Ко­стян­тин МО­СКА­ЛЕЦЬ: «Тре­ба від­чу­ва­ти кон­текст»

Den (Ukrainian) - - Культура - Та­рас ГОЛОВКО

Укуль­тур­но­му про­сто­рі кра­ї­ни він є ві­до­мим укра­їн­ським по­е­том, про­за­ї­ком, пе­ре­кла­да­чем, лі­те­ра­тур­ним кри­ти­ком, який в остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя ви­пу­стив у світ п’ять по­е­ти­чних збір­ни­ків: «Ду­ми», «Пі­сня ста­ро­го пілігрима», «Ні­чні па­сту­хи бу­т­тя», «Сим­вол тро­ян­ди», «Ми­слив­ці на сні­гу»; ві­сім кни­жок про­зи: «До­свід ко­ро­на­ції», «Ве­чір­ній мед» у трьох книж­ках, «Ра­н­ня осінь», «Ке­лія чай­ної тро­ян­ди», «До­свід ко­ро­на­ції», «Ве­чір­ній мед»; три збір­ни­ки есе­їсти­ки: «Лю­ди­на на кри­жи­ні», «Гра три­ває», «Спо­ло­хи».

Він є ла­у­ре­а­том лі­те­ра­тур­но-ми­сте­цьких пре­мій іме­ні Олександра Бі­ле­цько­го (в га­лу­зі кри­ти­ки), Ва­си­ля Сту­са, Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го, Ми­хай­ла Ко­цю­бин­сько­го, Гри­го­рія Ско­во­ро­ди, Юрія Ше­ве­льо­ва (в га­лу­зі есе­їсти­ки), а та­кож пре­мії «Гло­до­ський скарб», за­сно­ва­ної ла­у­ре­а­том На­ціо­наль­ної пре­мії Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шевченка, пи­сьмен­ни­ком Гри­го­рі­єм Гу­сей­но­вим.

За есеї «Спо­ло­хи» Ко­стян­тин Мо­скальць отри­мав На­ціо­наль­ну пре­мію Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шевченка 2015 ро­ку за на­прям­ком «Лі­те­ра­ту­ро­знав­ство і ми­сте­цтво­знав­ство». Ця книж­ка де­мон­струє тон­ку обі­зна­ність ав­то­ра з пра­ця­ми з фі­ло­со­фії, есте­ти­ки, куль­ту­ро­ло­гії, йо­го вмі­н­ня ви­яв­ля­ти тенденції пев­них лі­те­ра­тур­них явищ й ана­лі­ти­чно осми­слю­ва­ти їх у про­це­сі пі­зна­н­ня.

— У книж­ці «Спо­ло­хи» ви при­свя­ти­ли один із есе­їв Ва­си­лю Сту­су, в яко­му ви­окре­ми­ли най­більш ва­го­ме у йо­го по­е­ти­чній, лі­те­ра­ту­ро­знав­чій, пе­ре­кла­да­цькій та епі­сто­ляр­ної твор­чо­сті. Не оми­ну­ли ви ува­гою і гні­тю­чу су­спіль­ну атмо­сфе­ру 1970-х, в якій по­ет зму­ше­ний був се­бе ре­а­лі­зо­ву­ва­ти. Як ви ста­ви­те­ся до ти­хлі­те­ра­тур­ни­хкри­ти­ків, які за жи­т­тя Сту­са фа­кти­чно йо­го цьку­ва­ли, а ни­ні спо­чи­ва­ють на лав­рах?

