Отро­цтво

«06.03—12.03.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Дня­ми я ду­же роз­ча­ру­вав свою улю­бле­ну 12-рі­чну по­хре­сни­цю. Во­на за­пи­та­ла, чи ба­чи­ли ми з її та­том жи­во­го Ста­лі­на. — Ні?! Ну, хоч жи­во­го Ле­ні­на ба­чи­ли? — І тут нев­да­ча. Не по­ща­сти­ло їй із ба­тька­ми! Але, якщо за­ми­сли­тись, істо­ри­чних по­дій за чо­ти­ри де­ся­ти­лі­т­тя мо­єї пам’яті ми­ну­ло чи­ма­ло. Жи­во­го Ста­лі­на — ні, але жи­во­го Бре­жнє­ва, який 9 трав­ня 1981 ро­ку сто­яв ме­трів за де­сять від ме­не, дру­го­кла­сни­ка, на від­крит­ті «Му­зею Ві­тчи­зня­ної вій­ни», я ба­чив. Ан­дро­пов, Черненко, якщо не вра­хо­ву­ва­ти пе­ре­ля­ка­них пе­ре­ші­пту­вань до­ро­слих про ден­ні обла­ви в кі­но­те­а­трах і ма­га­зи­нах у по­шу­ках про­гуль­ни­ків ви­ро­бни­цтва, в ці­ло­му ми­ну­ли для ме­не не­по­мі­тно. Якщо транс­ля­цію похо­ро­ну Бре­жнє­ва нас усі­єю шко­лою від­пра­ви­ли ди­ви­тись по те­ле­ві­зо­ру в акто­во­му за­лі, то ла­фе­ти з дво­ма во­ждя­ми, які пі­шли слі­дом за ним, я спо­сте­рі­гав уже вдо­ма в про­гра­мі «Вре­мя».

А по­тім, одно­го бе­ре­зне­во­го дня 1985 ро­ку ні­би во­дно­раз від­чи­ни­лось ві­кно. Я міг би по­ду­ма­ти, що це про­сто я під­ріс і по­чав ди­ви­тись на світ ін­ши­ми очи­ма, але так ста­ло­ся, що во­дно­час змі­ни ві­дбу­ли­ся і з усі­єю кра­ї­ною. Все змі­ни­ло­ся 11 бе­ре­зня, рів­но 30 ро­ків то­му, ко­ли ген­се­ком став за по­лі­ти­чни­ми стан­дар­та­ми тих ча­сів пра­кти­чно у роз­кві­ті мо­ло­до­сті 54-рі­чний Ми­хай­ло Гор­ба­чов. Мі­ша, Рая... — У наш світ із вбра­н­ня­ми пер­шої ле­ді при­йшла спо­ча­тку світ­ська хро­ні­ка, яка що скру­тні­шою ста­ва­ла ситуація в кра­ї­ні, то біль­ше ви­кли­ка­ла роз­дра­ту­ва­н­ня. Пе­ре­бу­до­ва, Чор­но­биль... — ні, всіх не зга­даю, — всіх слів, яки­ми зба­га­тив мо­ви сві­ту СРСР тих ро­ків. А до то­го... До то­го ми да­ли сві­ту хі­ба що сло­во «су­пу­тник»...

