Ан­шла­го­ва прем’єра і трі­ум­фаль­ні га­стро­лі

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксандр ЄФИМОВ

Во­лин­ський ака­де­мі­чний те­атр ім. Т.Шевченка від­свя­тку­вав своє 75-річчя

Зна­го­ди юві­лею тру­па во­ли­нян га­стро­лю­ва­ла у Ки­є­ві, де по­ка­за­ли три ви­ста­ви: «Кай­да­ші» за мо­ти­ва­ми повісті І.Не­чуя-Ле­ви­цько­го, «На­зар Стодоля» Т. Шевченка та «Гам­лет» В. Шек­спі­ра. Без­по­се­ре­дньо­му ж свя­тку­ван­ню юві­лей­ної да­ти, яке, зро­зумі­ло, від­бу­ло­ся в рі­дних сті­нах, пе­ре­ду­ва­ла прем’єра ви­ста­ви «Сто­лі­т­тя Яко­ва: Пер­ше ко­ха­н­ня» за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну Во­ло­ди­ми­ра Ли­са.

Пра­во по­ста­нов­ки «Сто­лі­т­тя Яко­ва» ху­до­жній ке­рів­ник Во­лин­сько­го те­а­тру ім. Т. Шевченка Пе­тро Ла­стів­ка (хоч сам ро­ман ав­тор ін­сце­ні­зу­вав із йо­го іні­ці­а­ти­ви) від­дав Ми­ко­лі Ярем­кі­ву. Зда­тність по­ді­ли­ти­ся з ко­ле­гою «ла­сим шма­тком», яким є не ли­ше для сце­ни, а й для кі­но зга­да­ний епос­біо­гра­фія Ли­са, схваль­на сам по со­бі. Тим біль­ше во­на за­слу­го­вує на по­ва­гу, ко­ли спра­ва тор­ка­є­ться те­а­тру, де, як ві­до­мо, твор­чі ам­бі­ції ча­сто ви­пле­ску­ю­ться за бе­ре­ги. Ла­стів­ка ж, при всіх йо­го ре­жи­сер­ських ам­бі­ці­ях та су­то фа­хо­вих ін­те­ре­сах, є вро­дже­ним лі­де­ром. Йо­го тре­ба на­зва­ти до­брим го­спо­да­рем, яким, вла­сне, і має бу­ти укра­ї­нець. А хо­ро­ший го­спо­дар уміє дба­ти не ли­ше про своє, а й про спіль­не. Знаю про цю якість ре­жи­се­ра ще з ча­сів спіль­ної ро­бо­ти у Тер­но­піль­сько­му те­а­трі ім. Т. Шевченка (схо­же, за со­вє­тів сві­до­мо каль­ку­ва­ли на­зви укра­їн­ських те­а­трів, аби їх зне­осо­би­ти). Те­пер, при­їхав­ши до Лу­цька на юві­лей, від­ра­зу за­ува­жив, що ця йо­го «ху­то­рян­ська» у кра­що­му ро­зу­мін­ні сло­ва ха­зяй­но­ви­тість із ві­ком ли­ше вко­ре­ни­ла­ся у ха­ра­ктер, зна­йшов­ши, до всьо­го ж, під­трим­ку в осо­бі ди­ре­кто­ра Во­лин­сько­го те­а­тру Ана­то­лія Гли­ви. Зро­зумі­ло, що тер­тя бу­ва­ють у будь-якій спра­ві й у будь-яких сто­сун­ках. Але див­ля­чись на твор­чо-го­спо­дар­ський тан­дем Ластівки та Гли­ви, по-до­бро­му їм по­за­здрив.

