На­ві­що кро­то­ві одру­жу­ва­ти­ся в ри­бний день?

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ко­ли до­ро­слий ди­ви­ться муль­ти­ки — маю на ува­зі ро­зум­ні та ґрун­тов­ні, а не по­шар­па­ні від зай­вої під­сту­пної су­мі­ші нер­во­зно­сті, бра­во­го на­хаб­ства, на­ха­бної агре­сив­но­сті, а по­руч вже не­має ма­лень­ких ді­тей, які завжди да­ру­ва­ли то­наль­ність осо­бли­во­го за­ти­шку від спіль­но­го пе­ре­гля­ду (та ма­ля­та на­ві­щось ма­ють зви­чку до­ро­слі­ша­ти, що завжди при­го­лом­шує ба­тьків), так ось ди­ву­є­шся, як ба­га­то ню­ан­сів ти пропу­стив, не від­зна­чив, а за­раз ди­ву­є­шся з вла­сно­го сміху, зав­ми­ра­ю­чи на якій-не­будь кар­тин­ці: ось чу­до­во, як же ля­гає на сьо­го­дні­шнє жи­т­тя, як на­га­дує то­бі зна­йо­мих пер­со­на­жів, як ро­зум­нень­ко все зро­бле­но май­стра­ми ми­ну­лих де­ся­ти­річ.

Ба­га­то муль­тфіль­мів про­сто лі­ку­ють в ча­си без­жа­лі­сні, та­кі, що ча­сом б’ють на­ві­дліг, на­чеб­то ми­мо­хідь, а на­справ­ді про­ду­ма­но та по­слі­дов­но ти­ми, ко­го, на жаль, ба­чи­мо що­дня на до­ма­шньо­му екра­ні, і ди­ву­є­шся їхній на­їв­но­сті — схо­же, ті сер­йо­зно вва­жа­ють, що облич­чя тре­пе­тних грі­шни­ків мо­жна лег­ко пе­ре­одя­гну­ти на ан­ге­лів-охо­рон­ців і, як ре­зуль­тат, їхньої ба­га­то­рі­чної спад­ко­єм­но­сті ди­во­ви­жно схо­жа, їй, до ре­чі, по­сту­по­во те, що бу­ло зви­чним — те­атр, ви­став­ки, кни­ги, по­хо­ди в кі­но ста­ють усе більш рід­ки­ми.

Якось у транс­пор­ті я вло­ви­ла ре­че­н­ня з ба­ла­чки двох не­мо­ло­дих жі­нок. Зви­чай­но, во­ни обго­во­рю­ва­ли і ці­ни, як же без цьо­го, зро­би­ли ви­снов­ки: наш пен­сіо­нер за грив­ню і зай­ця на­здо­же­не. Та все ж та­ки, це бу­ло не го­лов­ним у роз­мо­ві. Во­ни ви­плі­ску­ва­ли яскра­ве вра­же­н­ня від ви­ста­ви, яка їх роз­бур­ха­ла, і як вда­ло при­дба­ли, як во­ни по­жар­ту­ва­ли «кви­ток у ви­ще то­ва­ри­ство», а на­справ­ді — піль­го­ві кви­тки до со­ці­аль­них ря­дів у Мо­ло­до­му те­а­трі — ли­шень за 20 гри­вень і це в наш час.

У ка­сі те­а­тру ви­рі­ши­ла все ж та­ки уто­чни­ти — чи прав­да це і ді­зна­ла­ся, що так, дій­сно, мо­жна на­со­ло­ди­ти­ся всім ре­пер­ту­а­ром, який іде на основ­ній сце­ні. До ре­чі, ме­ні зда­ло­ся, що те­атр за­раз на під­не­сен­ні, за­ли по­стій­но ціл­ком за­пов­не­но. Лю­дей, які зви­кли до тон­ко­го обмі­ну ре­чо­вин від до­ти­ку до ми­сте­цтва, як не щи­пай, як по-на­силь­ни­цьки не від­ти­скуй, за­би­ра­ю­чи за­ро­бле­не, во­ни чи­ни­ти­муть опір. За­пи­та­ність ду­ху силь­ні­ша, що­прав­да, не­зро­зумі­ло на чо­му ще мо­жна за­оща­ди­ти, не та­ка лю­ди­на зна­йде, а до те­а­тру, мо­же рід­ше, але пі­де. Ро­з­гля­даю облич­чя гля­да­чів у со­ці­аль­но­му ря­ду. Зви­чай­но, це ба­га­то ра­зів ошу­ка­на ін­те­лі­ген­ція в дру­го­му, тре­тьо­му або (ро­зу­мію жах тих, хто фор­мує бю­джет кра­ї­ни) че­твер­то­му ні­жно­му ві­ці. На­яв­ний — роз­рив ша­бло­ну — і до те­а­тру не­на­си­тні і ще смі­ю­ться. У сві­ті ну­дних де­ко­ра­цій роз­кі­шно­го лу­ка та зо­ло­тої кар­тки так щи­ро не ра­ді­ють. 1:0 на ко­ристь бен­ке­ту ду­ху ін­ко­ли при ду­же скром­но­му су­пчи­ко­ві.

