«Го­ло­си» опти­мі­зму

Го­сті «Дня» — про те, чо­го ді­ти мо­жуть на­вчи­ти до­ро­слих та як зро­би­ти Істо­рію рейтинговою...

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ва­дим ЛУБЧАК, Ан­на СВЕНТАХ, Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Світ­ська ле­ви­ця Ка­те­ри­на Осад­ча, якій, за сло­ва­ми де­яких по­лі­ти­ків, «паль­ця в рот не кла­ди», та ві­до­мий шо­у­мен Юрій Гор­бу­нов від­кри­ли­ся для міль­йо­нів те­ле­гля­да­чів у зов­сім но­вих, не­ві­до­мих ра­ні­ше обра­зах — дбай­ли­вих та лю­бля­чих ба­тьків. А все зав­дя­ки про­е­кту «Голос. Ді­ти», який на «1+1» мав фе­но­ме­наль­ний успіх. Утім, зви­чай­но, із зір­ко­ви­ми го­стя­ми «Дня» ми го­во­ри­ли не ли­ше про ди­тя­чі та­лант-шоу. Які Осад­ча та Гор­бу­нов у ре­аль­но­му жит­ті, по­за екра­ном? За яких умов во­ни по­го­ди­ли­ся б ве­сти по­лі­ти­чні ток-шоу, і чо­му на ТБ не­має які­сних істо­ри­чних про­е­ктів? Про це та ба­га­то ін­шо­го — в екс­клю­зив­но­му ін­терв’ю «Дню», яке па­ра зір­ко­вих «Го­ло­сів» ви­ко­на­ла для нас ду­е­том.

— Про­гра­ма «Голос. Ді­ти» ма­ла чи­ма­лий резонанс. Як зі­зна­ва­ли­ся зір­ко­ві тре­не­ри, уча­сни­ки до­по­мо­гли їм са­мим від­кри­ти­ся по-но­во­му. Хо­ті­ло­ся б за­пи­та­ти, а чо­го вас на­вчи­ли ці ді­ти?

Юрій ГОР­БУ­НОВ: — Ці ді­ти на­вчи­ли впев­не­но­сті, ви­трим­ки та ві­ри у свої си­ли. Ко­ли ти їм го­во­рив, щоб не хви­лю­ва­ли­ся, що все бу­де до­бре, — во­ни за­спо­ко­ю­ва­ли­ся, ви­хо­ди­ли на сце­ну й ду­же гар­но спів­а­ли. До­ро­слі, на жаль, зна­ють де­я­кі мо­мен­ти в жит­ті, в які не мо­жна ві­ри­ти, і то­му ін­ко­ли за­вча­сно опу­ска­ють ру­ки. А ді­ти — ві­рять до остан­ньо­го і ре­а­лі­зо­ву­ють цю ві­ру. Це осо­бли­во сто­су­ва­ло­ся на­віть не фі­наль­них про­грам, а пер­ших їхніх ви­хо­дів на сце­ну. Ко­ли че­ка­ли, чи обер­не­ться зір­ко­вий тре­нер до них на сво­є­му крі­слі.

Ка­те­ри­на ОСАД­ЧА: — Ді­ти вчать нас від­вер­тої по­ве­дін­ки. До­ро­слі, а на­сам­пе­ред лю­ди пу­блі­чні, на­при­клад, тре­не­ри про­е­кту, ну і ми, ве­ду­чі, зви­кли до то­го, що в ка­дрі в нас є пев­ний образ... А ді­ти — це зов­сім ін­ша історія. Во­ни бу­ли аб­со­лю­тно щи­ри­ми. І якраз щи­ро­сті та не­упе­ре­дже­но­сті упро­довж мі­ся­ця ро­бо­ти про­е­кту ми в них і вчи­ли­ся.

— Ви зга­да­ли про сце­ні­чний образ... А на­скіль­ки у ре­аль­но­му жит­ті ви від­рі­зня­є­те­ся від Юрія та Ка­те­ри­ни в ка­дрі, яких ба­чать міль­йо­ни те­ле­гля­да­чів?

Ю.Г.: — Я в ка­дрі та­кий, що хоч бе­ри та до ра­ни при­кла­дай. А на­справ­ді я — стра­шний «монстр». ( Усмі­ха­є­ться.)

К.О.: — Ска­жу так: ви­кри­валь­них за­пи­тань, як у про­гра­мі «Світ­ське жи­т­тя», сво­їм рі­дним, близь­ким та дру­зям я не став­лю. Я в жит­ті не та­ка ка­те­го­ри­чна, як на екра­нах.

Ю.Г.: — Ка­тя в жит­ті — ні­жна ма­ту­ся. А в сво­є­му світ­сько­му жит­ті — «хи­жак». Її на­віть чем­піон сві­ту з бо­ксу Ві­та­лій Кли­чко бо­ї­ться. Во­на бі­гає за ним по Ки­їв­ра­ді й про­сить при­найм­ні про одне за­пи­та­н­ня, а він від неї ті­кає.

«УЧА­СНИ­КИ «ГОЛОС. ДІ­ТИ» — ЦЕ МАЙ­БУ­ТНЄ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО ШОУ-БІ­ЗНЕ­СУ»

— На цен­траль­них укра­їн­ських ка­на­лах чи­ма­ло та­лант-шоу. Чи справ­ді сьо­го­дні та­кий ве­ли­кий за­пит на­шо­го су­спіль­ства на кон­тент та­ко­го спря­му­ва­н­ня?

