Укра­ї­нець, бо єв­ро­пе­єць

Жит­тє­вий і твор­чий шлях Оль­гер­да Бо­чков­сько­го

Den (Ukrainian) - - Iсторiя Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ, Ві­та­лій ПО­НО­МА­РЬОВ

У ЦЕН­ТРІ УКРА­Ї­НИ

Ольґерд-Іпо­літ Бочковський (01.03.1885—09.11.1939) народився на за­лі­зни­чній стан­ції До­лин­ській (сьо­го­дні — у скла­ді мі­ста До­лин­ська на пів­дні Кі­ро­во­град­ської обла­сті). Йо­го ба­тько, слу­жбо­вець Хар­ків­сько-Ми­ко­ла­їв­ської за­лі­зни­ці Апол­лон Бочковський мав поль­ське ко­рі­н­ня, а ма­ти Ан­на по­хо­ди­ла з ли­тов­сько­го ро­ду Ра­є­цьких. Ба­тьки охре­сти­ли Ольґер­да-Іпо­лі­та і йо­го мо­лод­шо­го бра­та Та­де­у­ша у ко­стьо­лі та ви­хо­ва­ли у поль­ській куль­ту­рі, і Тадеуш у зрі­ло­му ві­ці на­віть став ксьон­дзом.

За кіль­ка ро­ків Апол­ло­на Бо­чков­сько­го пе­ре­ве­ли по слу­жбі спо­ча­тку до Ка­те­ри­но­сла­ва (ни­ні Дні­про­пе­тровськ), а по­тім до Єли­са­вет­гра­да (ни­ні Ки­ро­во­град). Бра­ти Бо­чков­ські на­вча­ли­ся в Єли­са­вет­град­сько­му зем­сько­му ре­аль­но­му учи­ли­щі, учня­ми яко­го в рі­зний час бу­ли Ми­ко­ла Са­дов­ський (Ми­ко­ла То­бі­ле­вич) і йо­го брат Па­нас Са­кса­ган­ський (Па­нас То­бі­ле­вич), Ка­роль Ши­ма­нов­ський, Єв­ген Чи­ка­лен­ко, Гу­став Ней­га­уз, Гнат Юра, Юрій Янов­ський та Єв­ген Ма­ла­нюк. В учи­ли­щі Ольґер­дІпо­літ ви­явив осо­бли­ві зді­бно­сті до фран­цузь­кої та ні­ме­цької мов, на­то­мість до­ро­слим він віль­но во­ло­дів за­га­лом дво­ма де­ся­тка­ми мов, у то­му чи­слі гру­зин­ською, еспе­ран­то, ка­та­лан­ською, кельт­ською, поль­ською та че­ською.

Пі­сля за­кін­че­н­ня учи­ли­ща 18-лі­тній Ольґерд Бочковський ви­їхав до Пе­тер­бур­га і там упро­довж двох ро­ків на­вчав­ся одно­ча­сно на еко­но­мі­чно­му від­ді­лен­ні По­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту та у Лі­со­во­му ін­сти­ту­ті. Однак на по­ча­тку 1906 ро­ку він, не за­вер­шив­ши на­вча­н­ня, по­спі­хом ви­їхав до Кра­ко­ва (де­я­кі до­слі­дни­ки при­пу­ска­ють, що він осте­рі­гав­ся аре­шту). Че­рез чверть сто­лі­т­тя Бочковський зга­ду­вав про це так: «Єв­ро­па від мо­ло­дих ро­ків бу­ла мо­єю ду­хов­ною ба­тьків­щи­ною. Я ні­ко­ли не по­ді­ляв ні слов’ян­сько­го, ні ре­во­лю­цій­но­го ме­сі­а­ні­зму Ро­сії. З мо­сков­ської в’язни­ці ца­ра­ту я ті­кав у Єв­ро­пу, не­мов до­до­му».

