Пе­тро ПАН­ЧУК – про тре­тю зу­стріч із обра­зом по­е­та

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ві­до­мий актор На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І. Фран­ка отри­мав цю по­че­сну на­го­ро­ду у но­мі­на­ції «Те­а­траль­не ми­сте­цтво» «За вті­ле­н­ня обра­зу Та­ра­са Шевченка на ві­тчи­зня­ній те­а­траль­ній сце­ні». На­га­да­є­мо, до 200-річчя з дня на­ро­дже­н­ня Ко­бза­ря на сце­ні На­ціо­наль­но­го те­а­тру ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки він зі­грав образ Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча. Це вже тре­тя зу­стріч акто­ра з обра­зом ви­да­тно­го укра­їн­сько­го по­е­та, про­те са­ме ви­ста­ву «Всю­ди один» Пе­тро Пан­чук вва­жає зна­ко­вою. Чо­му — актор сам роз­ка­зує га­зе­ті «День».

— Спо­ча­тку я зі­грав Шевченка в «Бо­же­ствен­ній са­мо­тно­сті» на рі­дній сце­ні Те­а­тру ім. І.Фран­ко, по­тім у ви­ста­ві «Сла­ва» Чер­ка­сько­го те­а­тру. І хо­ча я вдя­чний ре­жи­се­рам обох цих ви­став, ви­ни­кає не­об­хі­дність го­во­ри­ти про Шев­чен­ків­ську пре­мію са­ме у зв’яз­ку з Те­а­тром ім. Ле­сі Укра­їн­ки і ви­ста­вою «Всю­ди один», яку по­ста­вив Ми­хай­ло Ре­зни­ко­вич. Бо без ньо­го не знаю, чи вза­га­лі отри­мав би цю пре­мію. Якось ме­ні ска­зав ре­жи­сер ви­ста­ви, яку я ре­пе­ти­ру­вав, але прем’єру не грав: «Пе­тре, дя­кую вам. Ле­во­ва ча­сти­на ро­бо­ти у цій ви­ста­ві — ва­ша». Так от, хо­ча по ра­діо і ка­жуть, що пре­мію здо­був Пе­тро Пан­чук, ле­во­ва ча­сти­на ро­бо­ти над ви­ста­вою «Всю­ди один» на­ле­жить усьо­му ко­ле­кти­ву Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки і осо­бли­во — ре­жи­се­ро­ві. Зна­є­те, що ме­не, за­про­ше­но­го акто­ра, вра­зи­ло і зди­ву­ва­ло в цьо­му те­а­трі?

На­ші з Ми­хай­лом Юрі­йо­ви­чем шля­хи пе­ре­ти­на­ли­ся і ра­ні­ше. Я на­вчав­ся в Те­а­траль­но­му ін­сти­ту­ті па­ра­лель­но з йо­го кур­сом, ми ба­чи­ли ди­плом­ні ви­ста­ви одне одно­го, але якось не пе­ре­ти­на­ли­ся... І ось, че­рез кіль­ка ро­ків, по за­кін­чен­ні ін­сти­ту­ту, впро­довж яких я май­же ні­чо­го не грав, на­тра­пляю на га­зе­тну пу­блі­ка­цію, при­свя­че­ну юві­лею на­шо­го те­а­тру. Ав­тор стат­ті — Ми­хай­ло Ре­зни­ко­вич. Він пи­сав про Юру, Бу­чму, Сту­пку і... най­біль­шу ко­лон­ку при­свя­тив Пе­тро­ві Пан­чу­ку — та­ла­но­ви­то­му, на­чеб­то, акто­ро­ві, яко­му тре­ба да­ва­ти ролі та мо­жли­вість ре­а­лі­зу­ва­ти­ся... Це в той час, ко­ли я був — ні­хто, і звуть ме­не ні­як. Так упер­ше бу­ло ви­слов­ле­но вну­трі­шню під­трим­ку. Бу­ло ду­же ва­жли­во зна­ти, що, по­при все, хтось те­бе по­мі­чає, ви­знає, що ти не зов­сім ще про­па­щий чо­ло­вік. Бо ж не­рід­ко акто­ри, ро­ка­ми не отри­му­ю­чи ро­бо­ти, спи­ва­ю­ться, ла­ма­ю­ться. Я ж пі­сля цьо­го ви­пад­ку по­чав ві­ри­ти в се­бе.

