Як укра­їн­цям ви­йти з До­му Не­во­лі?

Духовний по­двиг Мой­сея як че­сно­го во­ждя на­ро­ду та йо­го про­е­кція на сьо­го­де­н­ня

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ігор СЮНДЮКОВ, День»

Духовний по­двиг Мой­сея як че­сно­го во­ждя на­ро­ду та йо­го про­е­кція на сьо­го­де­н­ня

Це ді­я­ло­ся по­над 3200 ро­ків то­му. На­стіль­ки дав­но, що на­віть важ­ко уяви­ти... Про­те є не­ста­рі­ю­чі за­галь­но­люд­ські уро­ки, які не тьмя­ні­ють із ча­сом, адже да­ють від­по­відь (тим, хто спро­мо­жний здо­бу­ти цю від­по­відь важ­кою пра­цею ду­ші й ро­зу­му!) на «ві­чні» за­пи­та­н­ня, що сто­су­ю­ться аб­со­лю­тно ко­жно­го з нас: у чо­му сенс люд­сько­го жи­т­тя? За­для чо­го, ко­ли й яким чи­ном (ким) був ство­ре­ний (ви­ник) наш світ? У чо­му є мі­сія ко­жно­го на­ро­ду на Зем­лі й ко­жно­го че­сно­го кер­ма­ни­ча цьо­го на­ро­ду? Що яв­ляє со­бою справ­жня, не­фаль­ши­ва, Сво­бо­да? Оце все «про­сті», «ди­тя­чі» пи­та­н­ня. Як до­во­дить все­сві­тня історія, са­ме во­ни є го­лов­ни­ми, жит­тє­ви­ми для ко­жної на­ції. На по­вен зріст по­ста­ли во­ни за­раз й пе­ред Укра­ї­ною. Бо до­во­ди­мо свою Во­лю Жи­ти і Пра­во Бу­ти — не ра­ба­ми.

Бі­блій­на опо­відь про 40 ро­ків блу­ка­н­ня Мой­сея та очо­лю­ва­но­го ним на­ро­ду в пу­сте­лі на шля­ху до Обі­ця­ної (Го­спо­дом) Зем­лі — Зем­лі Сво­бо­ди — все­сві­тньо ві­до­ма. Ця опо­відь не одне ти­ся­чо­лі­т­тя то­му ста­ла, і ціл­ком спра­ве­дли­во, не­від’єм­ною й ду­же ва­жли­вою скла­до­вою сві­то­вої ду­хов­ної куль­ту­ри. На­сам­пе­ред то­му, що гли­бо­ко, че­сно і жорс­тко (на­віть жор­сто­ко — про­те че­сно!) від­по­від­а­ла на зга­да­ні вже «ві­чні» за­пи­та­н­ня, які й сьо­го­дні пе­чуть — ма­ють пе­кти — ко­жну лю­ди­ну так са­мо, як і 3200 ро­ків то­му. І ве­ли­кі укра­їн­ські ми­тці ні­ко­ли не бу­ли бай­ду­жи­ми до цьо­го сю­же­ту. Зга­дай­мо ли­шень ге­ні­аль­но­го «Мой­сея» Іва­на Фран­ка:

На­ро­де мій, за­му­че­ний, роз­би­тий, Мов па­ра­лі­тик той на роз­до­рож­жу, Люд­ським пре­зир­ством, ні­би стру­пом, вкри­тий! Тво­їм бу­ду­щим ду­шу ятри­во­жу, Від со­ро­му, який на­щад­ків пі­зних Па­ли­ти­ме, за­сну­ти яне мо­жу.

Це — голос Фран­ка. І во­дно­час голос бі­блій­но­го (й істо­ри­чно­го) Мой­сея. Це — ряд­ки справ­ді бі­блій­ної си­ли (вду­май­мось: раб­ство — це «струп», «люд­ське пре­зир­ство», «со­ром»; звер­ні­мо та­кож ува­гу, як зву­чить в устах Мой­се­я­Фран­ка «на­ро­де мій» — як при­ся­га не­сти хрест, як кля­тва ве­сти лю­дей, як згу­сток бо­лю — не як зверх­ні, са­мо­за­ко­ха­ні про­по­віді де­яких су­ча­сних укра­їн­ських по­лі­ти­ків).

