Ма­ри­на Бон­дас: «Зав­дя­ки Май­да­ну я ві­дна­йшла Ба­тьків­щи­ну»

Важ­ко пе­ре­оці­ни­ти ту до­по­мо­гу, яку на­дає на­шій кра­ї­ні укра­їн­ська ді­а­спо­ра за кор­до­ном. Сьо­го­дні «День» про­по­нує роз­мо­ву з одні­єю з ні­ме­цьких во­лон­те­рок

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Бер­лін — Київ

МУ­ЗИ­КА

— Спо­ча­тку — не мо­гли б ви пред­ста­ви­ти­ся на­шим чи­та­чам?

— Ме­не звуть Ма­ри­на Бон­дас. На­ро­ди­ла­ся в Ки­є­ві. Жи­ву в Ні­меч­чи­ні вже 22 ро­ки. Тут за­кін­чи­ла кон­сер­ва­то­рію, скри­паль­ка. Пра­цюю в Сим­фо­ні­чно­му ор­ке­стрі бер­лін­сько­го ра­діо — одно­му з най­ста­рі­ших у Єв­ро­пі. Крім то­го, у ме­не є про­е­кти за ме­жа­ми ор­ке­стру — гра­є­мо не ли­ше кла­си­чний, а й етно­гра­фі­чний ре­пер­ту­ар, а та­кож кле­змер, свінг.

— Ска­жіть, чи не­має в ро­бо­ті ор­ке­стран­та вну­трі­шньо­го стре­су, пов’яза­но­го з тим, що в кон­сер­ва­то­рії ко­жен вва­жає се­бе май­бу­тнім Па­га­ні­ні — а до­во­ди­ться бу­ти пе­ре­сі­чним, да­ле­ко не пер­шим ви­ко­нав­цем у ве­ли­че­зно­му ко­ле­кти­ві?

— Є та­ка про­бле­ма, але це зви­чай­на річ. Так, ко­ли ми вчи­мо­ся, то гра­є­мо соль­ний ре­пер­ту­ар і мрі­є­мо бу­ти со­лі­ста­ми, але всі зна­є­мо ре­аль­ність, і до ор­ке­стру теж го­ту­є­мо­ся. Здо­бу­ти мі­сце в та­ко­му ор­ке­стрі, як мій — це ж теж мрія. Чу­до­вий ко­ле­ктив, їзди­мо по всьо­му сві­ті, гра­є­мо з пре­кра­сни­ми со­лі­ста­ми і ди­ри­ген­та­ми. Ру­ти­на, зви­чай­но, є, бо що­дня з ран­ку при­хо­диш, став­лять но­ти, гра­єш те, що сто­їть. За­ле­жить від то­го, як до цьо­го ста­ви­ти­ся.

— У чо­му ж ви­на­го­ро­да ор­ке­стран­та?

— Ко­ли ви­ко­ну­єш твір, який то­бі по­до­ба­є­ться, і ко­ли до­бре зі­грав. І опле­ски — теж не­по­га­на ви­на­го­ро­да. У ор­ке­стрі все ма­ло за­ле­жить від ін­ди­ві­да, ти по­ви­нен вли­ти­ся в за­галь­ний звук. І ко­ли ти вли­ва­є­шся, чу­єш не ли­ше се­бе, а й весь склад — це вже са­ме по со­бі пре­кра­сно, а ре­шта — суб’єктив­но.

— Роз­по­віді про по­пу­ляр­ність ака­де­мі­чної му­зи­ки на За­хо­ді, про її ви­со­кий со­ці­аль­ний ста­тус — це прав­да?

— Так. Не завжди, зви­чай­но; але в Ні­меч­чи­ні кла­си­ка ду­же ці­ну­є­ться, у му­зи­кан­тів ча­сто ви­со­кі зар­пла­ти, дер­жав­на і при­ва­тна під­трим­ка. У Ні­меч­чи­ні ку­па ор­ке­стрів, і ба­га­то з них жи­ве до­бре, що са­ме по со­бі по­ка­зник. За­ли в основ­но­му пов­ні. У шко­лах, не­за­ле­жно від то­го, бу­деш ти по­тім гра­ти чи ні, ді­тей все одно вчать — ко­го скри­пки, ко­го ба­ле­ту, це ча­сти­на за­галь­ної осві­ти. Ні­би й ама­тор­ство, але, з ін­шо­го бо­ку, я ста­ла це ці­ну­ва­ти, оскіль­ки лю­ди пе­ре­бу­ва­ють у жи­во­му кон­та­кті з кла­си­чним ре­пер­ту­а­ром з са­мо­го ди­тин­ства. То­му, до ре­чі, тут ду­же ба­га­то ама­тор­ських ор­ке­стрів — на­при­клад, ор­кестр лі­ка­рів чи адво­ка­тів. Це ду­же ви­хо­вує се­ре­дні вер­стви на­се­лен ня не стіль­ки на­віть в му­зи­чно­му, скіль­ки в за­галь­но­куль­тур­но­му пла­ні.

