ти­ків вва­жає, що у вас по­е­зія — як про­за, а про­за — як по­е­зія. А як би ви са­мі оха­ра­кте­ри­зу­ва­ли ваш стиль пи­сьма?

— Це ли­ше зов­ні­шня схо­жість де­яких мо­їх по­е­ти­чних текс­тів до про­зи і, нав­па­ки, про­зи до по­е­зії. Гро­те­скі­аль­на «Ен­тро­пія», над якою я пра­цюю, мо­же спри­йма­ти­ся са­ме так. Пе­вен, що мо­жна ко­ри­сту­ва­ти­ся п’ятьма-сі­мо­ма або й де­ся­тьма ху­до­жні­ми (по­е­ти­чни­ми) пра­кти­ка­ми: кла­си­чної й ускла­дне­ної вер­си­фі­ка­цій, ба­га­то­ша­ро­во­го ри­му­ва­н­ня, алі­те­ра­цій­ної по­е­зії, по­е­зії но­вих форм, якій сво­го ча­су від­да­ли да­ни­ну дав­ньо­ел­лін­ські по­е­ти, та­кі як Кал­лі­мах чи Ал­кей, або дав­ньо­рим­ські — Вер­гі­лій чи Го­ра­цій. Та й пра­кти­ки всіх ча­сів і на­ро­дів демонструють чи­ма­ло при­кла­дів про­зо­по­е­зії чи по­е­зо­про­зи, як де­хто з кри­ти­ків це на­зи­ває. Але для По­е­та це ли­ше та ма­гма, та фор­ма, яка мо­же аку­му­лю­ва­ти енер­гію до ви­хо­ду в по­е­ти­чну тка­ни­ну, бе­зві­дно­сно до орі­єн­та­ції на по­ці­но­ву­ва­чів по­е­зії кла­си­чної вер­си­фі­ка­ції. Це — по­стій­ний по­шук, і не­ва­жли­во, в яку фор­му вкла­да­є­ться по­е­ти­чний зміст. Як ка­зав по­ет-кла­сик з укра­їн­ським ко­рі­н­ням, сла­ве­тний ро­сій­ський фу­ту­рист Во­ло­ди­мир Ма­я­ков­ський: «По­е­зія або є, або її не­має...»

Що­до екс­пе­ри­мен­таль­но­сті мо­єї по­е­зії, то, гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, екс­пе­ри­мен­та­то­ра­ми в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі бу­ли не ли­ше Іван Ве­ли­чков­ський, а й Іван Ко­тля­рев­ський і ці­ла пле­я­да по­е­тів, «за­тав­ро­ва­них» тер- мі­ном «ко­тля­рев­щи­на». Ве­ли­ким екс­пе­ри­мен­та­то­ром і но­ва­то­ром мо­жна вва­жа­ти і Та­ра­са Шевченка, який по­єд­нав єв­ро­пей­ську по­е­ти­ку з по­е­ти­кою укра­їн­сько­го фоль­кло­ру. Будь-яка справ­жня по­е­зія — екс­пе­ри­мен­таль­на, бо «глад­ко­пис» і ти­по­вість — це озна­ки лі­те­ра­тур­ної ста­гна­ції.

— На від­мі­ну від Ми­хай­ла Се­мен­ка, який за­ра­ди са­мо­у­твер­дже­н­ня за­кли­кав на по­ча­тку 20-х ігно­ру­ва­ти твор­чу спад­щи­ну Шевченка, ви ні­би ве­де­те на сто­рін­ках книж­ки дру­жній діа­лог із са­мим Та­ра­сом Гри­го­ро­ви­чем, на­зи­ва­ю­чи йо­го сим­во­лі­чним ей­до­сом укра­їн­ської куль­ту­ри. Що­прав­да, у цьо­му спіл­ку­ван­ні пе­ре­ва­жає тра­гі­чне, а не опти­мі­сти­чне сприйня­т­тя сьо­го­де­н­ня. Чо­му?

— Ми­хай­ло Се­мен­ко де­що по­ква­пив­ся, за­кли­ка­ю­чи ігно­ру­ва­ти твор­чість Та­ра­са Шевченка, хо­ча сам був ав­то­ром двох «Ко­бза­ри­ків» і не­пе­ре­сі­чним по­е­том. Га­даю, що він на­ма­гав­ся на­слі­ду­ва­ти сво­го ро­сій­сько­го ко­ле­гу Во­ло­ди­ми­ра Ма­я­ков­сько­го, який за­кли­кав ски­ну­ти з ко­ра­бля су­ча­сно­сті твор­чу спад­щи­ну Олександра Пу­шкі­на. І річ не в тім, що твор­чі зав­да­н­ня і одно­го, й дру­го­го над­то рі­зни­ли­ся: по­вто­рю, на мою дум­ку, Та­рас Гри­го­ро­вич був ще мас­шта­бні­шим екс­пе­ри­мен­та­то­ром, ніж Ми­хай­ло Ва­си­льо­вич. Це так, як­би по­рів­ня­ти гар­но­го ком­по­зи­то­ра Гу­ста­ва Ма­ле­ра з Лю­дві­гом ван Бе­тхо­ве­ном. Ма­лер — це па­ра­лель із Се­мен­ком, а Бе­тхо­вен — із Шев­чен­ком. А протиставляти се­бе ко­мусь, на моє пе­ре­ко­на­н­ня, — це су­то фу­ту­ри­сти­чний ма­кси­ма­лізм і не про­сто ма­кси­ма­лізм, а сві­до­ма ху­до­жня провокація, до якої ча­сто вда­ва­ли­ся при­бі­чни­ки Фі­ліп­по Ма­рі­нет­ті й Га­брі­е­ле Д’Ан­нун­ціо, Ста­ні­сла­ва Пши­би­шев­сько­го чи Ан­дре Маль­ро — ве­ли­ких лі­те­ра­тур­них бе­шке­тни­ків і мі­сти­фі­ка­то­рів.

