Ди­тя в ча­сі

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Но­вий поль­ський чор­но-бі­лий фільм «Іда» (ре­жи­сер — Па­вел Пав­лі­ков­ський, жи­ве в Бри­та­нії) від­зна­че­но пре­мі­єю «Оскар» у ка­те­го­рії «Кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою» та без­ліч­чю ін­ших на­го­род

« Іда» — це де­кіль ка днів із жи­т­тя мо­ло дої по - слуш ки Ан ни ( Ага та Тше бу - ховсь ка) пе ред скла ден ням обіт - ни ці. За по ра дою на­сто­я­тель­ки во­на їде в гос ті до сво­єї тіт ки Ван ди ( Ага - та Ку­ле­ша) — суд­ді й ко лиш ньо го ста лінсь ко го про - ку ро ра, яку за жор­сто­кість охре­сти ли « Чер во на Ван да » . Са ме від Ван ди не бо га ді - зна єть ся, що її справ ж нє ім’ я — Іда Ле­бен­штейн, а її ба­тьків бу­ло вби­то під час вій ни. Іда ви рі шує знай - ти їх ні остан ки. Ра зом із Ван дою во­ни ви­ру­ша­ють у по­до­рож.

« Іда » — і ро удму ві, і ро ман до - рос лі шан ня з пси - хо­ло­гі­чно не­про­зо­рою про та го ніс т - кою. Ми не зна є - мо, що в неї на дум ці, во на май же не го во - рить, не за­три­му­є­ться на лі­че­них ве ли ких пла нах, яки ми прийня­то жи­ви­ти гля­да­цький ву­айє­ризм. Мов­ча­н­ня зро­зумі­ле: адже Іда з ди­тин­ства зна­ла ли­ше мо­на­стир, ку­ди її від­да­ли, від­лу­чив­ши від при­ре­че­ної ро­ди­ни. Єди­на зна­чу­ща фра­за Ан ни- Іди — « Я не го то ва » — зву чить, ко ли го лов не ста ло - ся: до ро гих мер ців знай де но і по хо ва но, вбив ці зі зна ли ся й за ли ши ли ся без кар ни ми, не - роз ка я ни ми, все не як у кі ні, про те во на ще не го то ва за ли - ши­ти світ. Ще є спра­ви.

Пав­лі­ков­ський уни­кає спо­ку­си вла­шту­ва­ти про­ти­сто­я­н­ня ре­лі­гій­ної пра­ве­дно­сті й ко­му ніс тич но го без бож ниц т ва. На­скіль­ки по­тай­ли­ва, стри­ма­на Іда- Тше бу ховсь ка — на - стіль ки екс пан сив на Ван да­Ку­ле­ша: зда­тна ко­го зав­го­дно спо ку си ти або роз ма за ти по стін ці, або, рап то во, аб со лют - но беззахисна, во­на на­віть па­у­зи три має ви раз но до кри ку. Але і в мов­ча­зній упер­то­сті Іди не мен­ше при­стра­стей. Тше­бу­ховсь ка і Ку ле ша скла да ють вра­жа­ю­чий ду­ет в ан­та­го­ні­змі ха­ра­кте­рів, не іде­о­ло­гій.

Не пов ний тиж день пе ред оста­то­чним по­вер­не­н­ня до мо- на­сти­ря і є для Іди «жи­т­тям», а, з ін шо го бо ку, іні ці а ці­єю, обов’ яз ко вим для будь- якої людсь кої іс то ти до лу чен ням до смер­ті й до ко­ха­н­ня.

І ста­ти­ся це по­вин­но в та­кій гам мі, в та ких де ко ра ці ях. Пав­лі­ков­ський без­до­ган­но від­бу­ду­вав ма­те­рі­аль­не се­ре­до­ви­ще не­ба­га­тих ПНР-ів­ських ше­сти­де­ся­тих: ву­ли­ці й трам­ваї, ко­сте­ли та го­те­лі, ко­стю­ми й шин­ки, ста­рий цвин­тар, ліс, до ро га, ріл ля зоб ра же ні з то­чніс тю вправ но го гра фі ка. Однак ко­лір скасовано не ли­ше че рез праг нен ня до ав тен тич - но­сті, яка скрізь, тим па­че в кі­ні, зав ж ди за ли ша єть ся ілю - зі­єю, а че­рез те, що Роза, як і її вря­то­ва­на до­чка, бу­ла ру­дою.

