Не бу­ти бай­ду­жи­ми!

Ди­ску­сій­ний клуб фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки ЛНУ ім. І. Фран­ка «змі­нює» фор­мат

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Юліана ЛАВРИШ

Сту­ден­ти Дис­ку­сій­но­го клу­бу фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка роз­по­ча­ли но­вий ін­те­ле­кту­аль­ний се­зон, що­прав­да, у де­що ін­шо­му фор­ма­ті. Це не озна­чає, що уча­сни­ки при­пи­ня­ють се­рію зі­брань і роз­ду­мів на пев­ні те­ми, про­сто роз­ши­рю­ють ко­ло про­е­ктів. Окрім зви­чної пра­ці, сту­ден­ти роз­по­ча­ли во­лон­тер­ський про­ект для під­трим­ки по­ра­не­них укра­їн­ських ге­ро­їв, які на­ра­зі пе­ре­бу­ва­ють на лі­ку­ван­ні у Львів­сько­му вій­сько­во­му го­спі­та­лі.

ВИ­ХІД ПО­ЗА АУ­ДИ­ТО­РІЮ

Не­що­дав­но сту­ден­ти-уча­сни­ки Дис­ку­сій­но­го клу­бу, який фун­кціо­нує на фа­куль­те­ті жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка, мір­ку­ва­ли над гра­фі­ком чер­го­вої ін­те­ле­кту­аль­ної ве­сни. Сту­ден­ти на­да­лі про­дов­жу­ва­ти­муть свої обго­во­ре­н­ня на осно ві про чи тан ня « Бро не бій ної пу­блі­ци­сти­ки» та «Під­рив­ної лі­те­ра­ту­ри», ор­га­ні­зо­ву­ва­ти­муть те­ма­ти­чні зу­стрі­чі та обго­во­ре­н­ня. Зокре­ма, по­пе­ре­ду про­чи­та­н­ня пра­ці Лі­ни Ко­стен­ко із се­рії «Пі­дрив­на лі­те­ра­ту­ра» — «Гу­ма­ні­тар­на ау­ра на­ції, або Де­фект го­лов­но­го дзер­ка­ла». Про­те на­ра­зі ви­ни­кла по­тре­ба у де- що ін­шо­му на­прям­ку ро­бо­ти клу­бу. Уча­сни­ки ви­рі­ши­ли роз­по­ча­ти про­ект во­лон­тер­ської під­трим­ки по­ра­не­них бій­ців у зо­ні АТО, які на­ра­зі пе­ре­бу­ва­ють на лі­ку­ван­ні у Львів­сько­му вій­сько­во­му го­спі­та­лі. За­раз ми скла­да­є­мо ба­зу да­них та­ких ге­ро­їв — пе­ред­усім про тих, хто є са­мо­тнім, не має під­трим­ки, щоб про­від­у­ва­ти їх і да­ру­ва­ти на­шу ува­гу. Уча­сни­ки клу­бу ви­рі­ши­ли пра­цю­ва­ти у двох на­прям­ках — про­від­у­ва­ти і спіл­ку­ва­ти­ся з ге­ро­я­ми, а та­кож пи­са­ти про них, зокре­ма, ство­ри­ти спе­ці­аль­ний со­ці­аль­ний веб-ре­сурс, на яко­му мо­жна бу­ло б фі­ксу­ва­ти істо­рії жи­т­тя бій­ців і по­ві­дом­ля­ти про по­тре­бу до­по­мо­ги. Та­кож сту­ден­ти роз­гля­да­ли вер­сії, щоб пе­ре­кла­да­ти ці істо­рії іно­зем­ни­ми мо­ва­ми, роз­си­ла­ти сво­їм зна­йо­мим в ін­ші кра­ї­ни, та­ким чи­ном шу­ка­ти не­об­хі­дні ко­шти для лі­ку­ва­н­ня. Ди­ску­сій­ни­ки зро­би­ли ви­сно­вок, що ін­те­ле­кту­аль­ні дис­ку­сії, пе­ре­гля­ди філь­мів, про­чи­та­н­ня від­по­від­ної лі­те­ра­ту­ри — це, без­пе­ре­чно, ва­жли­во і до­бре, про­те по­трі­бно ви­хо­ди­ти по­за ау­ди­то­рію. У час, ко­ли дер- жа­ва по­тре­бує на­ших чуй­них душ і дбай­ли­вих рук, за­чи­ня­ти­ся в ака­де­мі­чних ко­лах і роз­мір­ко­ву­ва­ти про ві­чне — що­най­мен­ше зло­чин про­ти сво­їх вла­сних по­зи­цій. Окрім то­го, ма­є­мо син­те­зу­ва­ти про­чи­та­не й ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти все на пра­кти­ці.

