«Щой­но з’яв­ля­є­ться на­дія на мир, одра­зу­від­чу ва­єш всю кра­су­ве­сни»

Укра­їн­ці — про те, що до­дає опти­мі­зму у ці не­про­сті ча­си

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Пі­дго­ту­ва­ли Ма­рія СЕ­МЕН­ЧЕН­КО, Ін­на ЛИХОВИД, Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Ти­ждень до­бі­гає кін­ця. Він був спов­не­ний як при­єм­них мо­мен­тів, так і сум­них. У ко­жно­го — свої при­чи­ни для ра­до­сті і пе­ча­лі, але остан­нім ча­сом укра­їн­ців об’єд­ну­ють спіль­ні мо­мен­ти ща­стя — ко­ли ні­хто з вій­сько­вих не за­ги­нув, не ве­ду­ться об­стрі­ли міст і сіл, ко­ли до­до­му вер­та­ю­ться бій­ці, які про­ве­ли на схо­ді дов­гі мі­ся­ці. А ще — пре­кра­сна ве­сня­на по­го­да, а от­же і на­дії, що все то­чно бу­де до­бре. Крім цьо­го, в ко­жно­го з нас є свої що­ден­ні ра­до­сті, які до­да­ють опти­мі­зму і не да­ють зне­ві­ри­ти­ся. Про них «Дню» роз­по­від­а­ють укра­їн­ці з рі­зних міст.

Iгор ТО­ДО­РОВ, про­фе­сор Ужго­род­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту:

— Най­го­лов­ні­ша подія остан­ньо­го ти­жня — це Мі­жна­ро­дний жі­но­чий день. В Ужго­ро­ді 8 бе­ре­зня ми з дру­жи­ною і донь­кою хо­ди­ли на кон­церт «Пік­кар­дій­ської тер­ції». Ду­же по­лю­бля­є­мо цей ко­ле­ктив, хо­ди­ли на їхні ви­сту­пи і в До­не­цьку, ко­ли жи­ли там.

Про­дов­жує вра­жа­ти со­ня­чне За­кар­па­т­тя. По­го­да чу­до­ва. Вчо­ра тро­хи зі­псу­ва­лась, а до цьо­го бу­ло те­пло і гар­но. Це на­віть не «Май­же ве­сна», як спів­ав Ва­кар­чук, а пра­кти­чно ве­сна.

Ужго­род­ський університет роз­ви­ва­є­ться. Не­що­дав­но об’єд­на­лись два фа­куль­те­ти — єв­ро­пей­сько­го пра­ва та юри­ди­чний. Та­кож у цьо­му ви­ші від­кри­лась спе­ці­аль­ність «Між­на­ро­дні від­но­си­ни». Для ме­не це зна­ко­ва подія, бо го­ту­вав сту­ден­тів са­ме цьо­го на­пря­му май­же 20 ро­ків у До­не­цько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті. В Ужго­род­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті ра­ні­ше існу­вав на­прям «Кра­ї­но­знав­ство», але те­пер є і вла­сне «Між­на­ро­дні від­но­си­ни». Ми­ну­ло­го ти­жня брав участь у про­фо­рі­єн­та­цій­ний ро­бо­ті. Ми ви­сту­па­ли у кіль­кох шко­лах, я роз­по­від­ав про ко­ристь ці­єї гу­ма­ні­тар­ної спе­ці­аль­но­сті.

Так чи іна­кше, в Ужго­ро­ді по­стій­но пе­ре­бу­ва­єш у до­не­цько­му кон­текс­ті, ре­гу­ляр­но ди­ви­шся но­ви­ни по те­ле­ба­чен­ню і в ін­тер­не­ті. І вра­же­н­ня та­ке, що моя ма­ла ба­тьків­щи­на, Дон­бас, у ду­же скру­тно­му ста­но­ви­щі. Не ви­дно бу­дья­кої по­зи­тив­ної пер­спе­кти­ви. Це при­кро, це — по­стій­ний біль.

Iри­на НIКIФОРОВА, член ко­ле­гії го­лов­ної ра­ди в Укра­їн­сько­му то­ва­ри­стві охо­ро­ни пам’яток істо­рії та куль­ту­ри:

— У ме­не біль­ше но­вин що­до охо­ро­ни куль­тур­ної спад­щи­ни. Тро­хи біль­ше, ніж ти­ждень то­му, бу­ло сен­са­цій­не від­кри­т­тя ар­хе­о­ло­гі­чних остан­ків, по­бу­дов ХІ сто­лі­т­тя. Для Ки­є­ва, для Укра­ї­ни це — хо­ро­ша сен­са­ція. Але тут одра­зу й по­га­не. Ві­та­лій Кли­чко та В’яче­слав Ки­ри­лен­ко за­яви­ли, що бу­ді­вель­ні ро­бо­ти при­зу­пи­не­ні, там про­во­дя­ться ар­хе­о­ло­гі­чні роз­ко­пки, щоб збе­рег­ти пам’ятку для май­бу­тніх по­ко­лінь. Але звід­си ж ви­пли­ває трі­шки пе­си­мі­зму. Час іде, і по­ки там ні­чо­го не від­бу­лось у пла­ні кон­сер­ва­ції. На жаль, по­го­дні умо­ви, ко­ли під­ні­ма­є­ться рі­вень во­ди у Дні­прі, теж грає по­га­ну роль, бо за­мо­ка­ють де­рев’яні остан­ки. То­му ра­ху­нок іде бу­кваль­но на дні. Я ці­ка­ви­лась цим пи­та­н­ням. У Ки­є­ві спе­ці­а­лі­сти та­ко­го рів­ня по кон­сер­ва­ції мо­кро­го де­ре­ва ні­би і є, але те­хно­ло­гія по­тре­бує до­ста­тньо три­ва­ло­го ча­су, і так швид­ко зро­би­ти все не мо­жна. То­му є три­во­га, що мо­же­мо втра­ти­ти ці пам’ятки. Ще з хо­ро­шо­го, вже ні­би ма­ють при­зна­чи­ти ке­рів­ни­цтво за­по­від­ни­ка «Со­фія Ки­їв­ська». Але про це го­во­рять у ку­лу­а­рах остан­ній мі­сяць. Ні­я­ких ка­дро­вих змін по­ки не від­бу­ло­ся. На­каз про звіль­не­н­ня Оле­ни Сер­дюк під­пи­са­но, але во­на оспо­рює йо­го у су­до­во­му по­ряд­ку. Во­на ж за­раз ще на лі­кар­ня­но­му. Це зви­чай­на та­кти­ка чи­нов­ни­ків, ко­ли є за­гро­за звіль­не­н­ня, то за­го­стрю­ю­ться всі хро­ні­чні за­хво­рю­ва­н­ня. А ситуація в Со­фії та­ка, що тре­ба шви­день­ко бра­ти все в ру­ки.

З осо­би­сто­го, по­при рі­зні дум­ки чо­мусь ду­же лю­блю свя­то 8-го бе­ре­зня, ко­ли ба­га­то кві­тів, по­да­рун­ків. А вчо­ра у све­кру­хи був юві­лей, 80 ро­ків. Це та­ка осо­би­ста ра­дість. А ще не­дав­но бу­ло за­сі­да­н­ня ко­ле­гії Укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства охо­ро­ни пам’яток. Під­ні­ма­ли пи­та­н­ня мо­жли­во­го бу­дів­ни­цтва від Ки­їв­сько­го Па­трі­ар­ха­ту на фун­да­мен­тах Де­ся­тин­ної церкви хра­му на честь усіх за­ги­блих в АТО. Ра­зом з ко­ле­га­ми на­пи­са­ли звер­не­н­ня до Пре­зи­ден­та з про­ха­н­ням не допу­сти­ти ні­я­ких на­віть на­тя­ків на бу­дів­ни­цтво на фун­да­мен­ті Де­ся­тин­ної церкви. Ідея хра­му хо­ро­ша, але не в цьо­му мі­сці. Бо ми це пи­та­н­ня за­раз пі­дні­ма­є­мо і на мі­жна­ро­дно­му рів­ні. Но­вин у прин­ци­пі хо­ро­ших ви­ста­чає, ве­сна все ж та­ки!

Юлія ПОЛIЩУК, ху­до­жни­ця, го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу для ді­тей про те­атр «Ша­ле­ні Ко­зюль­ки», м. Ми­ко­ла­їв:

— Пе­ре­дов­сім, ра­дує від­но­сне за­тиш­шя на фрон­ті. Як тіль­ки з’яв­ля­є­ться на­дія на мир, одра­зу від­чу­ва­єш всю кра­су ве­сни і всіх див, з нею пов’яза­них. У ме­не ве­сною на­стрій сам по со­бі завжди гар­ний і під­не­се­ний. Тим біль­ше, що ми­ну­ло­го ти­жня бу­ло ще й 8 бе­ре­зня, ра­дість бу­ла по­двій­ною. Бо завжди при­єм­но ко­ли є дру­зі які пам’ята­ють про те­бе і зна­хо­дять час не за­бу­ти і при­ві­та­ти. Осо­би­сто ме­не це ра­дує! І вза­га­лі спіл­ку­ва­н­ня з кла­сни­ми дру­зя­ми ті­шить завжди!