КНЯ­ЗЕМ НА­РО­ДЖУ­Ю­ТЬСЯ, УКРАЇНЦЕМ СТА­ЮТЬ

Спо­ча­тку Бочковський зби­рав­ся їха­ти до Па­ри­жа, але вре­шті-решт осе­лив­ся у Пра­зі. Са­ме там, по­за Укра­ї­ною, він по­чав усві­дом­лю­ва­ти се­бе українцем. Бочковський став ре­гу­ляр­но до­пи­су­ва­ти до ки­їв­ської га­зе­ти «Ра­да», яку ви­да­вав Єв­ген Чи­ка­лен­ко, до львів­сько­го ча­со­пи­су «Еко­но­міст», який ре­да­гу­вав Кость Пань­ків­ський, і до мо­сков­сько­го жур­на­лу «Украин­ская жизнь», який ре­да­гу­вав Си­мон Пе­тлю­ра. Він та­кож пе­ре­клав че­ською мо­вою збір­ку з во­сьми опо­відань Ми­хай­ла Ко­цю­бин­сько­го «З гли­бин ду­ші», а пі­сля ви­хо­ду кни­ги з дру­ку пе­ре­слав на про­ха­н­ня пи­сьмен­ни­ка по одно­му при­мір­ни­ку Василеві Сте­фа­ни­ку до Ві­дня, Аль­фре­до­ві Єн­се­ну до Сток­голь­ма та Ма­кси­мо­ві Ґорь­ко­му на Ка­прі.

Бочковський пи­сав стат­ті й для че­ських ча­со­пи­сів — про твор­чість Та­ра­са Шевченка, Іва­на Фран­ка, Іва­на Ко­тля­рев­сько­го, Ган­ну Бар­ві­нок, Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го, про ді­яль­ність то­ва­ри­ства «Про­сві­та» та про український те­атр (че­рез чверть сто­лі­т­тя він ви­ко­ри­став свій жур­на­ліст­ський до­свід при під­го­тов­ці під­ру­чни­ка «Осно­ви жур­на­лі­зму» та хре­сто­ма­тії «Ча­со­пи­сна чи­тан­ка»). А на сто­рін­ках ав­то­ри­те­тно­го жур­на­лу «Slovansky prehled» Бочковський опу­блі­ку­вав се­рію ста­тей під на­звою «Укра­їн­ське пи­та­н­ня» (1910 ро­ку во­на бу­ла ви­да­на окре­мою збір­кою).

Нав­ча­ю­чись упро­довж 1906— 1909 ро­ків на фі­ло­соф­сько­му фа­куль­те­ті Кар­ло­во­го уні­вер­си­те­ту, Ольґерд-Іпо­літ Бочковський за­при­я­те­лю­вав із там­те­шнім про­фе­со­ром, філософом і по­лі­ти­ком То­ма­шем Ґар­рі­ґом Ма­са­ри­ком. Від­так Бочковський по­чав пе­ре­кла­да­ти укра­їн­ською мо­вою істо­ри­ко-соціологічні пра­ці Ма­са­ри­ка, а зго­дом при­свя­тив кіль­ка сво­їх ста­тей ана­лі­зу йо­го на­у­ко­вих і по­лі­ти­чних по­гля­дів, на­пи­сав йо­го біо­гра­фію та спо­га­ди про ньо­го. Ро­бо­ти Ма­са­ри­ка, за свід­че­н­ням Бо­чков­сько­го, ста­ли для ньо­го «увер­тю­рою до до­слі­дів пи­та­н­ня по­не­во­ле­них на­ро­дів вза­га­лі, зокре­ма, на схо­ді Єв­ро­пи».

На дев’ятий день Пер­шої сві­то­вої вій­ни австрійська по­лі­ція про­ве­ла об­шук у квар­ти­рі Бо­чков­сько­го у Пра­зі, ви­лу­чи­ла низ­ку йо­го книг і ли­стів, а са­мо­го на­у­ков­ця як під­да­но­го во­ро­жої Ро­сій­ської ім­пе­рії за­а­ре­шту­ва­ла і ви­ве­зла до мі­ста Хеб на кор­до­ні з Ні­меч­чи­ною. Зав­дя­ки за­сту­пни­цтву Ма­са­ри­ка Бочковський був не­вдов­зі звіль­не­ний з ув’язне­н­ня, але до кін­ця вій­ни му­сив пе­ре­бу­ва­ти у Хе­бі як ін­тер­но­ва­ний. Звід­ти він на­ла­го­див спів­ро­бі­тни­цтво зі Со­ю­зом Ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни у Ві­дні, пи­сав стат­ті для там­те­шніх ви­дань «Ві­стник СВУ» та Ukrainische Nachrichten.