— У вас бу­ли су­то укра­їн­ські про­е­кти в му­зи­ці?

— Ми за­раз вла­што­ву­є­мо до­бро­чин­ні ве­чо­ри — на­при­клад, 21 лю­то­го про­ве­ли ве­чір пам’яті Не­бе­сної со­тні в цер­кві Ци­он­скір­хе, а та­кож ви­став­ки, чи­та­н­ня. Маю на­дію, що бу­де біль­ше. Шу­ка­є­мо при­мі­ще­н­ня і кон­та­кти. Бо ж у Ні­меч­чи­ні все тре­ба пла­ну­ва­ти за­зда­ле­гідь, і при­мі­ще­н­ня ду­же важ­ко зна­йти, і за зал по­трі­бно пла­ти­ти. А у нас до­бро­чин­ність, ми на­ма­га­є­мо­ся гро­ші зби­ра­ти. З Ци­он­скір­хе ми вже удру­ге пра­цю­є­мо. Во­ни ду­же со­лі­дар­ні і на­віть дя­ку­ва­ли за те, що зі­гра­ли у них. Спо­ді­ва­ю­ся, про­ки­ну­ться ін­ші церкви і за­ли.

Вза­га­лі мрію, ко­ли на­пра­цюю кон­та­кти, за­про­шу­ва­ти сю­ди укра­їн­ських ар­ти­стів, аби нім­ці по­ба­чи­ли, що з Укра­ї­ни при­їздять не ли­ше ро­бі­тни­ки на бу­дів­ни­цтва, а й лю­ди, зда­тні зро­би­ти свій вне­сок у ми­сте­цтво. Це ду­же ва­жли­во. По­лі­ти­чна актив­ність, де­мон­стра­ції — це до­бре, але що біль­ше кри­чиш, то мен­ше слу­ха­ють. А якщо йдеш на кон­такт че­рез ми­сте­цтво, то мо­жна до­мог­ти­ся біль­шо­го, твоє не­ща­стя від­чу­ють го­стрі­ше.

НІ­МЕЧ­ЧИ­НА

— От що­до спів­чу­т­тя. На­скіль­ки во­но ве­ли­ке з бо­ку нім­ців?

— По-рі­зно­му. На по­лі­ти­чних акці­ях є під­трим­ка се­ред нім­ців — не­чи­слен­на, але актив­на. На­при­клад, під ро­сій­ським посольством що­ти­жня про­хо­дить пі­кет з ви­мо­гою сво­бо­ди На­дії Сав­чен­ко, і ор­га­ні­зо­вує йо­го східний ні­мець, який си­дів у НДР-ів­ській в’язни­ці і все це знає. Хай не­ба­га­то, але нім­ці до ньо­го при­єд­ну­ю­ться.

— До ре­чі, ті, хто пе­ре­жив НДР, цю те­му ма­ли б го­стрі­ше від­чу­ва­ти.

— Тут як з ро­сі­я­на­ми: є лю­ди, яким ні­чо­го не тре­ба по­ясню­ва­ти, у ме­не в ор­ке­стрі ко­ле­ги, на­при­клад, ро­зу­мі­ють з пів­сло­ва, а є ко­ли­шні НДР-ів­ці, яких, як тих гор­ба­тих з при­слів’я, вже ні­чо­го не ви­пра­вить. Спри­йма­ють одну і ту са­му ін­фор­ма­цію ду­же по-рі­зно­му.

— Як в ці­ло­му змі­ни­ло­ся сприйня­т­тя Укра­ї­ни в Ні­меч­чи­ні за остан­ній рік?

