«Не­при­да­тних жан­рів не­має»

Ва­силь Пор­тяк — про лі­те­ра­тур­не від­дзер­ка­ле­н­ня Май­да­ну і зброй­но­го кон­флі­кту на схо­ді

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­дми­ла ТА­РАН

Ко­го-ко­го, а Ва­си­ля Пор­тя­ка під час Май­да­ну Гі­дно­сті зу­стрі­ча­ла не раз. Не раз грі­ли­ся за ча­шко­ю­ка­ви у ка­фе­те­рії Го­лов­по­шти. Про­по­но­ва­на з ним роз­мо­ва — і про пе­ре­жи­те не­дав­но, і про те, що з ди­тин­ства, мов цвя­шок, у сер­ці...

— Пе­ре­бу­ва­є­мо в та­ко­му тра­гі­чно­му ча­сі, що за ін­тен­сив­ні­стю пе­ре­жи­ва­н­ня важ­ко з чи­мось по­рів­ня­ти, при­найм­ні на­шо­му по­ко­лін­ню. Який жанр, на твою дум­ку, кра­ще на­да­є­ться для осми­сле­н­ня ни­ні­шні­хпо­дій (на­віть стра­шно на­пи­са­ти «вій­на») — кі­но­сце­на­рій чи но­ве­ла?

— Не­має жан­рів, для цьо­го при­да­тні­ших. Або не­зда­лих. Ге­мін­гвей «по сві­жих слі­дах» пі­сля вій­ни в Іспа­нії на­пи­сав ве­ли­кий (не про об­сяг мо­ва) ро­ман «По ко­му по­дзвін». Сте­фа­ник пе­ре­жи­ту лю­дом бі­ду в Пер­шій сві­то­вій ге­ні­аль­но від­тво­рив у но­ве­лі «Ді­то­ча при­го­да». Пе­ре­ко­на­ний: во­на — з най­кра­щих у сві­то­вій но­ве­лі­сти­ці. По­за ча­сом. Вар­то ли­ше аб­стра­гу­ва­ти­ся від по­кут­сько­го ко­ло­ри­ту (на­сам­пе­ред — ле­кси­ки), і мо­жна спів­від­не­сти з тим, що від­бу­ва­є­ться ни­ні. А за­ким на ча­сі ре­пор­та­жі, бло­ги, що­ден­ни­ки, сло­вом — лі­те­ра­ту­ра фа­кту. І по­е­зія. Во­на завжди від­гу­ку­є­ться пер­шою(при­клад — Пав­ло Ти­чи­на в час укра­їн­ської ре­во­лю­ції). При­га­дай­мо, скіль­ки вір­шів зву­ча­ло на Май­да­ні зі сце­ни. Не всі бу­ли до­ско­на­лі, іно­ді ху­до­жньо від­вер­то слаб­кі, але як жи­вий нерв спри­йма­ли­ся до­бре. По­тім з’яви­ла­ся дру­ком справ­жня по­е­зія... Що ж до вла­сних за­ду­мів, то го­во­ри­ти ра­но.

— Лю­ди­на на по­гра­нич­чі, ви­про­бу­ва­н­ня во­гнем — так уза­галь­ни­ла б суть тво­єї про­зи. Пі­сля Бо­ри­са Хар­чу­ка, зда­є­ться, ти був пер­шим, хто пи­сав про УПА?

— Мо­жли­во, хоч мої пи­са­н­ня не зов­сім, не кон­кре­тно про УПА. А пер­шим ро­ма­ном бу­ли Іва­ни­чу­ко­ві «Во­гнен­ні стов­пи». Без­пе­ре­чно одне: най­пер­шим був та­ки Хар­чук. І я ра­дий з то­го, що й пер­ший ху­до­жній фільм на цю­те­му — за йо­го по­ві­стю«Ви­шне­ві но­чі». Я був ав­то­ром сце­на­рію. Не все на­пи­са­не ма­ло на­ле­жну кри­ти­ку, ме­дій­ну під­трим­ку і, від­по­від­но, ма­со­во­го чи­та­ча. На­при­клад, ро­ман львів­сько­го пи­сьмен­ни­ка Ва­си­ля Сте­фа­ка «По той бік но­чі». Він ви­йшов дру­ком ро­ків сім-ві­сім то­му, і я спо­ді­вав­ся на роз­го­лос, але пі­сля пер­ших від­гу­ків ста­ло ти­хо як у ву­сі.