Ю.Г.: — Ме­ні зда­є­ться, що на­ші рей­тин­ги по­ка­за­ли, що са­ме за­раз на ди­тя­чі шоу є по­пит. Є та­ка тен­ден­ція, що лю­дям ці­ка­ві­ші по­пе­ре­дні про­слу­хо­ву­ва­н­ня, ніж пря­мі ефі­ри. То­му в пря­мих ефі­рах рей­тинг тра­ди­цій­но па­дає. А в нас з пер­шо­го ви­пу­ску про­гра­ми час­тка бу­ла по­над 20% — і так три­ма­ло­ся до фі­на­лу. До­ля ди­тя­чо­го та­лант-шоу рей­тинг в по­над 20% сьо­го­дні, ко­ли в кра­ї­ні вій­на, — це ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня. Кра­ї­на че­ка­ла на та­кий опти­мі­сти­чний та жит­тє­ствер­дний про­дукт.

К.О.: — Крім ве­ли­ких цифр рей­тин­гу, був справ­жній резонанс. Ме­ні зда­є­ться, що са­ме ди­тя­чі та­лан­тшоу за­раз на ча­сі. Ко­ли ти ди­ви­шся на екран і ба­чиш та­ла­но­ви­ту ди­ти­ну, яка так гар­но спів­ає, яка ві­рить в свою пе­ре­мо­гу, — за­хо­плює дух. Ви зна­є­те, я пе­ре­ко­на­на, що уча­сни­ки «Голос. Ді­ти» — це май­бу­тнє укра­їн­сько­го шоу-бі­зне­су. Як ка­за­ла в про­е­кті Ті­на Ка­роль, якщо в нас є та­кі го­ло­си, то за май­бу­тнє кра­ї­ни не стра­шно. До ре­чі, крім не­ймо­вір­них го­ло­сів, ко­жен уча­сник — но­сій зов­сім не­ди­тя­чої істо­рії. У сво­є­му ма­ло­му ві­ці во­ни вже пе­ре­жи­ли якісь стре­си, сер­йо­зні ви­про­бо­ву­ва­н­ня до­лею. На­при­клад, там бу­ли ді­ти зі схо­ду кра­ї­ни. І ти ба­чиш як ді­ти при­йма­ють ва­жли­ві для них до­ро­слі рі­ше­н­ня... і пе­ре­пов­ню­є­шся ві­рою в май­бу­тнє. А це нам сьо­го­дні ду­же ва­жли­во.

— Чо­му, на ва­шу дум­ку, та­ких та­ла­но­ви­тих ді­тей сьо­го­дні ма­ло на те­ле­е­кра­нах?

К.О.: — Те­ле­ба­че­н­ня бо­ї­ться ди­тя­чої те­ми. Бо це завжди ри­зик.

Ю.Г.: — Так, ма­ло хто бе­ре­ться які­сно ро­бо­ти ди­тя­чі про­е­кти, адже під них важ­ко йде спон­сор, важ­ко з ор­га­ні­за­ці­єю... І це завжди ри­зик. Де­я­кі те­ле­ме­не­дже­ри ду­ма­ють так: кра­ще взя­ти пе­ре­ві­ре­ний, «на­ка­та­ний» ва­рі­ант і за­ро­би­ти на ньо­му гро­шей, ніж во­зи­ти­ся з ді­тьми.

К.О.: — Де­хто з про­дю­се­рів вва­жає, що на чу­жих ді­тей ау­ди­то­рії не­ці­ка­во ди­ви­ти­ся, і ні­хто не бу­де ра­ді­ти їхнім успі­хам та спів­пе­ре­жи­ва­ти їхнім роз­ча­ру­ва­н­ням. Ін­ші го­во­рять, що ди­тя­чі те­ми на ТБ — це вза­га­лі вчо­ра­шній день. На­справ­ді ж ди­тя­ча те­ма на на­шо­му те­ле­ба­чен­ні вза­га­лі не роз­кри­та. І то­му — пер­спе­ктив­на. За­раз не зні­ма­ють ди­тя­чо­го кі­но. Ви­йшов один пов­но­ме­тра­жний муль­тфільм «Ба­бай» — і це та­кож був ве­ли­че­зний ри­зик. А та­лант-шоу, зокре­ма за уча­сті ді­тей, — це ду­же ве­ли­кі ви­тра­ти, ор­га­ні­за­цій­ні про­бле­ми... До­бре, що ка­нал «1+1» ри­зи­кнув — і пе­ре­міг.

Ю.Г.: — До ре­чі, ма­ло ді­тей на екра­нах, то­му що з ни­ми на­ба­га­то важ­че пра­цю­ва­ти. Ді­ти по­вин­ні завжди бу­ти в пев­но­му ре­жи­мі: вча­сно ля­га­ти спа­ти, не пе­ре­втом­лю­ва­ти­ся, пра виль но хар чу ва ти ся... Ді тям важ­ко ска­за­ти, що зйом­ка за­три­му­є­ться і тре­ба по­тер­пі­ти кіль­ка го­дин. Во­ни мо­жуть за ла­штун­ка­ми про­сто за­сну­ти. Але, так, по­го­джу­ють, що та­ла­но­ви­тих ді­тей тре­ба по­ка­зу­ва­ти біль­ше. На «Плю­сах» усі це ро­зумі­ли, мо­бі­лі­зу­ва­ли свої си­ли і в нас за увесь час про­е­кту не бу­ло жо­дно­го ра­зу сер­йо­зних за­три­мок чи збо­їв. У нас уза­га­лі не бу­ло ви­ро­бни­чих про­блем, якщо не зва­жа­ти на де­яких ба­тьків, ді­ти яких не про­йшли... Але це ли­ше на пер­ших ета­пах і не­ча­сто. На­справ­ді ж у фі­на­лі про­е­кту, пі­сля ого­ло­ше­н­ня ре­зуль­та­тів гля­да­цько­го го­ло­су­ва­н­ня, всі з па­віль­йо­ну пі­шли ща­сли­ві. При­гні­че­но­го ста­ну, образ не бу­ло. Всі дов­го ро­змов­ля­ли і ві­та­ли одне одно­го бі­ля гри­ме­рок. Із ді­тьми пра­цю­ва­ли пси­хо­ло­ги...