У НА­ЦІО­НАЛЬ­НИХ ІН­ТЕ­РЕ­САХ

Свої на­у­ко­ву ді­яль­ність Ольґерд Бочковський роз­по­чав із до­слі­дже­н­ня роз­ви­тку на­ціо­наль­них ру­хів в єв­ро­пей­ських ко­ло­ні­ях Ро­сії — бі­ло­ру­сько­го, вір­мен­сько­го, єв­рей­сько­го, ла­ти­сько­го, ли­тов­сько­го, поль­сько­го, та­тар­сько­го та фін­сько­го. Пі­зні­ше, 1916 ро­ку у Ві­дні укра­їн­ською мо­вою ви­йшла йо­го мо­но­гра­фія «По­не­во­ле­ні на­ро­ди цар­ської ім­пе­рії. Їх на­ціо­наль­не ві­дро­дже­н­ня й ав­то­но­мі­чні пря­му­ва­н­ня». В ній ав­тор пра­гнув по­ка­за­ти ши­ро­ко­му за­га­ло­ві по­ве­дін­ку ца­ра­ту що­до «сво­їх вла­сних на­ро­дів», зав­дя­ки чо­му Ро­сія за­жи­ла в ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­ті сум­ної сла­ви «тюр­ми на­ро­дів». Бочковський спо­ді­вав­ся, що Ро­сій­ська ім­пе­рія за­знає по­раз­ки у сві­то­вій вій­ні, від­так від неї від­окрем­ля­ться на­сам­пе­ред її за­хі­дні, еко­но­мі­чно най­більш роз­ви­ну­ті про­він­ції, і це за­галь­мує ві­дро­дже­н­ня ро­сій­сько­го ім­пе­рі­а­лі­зму. Не див­но, що за кіль­ка ро­ків цю кни­гу як «одіо­зну» прив­се­лю­дно спа­лю­ва­ли і во­я­ки Бі­лої ар­мії, і ро­сій­ські емі­гран­ти в Єв­ро­пі.

По­сту­по­во до­слі­дни­цьке по­ле Бо­чков­сько­го роз­ши­рю­ва­лось, і від ана­лі­зу на­ціо­наль­них ру­хів по­не­во­ле­них на­ро­дів Ро­сій­ської ім­пе­рії він пе­ре­йшов до ви­яв­ле­н­ня за­ко­но­мір­но­стей, за йо­го сло­ва­ми, «не­спо­ді­ва­но­го во­скре­сі­н­ня з мер­твих» низ­ки «ма­лих» або «не­дер­жав­них» на­ро­дів Єв­ро­пи (їх то­ді ще на­зи­ва­ли «при­спа­ни­ми» чи «не­істо­ри­чни­ми на­ро­да­ми», або й «на­ро­да­ми-по­кидь­ка­ми»): ба­сків, бол­гар, бре­тон­ців, гре­ків, ір­ланд­ців, ісланд­ців, ка­та­лон­ців, лу­жи­цьких сер­бів, ма­ке­дон­ців, про­ван­саль­ців, пор­ту­галь­ців, ру­му­нів, сло­ва­ків, фла­манд­ців і че­хів. Бочковський роз­гля­дав на­ціо­наль­не ві­дро­дже­н­ня цих на­ро­дів як пер­ший етап при­ско­ре­но­го фор­му­ва­н­ня із них мо­дер­них на­цій. І не ви­пад­ко­во, за­ува­жу­вав український на­у­ко­вець, біль­шість до­слі­дни­ків на­ціо­наль­них ру­хів по­хо­ди­ли са­ме із цих «не­істо­ри­чних» на­ро­дів — во­ни по­тре­бу­ва­ли те­о­ре­ти­чно­го об­ґрун­ту­ва­н­ня сво­їх куль­тур­них і по­лі­ти­чних ви­мог.

За два ти­жня до за­вер­ше­н­ня Пер­шої сві­то­вої вій­ни, 28 жов­тня 1918 ро­ку бу­ла про­го­ло­ше­на не­за­ле­жна Че­хо-Сло­ва­цька ре­спу­блі­ка, а її пре­зи­ден­том став То­маш Ма­са­рик. Отри­му­ю­чи па­спорт гро­ма­дя­ни­на но­вої дер­жа­ви, Бочковський до­міг­ся за­пи­су у гра­фі «на­ціо­наль­ність» — «укра­ї­нець». Не­за­ба­ром він до­лу­чив­ся до ор­га­ні­за­ції у Пра­зі Над­зви­чай­ної ди­пло­ма­ти­чної мі­сії Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки, очо­лив її пре­со­вий від­діл, пра­цю­вав ата­ше з пи­тань куль­ту­ри. За під­трим­ки по­соль­ства УНР Бочковський за­сну­вав укра­їн­сько-че­ське ви­дав­ни­цтво «Все- світ», яке у рам­ках про­е­кту «Пі­знай­мо Укра­ї­ну» ви­да­ло че­ською мо­вою 14 на­у­ко­во-по­пу­ляр­них бро­шур про Укра­ї­ну (дві з них він на­пи­сав сам).