Ми до­зво­ли­мо со­бі (в мі­ру сво­їх сил і знань, без­пе­ре­чно, суб’єктив­но) сти­сло на­га­да­ти чи­та­че­ві зміст й сенс — в сьо­го­ден­но­му кон­текс­ті — ве­тхо­за­ві­тно­го епі­чно­го опо­віда­н­ня про Мой­сея. Адже ці «40 ро­ків блу­ка­н­ня в пу­сте­лі, аж по­ки не ви­мре по­ко­лі­н­ня ра­бів» — во­ни, в за­галь­них ри­сах, ві­до­мі ко­жно­му, на­віть тим, хто має до­во­лі ту­ман­не уяв­ле­н­ня про Бі­блію; до то­го ж, по­си­ла­тись на цей зна­ме­ни­тий сю­жет ста­ло вже та­кою со­бі «фі­шкою еру­ди­ції». Але що сто­їть за цим? Який зміст (во­дно­час і ду­хов­но-ре­лі­гій­ний, і сим­во­лі­чний, і кон­кре­тно-істо­ри­чний: адже біль­ша ча­сти­на фа­хів­ців усе ж та­ки роз­гля­да­ють Мой­сея як ре­аль­ну істо­ри­чну по­стать, кер­ма­ни­ча єв­рей­сько­го на­ро­ду, і від­но­сять по­дії, пов’яза­ні з ним, до при­бли­зно 1200 ро­ку до на­шої ери) не­се в со­бі жи­т­тя Мой­сея? Все ви­яв­ля­є­ться і скла­дні­шим, і ці­ка­ві­шим, і су­пе­ре­чли­ві­шим, і кри­ва­ві­шим, аніж за­галь­но­ві­до­мі «клі­ше». Про­те по­чне­мо по по­ряд­ку; спи­ра­ти­ме­мо­ся на ста­ро­за­ві­тні кни­ги Ви­хід, Ле­віт, Чи­сла, Вто­ро­за­ко­н­ня. Це — основ­ні (ча­сто єди­ні) дже­ре­ла для тих, хто бе­ре­ться роз­по­від­а­ти про Мой­сея.

От­же, що, вла­сне, зро­би­ла ця лю­ди­на (яка ві­ри­ла й зна­ла, що виконує Во­лю Го­спо­дню)? Во­на ви­ве­ла рі­дний на­род із Єги­пту — До­му Не­во­лі (в ін­ших пе­ре­кла­дах Бі­блії з дав­ньо­єв­рей­ської мо­ви на укра­їн­ську вжи­ва­є­ться ще жорс­ткі­ше фор­му­лю­ва­н­ня — Дім Раб­ства. До ре­чі, за­ми­сли­мо­ся над цим по­єд­на­н­ням слів, аж ні­як не ви­пад­ко­вим, як і все в Бі­блії: «Дім» — щось «своє», «пи­том­не», «рі­дне», «зви­чне» — але ж «Дім Раб­ства, Не­во­лі»!). А Єги­пет був для дав­ньо­єв­рей­сько­го на­ро­ду, як опо­від­ає Бі­блія, са­ме та­ким до­мом: адже «не­ща­дно за­пря­га­ли во­ни (єги­птя­ни. — І. С.) си­нів Ізра­ї­лю до тяж­ких ро­біт. І отру­ї­ли їхнє жи­т­тя тяж­кою пра­цею на гли­ни­щах та це­гель­нях та вся­кою по­льо­вою ро­бо­тою, та всі­ля­кою ін­шою при­му­со­вою ро­бо­тою, що нею їх об­кла­да­ли» (Ви­хід. 1. 13-14). Біль­ше то­го, на до­да­ток до всіх при­ни­жень й уярм­лень фа­ра­он єги­пет­ський від­дав на­каз: вби­ва­ти всіх не­мов­лят — єв­ре­їв хло­пчи­ків, які на­ро­джу­ю­ться на зем­лях йо­го дер­жа­ви, за­ли­шив­ши жи­ти тіль­ки дів­чат. Ота­кий от «по­пе­ре­джу­валь­ний», «стра­ху­валь­ний», за­хід...