«Сто­лі­т­тя Яко­ва» роз­по­від­ає про те, як жи­ло­ся укра­їн­цям за рі­зної, завжди чу­жої для них вла­ди. Го­лов­ний ге­рой за свій дов­гий вік пе­ре­жив аж п’ять рі­зних дер­жав (!), що во­ю­ва­ли між со­бою, шма­ту­ю­чи при то­му Укра­ї­ну: Ро­сій­ську ім­пе­рію, УНР, Поль­щу, гі­тле­рів­ську Ні­меч­чи­ну, СРСР. У ро­ма­ні Ли­са мо­жна зна­йти ба­га­то ці­ка­во­го та пі­зна­валь­но­го. Між тим, оскіль­ки те­атр — це не се­рі­ал, з по­між усіх тем і сю­же­тних лі­ній для сце­ні­чної роз­по­віді бу­ла ви­бра­на історія ко­ха­н­ня Яко­ва та Уля­ни. Прин­цип по­бу­до­ви сю­же­ту у ви­ста­ві не­хи­трий: Яків (йо­го гра­ють кіль­ка акто­рів, у ролі най­стар­шо­го Яко­ва — Ана­то­лій Ро­ма­нюк) зга­дує своє ди­тин­ство та юність, які про­йшли під зна­ком рід­кі­сно­го у на­ші ча­си ко­ха­н­ня. Шек­спі­рів­ські при­стра­сті роз­гор­та­ю­ться у по­лі­сько­му се­лі з тої ж та­ки при­чи­ни, з якої во­ни ви­ру­ють у ба­га­тьох кла­си­чних укра­їн­ських п’єсах: ба­тьки хо­чуть ви­да­ти донь­ку за ба­га­то­го, а во­на, по­ко­хав­ши бі­дно­го, хо­че слі­ду­ва­ти по­кли­ку сво­го сер­ця, а не роз­ра­хун­кам мер­кан­тиль­них пред­ків. Що­прав­да, Улян­ка (Лю­дми­ла На­тан­чук, ма­лу ж Уля­сю пре­кра­сно грає Ді­а­на Хмі­лев­ська) си­лою сво­го ха­ра­кте­ру мо­гла б схи­ли­ти ба­тьків до то­го, аби во­ни ви­да­ли її за­між за сво­го ж та­ки по­хре­сни­ка Яко­ва-Яся (В’яче­слав По­гу­дін, ма­ло­го Яшка грає Да­ни­ло Ге­ра­сим­чук). Але дів­чи­на хо­че, що­би та­то і ма­ма від­да­ли її за ко­ха­но­го із вла­сної во­лі. Якщо ж її та ба­тьків­ська во­ля не збі­га­ю­ться, то Улян­ка, за якою упа­дає не ли­ше май­бу­тній чо­ло­вік, а й дво­ю­рі­дний брат, го­то­ва під­ко­ри­ти­ся за­ко­ну, тра­ди­ції. «У на­шій сім’ї ні­ко­ли не пе­ре­чи­ли во­лі ба­тьків, то ж і я її ви­ко­наю». При то­му, во­на не бо­ї­ться люд­сько­го осу­ду, не зва­жає на гнів най­ближ­чих ро­ди­чів, бо не ли­ше за­чи­нає пер­шо­го си­на з ко­ха­ним, а й до са­мо­го ве­сі­л­ля з ін­шим бі­гає до ньо­го на по­ба­че­н­ня. Тож яке по­чу­т­тя, який го­лов­ний мо­тив ру­хає нею? Що, які тем­ні жі­но­чі си­ли за­ва­жа­ють їй по­бра­ти­ся з тим, ко­го во­на лю­бить усім жа­ром сво­єї віль­ної юної ду­ші й сво­го пал­ко­го ді­во­чо­го ті­ла? Оскіль­ки ре­жи­сер за­ли­ша­є­ться у по­лі ме­ло­дра­ми, це пи­та­н­ня, на жаль, у ви­ста­ві не до­слі­джу­є­ться на­ле­жним чи­ном (а во­но, як пам’ята­є­мо, скла­дає основ­ну ко­лі­зію сві­то­вої тра­ге­дії, де ге­рой роз­ри­ва­є­ться між ба­жа­н­ням та обов’яз­ком, сво­бо­дою та не­об­хі­дні­стю). Про це мо­жна ли­ше жал­ку­ва­ти, бо і сам сю­жет, і за­лу­че­н­ня у ви­ста­ву хо­ру да­ють мо­жли­вість від­най­ти в ро­ма­ні В. Ли­са і ви­яви­ти на сце­ні гли­бин­ні сми­сло­ві плас- ти і акцен­ту­ва­ти са­ме їх. Однак ре­жи­сер вдо­воль­нив­ся по­вер­хо­вим про­чи­та­н­ням сю­же­ту, який за­вер­шу­є­ться зу­стріч­чю ко­ли­шніх за­ко­ха­них (Уля­ну в ста­ро­сті грає Оль­га Осі­їк), які хоч і про­не­сли че­рез все жи­т­тя своє по­чу­т­тя, але при то­му нав­ряд чи бу­ли ща­сли­ви­ми. То що ж стає на за­ва­ді люд­сько­му ща­стю? — якщо не пря­мої від­по­віді, то хоч би ви­ра­зно­го ху­до­жньо­го на­тя­ку на неї й че­ка­єш від «Сто­лі­т­тя Яко­ва».