ВО­ЛЯ БУ­ТИ НА­ЦІ­ЄЮ

Про­дов­же­н­ням пер­шої мо­но­гра­фії Бо­чков­сько­го ста­ла йо­го кни­га «На­ціо­наль­на спра­ва (стат­ті про на­ціо­наль­не пи­та­н­ня у зв’яз­ку з су­ча­сною вій­ною)», ви­да­на у Ві­дні 1918 ро­ку. У на­сту­пні ро­ки ви­хо­дять дру­ком йо­го мо­но­гра­фії «На­ці­о­ло­гія і на­ці­о­гра­фія як спе­ці­яль­на со­ціо­ло­гі­чна ди­сци­плі­на для на­у­ко­во­го до­слі­ду на­ції» (1923), «На­ці­о­ло­гія і на­ці­о­гра­фія» (1927), «На­ціо­наль­не про­бу­дже­н­ня, ві­дро­дже­н­ня, са­мо­о­зна­че­н­ня» (1931), «Бо­роть­ба на­ро­дів за на­ціо­наль­не ви­зво­ле­н­ня» (1932), «Вступ до на­ці­о­ло­гії» (1934) та ба­га- то ін­ших (за­га­лом на­у­ко­вець опу­блі­ку­вав близь­ко пів­ти­ся­чі пу­блі­ци­сти­чних і на­у­ко­вих праць).

Свою ува­гу до на­ціо­наль­них про­блем Бочковський по­ясню­вав тим, що у пе­ре­бі­гу сві­то­вої вій­ни мі­жна­ро­дна спіль­но­та під ти­ском ви­зволь­них ру­хів бу­ла зму­ше­на ви­зна­ти пра­во на­цій на са­мо­ви­зна­че­н­ня. Від­то­ді са­ме на­ція, а не цер­ква і не дер­жа­ва, є ви­рі­шаль­ним фа­кто­ром по­лі­ти­чно­го та істо­ри­чно­го роз­ви­тку, і не­да­рем­но ХХ сто­лі­т­тя іно­ді на­зи­ва­ють «сто­лі­т­тям на­цій».

За Бо­чков­ським, у про­бу­джен­ні «при­спа­них» чи «не­істо­ри­чних», а на­справ­ді про­сто по­не­во­ле­них, на­ро­дів і подаль­шо­му фор­му­ван­ні з них мо­дер­них на­цій ви­рі­шаль­ну роль ві­ді­грає суб’єктив­ний чин­ник. Він полягає у на­яв­но­сті у на­ро­ду на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті та на­ціо­наль­ної во­лі, які ви­яв­ля­ють се­бе у пра­гнен­ні на­ції до по­лі­ти­чної та дер­жав­ної са­мо­стій­но­сті: «На­ція — це во­ля бу­ти на­ці­єю».

«До ви­зна­чаль­них ознак або кри­те­рі­їв на­ції від­но­си­ться та­кож і куль­ту­ра в най­за­галь­ні­шо­му ро­зу­мін­ні цьо­го по­ня­т­тя», — за­зна­чав Ольґерд Бочковський. «...Пер­ша фа­за на­ціо­наль­но­го про­бу­дже­н­ня має су­то куль­тур­ний ха­ра­ктер. От­же, якщо куль­ту­ра, пе­ре­ва­жно ма­со­ва, вва­жа­є­ться кри­те­рі­єм на­ції, ... [її] са­мо­бу­тно­сті та окре­мі­шно­сті, то в цьо­му є пев­на ра­ція. На­ція на­стіль­ки і то­му по­стає на­ці­єю, на­скіль­ки во­на ви­яв­ляє куль­тур­но-твор­чу зда­тність та хист. Для на­ції куль­ту­ра є тим, чим для лю­ди­ни — її осо­бо­вість». І да­лі: «Куль­ту­ра — це сво­го ро­ду мі­ри­ло своє­рі­дно­сті й вар­то­сті на­ції. Сту­пінь по­ши­ре­н­ня і, го­лов­не, по­гли­бле­н­ня куль­ту­ри в ма­сах — це одна із пе­ред­умов пе­ре­тво­ре­н­ня на­ро­ду в на­цію. На­ція як та­ка не­ми­сли­ма без вла­сної куль­ту­ри. Куль­ту­ра пер­ший і ви­рі­шаль­ний етап на шля­ху на­ціо­наль­но­го са­мо­ви­зна­че­н­ня ко­жно­го на­ро­ду».