У На­ціо­наль­но­му му­зеї укра­їн­сько­го ми­сте­цтва (ли­шень за п’ять гри­вень) мит­тє­во роз­чи­ни­ла­ся се­ред ди­вом не роз­кра­де­них і не зни­ще­них, а вря­то­ва­них му­зей­ни­ка­ми і со­ці­аль­но від­по­від­аль­ни­ми ке­рів­ни­ка­ми (та­кі, схо­же, теж тра­пля­ю­ться), зди­ву­ва­ла­ся то­му як швид­ко ча­сом втра­че­на від що­ден­них но­вин енер­гія, спру­жи­нив­ши, зно­ву по­вер­ну­ла­ся до нор­ми, як фі­зи­чно від­чу­ва­ю­чи кра­су та екс­пре­сію мі­ксу від­тін­ків, але­го­рій, го­рі­н­ня ми­тців, ку­па­ю­чись у роз­ма­їт­ті барв — від ко­ню­ши­ни до сма­ра­гду, від те­ра­ко­ти до роз­ми­то­го атра­мен­ту, ро­зу­мі­ю­чи, що люд­ська енер­гія має кі­нець, але щось під­ка­зує — та ні. На ви­став­ці я ні­би­то отри­ма­ла осо­бли­вий роз­ві­дний ключ до сві­ту но­сталь­гій­ної про­щі, до сві­ту за­хва­ту.

На одно­му пей­за­жі Яблонської май­же за­ко­ли­са­ла­ся як на гой­дал­ках або на по­ві­тря­ній хмар­ці, а, тим ча­сом, дум­ка під­стри­бом ку­дись по­стри­ба­ла від по­е­зії до про­зи. Хо­ча між ни­ми, якщо че­сно, і не про­па­сти, а всьо­го ли­ше люд­ське жи­т­тя. Ана­лі­зу- ючи ко­лір­не по­єд­на­н­ня, зди­ву­ва­ла­ся, як ме­ні до­по­міг цей пей­заж, під­твер­див­ши й мій не­що­дав­ній ви­бір від­кри­тих лі­тніх чо­біт сма­ра­гдо­во­го ко­льо­ру. Ку­пу­ва­ла їх, при­зна­ю­ся, взим­ку за пре­кра­сною від­чай­ду­шною зниж­кою, а ін­шо­го, ти­хі­шо­го ко­льо­ру вже не бу­ло. Ці­ка­во, на­ві­що бу­ло вплу­ту­ва­ти­ся до ці­єї аван­тю­ри, яка зо­бов’язує, зви­чно ла­я­ла се­бе, адже не лю­блю зай­вих пре­тен­зій. Що­прав­да, у ме­не є одна фоль­клор­на су­кня, яка вміє при­ки­да­ти­ся лег­ко­ва­жною при аб­со­лю­тній кон­се­рва­тив­но­сті чу­до­во­го сві­тло-сі­ро­го від­тін­ку. Ось і в пей­за­жі художниці всі ці, та­кі ж са­мі ко­льо­ри, здру­жи­ли­ся й ве­се­ло хо­ро­во­ди­ли. Пам’ятай — ска­за­ла со­бі, ско­ро лі­то і не­має чо­го ма­ти сум­нів. Та­ке вбра­н­ня по­га­них но­вин не при­не­се, а про­ни­зли­вої го­стро­ти, якої осте­рі­га­ла­ся, не­має й близь­ко. Про­сто со­ко­ви­тий лі­тній акцент. Дя­кую пей­за­же­ві — те­пер ми по­дру­жи­ли­ся біль­ше аніж...