На це за­пи­та­н­ня дає свою чі­тку від­по­відь Пе­тро Ла­стів­ка у по­став­ле­но­му вдру­ге «Гам­ле­ті» (впер­ше — у Тер­но­по­лі в кін­ці1980-х). Зміст най­більш ві­до­мої шек­спі­рів­ської тра­ге­дії для ньо­го не утри­мує ні­я­ких та­єм­ниць (пі- сля со­тень ін­тер­пре­та­цій зна­йти но­вий зміст у «Гам­ле­ті» й справ­ді ду­же важ­ко). То­му ре­жи­сер ма­кси­маль­но за­ді­ює увесь свій та­лант по­ста­нов­ни­ка за­для ство­ре­н­ня на сце­ні яскра­во­го, ди­на­мі­чно­го дій­ства, що має до­не­сти до нас — і жа­хну­ти сво­єю від­вер­ті­стю — прав­ду про те, чо­го вар­тує сві­то­ві нев­га­мов­не люд­ське пра­гне­н­ня до вла­ди та зем­них на­со­лод. Історія бо­роть­би за вла­ду ста­ра, як цей про­гни­лий світ. Тож і на­дії ви­ста­ва не за­ли­шає жо­дної: у фі­на­лі із за­ли на сце­ну під­ні­ма­є­ться Фор­тін­брас у су­ча­сно­му ко­стю­мі по­лі­ти­чно­го клер­ка і пред­став­ляє нам під­крі­пле­ний пе­ча­тка­ми та під­пи­са­ми «до­ку­мент», що про­го­ло­шує: «Я маю усі пра­ва на цю дер­жа­ву».

На жаль, у ме­жах ці­єї ста­ті не­має змо­ги де­таль­но роз­по­ві­сти про ви­ста­ву то­го ж та­ки Пе­тра Ластівки «На­зар Стодоля та йо­го лю­бов­ні по­не­ві­ря­н­ня». Уже з са­мої на­зви стає зро­зумі­лим, що обов’яз­ко­ву для по­ста­нов­ки на укра­їн­ській сце­ні ме­ло­дра­му Та­ра­са Шевченка ре­жи­сер окра­сив у лі­ри­ко-ко­мі­чні то­ни, від чо­го во­на тіль­ки ви­гра­ла. Усві­дом­лю­ю­чи, що на­їв­ну, ди­да­кти­чну кла­си­ку не мо­жна за­раз гра­ти у жан­рі по­бу­то­во­го ре­а­лі­зму, Ла­стів­ка зна­йшов пре­кра­сний ре­жи­сер­ський хід. Уся історія сва­та­н­ня до Га­лі мо­ло­до­го ко­за­ка Сто­до­лі та йо­го су­пер­ни­ка ста­ро­го пол­ков­ни­ка Мо­ло­чая тут гро­те­скно ро­зі­гру­є­ться то­ва­ри­ша­ми На­за­ра. Прин­цип «ви­ста­ва у ви­ста­ві», окрім то­го, що дає змо­гу ви­прав­да­ти і зро­би­ти ор­га­ні­чни­ми ме­ло­дра­ма­ти­чні, по­вчаль­ні ре­плі­ки ге­ро­їв, тут ще й до­но­сить до гля­да­ча ва­жли­ву дум­ку: те­атр, ви­хо­ву­ю­чи нас, по­ка­зу­ю­чи нам на­ші ду­шев­ні ва­ди, зда­тен до­по­мог­ти розв’яза­ти будь-яку кон­флі­ктну си­ту­а­цію. Дум­ка, зва­жа­ю­чи на пла­чев­ний стан ві­тчи­зня­ної куль­ту­ри че­рез зне­ва­жли­ве став­ле­н­ня до неї на­ших мо­жно­влад­ців, — більш ніж акту­аль­на.

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЖАЛОВАГИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.