На­ція, за­зна­чав Бочковський, не то­то­жна мо­ві, мо­ва є ли­ше одні­єю з ба­га­тьох її ознак, про­те і без вла­сної мо­ви на­ція утво­ри­ти­ся не мо­же. Ре­лі­гія так са­мо ві­ді­грає ва­жли­ву роль в про­це­сі етні­чної са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції осо­би­сто­сті, а от­же і у фор­му­ван­ні про­сто­ру на­ціо­наль­ної куль­ту­ри: «Мо­жна при­пу­сти­ти, що між ре­лі­гій­ни­ми і на­ціо­наль­ни­ми по­чу­ва­н­ня­ми лю­ди­ни існує пев­на ана­ло­гія. Оби­два на­ле­жать до найін­тим­ні­ших і во­дно­час до най­фан­та­сти­чні­ших про­я­вів люд­ської ду­ші. Хро­но­ло­гі­чно на­ціо­наль­на сві­до­мість пі­зні­ша за ре­лі­гій- ну. Та в ре­лі­гій­них по­чу­т­тях вже під­сві­до­мо кри­ю­ться за­ча­тки май­бу­тньої на­ціо­наль­ної від­ру­бно­сті».

На­ція, за Бо­чков­ським, «є ду­же скла­дний суспільний ви­твір», це ре­зуль­тат по­лі­ти­чної кон­со­лі­да­ції на­ро­ду. Во­на утво­рю­є­ться вна­слі­док по­єд­на­н­ня всіх еле­мен­тів куль­ту­ри у ці­лість по­чу­т­тя­ми, сві­до­мі­стю та во­лею лю­дей, їхнім ба­жа­н­ням жи­ти ра­зом і тво­ри­ти спіль­не май­бу­тнє. Від­так, до­слі­дник на­зи­ває модерну на­цію пси­хо­во­люн­та­ри­сти­чною спіль­но­тою, яка об’єд­на­на ми­ну­лим, жи­ве те­пе­рі­шнім і спря­мо­ва­на у май­бу­тнє.

Слі­дом за укра­їн­ським прав­ни­ком, про­фе­со­ром Во­ло­ди­ми­ром Ста­ро­соль­ським (який чи не пер­шим у Єв­ро­пі ви­го­ло­сив свій курс на­ці­о­ло­гії) Бочковський по­чи­нає опра­цьо­ву­ва­ти но­ву со­ціо­ло­гі­чну ди­сци­плі­ну — те­о­рію на­ції або на­ці­о­ло­гію, те­о­ре­ти­чно об­ґрун­то­ву­ю­чи пра­во­мір­ність її існу­ва­н­ня (сам тер­мін «на­ці­о­ло­гія» він за­про­ва­див до на­у­ко­во­го обі­гу ще 1918 ро­ку). Пре­дме­том йо­го до­слі­джень стає ши­ро­ке ко­ло ма­ло­ви­вче­них пи­тань — ме­то­до­ло­гія на­ці­є­знав­чих сту­дій, при­ро­да і стру­кту­ра на­ції, етно- та на­ці­о­ге­не­за, істо­ри­чний роз­ви­ток на­ціо­наль­них те­о­рій та іде­о­ло­гій.

В УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТІ ТА В АКА­ДЕ­МІЇ

У роз­пал цих сту­дій, 1923 ро­ку сти­пен­ді­ат Фон­ду пре­зи­ден­та То­ма­ша Ма­са­ри­ка Ольґерд Бочковський був обра­ний до­цен­том со­ціо­ло­гії в Укра­їн­сько­му Віль­но­му Уні­вер­си­те­ті у Пра­зі й по­чав ви­кла­да­ти там со- ці­о­ло­гію та на­ці­о­ло­гію. Йо­го ко­ле­га­ми ста­ли Дми­тро Дорошенко, Дми­тро Ан­то­но­вич, Сте­пан Рудницький, Во­ло­ди­мир Ста­ро­соль­ський та ін­ші ві­до­мі укра­їн­ські на­у­ков­ці.