Че­рез кіль­ка ро­ків ми зу­стрі­ли­ся, і Ми­хай­ло Юрі­йо­вич ска­зав: «Пе­тре — ви хо­ро­ший актор. Шко­да, що вас не за­лу­ча­ють до ро­бо­ти в те­а­трі». Я і на той мо­мент ні­чо­го сер­йо­зно­го не грав, а від не­ре­а­лі­зо­ва­но­сті, зна­є­те, у акто­рів ви­ни­кає злість. Пам’ятаю, як не­чем­но, з ви­кли­ком то­ді ска­зав: «Якщо я та­кий хо­ро­ший актор, чо­му ж ви не ві­зьме­те ме­не у свій те­атр?». «Ні, Пе­тре, ви — український актор», — ска­зав він, і я ли­ше за­раз ро­зу­мію, на­скіль­ки Ре­зни­ко­вич мав ра­цію. Я дій­сно український актор, від­чу­ваю укра­їн­ську при­ро­ду, укра­їн­ські ха­ра­кте­ри. У ро­сій­сько­му те­а­трі я був би чу­жо­рі­дним ор­га­ні­змом.

Утре­тє ми пе­ре­тну­ли­ся пі­сля ди­плом­ної ви­ста­ви «Ба­тько» ре­жи­се­ра­ви­пу­скни­ка, в якій я грав го­лов­ну роль. Ми­хай­ло Юрі­йо­вич ска­зав: «Ві­таю, народився ви­да­тний актор». Ви уяв­ля­є­те, що це зна­чить для лю­ди­ни, яка ба­га­то ро­ків гра­ла ли­ше в епі­зо­дах? Це те­пер, з огля­ду на вік, до­свід ро­зу­мію, що до вся­кої по­хва­ли слід ста­ви­ти­ся обе­ре­жно, а то­ді сло­ва ці за­па­ли в ду­шу і бу­ли кра­щою на­го­ро­дою, все­ля­ли ві­ру в се­бе. Та­кий «аванс» зо­бов’язує від­по­від­а­ти за­да­ній план­ці, аби не роз­ча­ру­ва­ти лю­ди­ну, яка те­бе ви­зна­ла.

Той са­мий «Ба­тько» Стрін­дбер­га пі­зні­ше став мо­єю пер­шою за 18 ро­ків ве­ли­кою ро­л­лю в Те­а­трі ім. І. Фран­ка. На прем’єрі Ми­хай­ло Юрі­йо­вич ска­зав: «Пе­тре, ві­даю вас з тим, що ви ви­сто­я­ли». Я ви­сто­яв! Не озлив­ся на весь світ, не роз­гу­бив се­бе...

На­сту­пною зу­стріч­чю ста­ла ро­бо­та над «Всю­ди однин». Ра­ні­ше я ду­мав, 99% акто­рів не зна­ють про­фе­сії. Але, по­спіл­ку­вав­шись з Ми­хай­лом Юрі­йо­ви­чем, зро­зу­мів, про­фе­сії не зна­ють всі 100% ар­ти­стів. Бо ж той 1% я зав­дя­ки сво­їй за­ро­зумі­ло­сті при­пи­су­вав со­бі. До­ве­ло­ся на­здо­га­ня­ти, на­до­лу­жу­ва­ти, опа­но­ву­ва­ти про­фе­сію. Це труд тяж­кий, але при­єм­ний.