Що ж до тра­гі­чно­го в мо­є­му спіл­ку­ван­ні з Та­ра­сом Гри­го­ро­ви­чем Шев­чен­ком — мо­жли­во, ви ма­є­те ра­цію. Але, вва­жаю, спіл­ку­ва­ти­ся з ге­ні­єм тре­ба все жи­т­тя і, дасть Бог, ме­ні ви­па­де на­го­да по­го­во­ри­ти із Ко­бза­рем про сві­тле, гли­бо­ке і опти­мі­сти­чне...

— У лі­ри­ці, на ва­шу дум­ку, має існу­ва­ти обов’яз­ко­ве та­бу, чи це су­пе­ре­чить сво­бо­ді твор­чо­сті?

— Усе за­ле­жить від тра­ди­ції. Але на­віть у на­ро­дній по­е­ти­чній сти­хії, в на­ро­дно­по­е­ти­чній твор­чо­сті є га­лу­зі, де по­ру­шу­ю­ться пев­ні та­бу. Ча­сом це за­ле­жить про­сто від жан­ру по­е­ти­чно­го тво­ру. Зга­дай­мо, ска­жі­мо, ви­то­ки єв­ро­пей­ської лі­те­ра­ту­ри — дав­ньо­гре­цьку лі­те­ра­ту­ру: Ана­кре­он­та, лес­бій­ську по­е­те­су Са­пфо і шко- лу ана­кре­он­ти­ки, де не ду­же зва­жа­ли на та­бу. Те са­ме сто­су­є­ться й ба­га­тьох пам’ яток рим­ської лі­те­ра­ту­ри, на кшталт «Са­ти­ри­ко­ну» Гая Пе­тро­нія та «Ме­та­мор­фоз» Лу­ція Апу­лея. Чи­ма­ло пам’яток та­ко­го ха­ра­кте­ру, во­че­видь, бу­ло зни­ще­но в ча­си ін­кві­зи­ції й пі­зні­ше про­сто че­рез не­ві­гла­ство, яке па­ну­ва­ло не одне сто­лі­т­тя. А якщо го­во­ри­ти про тра­ди­ції слов’ян­ських або єв­ро­пей­ських лі­те­ра­тур, то не та­бу­йо­ва­ною бу­ла ан­глій­ська по­е­зія, в якій ці те­чії пред­став­ля­ли сла­ве­тні Джон Донн, Ві­льям Шекспір чи Джо­на­тан Свіфт. Зви­чай­но, та­кі те­чії бу­ли і в уже зга­ду­ва­ній ро­сій­ській по­е­зії. То­му я вва­жаю, що в лі­ри­ці має бу­ти по­чу­т­тя мі­ри. Якщо це ви­со­ка, ду­хов­на по­е­зія тра­ди­ції пла­то­ні­зму — це одна річ, а якщо це діо­ні­сій­ська жи­ла, пов’яза­на з тра­ди­ці­я­ми діо­ні­сій­ства й рі­зни­ми фа­лі­чни­ми ри­ту­а­ла­ми на­ших пред­ків, зокре­ма на­ших слов’ян­ських пра­я­зи­чни­ків, — то це ін­ша річ, і во­на та­кож має пра­во на існу­ва­н­ня. І жо­дним чи­ном не су­пе­ре­чить сво­бо­ді твор­чо­сті.

— Які най­біль­ші про­бле­ми сьо­го­дні по­ста­ють пе­ред ва­ми як пе­ред ди­ре­кто­ром спіл­чан­сько­го ви­дав­ни­цтва «Український пи­сьмен­ник»? Що пла­ну­є­те ни­ні­шньо­го ро­ку ви­пу­сти­ти з лі­те­ра­ту­ри в рам­ках бю­дже­тної про­гра­ми «Укра­їн­ська кни­га»?

— Най­біль­шою про­бле­мою завжди бу­ло фі­нан­су­ва­н­ня. Бю­дже­тна про­гра­ма «Укра­їн­ська кни­га» дає нам мо­жли­вість ви­жи­ва­ти. Цьо­го ро­ку, як ні­ко­ли ра­ні­ше за ча­сів мо­го ди­ре­ктор­ства в «Укра­їн­сько­му пи­сьмен­ни­ку», бу­де ши­ро­ко пред­став­ле­но іме­на у се­рії «Бі­бліо­те­ка Шев­чен­ків­сько­го ко­мі­те­ту». Пла­ну­є­мо ви­да­ти п’ять кни­жок на­ших ла­у­ре­а­тів і це — ве­ли­ка пе­ре­мо­га ви­дав­ни­цтва. На­зву іме­на на­ших кла­си­ків, тво­ри яких ви­йдуть не­за­ба­ром: Оле­ксандр Си­зо­нен­ко, Юрій Му­шке­тик, Дми­тро Пав­ли­чко, Ми­ко­ла Жу­лин­ський, Пав­ло Мов­чан.

Крім то­го, за про­гра­мою «Укра­їн­ська кни­га» ма­є­мо ви­да­ти ли­сту­ва­н­ня Та­ра­са Шевченка з ко­мен­та­ря­ми су­ча­сних лі­те­ра­ту­ро­знав­ців, як до­пов­не­н­ня до ві­до­мо­го то­му ли­сту­ва­н­ня Ко­бза­ря, про­ко­мен­то­ва­но­го Сер­гі­єм Єфре­мо­вим, — книж­ки, яка на­ле­жить до ре­пре­со­ва­ної Шев­чен­кі­а­ни.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.