На­сту­пно­го ро­ку Бочковський по­чав ви­кла­да­ти со­ціо­ло­гію, на­ці­о­ло­гію та на­ці­о­гра­фію і в Укра­їн­ській Го­спо­дар­ській Ака­де­мії у По­дє­бра­дах (не­по­да­лік від Праги); во­на бу­ла ство­ре­на за під­трим­ки пре­зи­ден­та Ма­ка­ри­ка й існу­ва­ла на до­та­ції уря­ду Че­хо-Сло­вач­чи­ни. Зго­дом Бочковський вві­йшов до скла­ду Се­на­ту Ака­де­мії, здо­був зва­н­ня про­фе­со­ра й очо­лив ка­фе­дру со­ціо­ло­гії та на­ці­о­ло­гії. Се­ред йо­го сту­ден­тів бу­ли Єв­ген Ма­ла­нюк, Ле­о­нід Мо­сендз і Ми­хай­ло Те­лі­га. Один із йо­го сту­ден­тів зга­ду­вав ті ле­кції: «Слу­хав би йо­го без­ко­не­чно. Це енциклопедія зна­н­ня. А йо­го до­бір­на лі­те­ра­тур­на мо­ва впли­ває на слу­ха­ча, як му­зи­ка».

За­хі­дні на­у­ков­ці не раз «по­зи­ча­ли» в укра­їн­ських ко­лег ідеї для роз­бу­до­ви сво­їх те­о­рій: фі­зик Віль­гельм Кон­рад Рент­ген — в Іва­на Пу­люя, еко­но­міст Джон Мей­нард Кейнс — у Ми­хай­ла Ту­га­нБа­ра­нов­сько­го, а ан­тро­по­лог Ен­то­ні Сміт, фі­ло­соф Ернст Ґелл­нер, істо­рик Ми­ро­слав Грох і по­лі­то­лог Бе­не­дикт Ан­дер­сон — в Оль­гер­да-Іпо­лі­та Бо­чков­сько­го.

До­слі­джу­ю­чи про­бле­ми етно­по­лі­ти­ки як скла­до­вої на­ці­о­ло­гії, Бочковський звер­тав ува­гу на не­об­хі­дність ося­гне­н­ня тен­ден­цій на­ціо-дер­жав­них вза­є­мин для то­го, що­би пе­ред­ба­чи­ти ймо­вір­ні фор­ми роз­ви­тку цих вза­є­мин у кон­кре­тних ви­пад­ках. Ці­ка­вим є та­кож роз­гляд до­слі­дни­ком про­бле­ми «дер­жа­ва-на­ція-пар­тія». Він го­стро кри­ти­ку­вав спро­би пев­них по­лі­ти­чних сил мо­но­по­лі­зу­ва­ти пред­став­ни­цтво на­ції та ви­сту­па­ти, так би мо­ви­ти, від її іме­ні. То­таль­не під­по­ряд­ку­ва­н­ня на­ро­ду пар­тій­но­му про­во­ду ве­ло, на дум­ку Бо­чков­сько­го, до руй­ну­ва­н­ня ці­лі­сно­сті на­ції, до її роз­па­ду на при­ві­ле­йо­ва­ну ка­сту пар­тій­них чле­нів та ка­сту «чле­нів на­ро­ду».

Но­во­ча­сна на­ціо­наль­на ідея, за Ольґер­дом Бо­чков­ським, на­ро­джу­єть ся ли ше під зна ком де мо кра тії. Са­ме де­мо­кра­тія спри­я­ла на­ціо­наль­но­му про­бу­джен­ню і від­ро­джен­ню іс то рич но « при спа них » або « за бу - тих » на ро дів. На ція є ле ґі тим ною ди­ти­ною де­мо­кра­тії та де­мо­кра­ти­чно­го на­ціо­на­лі­зму, які да­ли пра­во­ву та гро­ма­дян­ську рів­ність по­не­во­ле­ним сус піль ним ста нам. Де мо кра - тич ний на ці о на лізм є по сту по вою, гу­ма­ні­сти­чною до­ктри­ною, ре­а­кцій­ний же на ці о на лізм ( або пан на ці о - на­лізм) є рі­зно­ви дом ім­пе­рі­а­лі­зму, фа­на­ти­зму і на­силь­ства, за­пе­ре­че­н­ня мо­жли­во­сті спів­жи­т­тя і спів­пра­ці на­ро­дів.