— Про­чи­та­ла пун­ктир­ну істо­рію тво­го ро­ду — стра­шну істо­рію. Як бу­ло жи­ти, зна­ю­чи прав­ду фа­кти­чно про зни­ще­н­ня рі­дни­хра­дян­ським ре­жи­мом?

— Цей біль з’яв­ля­є­ться не одра­зу. Ка­жу про та­кі ви­пад­ки, як зі мною, — народився аж на са­мо­му спа­ді спро­ти­ву, от­же, вся ін­фор­ма­ція не з до­сві­ду, не з пе­ре­жи­то­го, а з роз­по­від­ей, сві­тлин, на­віть з фоль­кло­ру — є та­кий пі­сен­ний гу­цуль­ський жанр: спів­ан­ки-хро­ні­ки. Це сю­же­тні пі­сні (на ко­ло­мий­ко­вий лад) про ре­аль­ні по­дії, кон­кре­тних лю­дей. У них та­кож ли­шив­ся слід мо­го ро­ду. Ці­ка­во, що цей ар­ха­ї­чний жанр до­сі існує в го­рах. То­му все в ди­тин­стві спри­йма­ло­ся як са­га: грі­зність «Хма­ри», не­люд­ська си­ла «Си­бі­ря­ка», зу­хва­ла смі­ли­вість «Ку­че­ра» — «Кравса», ге­ро­ї­чна смерть «Вань­ки», з ко­тро­го мо­ска­лі, як спів­а­ло­ся в «хро­ні­ці», «з не­жи­во­го чо­бо­ти стя­га­ли», за­гад­ко­вий образ ді­да Ку­зьми, який ні­би­то знав­ся з яки­мись ви­щи­ми си­ла­ми... І ли­ше в стар­ших кла­сах, десь у дев’ято­му, по­ча­ло­ся справ­жнє ро­зу­мі­н­ня справ­жньої істо­рії ро­ду і краю, тяж­ко­сті бо­роть­би і втрат, усві­дом­ле­н­ня мо­сков­ської облу­ди. Всі, у ко­го на пам’яті та­кі опі­ки, не ди­ву­ю­ться з те­пе­рі­шніх «бра­тніх» від­но­син.

— Гли­бин­ний ла­ко­нізм, де­таль, нав­ко­ло якої мо­же роз­гор­та­ти­ся сю­жет, — як «опі­зна­ні» ше­сти­лі­ткою шкар­пе­тки-ка­пчу­рі на вби­то­му ба­тько­ві — ри­си тво­єї по­е­ти­ки. Як «ви­но­шу­є­ться» но­ве­ла?

