ДЗЕР­ЖИНСЬК. Мі­тки вій­ни

Жур­на­лі­сти «Дня» ді­зна­ли­ся, чим жи­ве мі­сто бі­ля пе­ре­до­вої, і по­ба­чи­ли будні ба­таль­йо­ну «Ми­ро­тво­рець»

Den (Ukrainian) - - Спецрепортаж «дня» - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День» Київ — Дзер­жинськ — Київ

Мі­сто Дзер­жинськ є в Укра­ї­ні, Ро­сії, Бі­ло­ру­сі і, ціл­ком ймо­вір­но, ще десь на про­сто­рах ко­ли­шньо­го Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Український Дзер­жинськ роз­та­шо­ва­ний у До­не­цькій обла­сті. Там жи­вуть тро­хи біль­ше 30 ти­сяч лю­дей, а ра­зом із на­се­ле­ни­ми пун­кта­ми, під­по­ряд­ко­ва­ни­ми мі­ськра­ді, ви­хо­дить біль­ше 70 ти­сяч ме­шкан­ців. Є ша­хти, фе­ноль­ний за­вод, хлі­бо­ком­бі­нат...

Ще до­не­дав­на сон­не мі­сто стря­сла вій­на. З ми­ну­ло­ї­ве­сни і до 21 ли­пня тут по­ряд­ку­ва­ла «ДНР». Дзер­жинськ звіль­ни­ли, але по­ряд — за­хо­пле­на бо­йо­ви­ка­ми Гор­лів­ка. Взим­ку мі­сто об­стрі­лю­ва­ли, кіль­ка мирних жи­те­лів за­ги­ну­ли. « На ма­пі не­має мі­ста, а во­ни тут во­ю­ють», — ди­ву­є­ться охо­ро­нець мі­сце­вої ша­хти. Мі­сто на ма­пі є, але добиратися ту­ди скла­дно че­рез роз­би­ті до­ро­ги.

ЯК ВІД­ПО­ЧИ­ВА­ЮТЬ БІЙ­ЦІ

У Дзер­жинськ ми по­тра­пля­є­мо ра­зом із бій­ця­ми «Ми­ро­твор­ця» — до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну па­труль­но­ї­слу­жби мі­лі­ці­ї­осо­бли­во­го при­зна­че­н­ня. Їде­мо в ін­ка­са­тор­ській ма­ши­ні. На до­ро­гах тря­се « бу­вай здо­ров! » . Тем­ніє, по­де­ку­ди вми­ка­ють лі­хта­рі. Бій­ці роз­по­від­а­ють, що осві­тле­н­ня з’яви­ло­ся, ко­ли во­ни за­йшли у Дзер­жинськ.

За­раз «Ми­ро­тво­рець» ба­зу­є­ться у са­на­то­рії-про­фі­ла­кто­рії «Рай­ду­га» не­по­да­лік від цен­тру мі­ста. Втім, бій­ці хо­дять по Дзер­жин­ську рід­ко і тіль­ки у спра­вах. Їхнє зав­да­н­ня — па­тру­лю­ва­н­ня на око­ли­цях.

«Рай­ду­га» — ти­по­ва ра­дян­ська уста­но­ва з бло­ка­ми по дві кім­на­ти, їдаль­нею, бал­ко­на­ми. Сті­ни обві­ша­ні ма­люн­ка­ми від шко­ля­рів. На две­рях до по­ме­шкань на­пи­са­ні по­зив­ні бій­ців. На одно­му з по­вер­хів є стіл для пінг-пон­гу. По­ряд у «ві­таль­ні » бій­ці чи­та­ють книж­ки і див­ля­ться те­ле­ві­зор — в основ­но­му но­ви­ни. Ви­зна­че­но­го ча­су для сні­дан­ків та обі­дів не­має. Їдаль­ня пра­цює з во­сьмо­ї­ран­ку до дев’ ято­ї­ве­чо­ра, у цей про­мі­жок ко­жен мо­же при­йти і взя­ти та­ріл­ку ка­ші з гу­ля­шем чи суп. На сто­ли­ках — чай­ни­ки з ком­по­том, са­ло і ма­ри­но­ва­на ка­пу­ста з бу­ря­ком від во­лон­те­рів — остан­ню хло­пці обо­жню­ють.