«На­ро­ди не аси­мі­лю­ю­ться» — так на­звав Бочковський одну зі сво­їх праць. Справ­ді, у су­ча­сно­му сві­ті, на­го­ло­шу­вав він, при­му­со­ва аси­мі­ля­ція є по­лі­ти­чним ана­хро­ні­змом й обер­та­є­ться про­ти са­мо­го по­не­во­лю­ва­ча, «бо гар­тує си­ли пе­ре­слі­ду­ва­но­го на­ро­ду, спря­мо­ва­ні на рі­шу­че про­ти­сто­я­н­ня в на­ціо­наль­но­му ви­зво­лен­ні». На­ма­га­н­ня «на­ро­дів-па­нів» на­силь­но аси­мі­лю­ва­ти по­не­во­ле­ні на­ро­ди, при­ду­ши­ти чи хо­ча б за­галь­му­ва­ти їхнє на­ціо­наль­не про­бу­дже­н­ня спри­чи­ня­ють опір остан­ніх і спри­я­ють пе­ре­тво­рен­ню тих на­ціо­наль­них ру­хів на ви­зволь­ні: «Маю на ува­зі бо­роть­бу по­не­во­ле­них на­ро­дів про­ти «істо­ри­чних» чи «дер­жав­них» на етно­гра­фі­чній те­ри­то­рії пер­ших». До ре­чі, зраз­ком на­ціо­наль­но-ви­зволь­но­го ру­ху український до­слі­дник ува­жав фін­ський.

У сво­їх пра­цях Бочковський дає при­клад ро­зу­мі­н­ня на­ціо­наль­них по­треб ін­ших на­ро­дів. Він пи­ше про бо­роть­бу на­ро­дів за своє ви­зво­ле­н­ня, ана­лі­зує спад­щи­ну То­ма­ша Ма­са­ри­ка, до­слі­джує за­галь­но­єв­ро­пей­ський на­ці­є­твор­чий про­цес. Та го­лов­ним для Ольґер­да Бо­чков­сько­го за­ли­ша­ло­ся ви­ро­бле­н­ня і ре­а­лі­за­ція укра­їн­ською ін­те­ле­кту­аль­ною й по­лі­ти­чною елі­тою вла­сно­го етно­по­лі­ти­чно­го кур­су. Він ува­жав, що їй кон­че по­трі­бно «прой­ти шко­лу на­ціо­наль­но­го ре­а­лі­зму», і при цьо­му по­си­лав­ся на до­свід че­сько­го на­ціо­наль­но­го ві­дро­дже­н­ня, який оці­ню­вав як кла­си­чний.

Для Бо­чков­сько­го на­род як етні­чна спіль­но­та ще не є на­ці­єю, це рад­ше «на­ці­є­твор­чий си­рі­вець, з яко­го мо­же роз­ви­ну­тись на­ція». У пе­ре­бі­гу цьо­го роз­ви­тку чле­ни на­ро­ду (етно­су) усві­дом­лю­ють свою ду­хов­ну спіль­ність, істо­ри­чну окре­мі­шність та куль­тур­ну не­по­втор­ність. Це ро­зу­мі­н­ня за­зви­чай по­ши­рю­є­ться від цен­тру до пе­ри­фе­рії — від ари­сто­кра­тії до шля­хти і го­ро­дян (са­ме так пі­сля Ве­ли­кої Фран­цузь­кої ре­во­лю­ції тво­ри­ли­ся су­ча­сні єв­ро­пей­ські на­ції). Мо­дер­на на­ція успад­ко­вує від на­ро­ду, з яко­го во­на сфор­му­ва­ла­ся, низ­ку об’єктив­них ознак: те­ри­то­рію, дов­кі­л­ля, етні­чну осно­ву, істо­ри­чну до­лю, уні­каль­ну куль­ту­ру («куль­ту­ра — кри­ти­чна озна­ка са­мо­бу­тно­сті на­ції») і вла­сну мо­ву («по-сво­є­му без тру­да ду­ма­є­ться»). Однак ні на­ція, ні, тим біль­ше, окре­ма лю­ди­на не то­то­жні цим скла­до­вим і не ви­чер­пу­ю­ться ни­ми, і при­клад са­мо­го Ольґер­да Бо­чков­сько­го це пе­ре­кон­ли­во під­твер­джує.