— По-рі­зно­му. Іно­ді, як у ви­пад­ку зі зга­да­но­ю­то­бо­ю­но­ве­лою , все по­чи­на­є­ться з де­та­лі, а вла­сне, тут — са­ме із ді­ря­во­го ка­пчу­ра на но­зі вби­то­го. Це спогад з ди­тин­ства, з по­ба­че­но­го (до УПА сто­сун­ку не ма­ло). Та дір­ка, та п’ята, що з неї ви­зи­ра­ла... У ме­не, ма­ло­го, зро­ди­ло­ся то­ді го­стре вра­же­н­ня не­за­хи­ще­но­сті, не­су­мі­сно­сті по­бу­то­вої де­та­лі зі стра­шно­ю­та­ї­но­ю­смер­ті, з са­мо­ю­смер­тю . Во­но си­ді­ло за­шко­лоб­ко­юв пам’яті всі ро­ки, і в одну якусь мить ви­ри­нув сю­жет. Бу­ває нав­па­ки — май­же го­то­ва но­ве­ла «че­кає» на якийсь штрих, без яко­го во­на... ще не но­ве­ла. Так бу­ло з сир­ним ко­ни­ком у ру­ці не­вин­но стра­че­ної ста­рої жін­ки в одно­му з сю­же­тів. Ко­жно­го ра­зу своя історія. Пев­но, так є з усі­ма, хто пи­ше ма­ло і без кін­ця ви­му­штро­вує в текс­ті ко­жне сло­во. Хто знав Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка, роз­по­від­ає, як він на­пам’ять (!) чи­тав дру­зям свої опо­віда­н­ня, усе щось пе­ре­ро­бля­ю­чи, ви­ки­да­ю­чи й до­пи­су­ю­чи — пе­ре­ві­ряв, як спри­йма­є­ться.

— Сім, якщо не по­ми­ля­ю­ся, кі­но­сце­на­рі­їв, зокре­ма й про ге­ро­їв Крут, кі­но­по­вість про Оле­ксу Дов­бу­ша — чи му­чать «не­на­ро­дже­ні (на екра­ні) ді­ти»? Чи ві­риш, що ра­но чи пі­зно та­ки вті­ля­ться?

— А ку­ди дітися? Хо­чу ві­ри­ти. При­кро, зви­чай­но, що «Дов­буш» ви­ле­тів з ви­ро­бни­цтва май­же напередодні філь­му­ва­н­ня. Гро­ші! І що фільм про кру­тян до­сі на па­пе­рі, хоч бу­ла пе­ре­мо­га в кон­кур­сі. На Май­да­ні ба­га­то ра­зів де­мон­стру­ва­ли фільм «Не­ско­ре­ний» за мо­їм сце­на­рі­єм — про Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча. Де­хто ме­ні ка­зав, що впер­ше там йо­го й по­ба­чив. Ду­маю, що кі­но про мо­лодь під Кру­та­ми бу­ло б не менш (або й біль­ше) до мі­сця й «до мо­мен­ту». Тим па­че сьо­го­дні.

— Ме­шка­єш у Фа­сто­ві. На­скіль­ки знаю, там мі­цне брат­ство упів­ців. Спіл­ку­є­шся з ни­ми?