О дев’ятій ран­ку та о пів на де­ся­ту — ши­ку­ва­н­ня. Усі бій­ці зби­ра­ю­ться у ві­таль­ні, їм роз­да­ють зав­да­н­ня і роз­по­від­а­ють про си­ту­а­цію у зо­ні АТО. За­раз ком­бат «Ми­ро­твор­ця» — Ан­дрій Ба­хтов. У день, ко­ли ми по­тра­пля­є­мо на ба­зу ба­таль­йо­ну, під­сту­пи до Дзер­жин­ська об­стрі­лю­ють, бо­йо­ви­ки ви­про­бо­ву­ють якусь зброю у по­лях — там щось го­рить. У Ки­є­ві хви­лю­ю­ться, Ан­дрію Ба­хто­ву те­ле­фо­ну­ють, щоб ді­зна­ти­ся про си­ту­а­цію. Ком­бат за­спо­ко­ює, що все більш-менш ти­хо.

На ба­зі па­нує спо­кій. Хтось стри­же то­ва­ри­ша, хтось грає у те­ніс. Бій­ці фо­то­гра­фу­ю­ться у про­філь чи у ба­ла­кла­вах. Роз­по­від­а­ти про се­бе під за­пис не хо­чуть, бо ба­га­то з них — про­фе­сій­ні вій­сько­ві та мі­лі­ціо­не­ри, хтось ще й по­бу­вав у по­ло­ні пі­сля іло­вай­сько­го ко­тла. Нас по­се­ля­ють у кім­на­ті вій­сько­вих, які на зав­дан­ні. Там те­пло, на сто­лі ве­ли­ка ко­роб­ка льо­дя­ни­ків, а на під­ві­кон­ні ле­жать книж­ки істо­ри­чних по­ві­стей. Під ві­кном — дві ги­рі по 24 кі­ло­гра­ми. На­дво­рі ша­ле­ніє ві­тер — ін­ко­ли зда­є­ться, що трі­щать не гіл­ки де­рев, а да­ле­кі ви­бу­хи сна­ря­дів.

ЗА­КРИ­ТО ВСЕ, КРІМ СПА­ЛЕ­НО­ГО

Вдень йде­мо ди­ви­ти­ся Дзер­жинськ. Їде­мо на мі­лі­цей­сько­му УАЗи­ку «Ми­ро­твор­ця». На за­дньо­му си­дін­ні роз­ки­да­ні цу­кер­ки. Тіль­ки-но ав­то ви­їжджає з ба­зи, до ньо­го під­бі­гає бі­ля­вий хло­пчик. Со­ло­до­щі ді­ста­ю­ться йо­му.

Спо­ча­тку їде­мо на ста­діон « Аван­гард». У йо­го при­мі­ще­н­нях бій­ці «Ми­ро­твор­ця» ба­зу­ва­ли­ся влі­тку. За­раз тут ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться, две­рі до ве­ли­ко­го ба­сей­ну вза­га­лі за­би­ті.

На­сту­пна зу­пин­ка — ша­хта «То­ре­цька » . На те­ри­то­рію не пу­ска­ють — ре­жим­ний об’ єкт. На сто­ян­ці бі­ля ша­хти скром­ні машини: «Вол­га», за­пи­ле­ні «ла­ди». У ку­тку «за­хо­ва­лась» іно­мар­ка ко­гось із ке­рів­ни­цтва. «Влі­тку ша­хта пра­цю­ва­ла нор­маль­но. І за « ДНР » та­кож. Тут го­ра ву­гі­л­ля, ви­ста­чить і для прав­ну­ків», — ка­же охо­ро­нець, який пра­цює тут з 1988 ро­ку.

Окра­са мі­ста — па­лац куль­ту­ри « Укра­ї­на » . Все­ре­ди­ні бу­дів­лю оздо­бле­но бі­лим мар­му­ром, є зи­мо­вий сад. Але все це ми ба­чи­мо тіль­ки з ву­ли­ці че­рез ві­кон­ця, бо бу­дів­лю зачинено. Ва­хтер­ка ви­йшла до нас, по­обі­ця­ла з’ясу­ва­ти у ке­рів­ни­цтва, чи мо­жна прой­ти все­ре­ди­ну, і зни­кла.

По­ряд парк, де бі­га­ють гру­пки мо­ло­дих спор­тсме­нів. Ви­дні­ю­ться два бі­лі бю­сти, пам’ятни­ки За­ха­ру Ко­зо­до­є­ву та Сте­па­ну Ря­бо­ша­пці, за­бій­ни­кам з ша­хти іме­ні Дзер­жин­сько­го, ге­ро­ям пер­ших п’ яти­рі­чок. Нав­ко­ло чи­сто, роз­би­ті клум­би. Че­рез до­ро­гу — уні­вер­маг «Мо­сква». Ба­га­то ого­ло­шень про ав­то­бу­си до Мо­скви чи Ро­сто­ва.