— Моє ні­ме­цьке ко­ло до­сить ши­ро­ке. Дум­ка — що­прав­да, не в ду­же ба­га­тьох — ви­зна­чи­ла­ся вже під час Май­да­ну. То­ді ме­не якісь на­пів­зна­йо­мі в ін­тер­не­ті по­пе­ре­джа­ли, мов­ляв, з фа­ши­ста­ми не зв’язуй­ся. До­во­ди­ло­ся по­ясню­ва­ти, що у ме­не там дру­зі і зна­йо­мі, який з то­го ж Ма­твія Вайс­бер­га фа­шист? Але са­ме пі­сля Кри­му на­род по­чав про­бу­джу­ва­ти­ся. І роз­кол за­го­стрив­ся. При­чо­му не на дві, а на три ча­сти­ни. Є ча­сти­на про­ро­сій­ська, є про­укра­їн­ська, а є ті, хто на­ма­га­є­ться збе­рег­ти по­зи­цію «ні ва­шим, ні на­шим», і, че­сно ка­жу­чи, ін­ко­ли хо­че­ться при­би­ти за та­ку «об’єктив­ність». Ду­же хо­ро­ші лю­ди і хо­чуть до­бра, але ве­дуть ось та­кі роз­мо­ви: ро­зу­мію, що Пу­тін — зло, але... А по-справ­жньо­му на­род про­ки­нув­ся в остан­ні 3-4 мі­ся­ці, ко­ли при­йшло усві­дом­ле­н­ня, що Тре­тя сві­то­ва ціл­ком ре­аль­на. Бу­ли да­ле­ко­гля­дні жур­на­лі­сти, екс­пер­ти, пра­во­за­хи­сни­ки се­ред нім­ців, які кри­ча­ли вже під час Кри­му, що це по­га­но скін­чи­ться. За­раз ситуація змі­ни­ла­ся. Що­прав­да, Тре­тьої сві­то­вої во­ни бо­я­ться, але твер­дять при цьо­му, що Укра­ї­ні не тре­ба вій­сько­вої під­трим­ки. І ще є уні­ку­ми з ка­шею в го­ло­ві: на акції хо­дять, але ре­гу­ляр­но вер­зуть якісь ні­се­ні­тни­ці при цьо­му.

— Нім­ці ду­же чу­тли­ві до те­ми уль­тра­пра­вих в ле­галь­но­му по­лі­ти­чно­му по­лі. На­скіль­ки спра­цьо­вує ро­сій­ська про­па­ган­да в цьо­му сен­сі?

— Пра­цює стра­шно, на рів­ні ре­фле­ксів. Ко­ли ме­ні по­трі­бно по­ясни­ти рі­зни­цю між Тя­гни­бо­ком і справ­жні­ми на­ци­ста­ми, стає ду­же скла­дно. Ка­жу, що «Сво­бо­да» — теж про­блем­ний еле­мент, але це не ті на­ци­сти, які ко­лись бу­ли при вла­ді, й ці то­чно до вла­ди не при­йдуть, то­му що не ма­ють до­ста­тньої під­трим­ки на­се­ле­н­ня, а на остан­ніх пар­ла­мент­ських ви­бо­рах во­ни вза­га­лі про­гра­ли. Але в Ні­меч­чи­ні ці ре­фле­кси си­дять ду­же гли­бо­ко.

ВО­ЛОН­ТЕР­СТВО

— Як осо­би­сто ви при­йшли до укра­їн­сько­го акти­ві­зму?