Але «про­мо­вив Го­сподь: «Ба­чу Я, ба­чу бі­ду­ва­н­ня на­ро­ду мо­го, що в Єги­пті, і чую го­ло­сі­н­ня, що йо­го спри­чи­ня­ють до­гля­да­чі. О, Я знаю біль йо­го! То­му Я і зі­йшов ря­ту­ва­ти йо­го з рук єги­птян і ви­ве­сти йо­го з ті­єї зем­лі в зем­лю про­сто­ру і гар­ну, що те­че мо­ло­ком і ме­дом» (Ви­хід. 3. 7-8). І во­дно­час це — та са­ма Зем­ля Обі­то­ва­на (Обі­ця­на Зем­ля) — Зем­ля Сво­бо­ди. Ба­чи­мо тут ха­ра­ктер­не по­єд­на­н­ня Сво­бо­ди як сим­во­лу звіль­не­но­го ду­ху та Мо­ло­ка й Ме­ду як озна­ки за­мо­жно­сті. Одві­чна, впро­довж ти­ся­чо­літь, ко­лі­зія істо­рії, що сто­су­є­ться ко­жно­го на­ро­ду. Ми — не ви­ня­ток.

Свій за­дум — звіль­ни­ти «свій на­род» — Го­спод здій­снює че­рез Мой­сея, во­ждя на­ро­ду (Бі­блія на­зи­ває йо­го «найм’які­шим з лю­дей», але яку ста­ле­ву во­лю він яв­ляє сві­ту!) та бра­та йо­го Аро­на. Го­сподь по­си­лає їх обох (Аро­ну бу­ло 83 ро­ки, Мой­сею — 80; втім, ціл­ком мо­жна допу­сти­ти, що ци­фри ці бу­ли сим­во­лі­чни­ми) до фа­ра­о­на єги­пет­сько­го з ви­мо­гою: «Від­пу­сти мій на­род!» (до ре­чі, «не­во­ля єги­пет­ська» три­ва­ла по­над 400 ро­ків). Фа­ра­он — бо «за­кам’яні­ло сер­це йо­го» — ка­те­го­ри­чно від­мов­ля­є­ться. То­ді на­ста­ють зна­ме­ни­ті «ка­ри єги­пет­ські»: во­да в Ні­лі пе­ре­тво­рю­є­ться на кров, «і ри­ба, що в рі­чці, ви­ги­не, і за­смер­ди­ться рі­ка, і єги­птя­ни ги­ду­ва­ти­муть пи­ти во­ду з рі­ки» (Ви­хід. 7. 18); всю зем­лю єги­пет­ську, вклю­чно з жи­тло­ви­ми осе­ля­ми, вкри­ли пол­чи­ща жаб (Ви­хід. 8); по­тім на Єги­пет на­па­ли ко­ма­рі; кра­ї­ну геть об­сі­ли пе­сі му­хи; тра­пив­ся, «від Ру­ки Го­спо­дньої», «вель­ми тяж­кий мор» (Ви­хід. 9); усіх єги­птян, аж до вель­мож, вкри­ли гно­їсті чи­ря­ки; на кра­ї­ну обру­шив­ся «стра­шний град, яко­го ще в Єги­пті не бу­ло з то­го дня, як він по­став, аж по сьо­го­дні» (Ви­хід. 9.18); са­ра­на вщент спу­сто­шує по­ля Єги­пту (Ви­хід. 10); по­тім упро­довж трьох днів по­ста­ла «та­ка гу­ста тем­ря­ва над Єги­пет­ською зем­лею, що ті­єї тем­ря­ви мо­жна б до­ти­ка­ти­ся» (Ви­хід. 10.21); і, на­ре­шті, Го­сподь опів­но­чі «про­йшов по­че­рез Єги­пет, і по­мер вся­кий пер­ві­сток у зем­лі Єги­пет­ській, від пер­вен­ця фа­ра­о­на, що си­дить на тро­ні, аж до пер­вен­ця ра­би­ні за жор­на­ми» (Ви­хід. 11.5). Ли­ше то­ді фа­ра­он єги­пет­ський, чиє сер­це до краю за­чер­стві­ло, ви­пу­стив на­род Мой­се­їв зі сво­єї дер­жа­ви (ще бу­ла го­ни­тва фа­ра­о­на з вій­ськом, з ко­лі­сни­ця­ми за лю­дьми Мой­сея, що якраз пе­ре­ти­на­ли Чер­во­не мо­ре, пря­му­ю­чи че­рез пу­сте­лю до Зем­лі Обі­то­ва­ної; Мой­сей про­йшов мо­ре, як по су­ші, — во­да зни­кла, а ко­ли в мо­ре всту­пи­ла ар­мія фа­ра­о­на, во­да по­гли­ну­ла всіх до єди­но­го. Ось у цьо­му й ви­яви­лась, за Бі­блі­єю, «по­ту­жна ру­ка Го­спо­да»). По­ча­лась епі­чна по­до­рож Мой­сея та на­ро­ду йо­го че­рез пу­сте­лю — до Зем­лі Сво­бо­ди, «що те­че мо­ло­ком і ме­дом». Цю по­до­рож мо­жна й тре­ба тлу­ма­чи­ти не тіль­ки бу­кваль­но, але сим­во­лі­чно — як по­до­ла­н­ня від­чаю, са­мо­тно­сті, від­чу­т­тя по­ки­ну­то­сті на шля­ху до Сво­бо­ди. По­до­ла­н­ня і ко­жною людиною, і ці­лим на­ро­дом. Як гар­ту­ва­н­ня во­лі. Як го­тов­ність від­да­ти жи­т­тя за здій­сне­н­ня Бо­жо­го За­ду­му. Як ми по­ба­чи­мо, лю­ди, що вві­бра­ли в се­бе дух єги­пет­сько­го «До­му Раб­ства», для цьо­го не го­ди­ли­ся.