Не­по­да­лік ви­пнув гру­ди кам’ яний Ле­нін. По­бли­зу сто­їть мі­ськра­да. У бу­дів­лю за­хо­ди­мо віль­но, бо там ні­ко­го не­має. Спо­ру­ду об­стрі­ля­ли з тан­ка бо­йо­ви­ки «ДНР» під час за­чис­тки мі­ста влі­тку. Бу­дів­ля пов­ні­стю ви­го­рі­ла, зго­дом її за­ві­си­ли зе­ле­ною сі­ткою. Жо­дно­го ре­мон­ту, на­віть би­те скло бі­ля вхо­ду не при­бра­ли.

Сті­ни мі­ськра­ди ви­кла­де­но ко­льо­ро­ви­ми пли­то­чка­ми: бла­ки­тни­ми, жов­ти­ми, зе­ле­ни­ми, чер­во­ни­ми. По­де­ку­ди є на­пи­си на кшталт « Сла­ва Но­во­ро­сії! » . Втім, на да­ху ма­йо­рить пра­пор Укра­ї­ни. Звід­ти йо­го зні­ма­ли дві­чі, але вій­сько­ві по­вер­та­ли стяг на мі­сце. Бо­єць « Ми­ро­твор­ця » показує кім­на­ту, де бо­йо­ви­ки « ДНР » утри­му­ва­ли за­ру­чни­ків. Ка­же, що під час за­чис­тки мі­ста з па­ла­ю­чо­ї­бу­дів­лі ви­зво­ли­ли близь­ко 30 осіб.

Ми по­вер­та­є­мо­ся на ба­зу. У кім­на­ті, де зу­пи­ни­ли­ся, хло­пець ме­то­ди­чно чи­стить ку­ле­мет. По­руч на ліж­ку чор­ніє ав­то­мат. Ми па­ку­є­мо ре­чі. По­тім ти­ми ж би­ти­ми до­ро­га­ми повз пу­сті ву­ли­ці ви­ру­ша­є­мо до Кр­ама­тор­ська.

ВІД­ЧАЙ­ДУ­ШНІ ПЕ­РЕ­СЕ­ЛЕН­ЦІ

Не­за­ба­ром вда­ло­ся по­спіл­ку­ва­ти­ся з ме­шкан­ця­ми Дзер­жин­ська, які де­таль­но роз­по­ві­ли про жи­т­тя у мі­сті. «На­стро­їу нас за­не­па­дни­цькі, лю­ди не­вдо­во­ле­ні під­ви­ще­н­ням цін і ді­я­ми уря­ду, — го­во­рить го­ро­дя­нин Фе­дір. — У мі­сті актив­но і ко­ор­ди­но­ва­но по­ши­рю­ють чу­тки. Зокре­ма, про те, що ско­ро при­йде «ДНР», від­клю­чать во­ду, укра­їн­ські вій­сько­ві йдуть з Дзер­жин­ська, а со­ці­аль­ні слу­жби пе­ре­їздять до Ко­стян­ти­нів­ки. Мо­жли­во, у по­ши­рен­ні чу­ток бе­руть участь мер Во­ло­ди­мир Слє­пцов і де­пу­та­ти мі­ськра­ди, які сво­го ча­су пу­сти­ли «ДНР» у Дзер­жинськ».

До укра­їн­ських бій­ців мі­сце­ві спер­шу ста­ви­ли­ся на­сто­ро­же­но. По­тім де­я­кі го­ро­дя­ни по­ча­ли до­по­ма­га­ти вій­сько­вим: на­при­клад, при­во­зи­ли їжу і во­ду. Бій­ці по­пер­вах бо­я­ли­ся при­йма­ти про­ду­кти, але не­за­ба­ром, за сло­ва­ми Фе­до­ра, на­ла­го­ди­ли вза­є­мо­дію.

«Спо­ча­тку чверть го­ро­дян під­три­му­ва­ли «ДНР», а 15 від­со­тків — Укра­ї­ну. Ре­шта не ви­зна­чи­ла­ся, але під впли­вом « ДНР » та на тлі без­ді­яль­но­сті Укра­ї­ни ста­ва­ли на бік са­мо­про­го­ло­ше­но­ї­ре­спу­блі­ки або мов­ча­ли. На­ра­зі спів­ві­дно­ше­н­ня змі­ни­ло­ся на ко­ристь під­трим­ки єд­но­сті Укра­ї­ни», — зі­зна­є­ться Фе­дір. Мі­сце­вий жи­тель за­ува­жує, що ни­ні­шня ситуація вда­ри­ла по ша­хтах. Ра­ні­ше ву­гіль­на про­ми­сло­вість актив­но до­ту­ва­ла­ся дер­жа­вою. Те­пер цьо­го не­має, і ша­хта­рі, які кри­ча­ли про фе­де­ра­лі­за­цію та від­ді­ле­н­ня, « при­ти­сну­ли хво­сти » і ви­про­шу­ють фі­нан­су­ва­н­ня.