— Ду­маю, він сам до ме­не при­йшов... Спо­ча­тку вся актив­ність в основ­но­му зво­ди­ла­ся до «Фейс­бу­ку». От я див­лю­ся ві­део і фото з Ки­є­ва, в яко­му я на той мо­мент дав­но не бу­ла — і ба­чу Хре­ща­тик, ву­ли­цю Гру­шев­сько­го, Май­дан, Український дім, в яко­му я гра­ла кон­цер­ти, тоб­то мі­сця, які знаю як свої п’ять паль­ців, з яки­ми пов’яза­ні най­кра­щі спо­га­ди ди­тин­ства. Див­лю­ся — і ду­же силь­но за­чі­пає. Від­клю­чи­ти­ся не­мо­жли­во... — Що ви по­ча­ли ро­би­ти? — Спо­ча­тку все ві­дбу­ва­ло­ся в ін­тер­не­ті. Ду­же ба­га­то ін­фор­ма­ції сю­ди про­сто не до­хо­ди­ло че­рез мов­ний бар’єр. По­ча­ли у «Фейс­бу­ці» зби­ра­ти­ся пе­ре­кла­да­цькі со­тні. Мо­ні­то­ри­ли ін­фор­ма­цію, чи­та­ли ку­пу ста­тей, пе­ре­ві­ря­ли на прав­ди­вість, пе­ре­кла­да­ли. Я в цьо­му теж бра­ла участь: у ме­не ні­ме­цька віль­на, то­му пе­ре­кла­да­ла текс­ти про Май­дан. По­над пів­ро­ку я ду­же зав­зя­то за­йма­ла­ся цим, а по­тім про­сто нер­ви зда­ли, де­пре­сія від но­вин. Я зго­ряю вмить, не мо­жу від­сто­ро­ни­ти­ся. Ви­рі­ши­ла ді­я­ти ближ­че до про­фе­сії. — Як це ви­гля­да­ло? — У гру­дні вла­шту­ва­ли пер­ший бе­не­фіс-кон­церт. Я в йо­го ме­жах зро­би­ла ма­лень­кий цикл ме­ло­дій на­ро­дів Укра­ї­ни — зі­гра­ла угор­ську, ру­мун­ську, поль­ську, ро­сій­ську, єв­рей­ську — про­сто щоб по­зна­йо­ми­ти з на­шим роз­ма­ї­т­тям, про яке ба­га­то хто тут про­сто не знає. Це ма­ло ефект. Ба­га­то на­ро­ду при­йшло, і ду­же ба­га­то жер­тву­ва­ли. Ще один при­єм­ний на­слі­док — лю­ди зна­йо­ми­ли­ся, обмі­ню­ва­ли­ся кон­та­кта­ми, тоб­то спра­ва ви­йшла за ме­жі між­со­бой­чи­ка. Куль­ту­ра в цьо­му сен­сі вза­га­лі є ді­є­вою. — А крім му­зи­ки? — У нас в укра­їн­ській спіль­но­ті є кіль­ка ко­ор­ди­на­то­рів, а дов­ко­ла них — ку­па на­ро­ду, яка до­по­ма­гає і ор­га­ні­зо­вує, на­при­клад, бло­ши­ні рин­ки: по­чи­на­ю­чи з трав­ня, ко­жно­го ти­жня лю­ди при­но­сять ре­чі, ми ці ре­чі про­да­є­мо по не­ді­лях і зби­ра­є­мо гро­ші на по­ра­не­них, ді­тей, ме­ди­ка­мен­ти. Важ­ка ро­бо­та, зби­ра­ли не над­то ба­га­то. На рі­здвя­но­му яр­мар­ку бу­ла своя стій­ка. Та­кож хло­пці ор­га­ні­зо­ву­ють ін­фор­ма­цій­ні сто­ли на чу­жих ви­став­ках або кон­цер­тах з близь­кою те­ма­ти­кою: сто­ї­мо, від­по­від­а­є­мо на за­пи­та­н­ня, про­да­є­мо рі­зні су­ве­ні­ри, на­при­клад, мо­тан­ки, зби­ра­є­мо по­жер­тву­ва­н­ня. Якщо збо­ку ди­ви­ти­ся — ве­ли­кий му­ра­шник. Згур­то­ва­на ком­па­нія. Ко­жен знає, що ро­би­ти. Я на пі­ке­ти, на­при­клад, про­сто не всти­гаю. Ті са­мі ме­ди­ка­мен­ти чи бі­ли­зна — ку­пи­ти, по­ра­ху­ва­ти, роз­сор­ту­ва­ти, за­па­ку­ва­ти, від­пра­ви­ти, або бла­го­дій­ний ау­кціон ор­га­ні­зу­ва­ти. Ку­па до­ку­мен­тів, за­ко­ни тре­ба зна­ти. На все ча­су не ви­ста­чає. У гру­дні у нас бу­ва­ло по три-чо­ти­ри акції одно­ча­сно. Рин­ки, чи­та­н­ня, пі­ке­ти. От я ор­га­ні­зу­ва­ла зал, і ми на па­ру з нім­цем — він ме­не під­штов­хнув — про­ду­ма­ли про­гра­му, я ви­рі­ши­ла, яка по­трі­бна до­по­мо­га, хтось на­род при­вів. Зна­є­мо, у ко­го який силь­ний бік і ко­му по­трі­бна до­по­мо­га в чо­му. Завжди під­стра­ху­ють. Мо­жна не на­гля­да­ти, всі ду­же від­по­від­аль­но став­ля­ться. З го­ло­вою, ди­сци­плі­но­ва­ні.