— Зви­чай­но. Ме­ні ще по­ща­сти­ло спіл­ку­ва­ти­ся з ду­же ці­ка­ви­ми лю­дьми, на­при­клад — слав­ної пам’яті Ва­си­лем Мель­ни­ком, оу­нів­цем з-пе­ред вій­ни. Був за­хо­пле­ний нім­ця­ми, від­був ув’язне­н­ня в Освен­ци­мі, по вій­ні опи­нив­ся за оке­а­ном, їздив звід­ти до Нюрн­бер­га — свід­чив на су­до­во­му про­це­сі. За­мість то­го щоб по­вер­ну­ти­ся в бла­го­по­лу­чну Ка­на­ду, де­сан­ту­вав­ся в При­кар­пат­ті, ма­ю­чи зав­да­н­ня на­ла­го­ди­ти вко­тре обір­ва­ний зв’язок з го­лов­но­ко­ман­ду­ва­чем УПА. Зно­ву по­лон, три­бу­нал... Брав участь у пов­стан­ні в Но­риль­ську. На жаль, та­ких ли­ши­ло­ся ма­ло. В Укра­ї­ні вза­га­лі, не те, що у Фа­сто­ві. А фа­стів­ська га­ли­цька гро­ма­да сфор­му­ва­ла­ся, ко­ли в’язням і за­слан­цям, за­су­дже­ним за участь у ви­зволь­ній бо­роть­бі, до­зво­ли­ли вер­та­ти­ся в Укра­ї­ну, але — не в за­хі­дні обла­сті й не до сто­ли­ці чи міст-»міль­йон­ни­ків». Ви­сла­ні «в роз­від­ку» з Ін­ти пра­кти­чні по­слан­ці при­ки­ну­ли: Фа­стів при за­лі­зни­ці, є зру­чна мо­жли­вість на­ко­ро­тко (без ока діль­ни­чних, ко­мен­да­тур, ін­ших пиль­них служб) на­ві­да­тись у рі­дні мі­сця, Київ під бо­ком — це вже що­до пер­спе­кти­ви май­бу­тньо­го на­вча­н­ня ді­тей... Сло­вом, не­вдов­зі у мі­сті з’яви­ла­ся ці­ла ко­ло­нія. Де­ко­трі пі­сля ам­ні­стії вже по кіль­ка ро­ків бу­ли роз­кон­во­йо­ва­ні, ство­ри­ли сім’ї, пра­цю­ва­ли в Ін­ті на ша­хтах, де на той час бу­ли до­брі за­ро­бі­тки. Ко­ли у Фа­сто­ві по­ча­ли ство­рю­ва­ти жи­тло­ві ко­опе­ра­ти­ви, се­ред пер­ших всту­пи­ли до них і «ком­па­ктно» за­се­ли­ли­ся. Один з та­ких бу­дин­ків так се­ред лю­ду й на­зи­ва­є­ться — «Ін­та». Діє Брат­ство УПА, але най­біль­ше гур­ту­ю­ться всі, від ма­ле­чі до ста­рень­ких, у гре­ко-ка­то­ли­цькій гро­ма­ді, яка, між ін­шим, за два з по­ло­ви­но­ю­де­ся­тка ро­ків роз­ро­слась за ра­ху­нок пи­то­мо мі­сце­во­го лю­ду й пе­ре­ста­ла вже бу­ти су­то «га­ли­цькою». На­ші при­хо­жа­ни чер­гу­ва­ли на Май­да­ні у тій цер­кві-на­ме­ті, що бу­ла бі­ля ко­ло­ни, до­ки не зго­рі­ла.

— Якщо ни­ні ре­жим жорс­ткої еко­но­мії, на чо­му вар­то бу­ло б, на твою дум­ку, урі­за­ти ви­тра­ти, пе­ре­ки­нув­ши їхна кі­но­ви­ро­бни­цтво?

— Та не тре­ба ні­чо­го урі­за­ти! По­трі­бен ро­зум­ний за­кон про кі­но, який би, зокре­ма, пе­ред­ба­чив, що ін­ве­сто­ва­на у кі­но­ви­ро­бни­цтво су­ма не ко­шту­ва­ти­ме ін­ве­сто­ру при спла­ті по­да­тків від йо­го при­бу­тку. А ще кра­ще — за­ра­ху­ва­ти ці ко­шти в су­му по­да­тку.

ДО­ВІД­КА «Дня»

Ва­силь ПОР­ТЯК народився 1952 ро­ку в с. Кри­во­пі­л­ля Іва­но­Фран­ків­ської обла­сті. 1977 р. за­кін­чив Ки­їв­ський дер­жав­ний університет ім. Т. Г. Шевченка, 1986 р. — Ви­щі кур­си сце­на­ри­стів Держ­кі­но СРСР (майстерня Е. Ба­ра­ба­ша). 1984 ро­ку ви­йшла пер­ша збір­ка но­вел В. Пор­тя­ка «Кри­сла­чі», 2006 р. — «У сні­гах». Під ці­єю ж на­зво­ю­ви­йшла книж­ка но­вел і кі­но­сце­на­рій «За крив­ду гір» у се­рії «Лі­та­ра­тур­на аген­ція «Бан­ко­ва, 2» (2013 р.). За сце­на­рі­я­ми В. Пор­тя­ка зня­то філь­ми «Ви­шне­ві но­чі», «Атен­тат — осін­нє вбив­ство у Мюн­хе­ні», «Не­ско­ре­ний», «Ме­лан­хо­лій­ний вальс», «За­лі­зна со­тня».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.