Ма­ло хто по­мі­тив, але цьо­го ро­ку впер­ше на мо­їй пам’яті до Ки­є­ва до 8 бе­ре­зня при­ве­зли гру­зин­ську мі­мо­зу. Ра­ні­ше во­на бу­ла ви­клю­чно аб­хазь­ко­го по­хо­дже­н­ня. А ме­ні одра­зу ки­ну­лось у ві­чі — су­цві­т­тя аб­хазь­кої більш гу­сті й пу­хна­сті. Що­ра­зу 8 бе­ре­зня, вди­ха­ю­чи аро­мат аб­хазь­кої мі­мо­зи, я зга­ду­вав се­ре­ди­ну 80-х, ко­ли аб­хазь­кі Га­гри бу­ли для ме­не ма­лень­ки­ми двер­ця­та­ми в ін­ший світ. Са­ме звід­ти ми при­во­зи­ли ка­се­ти ще на­пів­під­піль­но­го Жва­не­цько­го, книж­ки Фа­зі­ля Іскан­де­ра — без­смер­тний «Сан­дро із Че­ге­ма», «Кро­ли­ки й уда­ви». На­чи­тав­шись і на­слу­хав­шись, я не­вдов­зі пе­ре­йшов до «го­ло­сів», а на кі­нець 1986-го моє «мо­раль­не зу­бо­жі­н­ня» за­йшло так да­ле­ко, що я від­мо­вив­ся всту­па­ти до ком­со­мо­лу, — так і хо­див один на всі три стар­ших кла­си без зна­чка. А тих Гагр мо­го ди­тин­ства вже не­має. Сім’я, у якої ми то­ді жи­ли, ви­їха­ла з вій­ною — в обмін на до­ку­мен­ти до­до­му їх «від­пу­сти­ли»... А от су­сі­дам-гре­кам не по­ща­сти­ло — всю сім’ю до остан­ньої лю­ди­ни вби­ли «ви­зво­ли­те­лі»-аб­ха­зи. Пе­ре­гор­та­ю­чи в пам’яті сто­рін­ки «Сан­дро» Іскан­де­ра, до­сі ди­ву­ю­ся, звід­ки стіль­ки тва­рин­но­го ра­птом сплив­ло в цьо­му зда­ва­ло­ся б «па­сто­раль­но­му» на­ро­ді... От і до­ві­ряй пі­сля цьо­го лі­те­ра­то­рам...

А ось у мо­їй шко­лі ди­ха­н­ня ча­су ду­же дов­го не мо­гло про­со­чи­ти­ся крізь за­слін чер­го­вих на вхо­ді, які ви­ма­га­ли від усіх, хто вхо­дить, на­яв­ність змін­ної па­ри взу­т­тя. — Змін­не взу­т­тя — для то­го ча­су не­до­зво­ле­на роз­кіш... Наш кла­сний ке­рів­ник — пар­торг шко­ли — раз на ти­ждень зби­рав клас і про­во­див ін­стру­ктаж: що від­по­від­а­ти, якщо на ву­ли­ці нас зу­пи­нить аме­ри­кан­ський ко­ре­спон­дент і по­про­сить пред’яви­ти до­ка­зи, що в СРСР не­має без­ро­бі­т­тя. Ли­ше з 9 кла­су у нас з’яви­лась ви­кла­да­чка за­галь­ної біо­ло­гії, яка до­зво­ля­ла іде­о­ло­гі­чні віль­но­сті — уро­ки-ін­сце­ну­ва­н­ня. Ні­ко­ли не за­бу­ду наш «Про­же­ктор кай­но­зою» — сцен­ку-па­ро­дію на офі­цій­ний ру­пор гор­ба­чов­ської про­па­ган­ди «Про­же­ктор пе­ре­бу­до­ви», або урок ан­тро­по­ло­гії (у скла­ді кур­су за­галь­ної біо­ло­гії) у ви­гля­ді «прес-кон­фе­рен­ції «Ін­сти­ту­ту лю­ди­ни», де я зо­бра­жу­вав бу­ва­лу за­хі­дну аку­лу пе­ра, що ви­кри­ває ра­дян­ських чи­нов­ни­ків від на­у­ки. Го­спо­ди, і це ще 1987-88-й ро­ки, які на­справ­ді зда­ю­ться пе­ре­бу­дов­ни­ми ли­ше на ду­же ве­ли­кій від­ста­ні.

Най­див­ні­ші від­кри­т­тя в СРСР ті­єї по­ри ро­би­ли не фі­зи­ки чи ге­не­ти­ки. Це бу­ла зо­ло­та по­ра істо­ри­ків, ко­ли їхні книж­ки роз­ха­пу­ва­ли, як га­ря­чі пи­ріж­ки, а га­зе­ти і жур­на­ли сто­я­ли в чер­гах за ін­терв’ю, що ви­кри­ва­ли їх. Спер­шу схе­ма бу­ла не­хи­трою — на змі­ну ра­дян­сько­му мо­но­те­ї­зму, епо­сі не­по­грі­ши­мо­сті комуністичних во­ждів, при­йшла ма­ні­хей­ська бі­нар­на си­сте­ма, у якій сві­тло­му бо­гу Ле­ні­на про­ти­сто­я­ло зле бо­же­ство Ста­лі­на. Пе­ре­бу­до­ва ма­лю­ва­лась її іде­о­ло­га­ми по­вер­не­н­ням до чи­сто­го ко­му­ні­зму Ле­ні­на, але якось ви­пу­ще­на з пля­шки прав­да ви­яви­лась по­га­но ке­ро­ва­ною. Ду­же ско­ро з пу­блі­ка­ці­єю ро­біт «без­не­вин­них жертв» Ста­лі­на, на кшталт Бу­ха­рі­на, во­ни яви­ли своє істин­не облич­чя не­вда­лих фю­ре­рів, а пу­блі­ка­ція до­да­тко­вих то­мів пов­но­го зі­бра­н­ня тво­рів са­мо­го Ле­ні­на зір­ва­ла ма­ску гу­ма­ні­зму і з го­лов­но­го ідо­ла ко­му­ні­сти­чної іде­о­ло­гії.