У ли­пні 1933 ро­ку про­фе­сор Бочковський очо­лив Гро­мад­ський ко­мі­тет по­ря­тун­ку Укра­ї­ни, то­ді ж він по­чав ре­да­гу­ва­ти за­сно­ва­ний ним дво­ти­жне­вий ін­фор­ма­цій­ний бю­ле­тень «Го­лод на Укра­ї­ні». А у ве­ре­сні то­го ро­ку Бочковський опу­блі­ку­вав свій «Одвер­тий лист» до прем’єр-мі­ні­стра (зго­дом — пре­зи­ден­та Се­на­ту) Фран­ції Еду­ар­да Ер­ріо. Як і низ­ка ін­ших за­хі­дно­єв­ро­пей­ських ін­те­ле­кту­а­лів і по­лі­ти­ків, Ер­ріо під час від­ві­да­н­ня під­ра­дян­ської Укра­ї­ни не по­ба­чив тут жо­дних слі­дів шту­чно­го го­ло­ду, на­то­мість прив­се­лю­дно по­рів­няв її з кві­ту­чим са­дом. «Щоб по­чу­ти справ­жній голос укра­їн­сько­го на­ро­ду, — пи­сав Бочковський до Ер­ріо, — Ви по­вин­ні бу­ли б об’їха­ти та по­ба­чи­ти ви­ми­ра­ю­чі се­ла Укра­ї­ни; Ви ма­ли би по­бу­ва­ти на Со­лов­ках та за­сла­н­нях со­віт­ської дер­жа­ви, Ви ма­ли б від­ві­да­ти в’язни­ці та льо­хи біль­шо­ви­цької лю­до­жер­ної ҐПУ».

Влі­тку-во­се­ни 1936 ро­ку Бочковський від­ві­дав США, Ка­на­ду і Ве­ли­ку Бри­та­нію, а на­сту­пної осе­ні — Фран­цію. У тих кра­ї­нах він ви­сту­пав із ле­кці­я­ми для укра­їн­ських гро­мад і зби­рав по­жер­тви для Укра­їн­сько­го на­у­ко­во-те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту, спів­за­снов­ни­ком яко­го був.

ПЕ­РЕД­БА­ЧА­Ю­ЧИ ЄВ­РО­ПЕЙ­СЬКИЙ СО­ЮЗ

На­віть у се­ре­ди­ні 1930-х ро­ків Бочковський був пе­ре­ко­на­ний, що «су­ча­сний пан­на­ціо­на­лі­сти­чний пси­хоз зго­дом ми­не так са­мо, як ми­нув ре­лі­гій­ний фанатизм» по­ча­тку Но­во­го ча­су. Не­має на­ро­дів ви­щих і на­ро­дів ниж­чих, на­го­ло­шу­вав український на­у­ко­вець, на­ро­дів ве­ли­ких і на­ро­дів ма­лих — є на­ро­ди віль­ні та на­ро­ди тим­ча­со­во по­не­во­ле­ні. Так са­мо не­має на­ро­дів істо­ри­чних і на­ро­дів не­істо­ри­чних — ко­жен на­род має свою істо­рію (хоч і не завжди до­слі­дже­ну) і пра­во на не­за­ле­жність, і «ко­жна на­ція у від­по­від­но­му для се­бе при­ро­дно­му і су­спіль­но­му ото­чен­ні мо­же роз­ви­ну­тись у гар­ну кві­тку люд­ства».

Бочковський вва­жав, що, по­при ви­кли­ки та за­гро­зи, «історія спри­яє ни­ні еман­си­па­ції зне­до­ле­них на­ро­дів, яки­ми во­на до­сі не­хту­ва­ла й які при­спа­ла». Він пе­ред­ба­чав у близь­ко­му май­бу­тньо­му обме­же­н­ня «свя­то­го еґо­ї­зму» на­ро­дів: одні з них зречуться сво­го ме­сі­а­ні­зму, ін­ші — вла­сно­го нар­ци­си­зму, ще ін­ші — сво­їх мрій про сві­то­ву ге­ге­мо­нію.

Бочковський про­гно­зу­вав, що на­ціо­наль­ні дер­жа­ви не­за­ба­ром по­сту­пля­ться ча­сти­ною сво­го су­ве­ре­ні­те­ту на ко­ристь кон­ти­нен­таль­них спі­лок. І са­ме Єв­ро­па, яка бу­ла, на йо­го дум­ку, ба­тьків­щи­ною на­цій, має ста­ти пер­шим та­ким об’єд­на­н­ням — «Пан-Єв­ро­пою», со­ю­зом не­за­ле­жних, віль­них, рі­зних, про­те рів­них на­цій. Ольґерд-Іпо­літ Бочковський ві­рив у те, що ці «від­ро­дже­ні на­ро­ди зди­ву­ють світ най­мо­гу­тні­шим сво­їм тво­ром — «Дев’ятою сим­фо­ні­єю» люд­ської істо­рії».

ОЛЬ­ГЕРД БОЧКОВСЬКИЙ (ФОТО 1918 р.) БУВ ВО­ДНО­ЧАС І ПЕ­РЕ­КО­НА­НИМ УКРА­ЇН­СЬКИМ ПА­ТРІ­О­ТОМ, І СПРАВ­ЖНІМ ЄВ­РО­ПЕЙ­ЦЕМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.