На­сам­пе­ред до­ве­ло­ся вчи­ти­ся ди­сци­плі­ни. На пер­шій ре­пе­ти­ції ре­жи­сер ска­зав: «У цьо­му те­а­трі та­кі по­ряд­ки: на ре­пе­ти­цію у нас при­хо­дять вча­сно і пе­ред по­ча­тком го­ту­ю­ться». «Го­ту­ю­ться?», — я зро­бив ви­гляд, на­че впер­ше про та­ке чую, але ні­хто на мій жарт не від­ре­а­гу­вав. На­сту­пно­го дня при­хо­джу об11.00, а всі ар­ти­сти вже в ко­стю­мах, хо­дять, щось бу­бо­нять со­бі під ніс. Ду­мав, то збіг — мо­же, у них пе­ред цим бу­ла ре­пе­ти­ція. На­сту­пно­го дня — та ж са­ма кар­ти­на... Рів­но обо­ди­над­ця­тій при­хо­дить ре­жи­сер: «По­чне­мо». Як, «по­чне­мо»? А по­го­во­ри­ти? А роз­ка­ча­ти­ся? Я звик до то­го, що в те­а­трі на­род схо­ди­ться на ре­пе­ти­цію (у кра­що­му ви­пад­ку!) ближ­че до два­над­ця­тої, бо за­то­ри на до­ро­гах. По­тім в со­тий раз роз­по­від­а­ю­ться анекдоти, жва­во обго­во­рю­ють по­лі­ти­чну ситуація в кра­ї­ні... А тут, не га­ю­чи ні хви­ли­ни, ре­жи­сер про­во­дить роз­бір, ста­вить за­да­чу, акто­ри про­бу­ють гра­ти і — зно­ву роз­бір. І так що­дня! Ти ро­зу­мі­єш, що це си­сте­ма. І це по­чи­нає то­бі по­до­ба­ти­ся, адже ти не ви­тра­ча­єш сил дар­ма. Ти при­йшов на ро­бо­ту.

Зди­ву­ва­ло ме­не і те, що ре­жи­сер що­дня при­но­сить ли­сто­чки, на яких — під­сум­ки ми­ну­лих ре­пе­ти­цій, орі­єн­та­ція для акто­рів — в яко­му на­прям­ку їм ру­ха­ти­ся, на що звер­ну­ти ува­гу. За 30 ро­ків ро­бо­ти я та­ко­го не ба­чив. Це і по­ва­га до акто­ра, і від­по­від­аль­ність за спіль­ну спра­ву. А ще — без­цін­ний ма­те­рі­ал, що мо­же слу­гу­ва- ти під­ру­чни­ком ко­жно­му, хто за­йма­є­ться ці­єю про­фе­сі­єю. До ре­чі, всі ці ли­сто­чки уві­йшли до книж­ки «За­пи­ски ре­жи­се­ра».

Якось на ре­пе­ти­ції Ми­хай­ло Юрі­йо­вич роз­ка­зу­вав, якою іде­єю-фікс бу­ло для Шевченка одру­же­н­ня. І я мав не­обе­ре­жність по­жар­ту­ва­ти на цю те­му: «Зви­чай­но, лю­ди­на 10 ро­ків бу­ла у сол­да­тчи­ні. Тре­ба ж бу­ло йо­му якусь ба­бу!» У будь-якій ін­шій чо­ло­ві­чій ком­па­нії ні­хто не звер­нув би ува­ги. А тут — я мо­мен­таль­но від­чув вну­трі­шнє не­прийня­т­тя ре­жи­се­ром цьо­го зни­же­н­ня, ци­ні­зму, вуль­гар­но­сті. Він одра­зу дав ме­ні від­чу­ти, що ко­ли вже ми гра­є­мо про Шевченка, ма­є­мо й са­мі під­ні­ма­ти­ся до йо­го рів­ня. Це не­лег­ко — дря­па­ти­ся в го­ру. Це зби­ті ко­лі­на, обла­ма­ні ніг­ті. Але то­бі не до­зво­ля­ють ска­за­ти: «Схо­тів ба­бу», і ти по­чи­на­єш ро­сти над со­бою. Скіль­ки ж сил і тер­пі­н­ня мав ре­жи­сер, що­бу­сіх нас на ту го­ру тяг­ти.