До 1989 ро­ку, ко­ли я за­кін­чу­вав шко­лу, на­ста­ла по­ра по­лі­ти­чно­го ате­ї­зму — пов­но­го роз­ча­ру­ва­н­ня в ра­дян­ській си­сте­мі. Для ме­не її сим­во­лом ста­ла ви­став­ка Іл­лі Гла­зу­но­ва в то­ді­шньо­му Му­зеї укра­їн­сько­го ми­сте­цтва (те­пер На­ціо­наль­но­му му­зеї). Про­і­гно­ру­вав­ши уро­ки, сльо­та­во­го бе­ре­зне­во­го дня 1989 ро­ку я від­сто­яв ве­ли­че­зну чер­гу від те­пе­рі­шньої Єв­ро­пей­ської пло­щі (то­ді ще Ле­нін­сько­го ком­со­мо­лу) до Му­зей­но­го про­вул­ка і по­тра­пив до за­лів, де бу­ло ви­став­ле­но ве­ли­че­зні пан­но «Мі­сте­рії ХХ сто­лі­т­тя», «Ві­чної Ро­сії». Але для ме­не та ви­став­ка за­пам’ята­лась і, вла­сне, за­кін­чи­ла­ся зов­сім ін­шим по­ло­тном. Не пам’ятаю йо­го на­зви, але та кар­ти­на на­зав­жди за­кар­бу­ва­ла­ся в мою пам’ять. — Цер­ква зі слі­да­ми роз­пи­су, в яко­му ря­да­ми на крю­ках роз­ві­ше­ні об­бі­ло­ва­ні м’ясні ту­ші. Ось по цих ту­шах для ме­не то­ді й про­йшла лі­нія мо­го пер­со­наль­но­го роз­ме­жу­ва­н­ня із су­ча­сним офі­цій­ним ро­сій­ським ми­сте­цтвом з усім йо­го уда­ва­ним мо­нар­хі­змом і на­ціо­на­лі­змом. Про­сто від ті­єї кар­ти­ни я, де­ся­ти­кла­сник, роз­вер­нув­ся і пі­шов до­до­му. А від­чу­т­тя ну­до­ти ли­ше під час на­га­ду­ва­н­ня про Гла­зу­но­ва пе­ре­слі­дує ме­не й до­сі.

Ба­га­тьом, на­сам­пе­ред лю­дям стар­ших по­ко­лінь, які пе­ре­жи­ли роз­ча­ру­ва­н­ня похо­ло­да­н­ня на­при­кін­ці хру­щов­ської від­ли­ги, все, що ві­дбу­ва­ло­ся то­ді в кра­ї­ні, зда­ва­ло­ся чи­мось тим­ча­со­вим. По­ки мої одно­кла­сни­ки хо­ди­ли з ком­со­моль­ськи­ми зна­чка­ми, я кра­су­вав­ся з жов­то-бла­ки­тним, но­сив у пор­тмо­не по­свід­че­н­ня гро­ма­дя­ни­на УНР, які ви­да­ва­ли в офі­сі «На­ро­дно­го ру­ху» в Му­зей­но­му про­вул­ку, а моя вчи­тель­ка укра­їн­ської мо­ви, яка в гли­би­ні ду­ші спів­пе­ре­жи­ва­ла і по­ді­ля­ла мій бунт, за­не­по­ко­є­но пе­ре­ка­зу­ва­ла ме­ні анек­дот про те, що слі­дом за Пе­ре­бу­до­вою на­пев­но бу­де пе­ре­сад­ка і пе­ре­стріл­ка. Нам, мо­ло­дим, її по­бо­ю­ва­н­ня зда­ва­ли­ся смі­шни­ми, до­ро­ги на­зад, нам зда­ва­ло­ся, вже не бу­де ні­ко­ли, і це був той са­мий рід­кі­сний ви­па­док, ко­ли юна­цький опти­мізм не ли­ше по­смі­яв­ся, але й узяв верх над до­сві­дом.