Але най­тра­гі­чні­ша ко­лі­зія (мо­же, го­лов­на в цій бі­блій­ній епо­пеї) — це во­ро­жне­ча, ча­сом одвер­та бо­роть­ба між Мой­се­єм та ба­га­тьма лю­дьми з йо­го ж вла­сно­го на­ро­ду. Бо на­род, уві­йшов­ши в пу­сте­лю (Бог хо­че ви­про­бу­ва­ти цих лю­дей на ду­хов­ну стій­кість, то­му не по­вів їх най­ко­ро­тшим шля­хом до Зем­лі Обі­то­ва­ної. «Бо, ска­зав со­бі Бог, на­род роз­ка­є­ться, як при­йде­ться йо­му во­ю­ва­ти, та й за­хо­че по­вер­ну­тись в Єги­пет. І звер­нув Бог на­род на шлях у чер­во­но­мор­ську пу­сти­ню» (Ви­хід. 13. 17-18) — цей на­род на­рі­кає на Бо­га й на Мой­сея, слу­гу йо­го. Адже не­має їжі, не­ма чо­го пи­ти, нав­ко­ло отруй­ні змії... Лю­ди рем­ству­ють; во­ни ка­жуть Мой­сею: «Хі­ба тим то, що не­має в Єги­пті кла­до­вищ, ти по­за­би­рав нас уми­ра­ти в пу­сти­ні? Що ж це ти на­ко­їв нам, що ви­вів нас з Єги­пту? Хі­ба ми то­бі не ка­за­ли цьо­го ще в Єги­пті: «Дай нам спо­кій» (!! — І. С.). Ми бу­де­мо єги­птя­нам слу­жи­ти; бо ж кра­ще нам бу­ти в не­во­лі, ніж ги­ну­ти в пу­сти­ні» (Ви­хід. 14. 11-12). І зно­ву — на­рі­ка­н­ня: «Си­ни Ізра­ї­лю со­бі ста­ли пла­ка­ти: «Хто мов­ляв, дасть нам м’яса їсти? При­га­ду­є­мо со­бі ри­бу, що за­дар­ма (! — І. С.) їли в Єги­пті, огір­ки, ди­ні, ци­бу­лю, ча­сник; а те­пер ду­ша пра­гне: не­ма ні­чо­гі­сінь­ко, са­ма ли­ше ман­на пе­ред очи­ма» (Чи­сла. 11. 5-6) — це та са­ма зна­ме­ни­та «ман­на не­бе­сна». За­уваж­те, її, що за­дар­ма дав лю­дям Го­сподь, — ма­ло. Ось що у від­по­відь на ці скар­ги, на цю ту­гу за До­мом Не­во­лі (ви­яв­ля­є­ться, там не так вже по­га­но й го­ду­ва­ли!) ка­же Го­сподь («гнів йо­го за­па­лив­ся вель­ми на цих лю­дей») Мой­се­є­ві: «А лю­дям ска­жи: «Освя­ті­те­ся на зав­тра, й їсти­ме­те м’ясо; за те, що ви пла­ка­ли вго­лос пе­ред Го­спо­дом, при­мов­ляв­ши: О, ко­ли б то ми вже ма­ли м’яса! В Єги­пті бу­ло нам так до­бре! — дасть вам Го­сподь м’яса, і їсти­ме­те. Не один день їсти­ме­те, і не два дні, і не п’ять днів, і не де­сять, і не двад­цять днів, а ці­лий мі­сяць, аж по­кіль не зну­ди­ться й не опро­ти­віє вам, ви бо по­гор­ду­ва­ли Го­спо­дом, який се­ред вас, і пла­ка­ли пе­ред ним, на­рі­ка­ю­чи: Чо­го це, мов­ляв, ви­йшли ми з Єги­пту?» (Чи­сла. 11. 18-20).