— На екра­нах ми ба­чи­ли, що ча­сто са­ме ви, як ве­ду­чі, ство­рю­ва­ли «ро­дин­ний клі­мат» для ма­лень­ких уча­сни­ків.

Ю.Г.: — Ми ж та­то і ма­ма... І в нас бу­ли ролі та­кі ж. Але якщо в сім’ях тра­пля­є­ться по­га­ний «по­лі­цей­ський» та хо­ро­ший, то ми бу­ли обоє хо­ро­ші.

— На­пев­но, по­га­ни­ми «по­лі­цей­ськи­ми» бу­ли зір­ко­ві тре­не­ри?..

Ю.Г.: — Ні, ви ж ба­чи­ли, як змі­нив­ся за про­ект По­тап. Йо­му за цю про­гра­му гля­да­чі, пев­но, про­ба­чи­ли всі «ко­ся­ки», на­віть зня­ті на сце­ні в Мо­скві шта­ни. Ді­ти сво­їм та- лан­том, щи­рі­стю та без­по­се­ре­дні­стю змі­ню­ва­ли са­мих тре­не­рів....

К.О.: — На­та­ля Мо­ги­лев­ська ма­ла б отри­ма­ти най­біль­шу від­зна­ку за про­фе­сій­не тре­нер­ство. Уча­сник про­е­кту Ми­хай­ло Цар на­віть ска­зав, що На­та­ля бу­де ду­же хо­ро­шою ма­мою. Во­на ви­кла­ла­ся і від­да­ла їм ма­кси­мум сво­єї енер­гії.

— А «Плю­си» бу­дуть за­про­шу­ва­ти ді­тей з шоу для ін­ших про­е­ктів?

Ю.Г.: — Так, і ка­нал, і окре­мо тре­не­ри. Ді­ти вже сьо­го­дні за­ді­я­ні в кіль­кох ін­ших за­хо­дах. На­при­клад, уча­сни­ки ко­ман­ди Ті­ни Ка­роль за­пи­са­ли з нею му­зи­чний кліп. Я був за ла­штун­ка­ми зйо­мок про­е­кту «Квар­тал» і ба­чив, що вся її ко­ман­да хо­ди­ла там та­кож, фо­то­гра­фу­ва­ла­ся із Со­фі­єю Ро­та­ру, бра­ли ін­терв’ю у на­ших му­зи­кан­тів. Зре­штою, ви­хо­ди­ли з Ка­роль на сце­ну. Тоб­то, тих ді­тей, яких ка­нал по­ка­зав у про­е­кті, бу­дуть за­ді­ю­ва­ти й на­да­лі. Їм да­ють шанс, хо­ро­шу мо­жли­вість ре­а­лі­зу­ва­ти­ся.

КА­ТЕ­РИ­НА ОСАД­ЧА: «ПО­ЛІ­ТИ­ЧНЕ ТОК-ШОУ — ЦЕ НЕ МОЯ ІСТОРІЯ»

— Ми за­го­во­ри­ли про те­ми, до зйо­мок яких тре­ба під­хо­ди­ти обе­ре­жно. Як за­раз по­ка­зу­ва­ти на екра­нах світ­ське жи­т­тя, щоб не зу­мо­ви­ти агре­сію у су­спіль­стві?

К.О.: — Нам са­ме жи­т­тя під­ка­зує як пра­виль­но зні­ма­ти. За всі де­сять ро­ків про­е­кту «Світ­ське жи­т­тя» ми завжди на­ма­га­ли­ся бу­ти акту­аль­ни­ми. Ми завжди бу­ли в кон­текс­ті то­го, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні. Че­сно, ні­ко­ли від­сто­ро­не­но не зні­ма­ли. Сьо­го­дні з’яв­ля­є­ться біль­ше со­ці­аль­но­го і по­лі­ти­чно­го аспе­кту. За­раз не від­бу­ва­є­ться гу­чних світ­ських за­хо­дів, їх про­сто не­має із зро­зумі­лих при­чин. Ми пі­ді­йма­є­мо ін­ші акту­аль­ні те­ми. Все за­ле­жить від то­го, під яким ку­том по­ка­зу­ва­ти. На­при­клад, у про­гра­мі по­ча­ли біль­ше по­ка­зу­ва­ти Вер­хов­ну Ра­ду, від­кри­ва­є­мо лю­дям но­вих мі­ні­стрів. Сьо­го­дні в на­шій кра­ї­ні вій­на і, зро­зумі­ло, це по­ро­джує чи­ма­ло тем. Але ра­зом з тим, те­ле­ві­зій­них ін­терв’ю з мі­ні­стра­ми — май­же не­має. Лю­ди про­сто не зна­ють, хто на­ми ке­рує. Не­що­дав­но бра­ли ін­терв’ю в На­та­лії Яре­сько, мі­ні­стра фі­нан­сів, за­пи­са­ли мі­ні­стра мо­ло­ді і спор­ту Ігоря Жда­но­ва та мі­ні­стра еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку і тор­гів­лі Ай­ва­ра­са Абро­ма­ві­чу­са. Від світ­сько­го жи­т­тя сьо­го­дні за­ли­ша­є­ться тіль­ки на­зва — світ­ське.

Ю. Г.: — Ін­ко­ли чи­та­єш у га­зе­тах або у со­ці­аль­них ме­ре­жах, що по­ка­зу­ва­ти світ­ське жи­т­тя сьо­го­дні — це ні­би­то «пир во вре­мя чу­мы». Пу­тін якраз цьо­го і до­ма­га­є­ться. Нор­маль­ні пен­сії та со­ці­аль­ні про­е­кти — «пі­сля вій­ни». Куль­тур­ний роз­ви­ток — кі­но, те­а­три, ви­ста­ви — «пі­сля вій­ни»... Якраз рей­тинг про­гра­ми «Голос. Ді­ти» по­ка­зав, що укра­їн­ці хо­чуть ми­ру, ві­ри, кра­си та до­бра вже сьо­го­дні.