Бу­ла. Ба­чи­мо її ли­ше на ви­цві­лій сві­тли­ні, з не мов­лям на ру­ках. Зі знім­ка, що за­кар­бу­вав втра ту, ви рос тає, по су ті, історія Іди — а зна­чить, і образ її ре аль нос ті — чор но- бі лої і по­зна­че­ної ста­лою слі­пою пля­мою на міс ці ка та стро фи Ви - ни­ще­н­ня, ко­тра, схо­же, ні­ко­ли не бу­де усві­дом­ле­на до кін­ця зокре­ма й че­рез бу­ден­ність, що ле жить в її осно ві. Бу ден - ність зла: вби ти ро ди ну, яка то­бі до­ві­ри­ла­ся, щоб за­во­ло­ді­ти бу дин ком уби тих. Уби ти, зна­ю­чи, що від­по­від­а­ти не до­ве­де­ться, оскіль­ки вби­ті — єв­реї. Ван­да, вла­сне, про це й за­пи­тує пле­мін­ни­цю: «А що, якщо ти по їдеш ту ди і ді зна єш - ся, що Бо­га не­має?»

Однак це не про Бо­га, а про час.

Іда ру шає з ві зу аль но під - крес ле ної по за ча со вос ті мо - нас тирсь ких стін ( опе ра тор — Лу каш Зал) до ча су іс то рич - но­го, тоб то не людсь ко го, на - пов не но го не ві дом ще ни ми й не­по­хо­ва­ни­ми жер­тва­ми, ко­трі ви­яви­ли­ся зни­ко­мо ма­лою ча­сти­ною ко­ло­саль­ної ста­ти­сти­ки вбивств, а та­кож — до не­стер­пно­го сьо­го­де­н­ня, ро­зір­ва­но­го між цим жа­хли­вим ми­ну­лим і ме­ту­шли­вим май­бу­тнім, про яке Іда роз­пи­тує у за­ко­ха­но­го в неї му­зи­кан­та (Да­вид Огро­днік): «А по­тім?» Але те, що по­тім — одру­жи­ти­ся, ку­пи­ти бу­ди­нок, со­ба­ку, за­ве­сти ді­тей — не так ва­жли­во як те, що за­раз.

Во на мов ч ки йде до ро гою, на фо но гра мі — Бах, на зус т - річ — ма ши ни, їдуть ту ди, у «по­тім». Те са­ме зо­се­ред же­не, спо кій не об лич чя. Їй, як і ра - ні­ше, не по­трі­бно ні­чо­го го­во­ри­ти. Во­на знає, що бу­ло. Во - на знає, що її звуть Іда. Про - бу­дже­не ди­тя в ча­сі.

ФОТО РЕЙТЕР

СТРИ­МА­НА, КАМЕРНА ЧОР­НО-БІ­ЛА СТРІ­ЧКА «ІДА» РОЗ­ПО­ВІД­АЄ ПРО ЮНУ ПОСЛУШНИЦЮ, ЯКА НАПЕРЕДОДНІ ПОСТРИГУ ДІ­ЗНА­Є­ТЬСЯ ПРО ЄВ­РЕЙ­СЬКЕ ПО­ХО­ДЖЕ­Н­НЯ І ВИ­РУ­ШАЄ НА ПО­ШУК СВО­ГО КО­РІ­Н­НЯ

ФОТО РЕЙТЕР

ФІЛЬМ «ІДА» (ПОЛЬ­ЩА) — «КРА­ЩИЙ ФІЛЬМ ІНО­ЗЕМ­НОЮ МО­ВОЮ». ПРИ­ЙМА­Ю­ЧИ «ОСКАР», РЕ­ЖИ­СЕР ПА­ВЕЛ ПАВ­ЛІ­КОВ­СЬКИЙ НА­ЗВАВ СВО­ЇМ ГО­ЛОВ­НИМ ДО­СЯ­ГНЕ­Н­НЯМ ДВОХ СВО­ЇХ ДІ­ТЕЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.