Ве­ли­кі ди­ва, вчи­не­ні Го­спо­дом в Єги­пті й осо­бли­во зго­дом, в пу­сте­лі, — ви­до­бу­ва­н­ня во­ди пря­мо зі ске­лі (бо на­род рем­ству­вав: «На­ві­що оце ти ви­вів нас із Єги­пту, щоб спра­гою за­мо­ри­ти нас і ді­тей на­ших і скот наш?» Мой­сей на­віть за­во­лав до Го­спо­да: «Що ді­я­ти ме­ні з ци­ми лю­дьми? Ще тро­хи, і ука­ме­ну­ють ме­не» (Ви­хід. 17. 3-4); тво­рі­н­ня мі­дно­го змія, що рятував лю­дей від уку­сів отруй­них змій, — всі ці чу­де­са не спро­мо­гли­ся на­ди­хну­ти на­род пря­му­ва­ти да­лі без­во­дною, го­ло­дною, гні­тю­чою пу­сте­лею до омрі­я­ної ме­ти. Ба біль­ше: чи­ма­ло лю­дей бун­тує про­ти ви­щих ду­хов­них цін­но­стей са­мо­го Бо­га! Вчи­та­є­мось у зна­ме­ни­тий роз­діл (Ви­хід, 32), де пе­ред на­ми з’яв­ля­є­ться Зо­ло­тий те­лець. «Ко­ли на­род по­ба­чив, що Мой­сей за­ба­рив­ся, не схо­див з го­ри (Си­най, де Го­сподь дав на­ро­ду 10 За­по­від­ей. — І. С.), збив­ся він юр­бою ко­ло Аро­на, бра­та Мой­се­є­ва, та й ка­же до ньо­го: «Ану, зро­би нам бо­га, що він ішов по­пе­ред нас! Бо отой Мой­сей, той чо­ло­вік, що ви­вів нас з Єги­пет­ської зем­лі, — не зна­є­мо, що з ним ста­ло­ся». Арон, роз­то­пив­ши у во­гні зо­ло­ті при­кра­си лю­дей, зро­бив з них зо­ло­то­го «ви­ли­то­го би­чка» та й про­го­ло­сив: «Ось бог твій, Ізра­ї­лю, що ви- вів те­бе з Єги­пет­ської зем­лі!» (гро­ші — бог, то­чні­ше, ква­зі­бог; чи бу­ло це ли­ше 3200 ро­ків то­му? І чи не тут — ко­рі­н­ня ба­га­тьох на­ших про­блем?).