Кла­сний ке­рів­ник — той са­мий пар­торг шко­ли — на знак пом­сти пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли ви­дав ме­ні вов­чий кви­ток, ха­ра­кте­ри­сти­ку, з якою хоч одра­зу в та­бо­ри, але ці ха­ра­кте­ри­сти­ки не ці­ка­ви­ли вже ні­ко­го. Вже па­лав Кав­каз, уже ви­ру­ва­ла При­бал­ти­ка, і якусь там ха­ра­кте­ри­сти­ку у ки­їв­сько­го шко­ля­ра так жо­дно­го ра­зу й не за­пи­та­ли. А по­тім і вза­га­лі на­став 1990-й — пер­ший ки­їв­ський Май­дан, пер­ші 50 ти­сяч на Хре­ща­ти­ку і гу­чне «Ма­сол, ми вже йде­мо» над мі­стом. Ми, по­ді­бно до ни­ні­шніх жи­те­лів Дон­ба­су, всі до одно­го свя­то ві­ри­ли, що Укра­ї­на го­дує СРСР, і вар­то ли­шень ски­ну­ти на­хлі­бни­ків, аби за ко­ро­ткий тер­мін до­би­ти­ся не­ба­че­но­го про­цві­та­н­ня. Я пам’ятаю обра­зу від ві­зи­тів до Ки­є­ва Мар­га­рет Те­тчер і Джор­джа Бу­ша-стар­шо­го, які зі стра­ху пе­ред не­ви­зна­че­ні­стю вмов­ля­ли по­лі­ти­чні елі­ти Укра­ї­ни за­ли­ша­ти­ся в Со­ю­зі. Хто вже за­раз пам’ятає ту про­мо­ву Бу­ша-ба­тька 1 сер­пня 1991 ро­ку в Ра­ді, на­пи­са­ну Кон­до­ліз­зою Райс (так-так, ті­єю са­мою), у якій він по­гро­жу­вав, що США ні­ко­ли не ви­зна­ють не­за­ле­жність Укра­ї­ни. Ли­ше два з по­ло­ви­ною ти­жні по то­му ку­пка мо­сков­ських змов­ни­ків по­ста­ви­ла хрест і на не­рі­шу­чо­сті США, і на каз­ках тих крем­лів­ських іде­о­ло­гів, які й сьо­го­дні ствер­джу­ють, що СРСР по­ва­ли­ли ви­клю­чно в ре­зуль­та­ті змо­ви під­сту­пно­го За­хо­ду.

І, на­ре­шті, 24 сер­пня 1991-го в Ки­є­ві: со­тні ти­сяч бі­ля Ра­ди і на Бан­ко­вій. При­га­дую, як ми об­шу­ку­ва­ли спів­ро­бі­тни­ків, які ви­хо­ди­ли з ни­ні­шньої Адмі­ні­стра­ції Пре­зи­ден­та, вва­жа­ю­чи, що во­ни ви­но­сять се­кре­тні до­ку­мен­ти... А вже з 1 ве­ре­сня 1991 ро­ку я став сту­ден­том істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту то­ді ще Ки­їв­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Т.Г. Шевченка. — Ось так і за­кін­чи­лось моє отро­цтво, що роз­по­ча­ло­ся рів­но 30 ро­ків то­му і день у день збі­гло­ся з остан­ньою епо­хою в істо­рії СРСР, і по­ча­ли­ся мої уні­вер­си­те­ти, які, от уже не знаю, чи за­кін­чи­ли­ся рік то­му із роз­стрі­лом на ки­їв­сько­му Май­да­ні... Так, Ле­ні­на і Ста­лі­на я не ба­чив, але теж ви­па­ло по­жи­ти в ці­ка­ві ча­си...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.