ЛУ­ПА­ТИ СКА­ЛУ БАЙ­ДУ­ЖО­СТІ!

Хо­джу во­лон­те­ром до Львів­сько­го вій­сько­во­го го­спі­та­лю вже по­над мі­сяць. Зви­чай­но, що вра­жень та емо­цій — чи­ма­ло, адже сам час, у яко­му ми жи­ве­мо, і тра­гі­чний, і во­дно­час уні­каль­ний. Для нас, по­ко­лі­н­ня 1990-х, вій­ни та ге­рої — ілю­стра­ції з під­ру­чни­ків. Ми ні­ко­ли не ду­ма­ли, що змо­же­мо пе­ре­жи­ва­ти по­ді­бне. У го­спі­та­лі я по-но­во­му пе­ре­о­сми­сли­ла на­ше по­ко­лі­н­ня, адже на­ві­дую хло­пців сво­го ві­ку, яким від 23 до 25 ро­ків. І ці хло­пці є то­чкою не­по­вер­не­н­ня до то­го, як жи­ла кра­ї­на до Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті та вій­ни. Але се­ред сво­їх зна­йо­мих, ко­лег, яким роз­по­від­аю їхні істо­рії, ча­сто мо­жна по­чу­ти про те, що, мов­ляв, ми за­над­то чу­тли­ві, що­би йти до хло­пців, ба­чи­ти їхні ра­ни, ам­пу­то­ва­ні кін­ців­ки. Та й чим во­ни на­стіль­ки осо­бли­ві, щоб про них го­во­ри­ти, та­ких жертв вій­ни — чи­ма­ло! Я ні­ко­ли не по­го­джусь із цим. По-пер­ше, ко­жне жи­т­тя — уні­каль­не та цін­не, ко­жен хло­пець — це ге­рой. По-дру­ге, ко­ли я чую по­ді­бні роз­мо­ви, то став­лю під сум­нів, чи ці лю­ди мо­жуть вза­га­лі на­зи­ва­ти­ся укра­їн­ця­ми, бо бу­ти гро­ма­дя­ни­ном за па­спор­том і бу­ти справ­жнім українцем чи укра­їн­кою — це рі­зні ре­чі. По-тре­тє, сьо­го­дні ми не ма­є­мо пра­ва ді­ли­ти біль і стра­ж­да­н­ня на «наш» чи «їхній». Те, що в кра­ї­ні вій­на, — на­ша спіль­на про­бле­ма, і ко­жен із сол­да­тів — це наш близь­кий ро­дич, для яко­го є осо­бли­ве мі­сце у сім’ї.

То­му во­лон­тер­ський про­ект Дис­ку­сій­но­го клу­бу спря­мо­ва­ний на те, щоб жо­ден із на­ших по­ра­не­них ге­ро­їв не по­чу­вав се­бе по­за ува­гою, ви­ки­ну­тим «за борт» су­спіль­ства. Із не­ве­ли­ко­го до­сві­ду во­лон­тер­ства мо­жу за­пев­ни­ти, що на­віть най­мен­ша ува­га в го­спі­та­лі — на ва­гу зо­ло­та. Крім то­го, як жур­на­лі­сти ми по­вин­ні лу­па­ти цю ска­лу бай­ду­жо­сті в су­спіль­стві, щоб у ньо­му не зви­ка­ли до смер­тей, люд­ських жертв і го­ря. Бо тіль­ки від­кри­тість сер­дець і на­ціо­наль­на єд­ність — най­кра­ща па­на­цея від вій­ни. Адже су­спіль­ство зі скам’яні­ли­ми ду­ша­ми ні­чо­го не вар­те!

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.