Що ро­бить Го­сподь? Він ска­зав Мой­се­є­ві: «Іди при­тьмом на діл, бо зі­псу­вав­ся на­род твій, що ти ви­вів з Єги­пет­ської зем­лі. За­над­то ско­ро звер­ну­ли во­ни зо шля­ху, що я був вка­зав їм. Зро­би­ли со­бі ли­то­го тель­ця, по­кло­ни­лись пе­ред ним, при­не­сли йо­му жер­тву та й ка­жуть: «Ось бог твій, Ізра­ї­лю, що ви­вів те­бе з Єги­пет­ської зем­лі. І го­во­рив да­лі Го­сподь до Мой­сея: «Див­люсь я на цей на­род і ба­чу, що на­род цей твер­до­ло­бий. Тож те­пер по­лиш ме­не: не­хай за­па­лає мій гнів на них та хай ви­ни­щу їх. З те­бе ж ви­ве­ду на­род ве­ли­кий» (Ви­хід. 32. 7-9).

Ли­ше пі­сля бла­гань Мой­сея цей за­дум не бу­ло здій­сне­но. Про­те вождь на­ро­ду явив се­бе в усій си­лі гні­ву. «І як на­бли­зив­ся Мой­сей до та­бо­ру, по­ба­чив би­чка й тан­ки (ри­ту­аль­ні. — І. С.) нав­ко­ло би­чка, тож за­па­лав гні­вом Мой­сей... схо­пив він би­чка, що во­ни бу­ли зро­би­ли, та й спа­лив йо­го на во­гні і роз­товк йо­го на по­рох, ви­си­пав у во­ду та й дав її пи­ти си­нам Ізра­ї­лю. І спи­тав Мой­сей Аро­на: «Що то­бі за­по­ді­я­ли ці лю­ди, що ти на­вів на них та­кий ве­ли­кий гріх?..» По­ба­чив Мой­сей, що на­род роз­гну­з­да­ний, а роз­гну­здав йо­го Арон на со­ром пе­ред йо­го про­тив­ни­ка­ми, і став Мой­сей на во­ро­тях до та­бо­ру та й ка­же: «Хто за Го­спо­да, до ме­не!». І ска­зав лю­дям: «Так го­во­рить Го­сподь: під­пе­ре­жіть ко­жен ме­ча сво­го при бо­ці, пе­ре­йдіть та­бо­ром сю­ди й на­зад, від во­ріт до во­ріт, вби­ва­ю­чи ко­жен сво­їх рі­дних бра­тів, при­я­те­лів ва­ших і су­сі­дів. І по­ля­гло то­го дня з на­ро­ду до трьох ти­сяч лю­ду» (Ви­хід. 32. 25-28) — тих, хто під­мі­нив справ­жньо­го Бо­га Зо­ло­тим те­лям, Ма­мо­ною, Гро­шо­вим мі­шком! Стра­шні ряд­ки, але їх не­об­хі­дно пам’ята­ти. Бо хто спо­тво­рює цін­но­сті — ні­ко­ли не по­ба­чить Обі­то­ва­ну Зем­лю, Сво­бо­ду.