— На­скіль­ки актив­ною є вла­сне ді­а­спо­ра?

— Є окре­мі ін­ди­ві­ди, яким все одно. Але на­ба­га­то біль­ше лю­дей, які чи­мось за­йма­ю­ться, про­сто їх не ба­чиш. Ба­га­то во­лон­те­рів не афі­шу­ють свою ро­бо­ту, до ре­чі, це тре­ба б ви­пра­ви­ти, щоб бу­ло біль­ше під­трим­ки. Про тих, хто най­біль­ше ро­бить, най­мен­ше зна­ють. То­му чи­сель­ність ті­єї чи ін­шої акції я б не вва­жа­ла на­дій­ним по­ка­зни­ком. А ді­а­спо­ра ду­же силь­но об’єд­на­ла­ся із са­мо­го по­ча­тку. Я до Май­да­ну не зна­ла, що у нас тут стіль­ки укра­їн­ців. Всі здру­жи­ли­ся, як одна ро­ди­на. І, до ре­чі, не ли­ше укра­їн­ці: з на­ми ра­зом ви­хо­дять і ро­сі­я­ни, і гру­зи­ни, че­чен­ці.

— Все ж та­ки, який був най­більш чи­слен­ний за­хід?

— До ти­ся­чі осіб, ко­ли ро­би­ли жи­вий лан­цюг від Бран­ден­бурзь­ких во­ріт до укра­їн­сько­го по­соль­ства — на весь мар­шрут, зда­є­ться, не ви­ста­чи­ло, але все одно вра­жа­ло.

УКРА­Ї­НА

— І остан­нє за­пи­та­н­ня. В чо­му на­дія для всіх нас?

— У то­му, що все це ско­ро за­кін­чи­ться. Все одно це за­кін­чи­ться. І для Укра­ї­ни, не­зва­жа­ю­чи ні на що, за­кін­чи­ться до­бре. У ме­не ро­ди­чі в Ро­сії, і ме­ні ін­ко­ли на­віть більш стра­шно за Ро­сію. В Укра­ї­ні, по­при похо­рон­ки, су­спіль­ство ін­ше. Ро­зу­мі­є­те, чо­му ще ме­не так за­тя­гну­ло: ра­пто­во по­мі­ня­ло­ся су­спіль­ство. — Яким чи­ном? — Ко­ли ми ви­їжджа­ли в 1990-х — по­ста­ви­ли хрест, як ба­га­то емі­гран­тів. Укра­ї­на для нас бу­ла не ма­тір’ю, а ма­чу­хою, і сво­єю я там ні­ко­ли не по­чу­ва­ла­ся. У Ні­меч­чи­ні я теж чу­жа, але ме­не тут прийня­ли, ме­ні да­ли шанс, яко­го я не ма­ла ра­ні­ше. Але пі­сля Май­да­ну, і осо­бли­во в кві­тні, ко­ли я при­їха­ла до Укра­ї­ни впер­ше пі­сля емі­гра­ції, у ме­не був про­сто куль­тур­ний шок в хо­ро­шо­му сен­сі. То­му що я від­чу­ла се­бе в Ки­є­ві не «як удо­ма», а про­сто удо­ма. Са­ма не очі­ку­ва­ла. Зав­дя­ки Май­да­ну я ві­дна­йшла Ба­тьків­щи­ну. Я від­чу­ла своє ко­рі­н­ня, від­чу­ла, що це моя Ба­тьків­щи­на — при­чо­му не ли­ше те, що я її лю­блю, а що Ба­тьків­щи­на спри­ймає ме­не як свою, що су­спіль­ство спри­ймає ме­не як свою. Це ду­же ва­жли­вий чин­ник, зав­дя­ки яко­му кра­ї­на ви­бе­ре­ться: лю­ди об’єд­на­ли­ся, ви­йшли над­зви­чай­ні яко­сті на по­верх­ню. Це фан­та­сти­ка, і це дає ду­же ба­га­то на­дії.

ФОТО ХАН­СА МАР­ТИ­НА

ФОТО ХАН­СА МАР­ТИ­НА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.