Як лег­ко, обду­му­ю­чи якийсь фа­сон, мо­жна від­вер­ну­ти­ся — адже зов­сім втра­ти­ла дум­ку, за­бу­ла про муль­тфільм, який бу­кваль­но дня­ми ме­не на­смі­шив. У філь­мі про Дюй­мо­во­чку, пам’ята­є­те сце­ну, ко­ли Кріт при­хо­дить до Ми­шки і жа­лі­є­ться: «Я так вто­мив­ся, так на­то­мив­ся». «Від чо­го ж, су­сі­де?» — зди­ву­ва­ла­ся Ми­ша. «Під­ра­хо­ву­вав ба­гат­ство своє, все під­ра­хо­ву­вав і під­ра­хо­ву­вав, ось і за­мо­рив­ся. Так одру­жуй­те­ся, су­сі­де! Вам по­трі­бна по­мі­чни­ця!». «Що? — на­віть обра­зив­ся Кріт. — Адже дру­жи­ну по­трі­бно го­ду­ва­ти, а дру­жи­ни — во­ни та­кі не­на­жер­ли­ві. Ні, не одру­жу­ся. 182 зер­на на рік не по­ду­жаю, а з ін­шо­го бо­ку — ли­шень пів­зер­ни­ни на день — жа­лів він сам се­бе, не зна­хо­дя­чи сво­єї ви­го­ди. — Мо­же, все ж та­ки, одру­жи­ти­ся» — та­су­вав і пе­ре­та­со­ву­вав він пла­ни. Про­те, на­ві­що?

Зав­тра, зу­стрів­ши в чу­до­во­му джа­зо­во­му кон­цер­ті в Бу­дин­ку кі­но дав­ньо­го при­я­те­ля — під - тя­гну­то­го та бра­во­го і зно­ву не­о­дру­же­но­го, за­смі­я­ла­ся — у те­бе, як завжди, не­має ні­чо­го зай­во­го, на­віть дру­жи­ни. «Ка­ва­лер­ствуй, до­ки хо­че­ться, — за­смі­я­ла­ся, — та й 182 зер­ни­ни на рік бу­де збе­ре­же­но», — на­ві­щось до­да­ла. Він то­чно не зро­зу­мів про що це я. Впев­не­на, він дав­но за­був той муль­тфільм. Крен­дель-пе­ре­ро­сток, по­ду­ма­ла я про ньо­го без за­здро­щів, на­віть ні­жно, адже й са­ма су­мир­но ка­ва­лер­ствую, ко­ке­ту­ю­чи з чи­та­ча­ми в «Пі­сля­сма­ку» Го­лов­не, не ста­ти ста­рим рай­ським пта­хом, але, схо­же, в ни­ні­шньо­му роз­кла­ді це не за­гро­жує — на зер­но по­трі­бно ж за­ро­бля­ти, а райське пір’я з бу­ти­ків ду­же ста­рить, а ме­ні во­но й зов­сім не по­трі­бне. Якщо що — за на­тхне­н­ням пі­ду до ве­ли­ко­го аква­рі­у­му в ши­кар­но­му мар­ке­ті. У та­кий, як на­зи­ваю свій ри­бний день і по­го­тів без­ко­штов­но роз­ва­жу­ся. По­стою, по­сте­жу за чу­до­ви­ми ри­ба­ми, схо­жи­ми на лю­дей, на­тхне­н­ня при­зби­раю та за­ро­блю, мо­жли­во, і на Оме­гу-3 жир­ні ки­сло­ти. Бо­ю­ся, що пі­сля та­ких од­кро­вень з ме­не зрі­жуть не 15 від­со­тків, а ці­лі 50, хо­ча й не отри­мую за­ро­бі­тної пла­тні, а ли­ше го­но­рар. До ре­чі, і пла­чу податки.

Ба­зі­каю, ба­зі­каю, адже ще на­пи­са­ти для цьо­го по­трі­бно, тоб­то по­пра­цю­ва­ти го­ло­вою.

Ось і весь бен­кет ду­ху — ка­ва­лер­ствуй, до­ки мо­ло­дий. Хоч, і втре­тє. Ну й що...

Лю­дми­ла ЗА­СЄ­ДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.