Ко­ли ж Го­сподь і Мой­сей (вже по­за­ду був не один рік блу­кань у пу­сте­лі, про­те лю­ди не зна­ли, що по­пе­ре­ду — ще без­ліч) зно­ву по­чу­ли скар­ги на­ро­ду, як от: «Ой, бо­дай би ми по­мер­ли в Єги­пет­ській зем­лі чи бо­дай би по­мер­ли в цій пу­сти­ні! І на­ві­що то Го­сподь ве­де нас у ту зем­лю? Щоб по­ляг­ти нам від ме­ча та щоб жін­ки на­ші й ді­ти зро­би­ли­ся здо­бич­чю? Чи ж не лі­пше нам по­вер­ну­ти­ся в Єги­пет?» (Чи­сла. 14. 2-3) — ось то­ді Го­сподь ска­зав у від­по­відь стра­шні сло­ва: «І до­ки ця ле­да­ча юр­ба на­рі­ка­ти­ме на ме­не? Тож ска­жи їм, Мой­сею: Як жи­ву Я — сло­во Го­спо­днє — зро­блю з ва­ми так, як ви на­го­во­ри­ли в мої ву­ха. У цій пу­сте­лі по­ля­жуть ва­ші тру­пи, усі ви, що бу­ли пе­ре­лі­че­ні, усім ва­шим чи­слом, від двад­ця­ти ро­ків і стар­ше, ви, що на­рі­ка­ли на ме­не, — ні­хто з вас не ввій­де в зем­лю, в якій Я, під­ні­сши вго­ру мою ру­ку, по­кляв­ся вас осе­ли­ти, — крім Ка­ле­ва та Ісу­са На­ви­на» (хо­ро­брі во­ї­ни, що ме­чем про­кла­да­ли шлях до Обі­то­ва­ної Зем­лі. Не уві­йшов на­віть Мой­сей! Бо під­дав­ся сум­ні­вам. — І. С.). «Ді­тей же ва­ших, що про них ви ка­за­ли, мов­ляв, во­ни здо­бич­чю ста­нуть — їх я вве­ду ту­ди, і во­ни спі­зна­ють зем­лю, якою ви не­хту­ва­ли» (Чи­сла. 14). Ді­ти спі­зна­ли цю зем­лю. Але спо­ча­тку во­ни здо­бу­ли її ме­чем!

***

Спо­ді­ва­є­мо­ся, що ці ко­ро­ткі за­мі­тки ста­нуть ко­ри­сни­ми для тих на­ших чи­та­чів, хто ду­має над тим, ко­ли з’яви­ться український Мой­сей, й чо­му йо­го до­сі не­має. Щоб уяви­ти це — роз­по­відь про по­двиг Мой­сея тре­ба ду­же до­бре зна­ти. Бу­дьмо ж опти­мі­ста­ми — бо, на­при­клад, мо­ло­дий Ти­чи­на ві­рив у те, що «во­з­дви­гне Вкра­ї­на сво­го Мой­сея». Спро­мог­ти­ся б тіль­ки вча­сно ки­ну­ти у во­гонь Зо­ло­то­го Би­чка...

ФОТО З САЙТА ARIA-ART.RU

ВЕ­ЛИ­КИЙ МІ­КЕ­ЛАН­ДЖЕ­ЛО УВІЧНИВ ОБРАЗ МОЙ­СЕЯ У СВО­ЇЙ СКУЛЬ­ПТУ­РІ (40-і РО­КИ ХVI СТО­ЛІ­Т­ТЯ)

ФОТО З САЙТА PRIHOD.RU

ТАК МІГ ВИ­ГЛЯ­ДА­ТИ МОЙ­СЕЙ У ХВИ­ЛИ­НИ ВНУ­ТРІ­ШНІХ СУМ­НІ­ВІВ ТА СТРА­Ж­ДАНЬ (РИ­СА, ПРИ­ТА­МАН­НА УСІМ ЧЕ­СНИМ КЕР­МА­НИ­ЧАМ НА­РО­ДУ). ДО РЕ­ЧІ, БІЛЬ­ШІСТЬ ВЧЕ­НИХ ВСЕ Ж СХИ­ЛЯ­Є­ТЬСЯ ДО ДУМ­КИ, ЩО ЦЕ - РАД­ШЕ ПО­СТАТЬ ІСТО­РИ­ЧНА, А НЕ ЛЕ­ГЕН­ДАР­НА (ЖИВ БЛИЗЬ­КО 1200 р. ДО Н. Е.)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.