— Якщо че­сно, ме­ні тро­хи шко­да цих лю­дей. Або й не тро­хи. Во­ни всю­ди за­пі­зни­ли­ся, роз­ми­нув­ши­ся з істо­рі­єю. Так не раз бу­ває — спо­ку­сив­шись тим­ча­со­вою кон’юн­кту­рою, лю­ди­на на­зав­жди втра­чає шанс здо­бу­ти се­бе для ві­чно­сті. Це озна­чає, що во­ни — ско­ри­ста­юсь озна­че­н­ням з вір­ша Іва­на Мал­ко­ви­ча — на­мар­ні лю­ди, що в їхньо­му жит­ті не бу­ло ні мі­сії, ні по­кли­ка­н­ня, як бу­ли во­ни у Сту­са. Їм мо­жна бу­ло і вза­га­лі не на­ро­джу­ва­тись, якщо та­кі спра­ви... Як при­йшли, так і пі­шли, ка­же укра­їн­ська на­ро­дна при­каз­ка.

— Ін­ший по­ет, який, мо­жли­во, ще й до­сі на­ле­жно не по­ці­но­ва­ний на­щад­ка­ми, є Ігор Ри­ма­рук. В есе ви ана­лі­зу­є­те одну з остан­ні­х­йо­го кни­жок по­е­зій — «Бермудський три­ку­тник». Який ви вкла­да­є­те зміст у сло­ва, ко­ли ка­же­те, що Ігор Ри­ма­рук був чу­до­вим «грав­цем у бі­сер»? Від­по­відь тре­ба шу­ка­ти у ро­ма­ні Гер­ма­на Гес­се?

— Ро­ман «Гра в бі­сер» Гер­ма­на Гес­се ні­ко­ли не за­шко­дить про­чи­та­ти. А я мав на ува­зі, що Ігор Ри­ма­рук був над­зви­чай­но еру­до­ва­ним по­е­том, вче­ним по­е­том, по­е­том-кни­жни­ком. Він віль­но грав чи­слен­ни­ми куль­тур­ни­ми змі­ста­ми в сво­їх по­е­зі­ях, від за­бу­то­го зна­че­н­ня фор­ми «Ді­ва Оби­да» до алю­зій, які не­мо­жли­во зро­зу­мі­ти, не чи­тав­ши тво­рів Ха­ру­кі Му­ра­ка­мі.

— На по­ча­тку 1990-хви за­о­чно за­кін­чи­ли на­вча­н­ня у Лі­те­ра­тур­но­му ін­сти­ту­ті ім. М.Горь­ко­го. От­же вам зна­йо­ме се­ре­до­ви­ще ро­сій­ськи­хін­те­ле­кту­а­лів, які завжди гур­ту­ва­ли­ся нав­ко­ло цьо­го до­во­лі пре­сти­жно­го на­вчаль­но­го за­кла­ду. Чо­му у біль­шо­сті з них так і не від­бу­ла­ся пе­ре­оцін­ка ко­ло­ні­аль­но­го ми­ну­ло­го у сві­тлі остан­ні­хпо­дій на схо­ді та пів­дні Укра­ї­ни?

— Не мо­жу го­во­ри­ти про біль­шість, во­на ма­ло ці­ка­ви­ла ме­не то­ді, під час на­вча­н­ня, а тим па­че те­пер. У Лі­те­ра­тур­но­му ін­сти­ту­ті я мав близь­кі сто­сун­ки якраз із мен­ші­стю, для якої ідея не­за­ле­жної Укра­ї­ни не бу­ла чи­мось во­ро­жим або не­прийня­тним. До ре­чі, чи­ма­ло ві­до­мо­стей про жи­т­тя і твор­чість Ва­си­ля Сту­са я отри­мав са­ме там, у вузь­ко­му ко­лі мо­сков­ських ін­те­ле­кту­а­лів, а не в Укра­ї­ні, де на той час ім’я по­е­та бу­ло під за­бо­ро­ною. Або ж про ньо­го про­сто бо­я­ли­ся зга­ду­ва­ти ті, хто міг роз­по­ві­сти щось ва­жли­ве і ці­ка­ве.