Мі­сто як бу­ло де­пре­сив­ним, так і за­ли­ши­ться, пе­ре­ко­на­ний Фе­дір. «Рі­зни­ця у то­му, з якою швид­кі­стю во­но оста­то­чно ро­зва­ли­ться, — роз­мір­ко­вує мі­сце­вий жи­тель. — Лю­ди тут уле­сли­ві. Всі зав’яза­ні між со­бою. Та­кож ба­га­то пе­ре­се­лен­ців. За­га­лом це різ­ко проукраїнські гро­ма­дя­ни. Во­ни від­чай­ду­шні і го­то­ві від­сто­ю­ва­ти сво­ї­пра­ва».

«МИ — НЕ ЖЕР­ТВИ»

Оль­га Ру­ден­ко з Дзер­жин­ська ке­рує гро­мад­ською ор­га­ні­за­ці­єю «Еко­ло­гія та со­ці­аль­ний за­хист». Акти­віс­тка до­по­ма­гає мі­сце­вій гро­ма­ді ро­мів, за­раз роз­ви­ває два про­е­кти: один пов’яза­ний з пра­во­вою до­по­мо­гою ро­мам, ін­ший має на­вчи­ти їх, як ева­ку­ю­ва­ти­ся. Оль­га — во­льо­ва жін­ка, від­кри­то ви­слов­лює свою дум­ку і по­стій­но хо­дить з си­ньо-жов­тою сим­во­лі­кою на сум­ці, по­при не­до­бро­зи­чли­ві по­гля­ди мі­стян.

Акти­віс­тка скар­жи­ться на брак ін­фор­ма­ці­ї­від Укра­ї­ни. «Ко­лись про­си­ла у жур­на­лі­стів яки­хось ли­сті­вок. Лю­ди ро­зу­мі­ють, що ін­фор­ма­ція від Ро­сі­її х з’ їдає. Але укра­їн­сько­го ні­чо­го не­має. Хо­ча б один гро­мад­ський ді­яч на­дру­ку­вав міль­йон ли­сті­вок з ти­ми ж істо­рі­я­ми вій­сько­вих! Чи роз­ка­за­ли б про на­ших во­лон­те­рів. Щоб у лю­дей бу­ла на­дія», — по­яснює Оль­га Ру­ден­ко.

По­при об­стрі­ли, про­бле­ми з мі­сце­ви­ми кер­ма­ни­ча­ми і по­бу­то­ві не­га­ра­зди жи­тель­ка Дзер­жин­ська пе­ре­ко­на­на, що «ДНР» не по­вер­не­ться у мі­сто. «Ми — не жер­тви. У нас є зав­тра, — на­го­ло­шує Оль­га Ру­ден­ко. — Я, на­при­клад, їжджу на тре­нін­ги, щоб ді­зна­ва­ти­ся но­ве. Я ві­ру­ю­ча лю­ди­на. Пе­ре­ко­на­на, що Бог не допу­стить, щоб ми тер­пі­ли бі­ди. Все для чо­гось від­бу­ва­є­ться, і все тре­ба прийня­ти. Про­сто спо­ді­ва­ю­ся, що Бог збе­ре­же нас у важ­кий час».

У ДЗЕР­ЖИН­СЬКУ КРА­ЩІ ДРУ­ЗІ ВІЙ­СЬКО­ВИХ — ДІ­ТИ. БІЙ­ЦІ «МИ­РО­ТВОР­ЦЯ» ПРИ­ГО­ЩА­ЮТЬ ХЛО­ПЧИ­КІВ ЦУ­КЕР­КА­МИ

ІСТО­РИ­ЧНІ ПОВІСТІ, КЛА­СИ­КА, ДЕ­ТЕ­КТИ­ВИ — РІ­ЗНІ КНИ­ГИ ДОПОМАГАЮТЬБІЙЦЯМ РОЗ­СЛА­БИ­ТИ­СЯ

УКРА­ЇН­СЬКІ ВІЙ­СЬКО­ВІ ВМІЮТЬТРИМАТИ УДАР НАВІТЬУ НА­СТІЛЬ­НО­МУ ТЕ­НІ­СІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.