— Ка­тю, вас остан­нім ча­сом не­рід­ко мо­жна зу­стрі­ти в пар­ла­мен­ті. Це світ­ське жи­т­тя пе­ре­мі­сти­ло­ся до пар­ла­мент­ських стін?

К.О.: — Раз на мі­сяць ми то­чно бу­ва­є­мо в пар­ла­мен­ті. Але зні­ма­є­мо там не про те, що за рі­ше­н­ня ухва­лю­ють де­пу­та­ти, а про акту­аль­ні те­ми — фі­нан­со­ва кри­за (чи ви­дно по де­пу­та­тах, що кра­ї­на «за­тя­гну­ла по­яси»), мо­бі­лі­за­ція (хто з пар­ла­мен­та­рі­їв від­пра­вив сво­їх ді­тей на фронт) то що. Хо ча в пар ла мент при­йшли но­ві лю­ди, во­ни все одно ві­дір­ва­ні від на­ро­ду. Ми, на­при­клад, за­пи­ту­є­мо, як де­пу­та­ти жи­вуть за шість ти­сяч гри­вень. Во­ни ж по­вин­ні бу­ти в по­лі зо­ру жур­на­лі­стів.

— А чи не хо­ті­ли б ви змі­ни­ти «ам­плуа» та ста­ти ве­ду­чи­ми по­лі­ти­чних чи со­ці­аль­но-по­лі­ти­чних ток-шоу?

Ю.Г.: — Ме­ні зда­є­ться, що не­має ні­чо­го про­сті­шо­го, ніж ве­сти по­лі­ти­чне ток-шоу. Ти з одно­го бо­ку ста­виш Шу­фри­ча, а з дру­го­го Ля­шка і го­во­риш — «Фас». Тре­ба ли­ше кон­тро­лю­ва­ти гра­дус на­пру­ги та час ре­клам­ної па­у­зи. У нас по­лі­ти­чне шоу — це бо­роть­ба двох про­ти­ле­жно­стей. А ве­ду­чий тіль­ки по­ви­нен вча­сно під­ки­да­ти дро­ва. Ду­маю, що я б по­го­див­ся ве­сти та­ке шоу. Чи во­но сьо­го­дні на ча­сі для кра­ї­ни — ін­ше пи­та­н­ня. Ме­ні зда­є­ться, що в нас у кра­ї­ні бу­де мир та ща­стя якраз то­ді, ко­ли лю­ди пе­ре­ста­нуть ди­ви­ти­ся по­лі­ти­чні то­кшоу. Або при­найм­ні спри­йма­ти їх усер­йоз. Що кра­ще кра­ї­на жи­ве, то мен­ше во­на ці­ка­ви­ться по­лі­ти­кою.

К.О.: — У ме­не ж уні­каль­на ситуація. «Світ­ське жи­т­тя» — це той фор­мат, що до­зво­ляє зі­бра­ти все. Ми го­во­ри­мо і про кі­но, і про те­атр, і про по­лі­ти­чні ла­штун­ки... Ме­ні ні­ко­ли не сум­но. По­чу­ва­юсь аб­со­лю­тно ком­фор­тно в цьо­му фор­ма­ті. Лю­блю пра­цю­ва­ти з ді­тьми і в «Світ­сько­му жит­ті». По­лі­ти­чне ток-шоу — це не моя історія. Це на­справ­ді ду­же ма­лень­кий зріз усьо­го, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні. І тим па­че що в нас на ко­жно­му ка­на­лі, на ко­жно­му кро­ці — свої ве­ду­чі ток-шоу. Не­хай ве­дуть...

— Мо­же, ці ток-шоу про­сто тре­ба по-ін­шо­му ор­га­ні­зо­ву­ва­ти, змі­ни­ти стилістику, на­пов­ни­ти про­гра­ми аде­ква­тним змі­стом?

К.О.: — По­ки в нас по­лі­ти­ки бу­дуть із жа­гою пу­блі­чно­сті, ні­чо­го до­бро­го не ви­йде, хоч які фор­ма­ти

про­по­нуй. На­ра­зі в по­лі­ти­ків ба­жа­н­ня все ро­би­ти на пу­блі­ку.

Ю.Г.: — Па­ра­докс у то­му, що кра­ї­на не знає прі­звищ по­лі­ти­ків, які пи­шуть за­ко­ни, адже во­ни ти­хо си­дять і пра­цю­ють. Ми зна­є­мо тих, хто б’є мор­ду один одно­му, хто ха­мить да­і­шни­кам. Це на­віть не пі­ар, це — епа­таж. Якось в Ам­стер­да­мі дру­зі ме­ні по­ка­за­ли сво­го ві­до­мо­го по­лі­ти­ка, який про­їжджав повз нас на ве­ло­си­пе­ді. Я то­ді жар­ту­вав, що на­віть як­би на­ші пе­ре­сі­ли на ве­ло­си­пе­ди, то во­ни б тіль­ки від «Рендж-ро­ве­ра» до «Рендж-ро­ве­ра» їзди­ли на ве­ло­си­пе­ді, — для пре­си. Це мен­та­лі­тет...

— По­го­джу­є­те­ся, що в цьо­му є пев­ною мі­рою від­по­від­аль­ність те­ле­ба­че­н­ня — по­пу­лі­стів ми зна­є­мо, а лю­дей, що ухва­лю­ють сер­йо­зні за­ко­ни — ні. Го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» Ла­ри­са Ів­ши­на якось по­ста­ви­ла за­пи­та­н­ня: чо­му фі­ло­со­фа Сер­гія Крим­сько­го зна­ють мен­ше, ніж Ган­ну Гер­ман...

Ю.Г.: — Сер­гій Бо­ри­со­вич в укра­їн­ській істо­рії за­ли­ши­ться на завжди, а Ган­ну Гер­ман, я спо­ді­ва­ю­ся, на­ші ді­ти за­бу­дуть...