— Чи по­го­джу­є­те­ся ви з те­зою Свя­то­сла­ва Гор­дин­сько­го, що куль­ту­ри рі­зни­хна­ро­дів при­ре­че­ні між со­бою во­ро­гу­ва­ти? Як, з ва­шої то­чки зо­ру, по­трі­бно за­без­пе­чи­ти спів­існу­ва­н­ня укра­їн­сько­сті і ро­сій­сько­сті у ві­тчи­зня­ній куль­ту­рі, зокре­ма в лі­те- ра­ту­рі, кі­не­ма­то­гра­фі, те­а­траль­но­му ми­сте­цтві, те­ле­ба­чен­ні?

— «Во­ро­гу­ва­ти», мо­жли­во, за­над­то силь­не сло­во... Це скла­дні­ший фе­но­мен, що ви­хо­дить за ме­жі при­я­зні та во­ро­жне­чі; це, що­най­мен­ше, «дружба-во­ро­жне­ча», «лю­бов-ненависть», за­плу­та­на в ко­рін­ні си­сте­ма вза­є­мо­впли­вів, за­сво­єнь і від­тор­гнень. На жаль, я не є фа­хів­цем з куль­тур­но­го ме­не­джмен­ту, з цим пи­та­н­ням вар­то звер­ну­ти­ся до більш ком­пе­тен­тних лю­дей.

— Мо­же­те на­зва­ти кон­кре­тний ре­цепт збе­ре­же­н­ня вла­сної на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті в умо­ва­хто­таль­ної гло­ба­лі­за­ції?

— На­ціо­наль­на іден­ти­чність, як і осо­би­сті­сна, не є чи­мось ста­лим, раз і на­зав­жди да­ним. Її мо­жна й тре­ба ко­ре­гу­ва­ти, їй слід умі­ти ада­пту­ва­ти­ся до но­вих си­ту­а­цій і ви­кли­ків. А най­го­лов­ні­ше — не втра­ча­ти зв’яз­ку з вла­сни­ми дже­ре­ла­ми.

— По­вер­та­ю­чись до книж­ки «Спо­ло­хи», в есе «Весь цей блюз» ви ска­за­ли про те, що у вас біль­ше не­має до­ві­ри до на­ших­до­мо­ро­ще­ни­хлі­те­ра­ту­ро­знав­ців і по­ле­мі­стів, бо не спри­йма­є­те їхнє ро­зу­му­ва­н­ня. А вза­га­лі, якою ма­ла б бу­ти су­ча­сна лі­те­ра­тур­на кри­ти­ка, на ва­шу дум­ку?

— Я мав на ува­зі не всіх укра­їн­ських лі­те­ра­тур­них кри­ти­ків, тіль­ки тих, що пи­са­ли про ав­то­рів, твор- чість яких я ро­з­гля­даю у зга­да­но­му ва­ми текс­ті. На­справ­ді спра­ви не та­кі вже без­на­дій­ні. Го­лов­на ж ва­да су­ча­сної лі­те­ра­тур­ної кри­ти­ки полягає в то­му, що во­на не має до­сві­ду, не від­чу­ває кон­текс­ту. Лю­ди пи­шуть ре­цен­зії і кри­ти­чні стат­ті то­чні­сінь­ко так са­мо, як пи­са­ли шкіль­ні тво­ри на зав­да­ну те­му. Во­ни на­че й не пі­до­зрю­ють про існу­ва­н­ня огро­му роз­ма­ї­тих сп­осо­бів кри­ти­чно­го пи­сьма, про те­чії і шко­ли, що кон­ку­ру­ва­ли, про пост­стру­кту­ра­лізм або гер­ме­нев­ти­ку. Все це ду­же пе­чаль­но, бо від­го­нить без­про­бу­дним ху­то­рян­ством, з яким Хви­льо­вий і Зе­ров бо­ро­ли­ся ще сто ро­ків то­му...