Ми­ну­ло­го ти­жня в ме­не з’явив­ся ве­ло­си­пед! Це ва­го­ма при­чи­на для ра­до­сті. Ду­же дав­но йо­го хо­ті­ла. Те­пер є до­да­тко­ва мо­жли­вість по­ди­ви­ти­ся на рі­дне і дав­но зна­йо­ме мі­сто з но­во­го ра­кур­су. Я лю­блю та­кі від­кри­т­тя там, де зда­ва­ло­ся б, все вже ві­до­мо і зна­йо­мо..

Хо­джу на на­ро­дний хор два ра­зи на ти­ждень. Тож це та­кож завжди при­єм­но. Наш жур­нал для ді­тей про те­атр «Ко­зюль­ки» зна­хо­дять все но­вих ша­ну­валь­ни­ків — це не мо­же не ра­ду­ва­ти! Є на­дія, що ви­ро­сте по­ко­лі­н­ня щи­рих те­а­тро­лю­бів. По­чи­наю ілю­стру­ва­ти книж­ку львів­ської по­е­те­си Ка­те­ри­ни Мі­ха­лі­ці­ної, спо­ді­ва­ю­ся, все ви­йде якнай­кра­ще.

З по­га­но­го — ро­зу­мі­н­ня всі­єї без­глу­здо­сті і тра­гі­чно­сті си­ту­а­ції в Укра­ї­ні. Це єди­не, що ви­кли­кає не­га­тив­ні емо­ції: від від­чаю до силь­ної агре­сії і зло­сті! На­дія на кра­ще зда­є­ться все біль­ше при­мар­ною... Ну і, зви­чай­но, ви­сить над го­ло­вою ціл­ком ймо­вір­на за­гро­за по­нов­ле­н­ня вій­сько­вих дій. Та­кож завжди при­во­дить за­сму­чу­ють но­ви­ни про по­ра­не­них бій­ців. Усві­дом­ле­н­ня то­го, що на­віть якщо вій­ни да­лі не бу­де, вже сьо­го­дні ма­є­мо ти­ся­чі за­ги­блих і ти­ся­чі по­ра­не­них хло­пців. І не тіль­ки хло­пців, і не тіль­ки мо­ло­дих.... Вза­га­лі є ти­ся­чі лю­дей, яким на­віть ця ве­сна не при­но­сить ра­дість. Це вно­сить но­ти від­чаю у всі не­ве­ли­чкі що­ден­ні ра­до­сті. Але, зре­штою, ві­рю, все бу­де до­бре.

Оле­ксандр ГОР­БА­ТКО, го­лов­ний ко­ор­ди­на­тор гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Дон­бас SOS»:

— Ве­ли­кою по­ді­єю для на­шо­го ко­ле­кти­ву ста­ло те, що, за під­трим­ки Між­на­ро­дної ор­га­ні­за­ції з мі­гра­ції і Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, на­ша «га­ря­ча лі­нія» з під­трим­ки пе­ре­се­лен­ців отри­ма­ла ста­тус на­ціо­наль­ної. Те­пер у нас ма­лень­кий «бум»: ко­ло­саль­на кіль­кість дзвін­ків, ледь всти­га­є­мо все обро­бля­ти, і не всі лю­ди мо­жуть до нас до­дзво­ни­ти­ся.

За­раз чо­ти­ри лю­ди­ни пра­цю­ють на на­шій «га­ря­чій лі­нії». Все ду­же сер­йо­зно. В основ­но­му, лю­ди роз­пи­ту­ють про пе­ре­пус­тки, гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу і, остан­нім ча­сом ча­сто, про штам­пи мі­гра­цій­ної слу­жби. Зви­чай­но, завжди пи­та­ють про жи­тло.

По­га­но, що три­ває на­ко­пи­че­н­ня те­хні­ки з бо­ку «ДНР» та «ЛНР». Нам по­ві­дом­ля­ють, що про­во­дя­ться вче­н­ня бо­йо­ви­ків у ра­йо­ні Ро­вень­ків на Лу­ган­щи­ні і бі­ля Гор­лів­ки на До­неч­чи­ні. По­бо­ю­є­мо­ся, що бо­йо­ві дії мо­жуть по­но­ви­ти­ся. То­ді хи­ткий мир знов по­ру­ши­ться.

Ли­ша­є­ться про­бле­ма з пе­ре­пус­тка­ми. Пи­та­н­ня не ви­рі­шу­є­ться, хо­ча ним всі спе­ку­лю­ють. Ба­га­то обго­во­рю­ють цю те­му, а по фа­кту ні­чо­го не ро­блять. Ра­ні­ше мо­жна бу­ло ви­мо­ли­ти у вій­сько­вих, щоб пропу­сти­ли, а за­раз ні­ко­го так не про­пу­ска­ють.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.