К.О.: — Ми у «Світ­сько­му жит­ті» ко­жно­го ра­зу від­кри­ва­є­мо но­ві облич­чя, ко­ли при­хо­ди­мо у Вер­хов­ну Ра­ду. Ми на­ма­га­є­мо­ся не да­ва­ти май­дан­чик для пі­а­ру лю­дям, які вже ві­до­мі, а від­кри­ва­є­мо ма­ло­ві­до­мих по­лі­ти­ків.

— Во­ни справ­ді но­ві? Ю.Г.: — Так, але «ста­рі» їх актив­но «за­ра­жа­ють».

К.О.: — Про­ти­сто­я­ти існу­ю­чій «си­сте­мі» по­ки що ду­же важ­ко. Ко­ли бу­ло пер­ше за­сі­да­н­ня ВР, від­чу­ва­ло­ся, що атмо­сфе­ра змі­ни­ла­ся. Вже то­ді Бой­ко у пар­ла­мен­ті ви­гля­дає, як дон Кар­ле­о­не. Це вже ди­кун­ство — охо­ро­на, по­чет... А як він пе­ре­су­ва­є­ться Ра­дою. Ра­ні­ше та­ких бу­ла біль­шість — із 450 близь­ко 300. За­раз та­ких уже мен­шість — не­має ко­му­ні­стів, ма­ло ре­гіо­нів. Лю­дям ста­рої фор­ма­ції у ВР про­сто має ста­ти не ці­ка­во по­сі­да­ти крі­сло. А це бу­де то­ді, ко­ли во­ни ста­нуть «до­тор­кан­ні», не ма­ти­муть сфер впли­ву для за­хи­сту сво­го бі­зне­су... А ще, ко­ли їх на­ре­шті зму­сять за­йма­ти­ся за­ко­но­тво­ре­н­ням. Ду­маю, ще має прой­ти хо­ча б два-три скли­ка­н­ня й щось усе-та­ки оно­ви­ться.

Ю.Г.: — От ти став де­пу­та­том — і не ва­жли­во, яка в те­бе осві­та і чим ти про­фе­сій­но за­ймав­ся. При­хо­диш у ВР і то­бі по­чи­на­ють шу­ка­ти мі­сце. Спів­а­ка — в ко­мі­тет з куль­ту­ри! А які­сна еко­но­мі­чна осві­та, ви­яв­ля­є­ться, вза­га­лі ли­ше в кіль­кох де­пу­та­тів.

К.О.: — І ці лю ди го­ло­сую ть. Бю­джет і за­ко­ни ухва­лю­ють усі­єю Вер­хов­но­ю­Ра­дою . Си­дить лю­ди­на, яка гад­ки не має, що від­бу­ва­є­ться, во­на не ро­зу­міє, що це за за­кон, а по­трі­бно ж якусь кно­пку на­ти­сну­ти. По­ки во­ни бу­дуть слу­ха­ти­ся «пар­тій­ну ди­сци­плі­ну» — ні­чо­го не бу­де. Це до­сить скла­дна історія. Не знаю, що має змі­ни­ти­ся. Нам ар­хі­те­кто­ри збу­ду­ва­ли скла­дну «си­сте­му». У той мо­мент, ко­ли по­лі­ти­ки бу­дуть жи­ти за зар­пла­ту, то­чні­ше, ко­ли ро­зу­мі­ти­муть, що во­ни йдуть у по­лі­ти­ку і бу­дуть пра­цю­ва­ти ви­клю­чно за зар­пла­ту, мо­же, то­ді щось змі­ни­ться.

ЮРІЙ ГОР­БУ­НОВ: «СЬО­ГО­ДНІ СКА­ЗА­ТИ НЕ­ПРАВ­ДУ НА ТБ ДУ­ЖЕ ВАЖ­КО»

— Але ж ця по­лі­ти­чна си­сте­ма без­по­се­ре­дньо пов’яза­на із ме­ді­а­про­сто­ром. Це дві вза­є­мо­за­ле­жні гру­пи. Ви обоє вже дов­го пра­цю­є­те на на­ціо­наль­но­му те­ле­ба­чен­ні, ба­чи­ли змі­ни «прі­о­ри­те­тів» зсе­ре­ди­ни. Які б ви мо­гли за­ува­жи­ти по­зи­тив­ні і не­га­тив­ні тенденції?

Ю.Г.: — Зга­дай­те, що бу­ло 10 ро­ків то­му. Бу­ла по­ма­ран­че­ва ре­во­лю­ція, яка про­дов­жу­ва­ла про­ду­ку­ва­ти на ТБ усе те, що ві­дбу­ва­ло­ся за по­пе­ре­дньої вла­ди. Зна­є­те, на на­шо­му те­ле­ба­чен­ні ра­ні­ше брав­ся фор­мат, то­му що до­бре пі­шов у Ро­сії. А якщо в нас не ду­же йде, то ми щось не­пра­виль­но ро­би­мо. Тіль­ки по­тім зро­зумі­ли, що у нас рі­зні на­ро­ди, рі­зні мен­та­лі­те­ти, з рі­зних пла­нет сю­ди за­не­се­ні і не­має між на­ми ні­чо­го спіль­но­го. Якщо там щось до­бре пі­шло, то не факт, що тут до­бре пі­де. Це як ди­ти­на ро­сте від сво­го на­ро­дже­н­ня до то­го, по­ки не отри­має пас порт — так і на ша дер жа ва. Мо­жли­во, ці тенденції не всі по­зи­тив­ні, але на на­ших очах ви­ро­сла су­ча­сна жур­на­лі­сти­ка. З вій­ною, з про­бле­ма­ми су­спіль­ство все одно ро­сте. І те­пер ска­за­ти не­прав­ду ду­же важ­ко. На­ба­га­то про­сті­ше бу­ло це зро­би­ти де­сять ро­ків то­му.