— На пер­со­наль­но­му бло­зі в Ін­тер­не­ті ви ви­кла­ли топ-10 кни­жок, про­чи­та­ни­хва­ми упро­довж ми­ну­ло­го ро­ку. Се­ред них, зокре­ма, «Бра­тик біль, се­стри­чка ра­дість» Бо­г­да­ни Ма­ті­яш, «Тінь у дзер­ка­лі» Ка­те­ри­ни Мі­ха­лі­ци­ної та «Зи­ма в Ти­сме­ни­ці» Оле­га Ли­ше­ги. Чо­му ці ви­да­н­ня вас за­ці­ка­ви­ли?

— Но­ва книж­ка Бо­г­да­ни Ма­ті­яш «Бра­тик Біль, Се­стри­чка Ра­дість» — це, вла­сне, про­зо­ве про­дов­же­н­ня роз­гор­та­н­ня тем, які ав­тор­ка впер­ше по­ру­ши­ла у пре­кра­сній по­е­ти­чній збір­ці «Роз­мо­ви з Бо­гом» (у мо­їх «Спо­ло­хах» є ре­цен­зія на неї). Це не­ве­ли­чкі, на­пи­са­ні ду­же про­стою мо­вою тво­ри, які мо­жна від­не­сти до за­бу­то­го вже жан­ру епі­фа­ній. Ча­сом во­ни на­га­ду­ють тво­ри се­ре­дньо­ві­чних хри­сти­ян­ських мі­сти­ків. Або ж ма­люн­ки при­мі­ти­ві­стів, Ни­ки­фо­ра з Кри­ни­ці, ска­жі­мо. Ма­ті­яш не при­хо­вує сво­єї хри­сти­ян­ської по­ста­ви, у наш ци­ні­чний і спро­фа­но­ва­ний час без бо­гів її ти­хий голос і до­бра вість про не­об­хі­дність ра­до­сті всу­пе­реч усім об­ста­ви­нам та зли­го­дням зву­чать, як голос те­ра­пев­та.

По­е­зія Ка­те­ри­ни Мі­ха­лі­ци­ної ти­по­ло­гі­чно спо­рі­дне­на з про­зою Ма­ті­яш; во­на про­ни­зли­во щи­ра, спов­не­на но­сталь­гії за лю­дя­ні­стю лю­дей і лю­бов’ю до най­мен­ших ре­чей та істот.

Олег Лишега, який, на жаль, зов­сім не­дав­но по­мер, був одним із най­кра­щих укра­їн­ських по­е­тів і мо­їм осо­би­стим дру­гом. «Зи­ма в Ти­сме­ни­ці» — це по­сво­є­му під­сум­ко­вий том, осо­би­сто я бу­ду ще не раз до ньо­го по­вер­та­ти­ся, пе­ре­чи­ту­ва­ти і, зви­чай­но ж, про­бу­ва­ти ін­тер­пре­ту­ва­ти.

— На­скіль­ки ви се­бе, як лі­те­ра­тур­ний кри­тик, від­чу­ва­є­те об’ єктив­ним, ко­ли ви­но­си­те на суд гро­мад­сько­сті вла­сне тра­кту­ва­н­ня чу­жих по­е­ти­чни­хі про­зо­ви­хтво­рів? Що до­дає вам впев­не­но­сті у пра­во­ті су­дже­н­ня: ін­те­лект, ін­ту­ї­ція, до­свід?

— Ма­буть, усе ра­зом. Але на­сам­пе­ред до­свід. Річ не так в об’єктив­но­сті — ко­жне тлу­ма­че­н­ня мо­жна на­то­мість роз­кри­ти­ку­ва­ти, як це ро­бив, на­при­клад, Поль де Ман у чу­до­вій книж­ці «Слі­по­та і про­зрі­н­ня», — а в чо­мусь та­ко­му, як при­че­тність до на­пи­са­но­го ав­то­ра­ми, у спільному з ни­ми ми­слен­ні, до­ду­му­ван­ні то­го, що без кри­ти­чної стат­ті на­зав­жди за­ли­ши­ться не­ви­слов­ле­ним...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.