Чо­му я з та­ким за­хо­пле­н­ням про все це го­во­рю? То­му що на­ре­шті зна­йшов лю­ди­ну, що спо­від­ує у ми­сте­цтві ті ж са­мі цін­но­сті, що і я. А ще зу­стрів­ся на сце­ні з про­фе­сіо­на­лом. Ко­ли чи­та­єш сте­но­гра­фії ре­пе­ти­цій Ста­ні­слав­сько­го, Не­ми­ро­ви­ча-Дан­чен­ка, Тов­сто­но­го­ва, ро­зу­мі­єш, що з та­ки­ми ре­жи­се­ра­ми, з тим роз­бо­ром, що во­ни ро­блять, не­мо­жли­во бу­ти по­га­ним акто­ром. Це ду­же ва­жли­во, ко­ли ре­жи­сер знає актор­ську про­фе­сію, вміє роз­би­ра­ти все до ато­мів. Ці ато­ми, це­глин­ки, по­ча­тки не­рід­ко в те­а­трі про­пу­ска­ють. Ре­жи­сер при­хо­дить і одра­зу по­чи­нає го­во­ри­ти про обра­зи, сце­ни... І ви­ста­ви ви­хо­дять або пу­сті, або ро­зва­лю­ю­ться ду­же ско­ро.

Ми не му­со­ли­ли пер­шу- лі­пшу знайдену фар­бу, аж до­ки до прем’єри во­на вщент не по­тьмя­ніє, а від­кри­ва­ли ці­лу па­лі­тру. Ма­те­рі­ал бу­ло на­стіль­ки на­ми «роз­ко­па­но», що від­кри­ло­ся без­ліч ва­рі­а­цій! Я сам ди­ву­ю­ся, на­скіль­ки віль­но по­во­джу­ся з ро­л­лю: сьо­го­дні ту са­му ви­ста­ву граю зов­сім не так, як вчо­ра. У ви­ста­ві з’яви­ло­ся «по­ві­тря», вну­трі­шній світ ге­роя ду­же ру­хли­вий. Ти не за­ци­клю­є­шся на чо­мусь одно­му. Не йдеш одні­єю за­да­ною ко­лі­єю, а від­пу­ска­єш віж­ки і пу­ска­є­шся нав­скач.

Напередодні га­стро­лей із «Всю­ди одним» я при­хво­рів. При­йшла лі­кар з мед­пун­кту Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки і на­пра­ви­ла на кон­суль­та­цію до спе­ці­а­лі­ста. Я, зви­чай­но не пі­шов, ви­рі­шив: ми­не­ться. Але до­ро­гою в Чер­ка­си Ми­хай­ло Юрі­йо­вич ра­птом су­во­ро за­пи­тав: «Пе­тре Фа­де­йо­ви­чу, чо­му ви вчо­ра не бу­ли у лі­кар­ні?» І за­про­по­ну­вав свою до­по­мо­гу в ор­га­ні­за­ції зу­стрі­чі з фа­хів­цем. Я, що­прав­да, нею не ско­ри­став­ся, але був зво­ру­ше­ний тим, що ре­жи­сер пі­клу­є­ться про твоє здо­ров’я, са­мо­по­чу­т­тя. А не­за­дов­го до ви­пу­ску ви­ста­ви ме­ні зро­би­ли опе­ра­цію. Шви зня­ли за день до прем’єри, але у ме­не на­віть дум­ки не бу­ло від­мов­ля­ти­ся від ви­хо­ду на сце­ну, бра­ти лі­кар­ня­ний. Я ро­зу­мів, що як би се­бе не по­чу­вав — му­шу ви­йти і зі­гра­ти. З по­ва­гою до тих, хто ці­нує твій труд, так тур­бу­є­ться про те­бе. Ось чо­му я так вдя­чний і ре­жи­се­ро­ві, і всьо­му ко­ле­кти­ву те­а­тру, в яко­му пра­цю­вав. Це на­ша спіль­на на­го­ро­да.

ФОТО ІРИ­НИ СОМОВОЇ

ПЕ­ТРО ПАН­ЧУК У ВИ­СТА­ВІ «ВСЮ­ДИ ОДИН» НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­ГО ТЕ­А­ТРУ РО­СІЙ­СЬКОЇ ДРА­МИ ІМ. ЛЕ­СІ УКРА­ЇН­КИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.