К.О.: — Ко­ли я по­чи­на­ла пра­цю­ва­ти у «Світ­сько­му жит­ті» 10 ро­ків то­му, не бу­ло на­віть дже­рел, звід­ки бра­ти ін­фор­ма­цію. А цей український Ін­тер­нет... це бу­ла «ме­зо­зой­ська ера жур­на­лі­сти­ки». Все бу­ло у за­род­ку. В основ­но­му в нас бу­ла по­лі­ти­чна жур­на­лі­сти­ка. За 10 ро­ків у нас роз­ви­ну­ло­ся те­ле­ба­че­н­ня, ін­тер­не­т­про­стір, га­зе­ти, яким за­раз, на жаль, ви­жи­ва­ти все скла­дні­ше, але тим не мен­ше. Най­го­лов­ні­ше, що ми на­ре­шті, хоч і ду­же ве­ли­кою кров’ю, зро­зумі­ли, що ми — укра­їн­ці.

Ю.Г.: — І ме­не­дже­ри те­ле­ві­зій­ні на­ре­шті зро­зумі­ли, що укра­їн­ські зір­ки на­ба­га­то ближ­чі лю­дям, ніж ро­сій­ські. По­тап ближ­чий укра­їн­цям, ніж Сер­гій Ла­за­рєв, Іри­на Білик ближ­ча і ці­ка­ві­ша, ніж Ал­ла Пу­га­чо­ва.

К.О.: — Ма­буть, що­би цю «пу­по­ви­ну» пе­ре­рі­за­ти, по­трі­бні бу­ли ось та­кі не­ймо­вір­ні по­тря­сі­н­ня та жер­тви.

«ЗА­РАЗ ВІТЧУТНИЙ ЗА­ПИТ НА СВОЄ»

Ю.Г.: — Осад­ча це про се­бе не ска­же, але я ска­жу. Один з по­пу­ляр­них глян­це­вих жі­но­чих жур­на­лів ко­жно­го ра­зу хи­зу­вав­ся, що в них ін­терв’ю з Кейт Блан­шет. Ко­ли їм го­во­рять: «Ві­зьміть ін­терв’ю в на­ших зі­рок», то во­ни від­по­від­а­ють: «Ну ні, це ж на­ші...» А з’ясу­ва­ло­ся, ко­ли за­мість Блан­шет на об­кла­дин­ці з’яви­ла­ся Осад­ча, — жур­нал ку­пи­ли у два ра­зи кра­ще. На­шим лю­дям ці­ка­во, чим жи­ве Ка­тя, по­за тим як зні­має ко­ро­ну з го­ло­ви. ( Смі­є­ться.)

— Це від нев­мі­н­ня по­ба­чи­ти та під­три­ма­ти своє які­сне?

Ю.Г.: — Це на­ша мен­шо­вар­тість. Це в укра­їн­ців бу­ло завжди, і ні­ко­ли не при­хо­ву­ва­ло­ся. Спо­ча­тку тре­ба десь за кор­до­ном про­сла­ви­ти­ся, щоб те­бе ви­зна­ли на Ба­тьків­щи­ні. Ста­ти Ро­ма­ном Ві­ктю­ком у Ро­сії, щоб по­тім ска­за­ли: «О, а це ж зі Льво­ва, це ж наш, укра­ї­нець». Для нас гар­ний при­клад — по­ля­ки. Це в хо­ро­шо­му зна­чен­ні справ­жні на­ціо­на­лі­сти, які ні­ко­ли не бу­дуть ди­ви­ти­ся фільм, якщо він не озву­че­ний поль­ською мо­вою. Бред Пітт та­кож по­ви­нен роз­мов­ля­ти поль­ською.

К.О.: — До ре­чі, по­вер­та­ю­чись до пря­мо­го ефі­ру «Го­ло­су. Ді­ти» — ви ба­чи­ли, що на 80% це бу­ли укра­їн­ські пі­сні. Це на­ше май­бу­тнє. Та­ким ми хо­че­мо ба­чи­ти те­ле­ба­че­н­ня.

Ю.Г.: — А ра­ні­ше про­дю­се­ри обов’яз­ко­во ска­за­ли б: «Да­вай­те ще ро­сій­сько­го, а то бу­де ску­чно все тіль­ки на­ше». Ні­чо­го по­ді­бно­го. Ми чо­мусь ви­рі­шу­є­мо за лю­дей.

— На по­ча­тку 90-х ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя теж був сплеск ін­те­ре­су до всьо­го укра­їн­сько­го, зокре­ма на ТБ. А по­тім усе це пі­шло «в пі­сок». Чи не по­вто­ри­ться не­га­тив­на тен­ден­ція?

К.О.: — За­раз за­пла­че­но ду­же ве­ли­ку ці­ну. Нам не­за­ле­жність ді­ста­ла­ся ду­же лег­ко. Я маю на ува­зі пост­ра­дян­ський пе­рі­од...

Ю.Г.: — Сьо­го­дні на будь-яких за­хо­дах, хто б не си­дів у за­лі, якщо зі сце­ни лу­нає «Сла­ва Укра­ї­ні!» у від­по­відь чу­ти «Ге­ро­ям сла­ва!» І ти не чу­єш жо­дної не­щи­рої від­по­віді. Це вже як зви­чай­не при­ві­та­н­ня. Ра­ні­ше, ко­ли ви­кри­ку­ва­ли: «Сла­ва Укра­ї­ні!», обов’яз­ко­во хтось го­во­рив: «Ну по­чи­на­є­ться...»

— Ми за­го­во­ри­ли про ви­ро­бле­н­ня вла­сно­го кон­тен­ту. Не­за­ба­ром гля­дач по­ба­чить на «1+1» ко­ме­дію «Остан­ній мо­скаль» з ва­ми, Юрію. Де, на ва­шу дум­ку, ме­жа між гу­мо­ром і обра­зою?

Ю.Г.: — Ця ме­жа ви­зна­ча­є­ться вну­трі­шнім від­чу­т­тям сце­на­ри­стів, ре­жи­се­рів та ін­ших лю­дей, що пра­цю­ють над філь­мом. Зга­дай­те стрі­чки Луї де Фю­не­са — з йо­го філь­мів усі по­лі­цей­ські у Фран­ції — де­бі­ли. Це лю­ди, в яких не­має ні ло­гі­ки, ні від­чу­т­тя ре­аль­но­сті — як уза­га­лі Фран­ція ви­жи­ла з та­ки­ми по­лі­цей­ськи­ми? Тре­ба ро­зу­мі­ти, що ко­ли зні­ма­є­ться ко­ме­дія про за­лі­зни­чни­ків, зна­чить з них бу­дуть смі­я­ти­ся, якщо зні­ма­є­ться ко­ме­дія про ме­ди­ків, зна­чить із них бу­дуть смі­я­ти­ся, якщо зні­ма­є­ться ко­ме­дія про гу­цу­лів, зна­чить во­ни та­кож бу­дуть ви­став­ле­ні у від­по­від­но­му сві­тлі. Так і про мо­ска­лів. Сьо­го­дні анек­до­тів про те, як мо­скаль по­тра­пляє в Кар­па­ти — міль­йон. Су­дя­чи з то­го, як гля­да­чі ре­а­гу­ють на анонси, се­рі­ал ма­ти­ме успіх. Ця те­ма бу­ла завжди. І наш се­рі­ал — один із ва­рі­ан­тів ада­пта­ції анек­до­тів, про­сто він роз­тя­гну­тий на 16 се­рій. Тут збу­ре­ні не пи­та­н­ня мо­ска­лів і укра­їн­ців, а рад­ше люд­ських сто­сун­ків, сто­сун­ків між ба­тька­ми і ді­тьми, між ді­тьми, між ко­ха­ни­ми, між су­сі­да­ми. Я ска­зав би, що це со­ці­аль­ний се­рі­ал.

— А якою ви ба­чи­те пер­спе­кти­ву кі­но­се­рі­аль­но­го ви­ро­бни­цтва в Укра­ї­ні?

Ю.Г.: — Є за­пит на своє, і ду­же ба­га­то про­е­ктів пла­ну­є­мо з по­ля­ка­ми із близь­ки­ми схі­дни­ми єв­ро­пей­ця­ми. Що біль­ше ми бу­де­мо ро­би­ти своє, пов’яза­не з ав­тен­ти­чні­стю, то мен­ше бу­де­мо прив’яза­ні до се­рі­а­лів про ро­сій­ський спе­цназ. І як ре­зуль­тат — тим швид­ше на­ші ді­ти бу­дуть ви­хо­ву­ва­ти­ся пра­виль­но.

К.О.: — Пер­спе­кти­ви хо­ро­ші. По­ди­ві­ться на Ту­реч­чи­ну — в одну мить ми зро­зумі­ли, що там ви­ріс свій Гол­лі­вуд. У зв’яз­ку з тим, що ту­ре­цькі зір­ки ста­ли ві­до­ми­ми в Укра ї ні, ми час то їз ди мо на прем’єри і ін­терв’ю з акто­ра­ми, я бу­ла на ту­ре­цько­му те­ле­ба­чен­ні. Там кі­но- і те­ле­ви­ро­бни­цтво на ви­со­ко­му рів­ні. «Ро­ксо­ла­на» ста­ла пер­шим пре­це­ден­том, що був ві­до­мий на весь світ. Але ця кі­но­ін­ду­стрія бу­ду­ва­ла­ся ду­же дов­го. Укра­ї­на теж іде до цьо­го рів­ня.

Ю.Г.: — У тур­ків усе пі­шло, то­му що во­ни зні­ма­ли для се­бе. На­ші орі­єн­ту­ва­ли­ся на ро­сій­ський ри­нок. Якщо цей про­дукт тре­ба про­да­ти ту­ди і за­ро­би­ти гро­шей — в го­лов­них ро­лях ма­ють бу­ти ро­сі­я­ни.

К.О.: — У нас кра­ї­на мен­ша, гро­шей мен­ше, ми не мо­же­мо зні­ма­ти, як ро­сі­я­ни, на жаль. Ро­сі­я­ни ж при­їжджа­ли до нас, зні­ма­ли де­ше­во і тут же і по­ка­зу­ва­ли. Але так бу­ло ра­ні­ше. За­раз — зо­ло­тий час для укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа. Спо­ді­ва­ти­ме­мо­ся, що бу­дуть вкла­да­ти­ся гро­ші в кі­но­ви­ро­бни­цтво. У нас, де так ба­га­то сво­їх чу­до­вих акто­рів, взя­ти хо­ча б ви­пу­скни­ків Ін­сти­ту­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

Ю.Г.: — Аб­со­лю­тно по­го­джу­юсь. Акто­рів, які зда­тні гра­ти го­лов­ні ролі, у нас ду­же ба­га­то. Про­сто їх завжди від­су­ва­ли на дру­гий план. Якщо ми з Ро­сі­єю рі­зні кра­ї­ни, то­ді ми по­вин­ні за до­по­мо­гою кі­но ви­хо­ву­ва­ти своє — пра­виль­ний па­трі­о­тизм і на­ціо­на­лізм.

— Дня­ми стар­тує се­рі­ал «Нац­гвар­дія» на «2+2». На­скіль­ки нам по­трі­бні філь­ми на під­трим­ку укра­їнсь ких війсь ко вих, збіль шен ня пре­сти­жу ЗСУ?

К.О.: — Ду­же по­трі­бно. І про ар­мію, і вза­га­лі про істо­рію. За остан­ніх 10 ро­ків у Ро­сії зня­ли не­ймо­вір­ну кіль­кість істо­ри­чно­го кі­но, і там тра­кту­ва­ли істо­рію як хо­ті­ли. Це та са­ма про­па­ган­да, тіль­ки не в фор­ма­ті но­вин. Той же фільм «Матч». І ця те­ле­кі­но­шна про­па­ган­да по­ча­ла­ся уже дав­но.

Ю.Г.: — Так, во­ни дав­но пе­ре­бре­ха­ли на­шу істо­рію. У них уже не­має по­ня­т­тя Ки­їв­ська Русь, є Древ­не­рус­ское го­су­дар­ство.

К.О.: — Ро­сі­ян ви­хо­ву­ва­ли на які­сних се­рі­а­лах та істо­ри­чних філь­мах з ве­ли­кою ка­сою. І гру­бі гро­ші вкла­да­ли­ся дер­жа­вою у та­кі про­е­кти. А за­раз у на­ших су­сі­дів — ве­ли­ко­дер­жав­ний шо­ві­нізм із мі­цним під­ґрун­тям. Ко­ли роз­ва­лив­ся СРСР, не бу­ло «ве­ли­кої Ро­сії», це ви­хо­ву­ва­ло­ся впро­довж 24-х ро­ків.

«ТЕ, ЩО «День» РО­БИВ УСІ ЦІ 18 РО­КІВ, ТІЛЬ­КИ ЗА­РАЗ ДА­ВА­ТИ­МЕ ПЛО­ДИ»

— І то­му ми у «Дні» до те­ми істо­рії апе­лю­є­мо дав­но. До­при­кла­ду, 2015-й рік ого­ло­си­ли ро­ком Яро­сла­ва Му­дро­го. Але під­трим­ки від ін­ших ЗМІ по­ки що не­має...

К.О.: — Ва­ші істо­ри­чні про­е­кти — ду­же ці­ка­ві. Але по­трі­бен час. Те, що «День» ро­бив усі ці 18 ро­ків тіль­ки за­раз бу­де пи­но­си­ти пло­ди. Юра із За­хі­дної Укра­ї­ни, я з Цен­траль­ної, і от я ма­ло ко­ли в ди­тин­стві чу­ла «Сла­ва Укра­ї­ні!» Ми ні­би­то жи­ли в одній кра­ї­ні, але бу­ли ду­же рі­зні. Це при­мі­ром те, що ка­зав ме­ні Ми­хе­їл Са­а­ка­шві­лі в ін­терв’ю: «Я об’єд­нав гру­зи­нів єди­ної іде­єю ре­форм, ві­ри в кра­ще». І в них це ви­йшло. Що­прав­да, гру­зи­ни вже дав­но пи­ша­ю­ться сво­єю на­ці­єю. За­раз мо­ло­де по­ко­лі­н­ня на­віть ча­сто не знає ро­сій­ської.

Ю.Г.: — Ду­маю, що в осно­ві по­вин­на бу­ти мо­ва — це щит усі­єї дер­жа­ви. Не бу­ло б у нас ро­сій­ської мо­ви, не бу­ло б «зе­ле­них чо­ло­ві­чків». Це са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ція лю­дей. На­справ­ді ми жи­ве­мо у ду­же ці­ка­вий істо­ри­чний час. На­ші ді­ти бу­дуть зга­ду­ва­ти цей пе­рі­од як один із най­скла­дні­ших, ко­ли укра­їн­ці на­ре­шті іден­ти­фі­ку­ва­ли се­бе як на­цію. Тре­ба на екра­ни ви­во­ди­ти біль­ше істо­ри­чних про­е­ктів, зокре­ма тих, де нам усе вда­ло­ся.

— А чи ма­ти­муть істо­ри­чні про­е­кти успіх у гля­да­ча? Які фор­ма­ти мо­жуть бу­ти най­більш ці­ка­ви­ми?

К.О.: — Це той ви­па­док, ко­ли на рей­тин­ги по­трі­бно зва­жа­ти в остан­ню чер­гу. Все ж та­ки те­ле­ба­че­н­ня має ви­хо­ву­ва­ти. А для по­шу­ку форм є про­дю­се­ри і про­да­кшни. Го­лов­не — ідея.

Ю.Г.: — Зви­чай­но, має бу­ти су­ча­сна по­да­ча. Ми жи­ве­мо в ХХІ сто­літ­ті, але для нас має бу­ти акту­аль­ним і Яро­слав Мудрий, і князь Свя­то­слав. Вій­на за­би­рає всю істо­рію, і мо­же зда­ти­ся, що дав­ня історія не та­ка акту­аль­на, але ко­ли це ще ро­би­ти, як не за­раз.

К.О.: — На­ро­ду не­має без істо­рії. Те, що роз­по­від­а­ють ді­тям у шко­лі, — ду­же су­хе. Пам’ятаю, як в ди­тин­стві ми з ба­тьком хо­ди­ли на Во­ло­ди­мир­ську гір­ку, і та­то роз­по­від­ав, як хре­сти­ли Русь, і що це бу­ло са­ме в Ки­є­ві, про Ли­бідь, про ха­за­рів, як ко­ти­ли бо­же­ство по ву­ли­ці Бо­ри­чів Тік, і як йо­го кинули в Дні­про — і це все бу­ло ду­же на­о­чно. І так са­мо за­раз я роз­по­від­аю всі ці істо­рії си­но­ві. Я вдя­чна вчи­те­лям у шко­лі мо­го си­на, за те, що во­ни вла­што­ву­ють істо­ри­чні кве­сти — во­ни все пе­ре­тво­рю­ють на су­ча­сний лад.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

НА­ШІ ЧИ­ТА­ЧІ. КА­ТЕ­РИ­НА ОСАД­ЧА ЗІ­ЗНА­ЛА­СЯ, ЩО У НЕЇ Є МАЙ­ЖЕ ВСЯ БІ­БЛІО­ТЕ­КА «Дня», А ЮРІЙ ГОР­БУ­НОВ РОЗ­ПО­ВІВ У ЧО­МУ СИ­ЛА «СИ­ЛИ М’ЯКО­ГО ЗНА­КА»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.